Андрій, батько загиблого 15-річного Дані Дідіка: “Прапор від однокласників ми поклали сину в домовину, на ньому кожен написав йому останні слова”

Пережити свою дитину, ховати її, розуміти, що ніколи не повернеш… Це страшніше, ніж чекати власної смерті, це болючіше, ніж усі хвороби, разом узяті. Біль пекучий, нестерпний не минає ні з роками, ні з усвідомленням реальності. Принаймні саме так відбувається з батьками Дані Дідіка, 15-річного харків’янина, якого важко поранило внаслідок вибуху під час ходи до річниці Революції Гідності у лютому 2015 року. Через добу хлопчина помер…

Нагородна рада місії Народний герой України одноголосно ухвалила рішення нагородити Данила Дідіка недержавним орденом (посмертно). Його патріотизм та відстоювання України в місті, яке так намагалися окупувати сепаратисти, його мужність та зовсім не підлітковий, а громадянський максималізм викликають повагу навіть дорослих досвічених бійців. І коли батьки Дані чують припущення, що якби Даня був живий, він би, трохи підрісши, воював за Україну, погоджуються з цим без сумніву.

Як говорити з батьками, як їх питати про загибель сина, як розпитувати, як вони дізналися про поранення Дані, що відчували, сидячи під реанімацією… Треба бути катом, щоб ставити такі запитання навіть через п’ять років. “Іноді я просто не розумію, як жити далі, – говорить тато Дані Андрій. – Я не жаліюся, але, здається, що всередині мене нічого немає. Лише корпус залишився, оболонка. Я наче знаходжуся між двох світів”. Звичайно, що Андрій страшенно піклується про родину, любить восьмирічну доньку Ніку, дружину Анжелу, яка також ще не оговталася від втрати сина. Це відчувається у стосунках, в інтонаціях, у тому, як спілкуються в цій родині, куди мене приязно запросили. Але й біль не стихає. 

Восьмирічна сестричка Дані відкрита до спілкування. Вона радо познайомила мене з йоркширським тер’єром на ім’я Мейбі. До речі, це також пов’язане із Данею. “У Дані жарт такий був, – розповідає тато. – Я скажу щось по-англійськи, а син жартома питає: “О, ти хочеш сказати, що добре знаєш англійську? Тоді скажи, що таке “мей бі””. Ще коли ми тільки вирішили взяти собачку, знали, як будемо її називати”. Вислухавши за вечерею всі новини від Ніки, про те, як вона скучила за однокласниками під час карантину і що їй легко було вчитися онлайн, побажавши їй добраніч, ми залишилися на кухні з Анжелою та Андрієм. Вони самі почали згадувати той день, коли в Харкові стався вибух…

-Після занять у школі Даня відразу міг поїхати на плавання чи на тренування з боротьби, – говорить тато. – І у нас було заведено, що у вихідні він сам обирав собі їжу на тиждень.

-У нього були деякі проблеми із шлунком, тому вживання чіпсів та сухариків не раз закінчувалися для нього лікарнею, – додає мама. – Він вже добре розумів, та й ми постійно нагадували, що краще купити собі нормальні продукти, корисну їжу, ніж усяку гидоту.

-У нього на шляху були кіоски з різними наїдками швидкого харчування, він міг у них щось купити, – продовжує тато. – Але, і він з цим погоджувався, краще мати з собою нормальну їжу… З цією алергією… Коли йому було шість років, він гуляв у дворі. Прибіг звідти і каже: мені болить живіт. Іде в туалет, знімає штани, і я бачу, що ноги в нього чорні. Я відвіз його в лікарню. Три дні Даня пролежав у реанімації під крапельницею.

-Набряк був дуже сильний, – каже мама.

-Виявилося, що це реакція на харчові добавки. Я потім питав інших дітей, що вони тоді їли. Вони хапали цукерки, сухарики, але у інших такої реакції не було.

-Він добре запам’ятав ту першу реанімацію. Нас із Анжелою туди не пускали, він був сам. Тривалий час про те, що сталося, йому нагадували плями на шкірі. Коли ноги у сина почорніли, залишалися білі плями на шкірі. Вони залишалися і після того, як все минуло. Перший час вони були шершаві, а коли він ходив на плавання, від хлорованої води вони ставали червоними. Кремом намащував і проходило. Але років два чи три ці нагадування з’являлися. З’їсть чіпси – червоніють. І якось ми вирішили, щоб він не купляв що-небудь на вулиці, а продумував, що буде їсти впродовж тижня. Тоді, в неділю, ми також збиралися в супермаркет. Він спитав, о котрій ми поїдемо. Я планував о 10 чи 11 ранку. Йому це не підійшло, він сказав, що у нього планується зустріч. Тому він сам зранку сходив у магазин, усе купив, приніс додому. Розклав усе і – пішов. Ми ще пожартували про час його повернення. Я зауважив, щоб він був о десятій  вечора, не пізніше. Він погодився: “Добре. Об 11-ій”…

-Плавання… Тому що він народився на місяць раніше строку і не закричав. Складні пологи були… Даня добу народжувався, і добу уходив… Коли в пологовому лікар вийшла до мене, відразу мені, щасливому, сказала: “Я не можу вас порадувати. Хлопчик дуже слабкий. Ви ще молоді, народите ще…” Хороша лікар. Просто вона побачила моє радісне обличчя, але позитивного нічого не могла сказати… Вона запевнила мене, що лікарі роблять усе необхідне. І попросила: “Не потрібно тут сидіти. Жінці потрібно відпочити. І мене не турбуйте”. Я сів у машину і поїхав у храм Олександра Невського. Він був закритий, бо вже було 11 годин вечора. Я став перед храмом на коліна і просив Господа… Приїхав у пологовий о шостій ранку. Чергова сказала, що лікар спить. Вона вийшла до мене о сьомій. Сказала, що все нормально, що ввечері, саме об 11 годині, коли я просив Бога дати йому життя, Даня закричав. Але легені все одно не до кінця розкрилися, з ними є і, можливо, будуть проблеми. Я прочитав усе, що можна, про подібні ситуації. І ми почали Даньку загартовувати, обливати холодною водою, вчити плавати та пірнати.

-У чотири місяці ми почали ходити з ним в басейн, – додає мама. – Дуже хороший педіатр вів Даню. Цей лікар став другом нашої родини, до його порад завжди дослуховувався Даня. Із пологового нас виписали з величезним списком рекомендованих ліків. Ми прийшли до нього і він сказав: викинути все у смітник, ніяких ліків. Ми його послухалися. Почали займатися плаванням.

-А плавати Данька любив. У ванні пірнав, – продовжує тато.

-Я з ним годинами могла у воді сидіти, – згадує мама. – Інструктор дивувалася, бо Данька із води не хотів виходити. У воді відчував себе, як риба. І ми його загартували так, що у школі він вже не хворів зовсім. З Нікою ми пішли тією самою доріжкою.

-Коли я почав Даньку обливати, лікар мене спитав: а ти сам обливаєшся? – продовжує тато. – Ні, – відповів я. Як так? Може сам спробуєш те, що дитині робиш? Так і я почав обливатися. Я багато читав, що відбувається з організмом, коли обливаєш. У цей момент дитина мимоволі робить глибокий вдих. Саме це для легенів дуже важливо. Цей вдих дає потрібний ефект. Іншими методами маленьку дитину ти ніяк не примусиш і ніяк не поясниш, як це зробити. А такі моменти дають змогу легеням нормально працювати. Загальне закалювання дає організму імунітет і сили. Даня завжди у школу ходив, ніколи не пропускав. Максимум, нежить у нього був, але минав  за одну добу.

Даня тренувався в басейні до 13 років. Потім його старенька тренер пішла на пенсію, прийшла нова. “У тебе хороші дані, – вона відразу відмітила Даню. – Потрібно ходити на тренування щодня”. Але тоді б страждала школа, треба було б кидати боротьбу. Даня, подумавши, обрав боротьбу, а в басейн ходив плавати сам, після тренувань, та у вихідні.

Він і тенісом пробував займатися, але не склалося. Найбільше він любив футбол. Коли ми водили його в басейн, ще зовсім маленького, поряд була дитяча школа харківського “Арсеналу”. І Данька з величезною цікавістю дивився, як тренуються футболісти. Йому було шість років, а брали туди з семи. Якось він попросив мене: давай підем спитаємо, чи можна і мені займатися. Ми підійшли до тренера. Це була весна. Попросили спробувати Даню. І він почав тренуватися із старшими дітьми. Через рік, коли можна було іти зі своїми, тренер залишив його з тією ж групою. Потім тренер перейшов у “Металіст”, Даня пішов за ним. Доходило до того, що він буквально жив на стадіоні. Був час, коли син одночасно займався футболом, плаванням та боротьбою. Так що у нього кожний день був розписаний: коли куди він іде.

-Обмеження… Анжела якось пригрозила, що забере у нього телефон. Так він приніс його сам і поклав: забирай вже. Якщо він уперся, якщо чогось хоче – все, так і буде. Але йому все легко давалося. І навчання також. Особливо мови. Можливо тому, що якийсь час ми жили в Німеччині. Англійську також з легкістю вивчав.

-Постійно… Якщо ми почнемо розповідати… Ви маєте розуміти, що ми з дружиною не втрачаємо розум. Спочатку нам було дуже важко. Не можу навіть передати, наскільки. Перший час Даніну присутність ми постійно відчували. Це було на кожному кроці. Ніка говорила Даніними дитячими фразами, які вона чути не могла. Вона ж зовсім маленькою ще була. Коли Даня загинув, їй було три роки. Даня називав мене папуля, а по-дружньому казав папка. Такі два слова для мене були, крім стандартного тато. Ніка мене папкою і папулею ніколи не називала. Папочка – це її слово.

-І мамочка, – додає мама.

-І тут… Це була субота, квітень 2015 року. Син мені приснився. Зайшовши в кімнату Дані, подумки розповів йому про цей сон і сказав: тепер мене ніхто не буде називати папкою. Вийшов на кухню. Через декілька хвилин заходить Ніка і каже: папка, дай води. Я повернувся і перепитав: що? Вона повторила: “Папка, дай води”. Не після цього, ні до цього більше ніколи “папка” не казала. Жодного разу!

А ще якось на Водохреще Анжела не могла знайти ключі від машини…

-Якраз зима, ожеледь, а я тільки почала їздити сама за кермом після довгої – семирічної – перерви, – говорить мама. – І зранку не змогла знайти ключі від машини. Подумала, що ввечері, коли ішла з стоянки, ключі могли випасти десь у сніг. Пішла пошукала, але не знайшла. Я ніколи нікуди не ховаю ключі: або на вішалку вішаю, або в кишені лишаю. Тут же передивилася все – ніде немає. Через декілька годин пошуків мені зателефонувала вихователька дитячого садочка, де знаходилася донька: “У Ніки якісь ключі від машини”. Але в чотири роки вона не могла залізти на вішалку, і в кишеню її куртки ключі завалитися не могли. Та й сама вона не бере нічого, крім своїх іграшок. Мені все це було страшенно незрозуміло.

– У той момент, коли Анжела мені подзвонила, я відразу зрозумів, що це Даня натякає: на машині мамі нікуди їхати сьогодні не потрібно, – пояснює тато.

– Я також розцінила це як те, що за кермо краще не сідати, – продовжує мама.

-Під час вибуху поряд із Данею було багато його друзів, деякі також постраждали, – продовжує Андрій. – Сергій зазнав поранення, а Віталік з нами провів весь час у реанімації. Потім, пізніше, він пішов на фронт, дістав поранення… Перед тим, як Віталік пішов служити, ми періодично бачилися на цвинтарі біля могили Дані. Там також декілька разів ставалися дивні речі. Коли Віталік їхав у свій підрозділ, ми зустрілися біля могили сина, стоїмо, говоримо. І тут приходить чорний кіт. Він наче з нами разом говорив, слухав. А я до того ніколи його не бачив. Ще подумав: цікаво, що то за кіт. А я на цвинтар ходжу майже щотижня. Потім у Віталіка була перша відпустка у травні. І ми з хлопцями також випадково, не домовляючись, зустрілися в суботу на цвинтарі. Стоїмо, говоримо. Знову підходить чорний кіт. Тільки тепер він трішки пошарпаний. Сергій не звертав на нього увагу, і кіт почав його дряпати за ногу. Саме його, наче вимагав: зверни на мене увагу. Після цього я більше не бачив того кота.

-Якийсь час Анжела з Данею жили в Німеччині, а я їздив до них, тому що робота у мене була тут, в Україні. У нас якраз відбувалася Помаранчева революція. Даня співав пісню “Разом нас багато”. Йому тоді чотири роки було. За першої ж нагоди він залюбки сюди приїздив, йому все тут подобалася. І в Німеччині він казав, що в школу хоче ходити в Україні.

Чуючи про євроінтеграцію, Даня вважав, що завтра тут, у нас, Європи не буде. І не потрібно. Україна має бути самостійною державою і йти своїм шляхом. До побиття студентів він спокійно сприймав все, що відбувалося в Києві, до обіцянок ставився скептично, бо розумів, яку пенсію насправді отримує його бабуся в Німеччині. Але як тільки розігнали студентів, відразу повісив собі стрічку на одяг і рюкзак. Те, що сталося, це несправедливість, так не можна. А ви ж розумієте, що ходити з жовто-блакитною стрічкою в Харкові було небезпечно. Крім російських відморозків, яких у нас було забагато, вистачало ще й своїх місцевих, які реально ненавидили все пов’язане з Україною. Тому я, звичайно, дуже боявся за сина. Знаючи Данькіну вдачу, просив його: сховай стрічку. Він казав “добре”, ховав її, щоб я не турбувався, але виходив і діставав. Пам’ятаю, дивлюся з вікна: він дійшов до садочка, і вже знову стрічка майорить… З пацанами з патріотичного руху Даня познайомився, коли в Харкові валили пам’ятник Леніну. Він був наймолодшим у цій компанії. І всі казали, що він був на рівних, ніхто ніколи не відчував що він ще дитина.

-Я взагалі нічого не знала про цей рух, про тих, з ким він спілкувався, – говорить мама.

-А мене щотижня, а то й частіше син приводив до себе в кімнату, садив на диван і казав: “Тату, це вже можна розповісти”. Так я дізнався про ситуації з міліцією, коли їх затримували, про те, що вони ходили і з балончиків замальовували прапори Росії і так званої ХНР прапором України. Це також було небезпечно. І всюди він був в перших рядах. Разом із своїми друзями бився з представниками харківського молодіжного руху, які охороняли пенсіонерів, що робили картинку для ТВ, та який фінансувався компартією. Ті більші, старші, але Даня з друзями перемогли, розігнали їх, забрали їхній прапор і розірвали на шматочки. У Дані лежить його частинка – трофей.


А звідки в ньому патріотизм? Не знаю, як пояснити. Була така ситуація, коли це яскраво проявилося. В березні 2014 року ми заїхали до Анжелиної тітки, пішли в парк Артема погуляти. Коли вже виходили звідти, по вулиці пронеслася “шістка” з георгієвською стрічкою. А у мене в машині з Євро-2012 лежав наш прапор. І Даня говорить: “Тато, давай повісимо прапор, щоб він постійно висів у машині”. А я добре пам’ятаю, як під час Помаранчевої революції, коли я вішав стрічку на дзеркалі, мені його відбили. Я відповів синові: “Я не боюсь це зробити, але наші вороги відкрито не діють. Поб’ють машину – та й все. Залишати прапорець не можна”. “Добре”, – погодився він. Відкрив вікно, виставив руку з прапорцем, і ми всю дорогу так їхали додому. Йому потрібно було показати свою позицію.

У школі вчителі вважали Даню веселим хлопчиною, який може зірвати заняття, побитися. В їхньому розумінні хороший учень той, хто вчиться добре, у кого є чіткий план життя. Якщо ти не лауреат Нобелевської премії, ти несерйозний. Але на випускному в 9 класі директор школи розповідала таку історію: у них проводили форум, на який приїхали представники європейської організації, їм потрібно було розповісти про Україну. І коли спитали, хто хоче це зробити, встав Даніла. Вона подумала: зараз щось утне, пожартує. Але коли він закінчив, вона зрозуміла, що сама б ніколи так не розповіла.

Коли війна почалася, сина виводили із себе люди в Харкові, які раділи тому, що під Бєлгородом стоять танки, які через годину можуть бути в нашому місті, які раділи, що захоплювали обладміністрації, і всі готові були стати під гімн Росії. Для нього ці всі люди були зрадниками. Коли ми говорили про це, я казав йому, що він ще малий, а він відповідав: потрібно виходити, показувати, що є патріоти України, щоб сепари нас боялися, щоб такі самі патріоти знали, що нас є – і багато, а ті, хто не визначився, приставав на наш бік.

-Це ж Даня. Неможливо було його закрити. Але я дуже переживав. Коли Даня пішов на зустріч з друзями в кінотеатр “Київ”, я по телебаченню почув, що в центрі міста відбувся вибух і є постраждалі. Відразу відчув, що з Данєю щось сталося. Я почав йому дзвонити, але він не брав трубку. У Дані часто таке було, що він не відповідав. У школі поставить режим без звуку і не переключає вчасно. Анжела ще заспокоювала мене: навіщо ти себе накручуєш. Через 20 хвилин подзвонив Данін товариш і сказав, що Даню повезли в лікарню…

– Фронту ми допомагали з 2014 року. З 2015 року у передачі я почав вкладати цукерки – щоб пом’янули Даню. Волонтери розповідали бійцям про нашого сина, і ті іноді брали мій телефон, щоб сказати щось добре або віддячити за передачі. Один боєць телефонував мені декілька разів. А потім з його телефону подзвонив інший чоловік. Перше, про що я подумав: з бійцем щось сталося, поранило, тому шукають родичів чи знайомих. Той чоловік спитав, чому я записаний двома іменами в телефоні “Андрій Даня”, я йому пояснив. І коли він почав казати різну гидоту, зрозумів, що це або так званий ополченець, або хтось із місцевих луганських сепарів знайшов загублений бійцем телефон. Дзвонив він не так часто, але місяців чотири поспіль…

Ще навесні 2014 року я хотів піти добровольцем на війну. Анжела тоді попросила: якщо прийде повістка, тоді і підеш. А Даня казав: навіть якщо прийде повістка, ти, тату, все одно добровольцем іди.

-Так. Навесні 2015 року директор спочатку мені, а потім купі журналістів розповіла про те, що школу назовуть іменем Дані. Але згодом почала тягнути час, нічого не робила.

-Перший час після загибелі Дані вона ходила до нас, – додає мама. – А потім почала Андрія обливати брудом…

-Коли я почав знайомитися з матеріалами справи, прочитав її відповіді, зрозумів: вона боялася, що її притягнуть до відповідальності. Але я відразу сказав, що до неї у нас претензій немає… Після загибелі Дані його однокласники вчилися в школі ще понад рік. “До річниці повісимо пам’ятну табличку”, – обіцяла директор. Питала школярів, який текст на ній має бути. Потім діти закінчили навчання, і тема почала мінятися. “Намалюємо мурал на всю стіну, де Даня буде усміхатися дітям, які йдуть у школу”, – тепер ми чули такі плани.

Коли практично через три роки київський письменник та активіст Руслан Горовий підключився до справи і хотів прискорити процес, директорка почала придумувати якісь дивні відмовки. Одним з пояснень було: чому ім’ям Дані, а не Василя Мельника, наприклад. Це учень школи та Герой України, який загинув у 2002 році під час навчань. Але його ім’я вже носить вулиця, на якій розташована школа. Це відбулося під час декомунізації назв. Але ще три роки на школі безпосередньо висіла табличка із старим ім’ям вулиці… 2012 року – на десятиріччя загибелі Василя – був репортаж про нього. Мама Василя не дуже добре згадувала директорку школи, яка зовсім не піклується про пам’ять про свого учня. Його почали згадувати, коли виникла ситуація з Данєю. До того ні таблички, що тут навчався Герой України не повісили, ні інших рухів не було…

Потім у директора з’явилася нова думка. Вона вирішила, що присвоєння імені Дані школи призведе до дитячих суїцидів, згадувала, що коли в дитинстві її виховували на прикладі піонерів-героїв, у неї виникали думки про смерть… Припускала, що терористи зірвуть школу. Коли я читав її дописи, з’являлося відчуття, що це пише хвора людина. Як вона може бути директором школи? Потім вона спробувала перекрутити ситуацію так, ніби це ми носимося з ідеєю назвати школу іменем Дані.

У січні 2018-го директор написала пост, що школа не цвинтар, тому табличку вішати вона не дозволить. І коли буквально через місяць Кернес на сесії порушив питання про петицію, яку підписали п’ять тисяч людей і тому її потрібно розглянути, але пізніше, і сказав що було вирішено, що табличка з Даніним ім’ям буде відкрита на школі, директор відразу написала заяву, що вона хоче зробити таку пам’ятну дошку, але розмістила на ній імена двох людей, нікого не питаючи. Зробила, як сама захотіла. Ми пояснювали, що це дві зовсім різні ситуації, і правильно зробити дві таблички, погодивши їх з рідними…

-Ще вона писала, що тато Дані став неадекватним, – додає мама.

-… хоча ми нічого ні від кого не вимагали. Я написав єдиний короткий пост, в якому йшлося не про ім’я школи, а про вчинки директорки і наші з нею стосунки, як вони змінювалися від приязних з її боку до вкрай образливих для нашої родини. Для мене найважливішим було те, що діти, однокласники та друзі Дані просили назвати школу ім’ям їхнього друга, і дуже велика кількість людей це підтримали. Вони написали лист з підписами. І це для нашої родини найважливіше. Я ще раз хочу акцентувати увагу всіх: ми не ініціювали рух щодо присвоєння імені Дані школі, не починали його і не наполягали ніколи. Нам приємно, що люди так ставляться до Дані, до його пам’яті, підписують петиції, підтримують нас. Я не очікував такої реакції. Але директор почала говорити про Даню погано, питати, чому саме його іменем потрібно називати школу, чому, хто він такий? Під кожним її постом була маса коментарів. Люди дивувалися її висловам, захищали пам’ять про Даню.

Батьки проводять мене в кімнату Дані. В ній все залишилося так, як було при ньому. На стінах – його дитячі фотографії, висить боксерська груша. Додаються хіба що малюнки портретів та на письмовому столі з’явився футляр з орденом Народний герой України, яким посмертно був нагороджений Даня. Є тут і прапор України.

-Один такий прапор від однокласників ми поклали сину в домовину, на ньому кожний з них написав Дані останні слова, – зауважує тато.

У машині у Андрія лунають пісні проєкту “Так працює пам’ять”, присвяченого саме Дані Дідіку. Понад п’ятдесят музикантів країни присвятили цьому хлопчині пісні. Послухати їх можна за посиланням. Тато Дані постійно слухає ці композиції. І під чергову пісню, проводжаючи мене після розмови вдома, додає:

– Данька народився 1999 року. У 2000 пішла моя мама. Даня був єдиною рідною мені людиною на світі. І любив він мене так сильно – мабуть, за всіх рідних, яких вже не було на цьому світі. Після того, як ми переїхали із Німеччини в Україну, Анжела час від часу їздила працювати туди. Там живе її мама, племінники. І іноді ми залишалися вдвох із сином. Він завжди радів цьому. Лягав зі мною спати. Вночі прокидаюся, а він руку мою обійме і спить… У лютому 2015 року Анжела в суботу ввечері тільки приїхала з Німеччини – щось оформити там потрібно було, тиждень її не було. Ми залишалися вдома втрьох: я, Даня та Ніка. Спали разом на великому ліжку. Сестричці Даня був за няню. Забирав Ніку з садочка. Навіть привозив від своєї дівчини млинці, бо то був тиждень Масляної.

-Син дуже хотів сестричку чи братика. Він нас з Анжелою вмовляв народити ще дитину і ніколи не ревнував. Він був надійним братом для неї з першого дня. Мене дивує, що Ніка була зовсім маленькою, коли Дані не стало, в такому віці діти не дуже пам’ятають, що відбувалося, а вона все добре пам’ятає.

23 числа, коли Даня пішов, ми забрали Ніку із садочка. Вона ж бачила, що декілька днів Дані немає вдома, і поки ми наважувалися щось їй сказати, Ніка сама нам сказала: “Я знаю: Даня поїхав в інше місто”. Вона багато разів розповідала, що їй сниться брат, що він водив її в школу янголів, що вона бачила Бога. Якось вона сказала: “Даня сказав, що він до нас не приїде, ми до нього поїдемо. Потім”. Тривалий час вона була впевнена і говорила про Даню так, ніби він живий. За декілька місяців до першого класу Ніка почала говорити, що її брата вбили. Згадуючи брата, вона часто плаче.

Дані з нами немає вже п’ять років. Їй тоді було лише три, але в телефоні у неї заставкою стоїть знімок, на якому Даня тримає її на руках на шкільному випускному. І вона пам’ятає той день, як він підхопив її на руки, пам’ятає, як торкалася спеціальної укріплюючої сіточки під піджаком брата. Тому у неї одна рука і схована на знімку.

-Не просто хлопчика – сина Даніного класного керівника. Катю діти завжди любили, бо вона насамперед поважала своїх учнів. Якось у нас сталася така історія… Книжки, які Дані видавали в шкільній бібліотеці, новенькі лежали вдома, а він займався по електронній книзі – ми купили її, щоб йому було менше носити, все ж постійно їздив на тренування. В кінці року Даня приніс книги здати, а бібліотекар не зрозумів, де залишив книги. Дзвонить мені син: “Тату, здається, з мене гроші хочуть отримати, бо кажуть, що в мене одна книга порізана”. Анжела пішла в школу розбиратися, бо Даня нервувався. У нього було загострене почуття справедливості. Питання не в грошах, а в тому, що про нього говорять неправду. Катя, класний керівник, згадала: дійсно, Даня користується електронною, всі книги у нього новенькі. Бібліотекар згадала, де саме син залишив стос книг. І Катя перепросила у Дані за цю ситуацію. Анжела казала, що вперше в житті бачила, щоб учитель сам перепросив у дитини. Після загибелі Дані ми продовжували спілкуватися з Катею. І коли хлопчик народився в день народження Дані, відразу вирішила що назвуть його Даня. До речі, він народився також раніше строку. І він такий самий улибака, яким був наш син. Мене запросили стати хрещеним батьком Дані. Так доля зробила коло і привела в наше життя ще одного хлопчика Даню…

Источник: censor.net
Вам также может понравиться