“Андрій встиг сказати: “Бережи Ларису” – і зв’язок перервався”. Чотири роки тому відбувся бій на Світлодарській дузі

18 грудня 2016 року українська армія контратакувала позиції російсько-терористичних військ під Дебальцевим. Наступ не можна вважати вдалим хоча б тому, що за кілька днів загинуло 9 українських воїнів, серед них – колишні бійці ДУК "Правий сектор", які не так давно підписали контракт із ЗСУ.

 Десятки наших хлопців того дня зазнали поранення.

Бойова операція тодішнім командуванням 54-ої бригади ЗСУ була спланована невдало. Артилерія не працювала в потрібний момент, коли наша піхота пішла в наступ. Бійці 3-го Полку спецназу України, які брали участь в наступі, попали в засідку і не змогли захопити потрібну позицію, щоб звідти прикрити наших бійців. У перші години бою загинув Микита Яровий, молодий офіцер, який повів хлопців вперед, та кілька його побратимів. Досвідчений снайпер – Андрій Широков на псевдо Сім’янин у цьому бою пропав безвісти, згодом його тіло було знайдено із слідами кульових поранень.

Трагічна доля спіткала бійця Андрія Байбуза на псевдо Ефа, перед самою загибеллю він зателефонував матері з поля бою, щоб попрощатися…

Хоча українським військовим вдалося знищити багато російських окупантів, ефект несподіванки в бою був втрачений, і подальший наступ на той момент був неможливий.

 Російські найманці під час боїв 18 грудня 2016

Тому єдине, що залишається нам, – це аналізувати бойову операцію, щоб на майбутнє не допускати помилок і згадувати простих воїнів, які здобули життя вічне в бою.

 

Аня Костенко надзвичайно любила свого Гюрзу (Радівілов Роман один з тих, хто загинув 18 грудня 2016 року). Вона чекала його повернення, кожен день рахувала. Проте через російських окупантів дівчина втратила найдорожче, що в неї було.

Чи часто згадую Романа? Дуже часто, як і його останній бій, про який мені розказували, про який читала у всіх ЗМІ. Мені навіть не здається, що минуло чотири роки, все так, ніби вчора. Втрата Романа змінила мене, відкрила очі на багато речей. Дещо тепер сприймаю емоційно, на інші речі закриваю очі.

Ганна Счасна-Гарус, дружина снайпера ЗСУ – Андрія “Сім’янина” після загибелі чоловіка сама виховує п’ятеро дітей.

Оскільки вона проживає в місті Дніпро, де багато прихильників “руского міра”, в жінки трапляються конфлікти з цим непатріотичним оточенням. Вона не розуміє, чому одні гинуть за Україну, а інші, як пристосуванці, – живуть аби жилося, заради себе.

Хоча від смерті Андрія минуло уже чимало часу, вона досі не може забути його. І дітей своїх, хлопців та дівчат виховує так, щоб вони були гідними наслідувачами тата-героя.

4 роки минуло, як у жорстокому бою загинув мій чоловік, воїн, найкращий батько та коханий чоловік. Перший рік після його смерті нам було дуже важко, тільки слова Андрія, які я почула за місяць до його загибелі, допомагали мені жити: Збережи родину. Бережи наших дітей“! Щоденні турботи про них допомогли мені пережитий перший рік без чоловіка.

та третій рік без Андрія були наповнені багатьма подіями. Відкрили меморіальну дошку на Залізничному Коледжі, багато займалася громадською роботою уРодинному Колі загиблих Героїв Дніпровщини“, яка давала сили для життя. Бо ми несли всім навкруги правду про наших воїнів і нам всім: дружинам, батькам , чоловікам загиблих – це давало сили жити далі.

мого часу тепер займають мої діти. А це вдвічі більше відповідальності та втоми. Колись на побутовому рівні вирішував усе Андрій, тепер я сама змушена все робити. Якби не підтримка величезної кількості українців, не знаю, якби все це пережила.

тенденція у частини населення була завжди: не згадувати про війну, не пишатися своєю Україною. Останній рік це стало поширюватися на всі галузі нашої країни, особливо боляче це спостерігати в школах, вищих навчальних закладах.

школярі не знають, що відбувається в Україні! Вони не чули і не чують про війну. В школі, де навчаються 5 дітей Андрія Широкова, всі роблять вигляд, що його не існувало. Хоча память про своїх Героїв та їх вшануванняробить з нас людей та укріплює Націю!

Саме тому воїни не популярні серед простих верств населення. Я ж так мрію про виховання у школах українців, а нешлуночків на ніжках“! Саме за Україну загинув мій Андрій і його друзі на Світлодарській дузі..”

Ще один із бійців, який загинув під час проведення бойової операції, – Андрій Байбуз на псевдо “Ефа”. Як уже згадувалося вище, він встиг зателефонувати матері перед смертю. Адже саме з мамою він виховував свою дочку.

Лариса, дочка Андрія, навчається в одному із ліцеїв. ЇЇ однолітки з багатих сімей, вони не хочуть чути про війну, а моя внучка живе з цим. Пише вірші про тата, бойові дії.

Згадуючи про тата і війну, вона сказала: “Я негативно ставлюся до війни, адже там гинуть наші хлопці, захищаючи Україну. У навчальних закладах нам моментами намагаються нав’язати, що окупанти – це браття. Так от, що я скажу: вони варвари, і їм немає прощення. А мій тато – герой!”

Готуючи цей текст, я намагався зв’язатися з дружиною Микити Ярового, офіцера ЗСУ, який вів хлопців у бій. Проте вона відписала, що не готова на даний момент говорити про загибель чоловіка, надто велика і болюча рана. Тим більше, що їхній син ще маленький, і вона навіть йому не може пояснити, де тато. Час не гоїть рани.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться