Армійська діловодка Анна Косінова: “Я не герой. Зате у багатьох хлопців нормально оформлені особові справи та документи з АТО”

Волонтер, дружина добровольця, а згодом діловод ЗСУ, що сьогодні навчається на травмотерапевта, – про зв'язок між тарганами та рішенням піти в армію, про зимовий маршкидок, про здачу архівів військових частин та про те, як важливо ніколи не знецінювати власні дії.

… Ще з часів Врадіївки я розуміла, що щось та буде. І під час Революції Гідності займала дуже активну позицію. Але я була з малою дитиною на руках. І, на жаль, не могла бути у центрі подій часто. Інколи я залишала дитину з родичами на декілька годин та їздила закуповувати та привозити на Майдан ліки, робити канапки. Разом з чоловіком ми закуповували каски для Майдану. Це була ціла схема: як ми забирали ті 40 касок з пошти, як декілька автівок з ними їхали потім у різних напрямках…

Пам’ятаю, якось поверталася додому у червоному лижному костюмі, пропахла димом, у кіптяві – і розуміла, що всі люди у метро бачать, звідки я їду. Мені було досить страшно. Коли я вийшла на своїй станції, то побачила, як до мене прямує міліціонер. Можливо, він просто йшов у мій бік. Але тоді мені здалося, що прямує він до мене. Аж раптом незнайомець який їхав зі мною в одному вагоні – у пальто, у капелюсі, дуже видний, – взяв мене під лікоть і просто провів повз, начебто ми разом.

Щоразу, як мій чоловік виходив з дому, я його фотографувала – на випадок, якщо доведеться його шукати. Він був досить активним учасником Майдану. Нашій дитині на той момент був рік і вісім місяців.

Одразу після розстрілів на Майдані ми бігали по лікарнях і намагалися допомагати пораненим хто чим може. Вже тоді ці поранені рвалися з койок і казали, що треба їхати у Донецьк і рятувати Україну.

Потім друга сотня Майдану пішла в “учєбку” НГУ – і ми зрозуміли, що все дійсно тільки починається. Ми закуповували для них якусь форму та інші речі. Потім вони вирушили під Слов’янськ на блокпости. З того часу я пам’ятаю лише коробки, скотч і купу валіз….

Чоловік з другом тим часом бігали по військкоматах, збирали документи і врешті-решт підписали контракти. У квітні 2014 мій чоловік пішов служити у Окремий президентський полк. Там він пройшов навчання і рвався на фронт, але виїзд полку весь час відкладали. Він то супроводжував техніку у Чугуїв, то їздив у Дніпро допомагав проводити навчання… І, зрештою, восени 2014 року вирішив переводитися в інший підрозділ слідом за своїм командиром – щоб їхати воювати. У березні 2015 року він сів у машину і поїхав у 41 батальйон.

Я була рада, що він нарешті добився того, чого прагнув. Але мені було боляче. Дитина підбігала після кожного дзвінка до дверей і казала: “О, тато прийшов”. Але то був не тато.

А ще було страшно. Нічого не зрозуміло, у країні війна, і де вона закінчиться – ніхто на той момент не знав. Чоловік вже не належить собі – він належить армії. І я розуміла, що більше не можу на нього спиратися. У мене була мала дитина на руках. І я відчувала потребу якось діяти… Або я зараз допомагаю своїй армії – або переходжу у розряд біженців.

З тих часів дуже запам’ятався загублений бронік одного хлопчини. Йому передавали бронежилет від Кузьми Скрябіна, але той бронік загубився, випадково поїхав не туди. Волонтер, яка передавала бронік, зняла свій власний і віддала тому хлопчині. Потім і посилка йому все ж таки прийшла. А потім ще якісь волонтери вирішили віддати йому бронежилет. І він сміявся: “Навіщо мені три бронежилети?”

Цей хлопчина за два тижні загинув. Це була моя перша особиста втрата – втрата людини, яку я особисто не знала, але якій намагалася допомогти. І ще для мене у цьому був певний фаталізм. Було розуміння того, що навіть три бронежилети не врятують…

Мені завжди хотілося на фронт. Я згодна була важко працювати у Києві, щоб потім на три-чотири дні приїхати туди, побачити хлопців, відчути цю атмосферу. Так і виходило: я три-чотири місяці безвилазно пахала у Києві, щоб потім на декілька днів поїхати в АТО.

Якось мій малий грався на подвір’ї. А там лежали мішки для двохсотих, які ми закуповували. Прийшла до нас журналістка. Бачить – дитинка грається, “утю-тю-тю”, каже. А дитинка на тих мішках машинку вовтузить…

Ще до кінця 2014 року я мала тік на обидва ока та нервовий зрив.

До середини 2016 року я була повністю у волонтерстві. Весь час бігала, щось вирішувала. Мені навіть довелося залишити роботу, яку я знайшла у 2014 році – я просто не могла займатися і роботою, і дитиною, і волонтерством одночасно.

Але коли закінчилося літо 2016 року – стало зрозуміло, що треба шукати собі житло, що дитині треба іти в садочок. Жити у волонтерському фонді весь час було дуже-дуже важко. На ті гроші, які у нас були, ми знайшли собі квартиру. Це була “гостинка” на першому поверсі, і вона була повна тарганів. Звичайно, нам про це не сказали… Тому я спала з парасолькою – вночі на малого згори сипалися таргани…

За півтора місяця боротьби з тарганами приїхав мій чоловік з товаришем – батальйон на той момент вивели в Суми. Вони сіли з двох сторін від мене на кухні і почали мене вмовляти їхати у Суми, щоб служити в армії. Я відповідала: “Ви що?! Де я, а де армія?” Вони не здавалися: “Нічого. Все буде добре”.

Реально, мене в армію загнали таргани (сміється).

Коли я приїхала у Суми – чоловіка майже одразу відправили на КП бригади. У АТО, але у таке собі АТО… Я ж три тижні збирала документи, проходила медкомісію, а потім підписала у частині контракт на пів року.

Вже після того, як мені прийшла перша зарплатня, у відділі кадрів бригади мені сказали: “Вибачте, пані, але ваш контракт незаконний. Він автоматично переходить у контракт на три роки”. Це було неочікувано, але що поробиш? У мене, звісно, була можливість звільнитися за сімейними обставинами, адже я сама фактично виховувала дитину. Але я вже підписалася…

Що було складно? Все! І дивно було все.

Що було складно? Все. І дивно було все. Коли ти волонтер – ти звикаєш думати та діяти логічно, йти до мети найкоротшим шляхом. Але коли потрапляєш в армію – це спочатку шок. Пам’ятаю, як запитала, що мені робити. А у відповідь почула: “Читай Статут”. ОК. Добре. Я придбала собі Статут і почала його читати…

Зимових бушлатів маленьких розмірів не було. Бушлат, який мені видали, закінчувався у мене в районі коліна. Не носити я його не могла, тому ходила як опудало. Сприймати це серйозно було дуже складно…

Дивувало оце відношення: “Воно тобі треба?” Дивувало, що на бойових хлопців могли кричати: “Ви що, в окопи захотіли назад?!” і постійно змушували їх шикуватися, ходити в ногу та стелити ліжка “тільки отак”. Це була армія. Хлопці не хотіли цього, не розуміли. Вони прийшли для того, щоб воювати. Багато хто звільнився через це. (А зрештою, на жаль, 41 батальйон був взагалі розформований через якісь штабні ігри, і нас “успадкувала” 27 бригада).

За освітою я психолог, але у мирному житті працювала в ІТ. Сподівалася, що в армії стану зв’язківцем. Але виявилося, що тоді я просто сидітиму та прийматиму телеграми – і це було не зовсім те, що я собі уявляла. До того ж, треба було одразу їхати на чотиримісячне навчання. Я не могла – бо у мене дитина, і чоловік на той момент воював. Тому я лишилася аби ким. Мене поставили оператором третьої роти, а потім зробили оператором штабу… На штабну роботу я йти не планувала, але обставини так склалися. І я не вибрикувалася. Я просто хотіла бути якомога ефективнішою.

Грубо кажучи, я стала помічником начальника штабу.

Майже одразу, як я прийшла взимку, – у нас був марш-кидок показовий. Насправді деякі люди хотіли показати які бойові хлопці “недолугі”, і які у підрозділі є класні спортсмени, як класно вони рухаються. Тому організували марш-кидок непідготовлених людей із заліком. У документах все було правильно – але не дуже правильно по-людськи. У повній викладці, – бронік, каска, автомат – ми долали 11 км до полігону. Бойові хлопці це витримали, звичайно ж! А штабні – не дуже.

Для мене особисто це стало випробуванням. Але водночас саме цей маршкидок довів мені, що я можу все здолати. Більше того – мені сподобалося. Адже на полігоні у той день ми ще й стріляли багато, і це було дуже круто! Це – один з найяскравіших перших спогадів про службу.

В АТО я їздила до армії, вперше поїхала ще у 2014 році. А під час служби в армії для того, щоб поїхати в АТО, я брала відпустки. Тому що були обставини, коли мені треба було їхати: наприклад, у друга влучили, він погорів, потрібна була допомога термінова у шпиталі. Або коли допомогу волонтерську розвозили…

Коли я вже будучи військовою потрапила на Донбас – це була вже зона ООС, був 2019 рік, і на той момент я прослужила вже 2 з половиною роки, впродовж яких не їздила офіційно в зону бойових дій. Я весь час займалася паперами на рівні роботи майорів, підполковників – а я була у званні старшого солдата. Але постійно вигрібала завдання на кшталт “здати архів військової частини”. По суті цими документами мали займатися високі посадові особи, але за фактом – цим займалася я. Ну, я не скаржусь. Робота була монотонна, але потрібна. Хтось це мав робити.

Моя ротація на Донбас проходила у Краматорську і тривала три місяці. Це були ті самі папери, рапорти, поїздки у штаб сектору для вводу-виводу людей з АТО… Я займалася тим, чим і на великий землі. Але в нас був полігон – і щоп’ятниці я могла вдосконалювати свої навички стрільби.

Мій чоловік був ефективним під час бойових дій. Я була ефективною у тилу. І те, що я не брала участі у бойових діях, – мій невирішений біль. Я не герой (сміється). Я просто тилове забезпечення… Зате у багатьох хлопців завяки нормально оформлені особові справи, нормально оформлені документи з АТО… Це не має такого відгуку, як жінка-механік, жінка-медик або жінка-снайпер. Я жінка-діловод – і нас таких 100500 в армії. Ніхто не здогадується, що є ціла армія жінок за лаштунками, які виконують роботу за посадових осіб.

Наш син ходив на роботу і зі мною, і з татом. Рота спецпризначення – це місце, де він виріс. Він і Статут вчив, і автомат розбирав, і на “тумбочці” стояв. Він син полка. Мені не подобається, що малий і досі малює лише війну… Зате він знає, що правильно. Він не має сумніву, що Україна – це правильно.

З 27 бригади я згодом перевелася у Окремий президентський полк, де прослужила півтора року. Контракт я вирішила не продовжувати, бо у всього має бути логічне завершення. Займатися паперовою роботою я можу і вмію – але робити це до пенсії я не хочу. Краще заробляти гроші і підтримувати якісь волонтерські проєкти і ту ж саму армію. Зараз у мене хороша робота, і я можу багато чого робити, не оглядаючись на цей постійний страх щось не те сказати, бо за це покарають… Зараз я почуваюся більш спокійно і більш впевнено.

Чоловік звільнився за 3 місяці до мого звільнення у 2019 році, посидів вдома трохи – і знову пішов на контракт. Я не знаю, коли він звільниться остаточно. Обіцяє у лютому, але я не знаю… Нашу країну він захищає з весни 2014 року. Коли чоловік на війні – це дуже страшно. Ти не знаєш, що з ним буде, очікуєш його дзвінка, ніколи не знаєш, відпустять його додому чи ні… Будь-яка дрібниця, навіть телефонний дзвінок пізно ввечері з незнайомого номера – це вже привід для інфаркту… Мрію, що чоловік повернеться додому. Що ми у майбутньому, можливо, заведемо другу дитину. Що будемо подорожувати. У 2017 році ми зробили закордонні паспорти, але жодного разу не залишали територію України.

Війна змінила наші з чоловіком пріоритети. Ми зрозуміли, що є важливим. До війни ми могли так сваритися через якісь дрібниці!.. А тепер дуже виросли. Зростали ми як разом у 2014 році, так і окремо пізніше. У кожного з нас є свій шлях, своя історія. І при цьому ми – родина. У мене відчуття, що ми можемо просто відстрілюватися від усього світу, стоячи спина до спини. Вірю, що коли ми разом, – можемо вистояти.

За освітою я психолог, бакалавр. Ніколи не працювала за цим фахом, однак зараз навчаюся на травмотерапевта. Зараз у мене перший курс травмотерапії. Коли я закінчу навчання – хочу змінити свою роботу з просто престижної на таку, яка мені дійсно подобається, яка буде тим, чого я дійсно прагну. Я хочу допомагати іншим військовим і ветеранам ставати міцнішими психологічно. Не мінятися – але зміцнювати себе. В цьому я бачу свою місію. Цьому я навчаюся, і водночас – це є і моя власна адаптація.

…Я задоволена, що пройшла цей шлях. Єдине, що мені заважає – відчуття, що “не навоювалася”. Не відчула якогось військового братерства – коли всі у одному окопі, на рівних умовах, і байдуже чоловік ти чи жінка. Бо ви однаково потерпаєте від обстрілів, однаково не миєтеся. Якби не всі мої “але” – я, напевно, зараз підписала б контракт і поїхала у якусь бойову бригаду. Але – чоловік, дитина, навчання, робота… Вже немає можливості собі дозволити таку романтику – просто сісти і поїхати.

Я дуже хотіла б, щоб люди цінували те, що вони роблять. Особисто мені дуже важко було у психологічному плані через те, що я знецінювала всі свої дії. І це було дуже кепсько. Так не можна! Якщо ти щось робиш – не чекай схвалення, не чекай нагород. Ти маєш просто сам відчувати, що робиш все правильно. Що робиш усе, що від тебе залежить. Тоді не буде нестерпно боляче.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться