Айдарівець Михайло Білянський: “З новим президентом я тепер не знаю, чи мої дії як добровольця взагалі були законними”

Боєць із позивним Грек родом із Луганська. Він був одним із перших десяти добровольців, які увійшли до батальйону "Айдар" у 2014 році. За 6 років війни хлопець намагався не з’являтися у ЗМІ, побоюючись за безпеку своєї родини. Проте спеціально для Цензор.НЕТ до річниці боїв за Георгіївку та Лутугине він пригадав колишніх командирів, найтяжчі періоди підрозділу та скандали навколо "Айдару".

– “Айдар” почався з 9 травня, але для мене – з 5-го. Я прибув у батальйон, коли його ще не існувало. Нас було близько десяти: підполковник Мельничук як командир батальйону та декілька добровольців з різних міст Луганської області. Перша велика група приїхала 9 травня, згрупувалися декілька сотень самооборони з Майдану, волонтери дали їм різну амуніцію, і вони приїхали до нас автобусом у Білокуракинський район (Луганська область, – Ред.).

– Так, це було у зв’язку з Майданом. Бувши в Луганську, я їздив на усі мітинги і вже не дуже активно навчався в університеті, більше займався різним активізмом. В батальйон я потрапив 5 травня, коли вже захопили СБУ, побудували барикади. Я погано пам’ятаю ту весну, але тоді чомусь було дуже мало людей в місті, всі були налякані, ніхто не знав, що буде далі. І наші куратори обдзвонювали студентів, щоб ніхто не приїжджав в університет. Пам’ятаю, що 5 травня у мене був перший день сесії. І тут мені дзвонять знайомі і кажуть, що у Білокуракинському районі формується батальйон для захисту райдержадміністрації, і питають, чи прийду я. Замість сесії одразу ж зібрав речі, сів на автобус і поїхав у батальйон.

Перша операція, про яку більшість айдарівців згадають, була у день виборів Президента України в Новоайдарському районі. Три легкових автомобілі козачків по чотири людини їздили по виборчих дільницях і крали урни для голосування. Там був один громадянин України, з Новоайдару і одинадцять громадян Росії, всі вони були з донського казачества, і один був священник Московського патріархату. Підрозділи батальойну вступили в бій (але я у ньому не брав участі), їх всіх затримали, урни забрали та відвезли на базу.

Наступний був бій за Щастя. Мене як юнака знову не залучили до операції. Мій перший бій – це, третій бій “Айдару”, – під Металістом. Він був незапланований. Коли вже під’їжджали до Металіста, я почув, як стріляють гармати, постійний шквальний перехресний вогонь. Для мене це було хвилююче, але це не той переломний момент, коли я усвідомив, що зараз іде війна.

– Значно пізніше. А тут що, кулі над головою свистять, так цікаво. Тільки вийшли з автомобіля, до мене підповз мій товариш і каже: “Щось мене за плече вкусило”. Виявилося, що в нього куля в руці. Потім ще пару годин тривав бій, наша група пробивала по флангу. Біля мене за півтора метра лежав перший загиблий з батальйону “Айдар”, йому розтрощило голову на дві частини великим калібром. Це був перший загиблий, якого я бачив, і перший загиблий у батальйоні.

ясо, і що може бути ще один Майдан. Як ви зараз оцінюєте ті свої, можливо, емоційні юнацькі переживання і невдоволення через шість років?

– Перший рік я не давав інтерв’ю взагалі і навіть намагався не фотографуватися, бо боявся за своїх рідних. Навіть зараз мої особисті дані і моїх батьків є на “Трибуналі” та “Кіберберкуті” (сайти бойовиків, де зібрана інформація про військових, які брали участь у Майдані, АТО/ООС, на кшталт українського “Миротворця”, – Ред.). Тож скоріше за все, це була просто приватна розмова з кимось, а журналісти її зафіксували. Це була популярна думка в деяких колах військових. Можливо, я дивився на різні “мусорські” батальйони і був обурений, що вони не беруть участь у бойових діях, а лише шманають місцевих на блокпостах.

2014 рік був ключовим для мене, повністю переломним у моїй свідомості. Я “до” і “після” – це абсолютно дві різні людини. Я не пам’ятаю, щоб у мене була колись така думка, що нас кидають, як гарматне м’ясо. Увесь 14-й рік у мене був дуже сильний бойовий дух, як і у всього нашого підрозділу. То був настільки важкий рік, але, мабуть, найкращий рік мого життя. Я відчував себе героєм, що я роблю якісь історичні речі, нас підтримують з тилу, нас поважають. Ми постійно рухалися вперед, відвойовували і наступали. Та я і зараз не вважаю, що нас кидали як гарматне м’ясо. Була війна і люди гинули.

– Георгіївка. Це один з найважливіших етапів у моєму житті. Тоді великою колоною ми рухалися навколо Луганська, я навіть свій університет бачив. Це була дуже довга і виснажлива дорога, годин 12, якщо не довше.

Цікавий момент був. Ми їхали на БМП, і одному моєму товаришу, ми його називали Глистом, бо його неможливо було вбити, воїн такий відважний, йому приспічило в туалет. Зупинятися не можна, бо колона рушить і ми загубимося. Кажу: “Ну давай, пісяй з БМП”. Він повертається, пісяє і заливає вихлопну трубу БМП, вона збоку розташована. Наша БМП глохне і не може завестись, воділа не може зрозуміти, що відбувається, хвилин десять ми стоїмо, від колони відстали. Потім, звісно, завелися і наздогнали їх, але було дуже смішно.

Ми приїхали у Георгіївку близько 12-ї години, була така спека. Перша частина рушила на георгіївський блокпост, пробивши його. Інша колона ринулася на аеропорт пробивати дорогу, а наша частина зайняла блокпост, і потім нам сказали прикривати напрямок з Лутугиного, зайняти там висоти.

І от ми лежимо. Спека. Десь іде бій. Хтось переживає, що ми тут відлежуємося. Води немає. Але тоді ми рвали абрикоси та яблука, щоб хоч якось втамувати спрагу. І за півтори-дві години по нас починається обстріл 120-х, дуже чіткий і прицільний. Тут перший свист. Летить, наближається до нас. Падає десь у городах, розривається. Другий. Вистрілює, летить до нас. Долітає все ближче. Падає у сусідній двір. Потім третій. Летить міна. Чую – прямо у нас. Міна влітає туди, де був мій побратим, і попадає прямо в нього. Піднімається пилюка, писк у вухах, я нічого не чую, крізь цей писк чую – летить четверта міна. І я кричу його імя. Сам себе не чую. Я ж бачив, як у нього влетів снаряд. Думаю, загинув. Тут пилюка розсіялася і бачу, він повзе до мене по-пластунськи. Думаю, ну все, ноги відірвало. А він до мене підповза спокійно і питає: “У тебе все нормально? Ти цілий?”

Ми починаємо отямлюватися і по рації наш командир відділення дядя Саша передає командиру роти, що “Зола. Зола. Я Щастя. Мені ноги відірвало.” (Зола – Ігор Лапін, командир роти батальйону “Айдар”, народний депутат VIII скликання, – Ред.). Поранені були за будинками. Ми побігли швидко туди, щоб надати їм медичну допомогу, там було троє наших тяжкопоранених, дядь Саша, Петро, Льоша Крим. Все було в осколках, перебиті ноги, розбиті голови. Поранені були притомні, але щось говорили незрозуміле. А Петро був завжди таким правильним і відповідав за техніку безпеки. Ми забираємо те, що залишилося від автомата, дуло викручене, а він ледь притомний і каже мені: “Ти ж на запобіжник постав”.

Ми відправили їх на евакуацію, після чого нам прийшов наказ відступати з висоти, ми почали відходити до блокпосту. Певний час ми були там, бій ішов ближче у бік Луганська до виїзду з Георгіївки, до аеропорту. Потім з аеропорту спустилася група десантників і бій скінчився.

(Примітка: Група десантників – це були близько двадцяти десантників з роти капітана Вадима Сухаревського, нинішнього комбата 503 окремого батальйону морської піхоти. Детальніше про “дорогу життя” до Луганського аеропорту, бої за Георгіївку та Лутугине підполковник Сухаревський розповів у своєму інтерв’ю спеціально для спецпроєкту Цензор.НЕТ “Своя війна” )

І настав вечір… був такий спокій. Всі почали їсти, розкладатися спати в сепарських окопах. І в цей момент у мене почав спадати адреналін. Почався мандраж, і тоді я усвідомлюю, що я на війні. Мене дуже почало трясти, просто неймовірний страх, я не міг себе опанувати і зрозуміти, що зі мною відбувається. Не міг ні з ким говорити, думати – шалений страх, і мене постійно трясло. Всю ніч я не спав, заснув тільки під ранок. І щойно я заснув почалася контратака, по нас стріляли танки, а потім пішла піхота. Вони були на відстані від нас близько 30 метрів, у сусідніх хатах. Нам дали наказ відступати. Тоді на блокпосту залишалися би одні десантники, які спустилися з аеропорту. Вони до нас звертаються: “Хлопці, ви куди йдете, ми ж тут стоїмо!” Частина з айдарівців відмовилася виконувати цей наказ, близько семи людей залишилися там на блокпосту з десантниками. А у мене продовжується увесь цей час страх і мандраж, я не міг думати і робив тільки те, що мені казали. Ми відійшли недалеко, до мосту.

Я вважаю, що те, що ми тоді відійшли, нам дало тактичну перевагу, бо ми зайняли річку і міст, а з того боку ворог намагався зайти і взяти нас у кільце. І вони просто не змогли цього зробити, бо ми відійшли до тих позицій, звідки вони хотіли наступати. Під час відступу поранили в ногу одного нашого бійця, він не міг ходити, побратим надав йому першу медичну допомогу, ми взяли його під руки і тягнули під цим вогнем до мосту. А мене ще трясе. І сидячи під цим мостом, я зупиняю погляд на двох людях: один десантник, капітан, а другий – наш айдарівець. І вони так спокійно заряджають собі магазини і говорять про абсолютно життєві речі. Цей капітан жалівся нашому, що от у нього через місяць весілля, а він тут знаходиться, що грошей мало платять в армії, та й він вже 8 років капітаном ходить, ніяк майора не отримає. Чуючи це, я прямо відчуваю, як мене з ніг до голови починає попускати, я приходжу до тями, відступає цей мандраж. І після того я не боявся. Тоді я і відчув, що на війні, пропустивши крізь себе цей страшенний страх.

Потім Зола віддав наказ, щоб група з десяти людей повернулася назад на блокпост. Визвався покійний Грізлі (Андрій Юркевич Грізлі загинув 5 вересня 2014 року у засідці проросійських бойовиків на ділянці дороги Щастя-Металіст, поблизу села Весела Гора, – Ред.), старшина, мій побратим, я і ще хтось. Десятеро не назбиралося. Ми перебігали вздовж дороги, прикриваючи один одного. На дорозі стояв наш підбитий танк без екіпажу, у нього влучии з ПТУРа. І коли я повз нього проходив за метрів сім, він починає вибухати – йому зносить башту, вона відлітає, боєкомплекти вибухають, полум’я піднімається вгору – дуже феєрично було.

Повернувшись на блокпост, ми зайняли оборону, бій тривав ще декілька годин. Потім все стихло. Штиль. Ніхто не стріляв. Не спавши всю ніч, я заснув десь на годину. Прокидаюсь від того, що я обгорів на сонці, у мене все пекло, шкіра почала облазити. Дивлюся навкруги, як був штиль, так штиль і залишався. Але тільки гора вся вигоріла, будинки ще горіли. Ландшафт повністю змінився. Питаю у старшини: “Я щось пропустив?” “Та ні, нічого не було”. А потім дізнався, що і авіація стріляла, і танкова дуель була, а я все це пропустив.

– Я взагалі був стрілець. Хочу розповісти про бої за Лутугине, адже вони були через 5-7 днів після Георгіївки. Ми прокинулися вранці, розділилися на декілька колон. Наша колона їхала через кладовище. Пополудні ми дізналися, що група наших айдарівців проривалась до сепарського блокпосту, який знаходився у Лутугиному, і вони загинули, близько 11 людей, вижив лише один. Після чого мій командир разом з комбатом Мельничуком домовилися, що наш підрозділ дійде до цього блокпосту в обхід Лутугиного, по городах. Пройшовши кілометрів 5-7, ми нікого не зустрічали, зайшли в центр села, де на висоті, на розвилці був магазин. Тривав обстріл, люди ховалися в магазині разом з продавчинею. Вона розповіла нам, що по дорозі вниз у бік Георгіївки, за рогом біля залізничної колії – сепарський блокпост. Ми знайшли його, але нікого там не було. Ми зайняли ці позиції і намагалися по рації доповісти Ігорю Лапіну, щоб викликати підкріплення. Однак був дуже поганий зв’язок, він нічого не почув. Було цікаво, що сепари прокопали людям траншеї через двір, вибили вікна у хаті, жили там і балончиком на воротах написали “Извините за беспокойство”.

Ми знали, що одна наша група айдарівців, близько п’яти людей, вийшла на розвідку, їх вів Льоня, луганчанин, таксист, він добре знав місцевість. Ми знали, що вони десь ходять, але не знали, де саме. І тут за хвилин 15 переді мною недалеко піднімається дві голови, піднімаються-опускаються, і так декілька разів. Я доповідаю командиру, і ми беремо їх на приціл. На іншому боці я бачу як з приватного двору виходить одна особа, дуже схожа на нашого Льоню таксиста. Камуфляж дубок, бандана якась, автомат. Наступний був одягнений наполовину у цивільний одяг, наполовину – камуфльований. І третій був у шортах і футболці, чорних носках і шльопках. І всі зі зброєю. Думаючи, що це Льоня, я махаю йому рукою привіт, він мені теж махає у відповідь. Вони підходять на метрів 15 до нас, і ми починаємо кричати одне одному код в цифрах. А вони кричать зовсім не те, і ми розуміємо, що вони не наші і відкриваємо по них вогонь, закидуємо гранатами. Зверху над нами, звідки ми прийшли, починає працювати кулеметник, але не по нас, а по дорозі, звідки мали би наступати укри.

Ми намагаємося передати по рації, що ми вступили у бій, і викликати підкріплення, нас знову не чують і не відповідають. Ми відійшли назад до позицій, де перебував комбат. Після нашого повернення Мельничук приймає рішення, що увесь батальйон, а також з нами два чи три БТР десантників, будуть іти тим маршрутом, по якому ми заходили. Дійшовши на ті позиції тим самим маршрутом, в обхід, через магазин, ми побачили, що на місці, де сидів кулементик, залишився налбуфін, закривавлені бинти, кулемет. Видно, що йому робили перев’язку. Нижче лежав той чоловік, що був у шортах і шльопках, його контузило. На місці, де виглядало дві голови, там теж видно, що надавали домедичну допомогу один одному, залишена зброя, один загиблий, іншого ми взяли в полон. Ми почали зачищати прилеглі будинки, викликали підкріплення, приїхав ЗСУшний танк. Мені, і ще двом людям наказали піти в один із будинків. Я нутром чую, що не хочу туди йти. І це не мій командир віддав мені цей наказ. Я не виконую його наказ і йду до свого командира. І тут виїжджає наш танк і вистрілює у цей будинок. Один загиблий, один тяжкопоранений, декілька легкопоранених. Пам’ятаєте, я розповідав про свого друга, якого неможливо вбити? Так от, він був біля цього будинку, осколки влучили йому в бронежилет, каску, – а він залишився неушкодженим. Ну і потім ми переможним маршем пішли зачищати Лутугине, займали адмінбудівлі, міліцейський відділок, воєнкомат.

Не так давно сепарський батальйон ЧеГевара виклав відео зі своєю версією подій в Лутугиному у 2014 році. І з огляду на нього ми знаємо, що той кулементик тоді таки загинув.

Facebook, коли вас у Георгіївці місцеві жителі зустрічали з українським прапором. Це було як у “Свадьбе в Малиновке” “влада змінюється” чи це було дійсно щиро?

-Мені здається, що це було дійсно щиро. Коли люди нас побачили, вони дуже зраділи, винесли українські прапори. Вони підходили до нас і питали: “Вам щось треба?” Ми попросили води. І поки ми там стояли, за десять хвилин до бою, люди несли нам воду. І навіть є відео, коли бабуся хотіла дати воду бійцям на БМП, але машина рушає і бабуся не встигає цього зробити. Я забрав її і бабуся дуже зраділа. То було круто.

– Ні. Непривітні місцеві були там, де не було війни, або де війна вже затихла, на звільнених територіях. А саме під час бойових дій люди або були дуже раді нас бачити, або у них був шалений страх. Але непривітності я не бачив ні від кого. Було й таке, що поки ми стояли в населеному пункті, люди приносили нам свій теплий одяг, бо ночі були холодні. Був один двір, де збиралися до десяти бабусь і дідусів, і коли ми проходили, вони нас тільки холодним поглядом супроводжували. Якось ми йшли з побратимом, а у тому дворі лише один дідусь сидить і кличе нас. Починає з нами розмовляти, розпитувати, звідки ми. А потім пошепки: “Хочете, я вам дещо покажу?” Він відкриває свій гаманець, а там на місці, де фотографія вставляється, – Юлія Тимошенко. І він нам показує цю Юлію Тимошенко і каже, що він наш. Ми як почали сміятися, не можемо зупинитися, а він не розуміє, чому ми сміємося.

 айдарівців у порушенні гуманітарного права та воєнних злочинах, зокрема це викрадення людей, неправомірні арешти, жорстоке поводження, крадіжки, шантажі і, можливо, вбивства. Колишній командир батальйону Сергій Мельниченко тоді стверджував, що це робили так звані “псевдоайдарівці”, люди, які ніколи не воювали у підрозділі або звільнилися з нього. Чи правда це?

– Давайте так, мухи окремо – котлети окремо. Я почну з псевдоайдарівців, а потім про катування. У батальйоні “Айдар” була неймовірна “текучка”, була дуже велика проблема неоформлення особового складу. Плюс самої військової лінійної структури теж не було. Люди групувалися навколо авторитетних командирів, тих, хто міг вести у бій, але військової градації не було, вона з’явилися вже потім, десь у 2015-му. Перший рік ми ділилися на “18-ту сотню”, “33-тю сотню”, “лаймовські” і так далі. Багато людей приходили, перебували певний період і йшли за тиждень-два. Були такі, що, дійсно, ходили по хатах, мародерили, вивозили це з Луганської області далі, на велику Україну. Це все було. Цих зальотних людей ми називали “військові туристи” – приїхали, пофоткалися, позаймалися своїми речами і поїхали. Ми їх страшно не любили. Такі люди були у кожному підрозділі, а інколи мені здавалося, що це були цілі підрозділи. Але люди були дуже потрібні, у нас було багато поранених і загиблих. Якщо у звичайному батальйоні в середньому 700-800 людей, то у нас було спочатку 10, а потім 100. Людей треба було десь взяти.

Потім виникла ще одна проблема через пів року. Усі ці “зальотні туристи” змогли оформитися офіційно, а такі як я, прослуживши безперервно 6 місяців, не могли цього зробити. Я не отримував зарплатню, за контузію я не маю жодних справок. Були такі айдарівці, які загинули, а їхні сім’ї дотепер не можуть отримати жодних виплат.

– Наприклад, мій колишній командир взводу та ще один наш боєць були в батальйоні з самого початку, побули декілька місяців, навіть встигли взяти участь у бою за Щастя. Вони оформилися і поїхали собі додому, в Житомир та Харків. Але я не знав про те, що вони оформилися. А потім через рік, коли нас демобілізували, вивели на полігон, нам не платили зарплатню. І ці два мене питають, чи я отримав зарплатню, бо їм щось не виплачують. Я тоді був шокований, тому що вони ніде не були, нічого не прослужили і ще жалілися, що їм зарплатню не платять.

– Я не виключаю, що це все було. Катувань я не бачив. Зґвалтування, знаю, було одне, у 2016 році.

– Я не знаю деталей цієї історії, знаю що один військовослужбовець певний час зустрічався з місцевою дівчиною, інший військовослужбовець з цього ж взводу її зґвалтував. Бійця, який скоїв злочин, заарештували, як розвивалися події далі, я не знаю. Інших випадків зґвалтувань не чув, але не виключаю, що вони могли мати місце. (Про зґвалтування полоненої також писав The Insider, посилаючись на розповіді самих айдарівців, – Ред.)

Про катування. Коли вони (бойовики НЗФ, – Ред.) потрапляли в полон, їх били. Так, їх били. Я не знаю, чи це катування, але їх били. Я жодного разу нікого не вдарив, і тоді я навіть захищав їх. Це був мій юнацький максималізм – захищати полонених, ну бо це типу неправильно, непорядочно. Зараз я би цього, напевно, не робив, не захищав. І я розумію своїх побратимів. Пройшов бій, загинула чиясь близька людина, комусь треба було дзвонити і доповідати про це рідним. І тут до тебе потрапляє полонений ворог. Напевно, на емоційному рівні, вдарити – це нормально. Їх могли вдарити руками, з ноги чи прикладом. Але так було не тільки у “Айдару”, так було і в інших підрозділах.

– У мене до нього неоднозначне ставлення. Я поважаю його як засновника та бойового командира, бо він дійсно справжній бойовий командир, і в бої ходив разом з нами усюди. Водночас, через неможливість організувати ефективну роботу штабу батальйону формувалося і неоднозначне ставлення. На самому початку, як тільки створювався батальйон, була як мінімум ще одна людина з сильним авторитетом та мала амбіції керувати, це боєць із позивним Батя (Валентин Лихоліт, – Ред.). Він був класним оратором, постійно говорив з нами, до того ж він привіз людей з Майдану 9 травня. А Мельничук із самого початку не вів комунікації з людьми. Тому виникла битва авторитетів, і, напевно, кожен з них хотів мати більший вплив. Це почало роздроблювати зсередини, але останньою краплею було те, що Мельничук залишив батальйон і пішов у політику. Не стало командира, який пройшов бойовий шлях з батальоном, а ті, кого призначав Генштаб, не користувалися у нас жодним авторитетом. Тому командири підрозділів брали на себе відповідальність та командування і доповідали свої дії начальнику штабу.

– Від того старого “Айдара” я часто чую, що “Айдар” умер”, “Айдар” уже не тот” і так далі. Мене ці фрази сильно обурюють, бо вода тече, і все змінюється. “Айдар” став структурованим, з вертикальним командуванням, де командир батальйону приймає рішення, видає наказ і він виконується. “Айдар” отримав бойову техніку, у 2014-му взагалі її не було. Якщо у 2014 році “Айдар” ставав у рядок, то зараз він стає строєм. Я не впевнений, що він розчинився. В батальйоні залишилося багато людей, які пройшли 2014-15 рр. Вони зараз авторитети для новобранців, усі займають сержантські та офіцерські посади.

Хоча можливо, він дійсно вже не той, бо немає мотивації, як раніше. Мені здається, що у своїй більшості Збройні Сили зараз деморалізовані.

– Так, позиційною війною. Ще прийшло зараз багато заробітчан. Якщо більшість з нас у 14-му році приходили за ідею, то зараз – за зарплатню. Але позиційна війна теж підкосила бойовий дух “старої гвардії”. Для мене найважчий рік був 2016-й. Нас загнали під Мар’їнку, але там не було ніяких боїв. Ми жили в лісопосадці, в степу. Нас обдувало вітром, ми викопали собі бліндажі, там купа мишей, які обгризають тобі все, що можна. Одному моєму товаришу вночі миші ніс обгризли, за вуха кусають. Ти їх постійно в кишенях, в трусах знаходиш. Кругом багнюка, до асфальта далеко, до села ще далі. Було дуже тяжко перенести. Я нікого не бачив, крім десятьох людей, які знаходилися навколо мене, ніби на безлюдному острові. Дуже жахливе харчування було, починали гнити зуби, хворіла шкіра, боліли суглоби. Так, це була одна з основних причин, чому я звільнився.

– Після демобілізації я хотів навчатися. За час служби в армії я зміг накопичити собі певний резерв, щоб за нього жити. Перші два роки я не працював, відпочивав, подорожував, приходив до тями, навчався в різних школах. І одна з перших програм була Київська школа економіки, це дуже крута штука. Але чим вона мені найбільше допомогла? Після демобілізації, одразу наступного дня, мені почали снитися жахи. Щоночі мене кидало в піт. Я боявся залишатися вдома. І я не міг зрозуміти, що зі мною. За пів року я почав навчатися у Київській школі економіки, і в мене це одразу пройшло. Окрім знань, які вона мені дала, школа допомогла отямитися.

– Спочатку я думав, що наслідки ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, – Ред.) перебільшують. Але в 2019 році декілька моїх товаришів з “Айдару”, з якими я служив, неочікувано для мене, покінчили життя самогубством. Один порізав собі вени, інший – підірвав себе гранатою. Один мій дуже близький товариш, який був для мене взірцем під час служби, взагалі не вживав алкоголю, і тут він різко став жорстким алкоголіком. Раніше до ПТСР я ставився скептично, зараз – обережно.

– Суджусь із Міноборони за той період, який я був у складі батальйону неоформлений – з 5 травня 2014-го по 3 листопада 2014-го. Увесь цей тяжкий шлях батальйону я був добровольцем, а не військовослужбовцем. Хоча я спеціально йшов у ЗСУ, щоб мати якісь гарантії. І ще довгий час мене водили за ніс, що я оформлений, щоб не переймався, що військовий квиток потім доїде. Зарплату за цей період я не отримував, не маю жодних довідок про контузії, які я тоді отримав. У законності своїх дій я теж не впевнений, тим більше з новим президентом, я не знаю, як це може обернутися. Уже тривалий час я суджусь зі своєю військовою частиною і з МО, за те, щоб мене визнали військовослужбовцем у той період.

Є подібна справа, яку виграв мій колега з батальйону “Айдар” Ігор з позивним Орел. Я зараз суджуся в Окружному адміністративному суді міста Києва, суддя вже як пів року має винести рішення, але досі чекаю. Військова частина і МО уникають суду, не з’являються на засідання, не висилають матеріалів, тому все зайшло у глухий кут. Але я не один такий, і знаю багато людей з подібною проблемою.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться