Аеророзвідник Аліна Косовська: “Жінці важко на війні. Але коли я навчилася і почала робити те, що ніхто крім мене там не зробить, – все змінилося. Ніхто вже не згадує, що я жінка”

Гімнастка, яка пішла на фронт у 16 років – про допомогу переселенцям, про необхідність бути фахівцем, а не "жінкою з автоматом", про розмальовані гільзи у наплічнику, про книги та про альпінізм.

У школі я професійно займалася гімнастикою. Своє життя на той момент я бачила лише у стінах спортзалу. Планувала вчитися на тренера… Але почалася війна.

Я розуміла, що потрібно щось робити – і почала з волонтерства. Допомагала спочатку переселенцям. Знаходила пансіонати під Києвом, де жили люди, які виїжджали з дому без нічого. Шукала для них на Olx те, що люди віддавали даром – і речі, і меблі.

Згодом я стала допомагати військовим. А у квітні 2015 мене совість замучила, я не змогла більше залишатися осторонь та поїхала у навчальний центр “Правого сектора”. Батьків я просто поставила перед фактом.

Мені було 16 років. Я казала, що вже повнолітня, однак рано чи пізно хтось дізнавався правду. Через це, звісно, виникало багато проблем, мені доводилося змінювати підрозділи. До того ж, я дівчина, а з дівчатами на бойових посадах на початку війни були великі проблеми. Не лише офіційно – а взагалі через стереотип, що “місце жінки на кухні”. Я прагнула робити те, що і хлопці. Просила: навчіть, покажіть… Часто мені відмовляли, виникали конфлікти. Але я не здавалася і робила усе, що давали. Чергувати на посту? Ок. Ходити у розвідку? Ок. Я пробувала, я шукала…

Першим місцем на фронті, куди я потрапила, було Невельське. Приїхавши туди, я побачила зруйноване село, побачила військових, що жили у залишках будинків. Нічого мене не здивувало і не вразило. Все було так, як і має бути на війні…

Наприкінці 2016 року я потрапила у Мар’їнці у підрозділ до хлопців, з якими познайомилася раніше. Це були іноземні добровольці. Командир нашої групки навчив мене чого міг, і пояснив, що якщо я хочу лишатися на фронті, якщо хочу, щоб до мене добре ставилися – необхідно бути фахівцем. Необхідно, щоб мене сприймали саме як фахівця, а не просто як жінку з автоматом.

Були часи, коли у розвідку ми ходили “ногами”. У нас був фотоапарат дзеркальний, і коли ми підходили – я на наближенні фотографувала все, що можна було. Паралельно я просила вже існуючі підрозділи аеророзвідки, щоб вони приїхали і нам обліт зробили. У моїй пам’яті відклався той момент, що всі обіцяли, але ніхто так і не приїхав…

Коли на підрозділ нам дали коптер, то з ним працював командир, а я просто уважно спостерігала за процесом. Було класно, але, на жаль, той коптер швидко “долітався”, за кілька місяців його збили під Красногорівкою. Однак ідея у мене залишилася. Я зрозуміла, що попит на аеророзвідку є, а екіпажів, які швидко приїжджають, немає. Є сенс створити свій екіпаж.

Починалося все з того, що пів року ми просто збирали гроші на коптер – і взагалі не були впевнені, що зберемо необхідну суму. На Phantom 4 потрібно було 40 тис. грн. Захмарна мрія! Ми тоді навіть відкрили благодійний фонд для забезпечення свого підрозділу. Але фонд був – а грошей не було… Ще одним способом їх заробити був продаж розписаних гільз. Коштів це приносило небагато, але все ж таки приносило їх. Тому, зрештою, я просто понарозмальовувавла цих гільз, склала їх у наплічник і декілька місяців майже не вертаючись додому їздила автостопом на різноманітні ярмарки, організовувала благодійні вечори… Так потрохи ми зібрали необхідні гроші.

На сьогоднішній день я їзджу від підрозділу до підрозділу, працюю по запиту. Йти на контракт я не хочу – будь-які добровольчі групи всередині армії, як правило, швидко розпадаються. А контракт – на роки. До того ж, у ЗСУ дуже багато зайвого, дуже багато часу може піти сидіння на полігонах, на стройову підготовку. Цей час можна витратити з користю.

Хоча залишатися добровольцем на сьогоднішній день, і співпрацювати з армією, звичайно, не завжди просто. Був випадок, коли я пів дня ховалася під ліжком на позиції від командира бригади. Я жила на ВОПі з бійцями, працювала як пілот за домовленістю з ротним. Комбат та вище про це нічого не знали. А тоді на цьому ВОПі був загиблий – і почалися перевірки, постійно приїздили якісь сторонні люди, командування… І хлопці заховали мене під ліжко, замаскували якимись баулами: “Тебе тут не має бути!”

Я постійно пишу – ще з часів волонтерства, ще з перших днів на війні… Це як щоденник. Що у голову приходить – те я і записую. Записи поки що не завжди пов’язані між собою. Але оприлюднювати їх все одно зараз не можна – забагато робочих моментів… Колись після війни, коли можна буде, я зберу все це у велику автобіографічну книгу.

А поки що я видала маленьку художню повість “Там, за межею”. Це історія про вигадану маленьку добровольчу розвідгрупу. Про те, як хлопці між собою перезнайомилися, як придумали, чим будуть займатися, як здобули обладнання, як співпрацювали з військовими… Чи є дівчина у цій розвідгрупі? Є. Так (сміється). Звичайно, у героїв повісті є реальні прототипи, є ситуації, трішечки взяті з реальності. Але загалом це вигадана історія.

Також є книга “Авдіївка. Шлях до перемоги”, у якій я співавтор та автор проєкту. Всього авторів п’ятеро. Це документальна книга про Авдіївку, про те, що відбувалося у місті від початку війни і донині. Для неї ми відбирали спогади військових та місцевих, писали про місцевих патріотів, які пішли в армію та добробати, які займаються волонтерством. Писали ми і про знакові події, про бої за Промзону, про знакові місця – дев’ятиповерхівку, Меморіал…

Авдіївка – мій дім наразі. У нас там база у зруйнованому будиночку, наш перевалочний пункт.

Там багато хороших людей, є справжні патріоти. Але не тільки… Коли я переїхала в Авдіївку у 2016 році, сєпари ще якось не так активно себе проявляли. А зараз зовсім повилазили. Раніше вони боялися…

Жінці важко на війні бути на рівні з чоловіками. Але коли я дійсно навчилася на аеророзвідника, коли завела своє обладнання і почала приїжджати, щоб робити корисну роботу, яку ніхто, крім мене, там не зробить – все змінилося. Ніхто вже не згадує, що я жінка.

Хоча інколи це і на користь. Якось хлопці не хотіли копати окоп, який потрібно було заглибити на ВОПі. Я їх вмовляла, вмовляла… Потім психанула, взяла лопату і пішла сама копати. Пів годинки вони на це дивилися. А потім вийшли, взяли лопати і почали теж працювати.

Для ЗСУ закуповують хороші літаки. Але інколи проблема полягає у навчанні екіпажів. А інколи командування борт кладе у шухляду, вішає амбарний замок, а потім дзвонять нам: “Політайте…” У ті ж шухляди потрапляють час від часу і волонтерські коптери – їх просто бояться втратити. Але так, звичайно, не всюди – є й люди, які добре працюють.

Повернутися у мирне життя?.. Мені немає куди повертатися. І я розумію, що моя діяльність реально потрібна, я не маю права її кинути.

Але якщо раніше я нічим, крім війни, не цікавилася, була у цьому з головою, то зараз для мене війна – це важлива робота, яку я планово та системно виконую. Але паралельно я вже трохи знову займаюся спортом. На сьогоднішній день це альпінізм.

Раніше я ходила у Карпати як турист. Спочатку було важко, і мені дуже подобалося, що вершина дістається з зусиллям. Перемога над собою – це завжди! Потім карпатські вершини почали даватися легко – і я почала цікавитися альпінізмом. Прочитала кілька книг, а потім випадково з’ясувала, що один з моїх колег по екіпажу – колишній альпініст. Ми поїхали на скелі і він показав мені, як це працює. Зараз я намагаюся тренуватися хоча б на скеледромі, їздила ось на збори у Карпати, а згодом, можливо, зможу ще кудись поїхати…

Після війни я хотіла б бути гірським провідником у Карпатах. Хотіла б жити десь біля гір.

4149 6054 6652 7470.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться