Автор проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко: “Люди живуть на цій землі, слухають російський реп, стежать за виборами в Америці, а що відбувається поряд – часто не знають”

У розмові з журналістом, письменником Богданом Логвиненком "Цензор" дізнався про невичерпність історій українців; про свободу, єдність регіонів і "совок" в Офісі Президента; про Голодомор і меншовартість; про Україну тут і за кордоном, а також чому майже кожному з нас варто було б пожити в іншій країні.

Фото: Віка Ясинська

-Колись я вів блог в Livejournal, він був досить популярним в україномовному сегменті. Йшлося в ньому про проєкт, яким я тоді займався – це було культурне видання, яке називалося “Сумно”. Здебільшого я писав про подорожі, нерідко про велотематику: ми з іншими активістами організовували велонаїзди на місця, коли десь збивали велосипедистів. Я брав участь у відвойовуванні київського велотреку. Плюс активно займався охороною київських пам’яток архітектури – ми воювали з забудовниками. В Києві є кілька місць, в які зараз потрапляєш і думаєш: “Якби ми тоді не згуртувалися, їх би вже не було”. Але в якийсь момент я від цього всього дуже втомився, бо це був досить виснажуючий активізм. Ми боролися з Черновецьким,але він вдруге прийшов до влади – і було відчуття, що нічого вже не зміниться. А потім прийшов Янукович. Це був період, коли я поїхав з України. Два роки жив у Польщі, а потім десь біля трьох років в Підвенно-Східній Азії.

Поїхав, бо тут стало зовсім сумно?

-У мене було відчуття безвиході. Здавалося, що все – нічого ніколи не зміниться. Що ми не зможемо об’єднатися, як спільнота українців. Не зможемо змінити цю систему. Я навіть шукав, де можна отримати громадянство. Мене відштовхував сам Київ, бо столиця за Черновецького була просто жесть. Але усе, що відбувається у мене в житті, завжди тісно пов’язане з тим, що відбувається в Україні. І навіть коли я жив у Польщі, все одно займався активізмом. Ми зробили музичну агенцію, яка привозила в Україну різний європейський андеграунд.

-Так. ми робили концерти в Жовтих Водах, Нікополі, тобто якихось абсолютно маленьких містах. Возили чеські, італійські, польські, німецькі гурти. А якісь українські намагалися привозити за кордон. Коли ми нарахували 300 концертів за рік і не відчувалося, що це має який-небудь вплив, у мене було вигоряння – і я вирішив поїхати у Південну Азію. Мені страшенно хотілося поволонтерити в таборі для відновлення орангутангів, які були вилучені з дикої природи. Волонтером я не став, але прожив там три роки. Водив туристичні групи. Планував маршрути. І продовжував працювати як журналіст: писав якісь колонки для українських і польських видань. А потім стався Майдан – і в цей час я застряг в Індонезії, бо за кілька днів до Майдану я відніс свій паспорт у посольство, щоб його обміняли. Коли я нарешті отримав паспорт, це, здається, вже був січень. Але на той момент я вирішив не повертатися, а воювати за українські меседжі на місці. Бо російська пропаганда досить успішно працювала і в Малайзії, і Сінгапурі, і Індонезії. Тоді з’явився ресурс Euromaidan Press, який ми поширювали, показували фільми, наприклад, команди Вавілон’13. І саме тоді до мене прийшло розуміння, що про Україну в світі немає якоїсь навіть не контрпропаганди, а взагалі інформації іншими мовами. І вже тоді з’явилася ідея, що можна було б зробити якийсь такий проєкт – про Україну на весь світ.

Перед цим у мене була ще одна активістська акція, яка називалася “No visa to Ukraine”. Ми воювали з МЗС за те, щоб скасували різним громадянам інших країн візи в Україну, бо вона складна або зробили visa on arrival. Там дуже смішна була історія, бо ми розробили дорожню карту, як має змінюватися МЗС. І на сьогодні вона виконана десь на 90%, але в момент, коли ми до них приходили з цією ідеєю, нам сказали, що цього не буде ніколи (Сміється).

А далі почався проєкт Ukraїner. Запускали його за рахунок кількох комерційних партнерів, які одразу нас підтримали. Фінансово чи якимось бартером. Правда, там від початку було вкладено дуже багато моїх власних ресурсів, але якби не було цих партнерів, ми б тоді не стартонули.

Фото: Катерина Акварельна

-Зовсім інша. І це була дуже класна команда, але ми не зробили стратегічної сесії перед стартом проєкту. Кожен з учасників бачив його по-своєму. І коли ми прийшли до виконання і контенту, зрозуміли, що у нас кардинально різне бачення. В результаті через пів року у нас була сильна криза – більшість команди пішла. В кількох людей був тотальний грошовий мінус на всіх банківських картках. На той момент майже всі були волонтерами. Тільки одна людина була на якійсь зарплаті.

-Я навіть зараз не можу сказати, як він пережив цю кризу. Він був на дуже реальному порозі закриття. Але це була б поразка, тому сталося навпаки. Взагалі, спочатку я уявляв собі проєкт так: ми його реалізовуємо за півтора роки – за цей час об’їдемо всю країну і запишемо найбільш яскраві, іконічні історії кожного регіону, якими можна представити Україну в світі. Але в процесі ми зрозуміли, що існує стільки тем, історій і постійно з’являються нові – що це нескінченний проєкт, який точно неможливо відзняти за півтора року.

-Так. Але є вичерпні формати. Наприклад, локації по всій країні, які знімалися з квадрокоптера, в принципі, відзняті на 99%. Зараз у нас є новіший коптер, яким можна зробити продукт ще краще і ми думаємо, може, оновити цю штуку. Але на сьогодні у нас є 40-хвиллине відео, яке охоплює всі регіони. А от саме людські історії дійсно невичерпний формат. Цікаво, що від моменту, як ми запустились, і до тепер, вже є історії, які були спровоковані нами.

-Так, і це просто фантастика. Або про тих, хто розвинувся, після того, як ми їх показали. Тобто зробили серію про їхню справу – і після зйомок до них почало звертатися багато людей.

Зараз у нас триває друге коло експедицій, тобто ми вже проїхали всю країну і тепер їздимо повторно. Зараз ми більше розповідаємо про різноманітні соціальні історії. Хочемо зробити ще серію про успішний бізнес. Але у нас є купа обмежень, про кого ми можемо знімати, а про кого ні.

Фото: Микита Завілінський

Скільки людей зараз налічує команда?

-Важко сказати, бо якщо це про тих, хто працює full-time, то десь 20. І близько 300 -400 волонтерів, які періодично долучаються до проєкту. Тільки наша книга – це десь 60 фотографів, які три роки їздили в експедицію. Ми майже 4 роки не знімали в Києві взагалі, бо розуміли, що тут безліч медіа, які це роблять. А от десь в районних центрах локальних ЗМІ майже немає. Або вони працюють на когось і їм не цікаво таке знімати. Проте якщо взяти Київ, ми зробили історію про київську фотографію. Виявилося, що раніше ніхто такого не робив. Але ж київська фотографія – це феномен. І через пів року після виходу цієї історії помер Віктор Марущенко.(Український фотограф, художник, арт-критик, викладач. Голова Київської організації Спілки фотохудожників України (з 1999))

-Ми працюємо з наративами. Якщо спочатку ми побігли шукати, що взагалі зараз є на поверхні сучасного українського суспільства, то тепер ми намагаємося заглибитися в те, як ми до цього прийшли, що передувало цим історіям. Тобто ми йдемо в історичні контексти, але водночас ми намагаємося будувати ці логічні зв’язки з теперішнім.

Фото: Віка Ясинська

Існує величезне світове видання про голод – і там Голодомор навіть не загадується. Це тому, що ми не штовхаємо цей контент в інші країни. Хтось говорить, що досить нити і розказувати про наші травми, але ми взагалі не мали можливості впродовж 50 років говорити про це.

-Звісно, якщо під серією про Голодомор нам в коментарях люди пишуть: “А зараз хіба не геноцид?”- про що говорити тоді…

-У мене був план, що за півтора року після початку Ukraїner я поїду в Латинську Америку і буду там показувати, що ось це Україна. Бо коли я подорожував Південно-Східною Азією, у мене вийшла книжка про ці подорожі. А от, як розповідати про Україну – у мене не було інструментів, як показати її людям.

 Фото: Микита Король

-Так, перед Ukraїner у мене був тур Центральною Європою, де я розповідав, як подорожувати у нас, хоча на той момент було 5 років, як я не жив тут. Але зараз я розумію, що на той момент у мене був десь один відсоток знань про свою країну, якщо порівняти з сьогоднішніми.

-Так вийшло цього року, що я шість місяців прожив в Індонезії, бо ми там застрягли. Але переїхати – ні. Зараз в країні знову теж дуже непросто і це відгукується психологічно. Але тепер я намагаюся вирішити це все з психотерапевтом. Проте якщо говорити про інші країни: мені здається, якби більшість людей поїхали пожити за кордоном, а потім повернулися додому – це був би крутий досвід.

-Я б назвав це не рисою, а відчуттям і прагненням свободи, причому в будь-якому регіоні. Це відчуття проявляється дуже по-різному. Наприклад, на сході дуже симптоматично через хейт, через постійне гноблення влади, все начебто їм нав’язують, але це насправді теж прагнення свободи. Через “совок”, через кризу довіри, через все, що там відбувалося, воно трансформувалося в цей стан. А загалом, все козацтво, Гайдамаки, УПА, Майдани – це все про свободу.

-В Офісі президента. Ми знову вибрали таку владу, бо нам треба ж когось гнобити (Сміється). Влада ж не може бути хорошою, ну як це? Ми маємо вибрати зека або клоуна.

-Коли ти її досягаєш, тобі треба з нею щось робити, треба брати відповідальність. Не всі це можуть. Буває, що легше боротися. Але насправді цей період завжди складний. І через нього пройшли усі країни, які боролися за свободу. І кожен Майдан пробуджує свідомість у все більше і більше людей. Ця критична маса постійно зростає – і все це про те, що ми таки йдемо від “совка”.

-Ми працюємо зі стереотипами – і це відчувається. Ми зробили багато історій про переселенців Донбасу і Криму. Як на мене, дуже класних історій. Бо існує певне упереджене ставлення до цих людей – і з цим держава мало працює.

Ще ми збільшуємо кількість мов, якими перекладаємо наші серії. Зараз 9 мов і ще дві додаються наступного року – і це інструмент для українців , які їдуть за кордон або переїжджають, за допомогою якого вони можуть розповідати про Україну.

Ще, на мій погляд, що наш проєкт загалом змінюємо фокус медіа, бо ми розповідаємо історії звичайних людей і вони стають популярними. Минулого року, аналізуючи заявки, подані на УКФ (Український культурний фонд), ми зрозуміли, що величезна кількість ЗМІ прописали туди наші проєкти від себе. Є одне велике топове медіа, яке цього року теж на конкурсі УКФ подало формат, який ми придумали, навіть назву ту саму залишили. Це дуже смішно. Але насправді, це супер для нас – чим більше хорошого якісного контенту, тим швидше ми розвинемося в медіарнинок. Ми не збираємося реєструвати право власності на формати і його оберігати, з кимось судитися. І загалом, зараз відчувається, що регіональні ЗМІ почали звертати увагу на звичайні людські історії – це дуже цінно. Я пам’ятаю, як 4 роки тому, одним з поштовхів до Ukraїner був мій візит в одне досить велике селище міського типу, де є два районні ЗМІ. Коли я подивився стрічку новин за останні кілька років, побачив там лише звіти про те, що когось убили, зарізали; прес-анонси, релізи МВС і якісь вітання з Новим роком і Різдвом. Все. А ми за день тільки в тому селі знайшли 3 чи 4 дуже круті історії. До прикладу, там живе один винахідник, який ще за радянських часів був у всесоюзних фотоальбомах. Він створює свій автомобіль. І його ім’я навіть не гуглиться.

І ще одна цінність, як на мене, ми зближуємо національні спільноти в Україні, також конектимо їх з іншими країнами. У нас є серія про нацспільноти, і оскільки я не їжджу на її зйомки, чекаю на кожну нову історію. Я не міг собі уявити, як живуть у нас, наприклад, гагаузи, албанці, кубинці. І коли ми питаємо нацспільноти, ким вони себе відчувають в Україні, розуміємо, що тут теж прогалина по роботі з цими людьми з боку держави. У нас є приклад суперуспішного в’єтнамця, який заснував компанію “Мівіна”, що в перекладі означає “В’єтнамська вермішель”. Цей хлопець вчився в Харкові, виростив тут величезну компанію – і продав її “Nestle”. Але він поїхав з України – і зараз у ТОП 5 найбагатших людей В’єтнаму. Якби його більше інтегрували в той момент в нашу країну, ці гроші залишились би тут, його мізки працювали б на Україну.

Ще ми відучуємо людей від телевізійного продукту. Бо коли ми починали, у нас було надзвичайно багато запитань: “А де ведучий? А чого так повільно і без пояснень  у кінці?” – і так далі.

Фото: Павло Пашко

-Напевно усього потрошку. Але найбільше – це дійсно радянське минуле, “Залізна завіса”, те, що люди не могли кудись виїхати. Наша “Українська Венеція”, “Маленький український Париж”, “Поліська Швейцарія” і все інше в такому дусі існує не тому, що люди поїхали туди і побачили Швейцарію, повернулися і сказали: “О, тут як там!”, – а тому що вони там ніколи не були. І з цього виникає оця вся меншовартість. Подивіться, як називають зараз ЖК? “Філадельфія”, “Нью-Йорк”, “Мангеттен”. Чому немає, наприклад, “Жмеренка-сіті”? Люди мало що бачили, їм батьки не передали знання, вони не подорожували, вони не знають, як це – подорожувати. Для багатьох якимось дозвіллям було набухатися. Бажання потрапити кудись нівелює все, що є тут. І ми втрачаємо наші культурні і архітектурні пам’ятки, бо ми не до кінця усвідомлюємо їхню цінність. Нам здається, що є у нас костел – і що туту такого особливого? А от десь у Парижі Собор Паризької Богоматері – це дійсно варто уваги.

-У нас була серія “Амбасадори”. Єдина у телевізійному форматі – я був ведучим. Ми запрошували “зірок”. Незашкварених. Вони показували нам своє рідне місто, а ми їм те, чого вони в цьому рідному місті не бачили. І виявилося, що такого дуже багато.

І це те, що ми відчули від самого початку проєкту. А коли почали виходити перші історії, нам локальні люди почали писати щось типу, а я навіть не знав, що у нас таке є. Виходить, що вони живуть на цій землі, але в контексті абсолютно відірваному від неї, наприклад, слухають російський реп, дивляться BBC, стежать за виборами в Америці, а що відбувається поряд – часто не знають.

Ми поєднуємо якісь речі, які, мені здається, в Україні ніхто не поєднував: волонтерство, медіа і Україна на експорт. Коли ми виникали, не було таких державних інституцій, як Український Інститут, з яким ми зараз співпрацюємо. Ми робимо те саме, але вони з’явилися на рік пізніше. Не було Державної агенції з питань туризму. Їхніми темами ми займаємося вже 4 роки.

Фото: Павло Пашко

-Десь так. До речі, ще одним поштовхом до створення проєкту став звіт одного українського посольства в Малайзії. Посол їздив малайзійськими школами з лекціями про творчий шлях Кобзаря. Уявіть, це ж малайзійські діти, які ні чорта не знають про Україну, тим більше про поезію – і їм розповідають про навіть не перекладений малайзійською Кобзар. Для чого? Розкажи якісь базові штуки, які можуть їх зацікавити. Кобзар на експорт – це виключно інструмент об’єднання для діаспори. В такому сенсі він надзвичайно потужний.

?

-Я для себе поборов надзвичайно багато стереотипів, в тому числі поділ на схід і захід. Зараз я розумію, наскільки він абсурдний. Наскільки він неактуальний в теперішньому часі.

-Вона є сто відсотків. Просто у нас багато внутрішніх дискусій – і це нормально. Але ми маємо нести наш наратив – оце важливо. Я в жодному регіоні не відчував себе чужинцем.

-Дуже цікаво було займатися темою Голодомору – безліч відкриттів. Цікава тема Країна Зовні, яку ми почали цього року експедицією Німеччини. Національні спільноти знову ж таки. Та і звичайні наші теми. У 2020-му вийшли серії про фермерство – і вони суперпопулярні. Люди хочуть дивитися, як щось створюється, хочеться робити щось своє. Зараз ми робимо про зелені інновації в бізнесі – це дуже резонансна тема у нас. Ще тема авіації. Ми чимало зняли про малу авіацію в Україні, зараз рухаємося до того, щоб зняти про велику. Хто може сказати, що в Україні є компанія, яка друга в світі за кількістю у виробленні малих літаків?

-Робимо проєкт про Крим. Ми 4 роки не могли знімати Крим. Не могли знайти форми, в яких ми могли б розповісти про півострів. Але для нас надзвичайно важливо розповідати про це, актуалізовувати цю тему. І разом з Алімом Алієвим ми придумали, як це зробити. Зняли в Криму місця, які є близькими героям наших історій – Олегу Сенцову, Джамалі, Ахтему Сеітаблаєву і Мустафі Джемільову. Основна ідея – показати їм ці місця у віртуальній реальності. В результаті – це продукт, в якому ви бачите і їх, і ці місця і їх реакцію на це.

 Олег Сенцов

Чого на сьогодні не вистачає проєкту?

-Розуміння волонтерства. Нам страшенно бракує маркетолога. Але у нас маркетинг проєкту на такому рівні, що ми не можемо взяти, умовно кажучи, волонтера-студента. Тобто нам потрібна досить професійна людина з досвідом. Проте серед професійних кадрів в цій сфері майже немає бажання долучитися до волонтерського проєкту. А людей, які не мають досвіду, ми не можемо взяти. З іншого боку, я б не дуже хотів нарікати на це, бо коли ми чотири з половиною роки тому починали, нам взагалі писали: “Що? Волонтерство в медіа? Та йдіть заробляйте гроші, продавайте рекламу, ще щось”. І ми намагалися пояснювати, що у нас немає медіа ринку. Ми можемо зробити більше, якщо будемо залучати волонтерів. Ми робимо не бізнес, а суспільно важливі речі. Мені здається, що ми могли б бути в рази потужніші, якби юристи, фінансисти, маркетологи розуміли, що дає волонтерство в даному проєкті.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться