“Чому я пішов у піхоту? Бо піхота – цариця полів. Я хотів бачити обличчя ворога”. Історії бійців, які прийшли в армію на шостому році війни

Дівчина, яка втратила коханого та стала мехводом БМП. Хлопець, якому на початку війни було лише 14. Капелан з лав добровольців. Розвідник, брат якого загинув у Авдіївці. "Цензор.НЕТ" поспілкувався із тими, хто вступив до лав ЗСУ минулого року – в часи, коли нових контрактників звикли таврувати як "заробітчан".

Я з Павлограда, з Дніпропетровської області. Мені 26, скоро буде 27. Фокс – моє прізвисько ще з дитинства. Тепер так мене називають і побратими.

В армії я служу з минулого року. Завжди дотримувався думки, що захищати свою Батьківщину – обов’язок кожного. Чому ж я не пішов на війну раніше?.. 25 січня 2015 року у Авдіївці загинув мій брат. Олексій був снайпером, служив у 25 окремій повітряно-десантній бригаді. Після його загибелі мої рідні були категорично проти того, щоб і я також вирушив на фронт. Особливо переживала бабуся. А потім бабусі не стало…

Один з друзів дитинства запропонував мені разом із ним піти у 24 бригаду. Розповів, що там у одному розвідувальному взводі зібралися всі його побратими, що разом вони тримаються від самого початку війни, що командир дуже хороший… Я вирішив йти з хлопцями, адже маю продовжити шлях брата. Коли я потрапив у підрозділ – зрозумів, що не дарма прийшов саме сюди. Це найкраща бригада.

Батьки були проти, але зараз змирилися. Сказали, що все буде нормально. І щоб я не здавався.

Що відбувається на війні я раніше знав лише з телебачення, з інтернету. А коли я потрапив на фронт… Спочатку мені було страшно. Потім я зрозумів, що боятися не можна. Подивився на “старших” – і усвідомив, що вони не бояться нічого.

Мені здається, що головне на війні – триматися один одного. Тоді ми все зможемо! Той вміє це робити, цей – те… Ми маємо допомагати одне одному, підтримувати, без цього ніяк. Підрозділ має бути цільним, злагодженим, і тоді все буде добре.

У 2015 році на війні загинув коханий чоловік, і відтоді головним моїм бажанням було замінити його в цій боротьбі. Але я була не готова, тому що стати справжнім військовим – це як спокійно піти на той світ. Для цього потрібно завершити всі свої справи…

Так, у тому числі і навчання.

Для себе я заздалегідь обрала одну з найважчих військових жіночих спеціальностей – вирішила стати мехводом. Визначитися із підрозділом важко не було – адже лише у 17 танкову бригаду у військкоматі брали всіх без розбору, тому що у них був дефіцит штату. Мені зовсім не підходило місто, у якому базується бригада, проте мені не важливо було куди йти. Тому що механік – він і в Африці механік.

Чому посаду мехвода я вважаю однією з найважчих для жінки? Тому, що жінка – ніжне створіння. Їй хочеться завжди бути красивою, вона зазвичай не підіймає важелезні акумулятори чи вдвоє важчий за неї саму бронелист. Вона не хоче дивитися на порепані руки зі збитими суглобами та мазутом, що в’ївся і не відмивається. Не хоче знаходити на собі десятки синців і гематом… Хоча насправді ця професія більш морально тяжка, ніж фізично. Але і фізично нелегко.

Трапляється, що жінки йдуть на бойові посади, розраховуючи, що хтось робитиме всю важку роботу за них. Я так не роблю, і лаю побратимів, коли несуть щось чи роблять щось замість мене. Проте, звичайно, є моменти, коли інакше – ніяк. Але тоді спрацьовує фактор командної роботи. Будь-який інший механік і чоловік також часом просить фізичної допомоги, тому що не може впоратися сам. І це нормально у чоловічому колективі.

З перших років війни я був на фронті як доброволець. З минулого року я – капелан у 93 ОМБр. У добробаті я був побратимом, тут – я на посаді. У обох амплуа, як це завжди буває у житті, є свої плюси та мінуси. Однак маю підкреслити, що тут ми підпорядковуємося тільки командиру бригади, ми нікому нічого не “доносимо”, не доповідаємо.

Чому я ухвалив таке рішення?.. Рано чи пізно війна закінчиться. А військо, дасть Бог, залишиться. І зараз, якщо ми будуємо нову армію, саме час розвивати, розбудовувати капеланське служіння. Тому що армія без ідеології – будь-якої ідеології – небезпечна для власного народу.

Християнство – це місія. З цією місією можна їхати у далекі країни, можна йти у в’язниці або у реабілітаційні центри до наркоманів та алкоголіків. А можна прийти сюди – до нормальних людей у своїй власній країні. Навіщо чекати, доки людина почне бухати і колотися? Чому не спілкуватися з нею зараз?

Між іншим, найважче бійцям – коли вони вже демобілізуються, коли вони вже вдома. Тут, серед побратимів, все нормально, все гаразд, всі круті. А потім людина залишається сам на сам зі своєю бідою. І починають півторагодинні телефонні розмови – це також робота капелана.

На жаль, “старі” часто ідуть із ЗСУ. Хто за станом здоров’я, хто просто виснажений. Це люди, які воювали з 2014 року, вони мають такий величезний досвід!.. Добре, що приходять молоді, здатні усе всмоктувати, як губки.

Але, на жаль, такі не всі. Наведу приклад – прийшли шестеро чоловіків, усім за 30 вже. Питаю їх: “Я так розумію, ви вже були?..” “Ні”, – кажуть. Опа! Зрозуміло…

Ввечері я телефоную ротному, до якого пішли ті шестеро. Цікавлюся: ну, як вони тобі? “Всі взагалі відмовилися воювати, – відповідає командир. – Вони думали, що війни немає”. Телевізор перестав доводити людям, як воно насправді є – і вони думають, що війна закінчилася. Роботи мало, а у ЗСУ гроші платять непогані – чому б і не поїхати?

А тут дійсно війна триває. Сюрприз! Ми знаємо всі фронтові новини завдяки соцмережам, але люди не з нашого кола живуть у своєму, іншому просторі.

До речі, на сьогоднішній день капелан в українській армії – це цивільна посада. Після закінчення служби людина не може навіть до госпіталю звернутися, не має ніяких пільг. Чекаємо зараз на закон про капеланську службу – може, щось зміниться.

Мені було лише 14 років коли почалася війна. Але я не залишився осторонь від загальної хвилі патріотизму, я так само вболівав і переживав за Україну. Саме тоді я почав дуже захоплюватися історією, здебільшого з часів існування Речі Посполитої – адже саме тоді почали зароджуватись україно-російські відносини, які були, як ми всі знаємо, вкрай неблагополучними та ненадійними. Так сформувалося моє ставлення до сусідів та моє “бажання” їх тут бачити.

Ніколи б не подумав, що війна триватиме так довго. Але я все одно знав, що з часом опинюсь тут… “Тут” – це або в армії, або на фронті взагалі.

Контракт я підписав 11 жовтня 2019 року. Сказати, що мої батьки були шоковані – це нічого не сказати. Але вони не відмовляли мене. Всі чудово знали, що я хочу на фронт. Я почувався некомфортно вдома у час, коли такі самі хлопці, як я, були в окопах. Їм було важко, а я засинав та прокидався у теплому ліжку вдома.

Мої батьки переживають – як і всі. Я намагаюсь не давати їм зайвих причин для хвилювання, та як би я не старався – вони розуміють, де я. Але вони вірять у мене. Це дуже важливо.

Батальйон “Донбас-Україна” я обрав тому, що цей підрозділ було створено великою мірою з мешканців Донецької та Луганської областей. Це люди, які були першими свідками зустрічі з “русскім міром” у себе вдома, багато хто з них втратив бізнес, хтось втратив родину. Це народило у них ненависть. Я думаю, що ненависть – це найкраща якість солдата, саме ненависть до ворога гарантує високу мотивацію.

У своїй роті я служу кулеметником. Для мене це не так вже й важко з огляду на мої фізичні дані. Однак перші свої навчання я “зустрів” елементарним браком кисню і тиском, який різко підскочив… Я тоді думав, що перебуваю взагалі у передсмертному стані. Але не міг дозволити собі підвести побратимів, а тому йшов, повз, намагався залишатися в одному темпі з усіма. Не завжди все вдавалося одразу. Але, мабуть, тому навчання навчаннями і називаються (сміється).

Чому я пішов у піхоту? Бо піхота – цариця полів. Я хотів бачити обличчя ворога, хотів завжди бути в епіцентрі подій, стати цеглиною у тій стіні, яка надійно стримує супротивника.

Звичайно, у телевізорі я бачив армію, у якій все добре, усього вистачає. Але я звик довіряти фактам, а не картинці, тому заздалегідь передбачав, що тут буде не завжди легко та просто, підозрював, що я з головою порину у безодню тотальної плутанини. Зараз в армії, звісно, набагато краще, ніж було на початку. Але до ідеалу ще далеко. Це мене не лякає. Я хочу змінювати систему, хочу зробити свій внесок, хочу запроваджувати нові порядки та правила. Мрію викорінити совковий устрій, який сковує сучасну мобільну армію. Тому мені у Збройних силах подобається – складнощі лише загартовують, і відступати перед ними я не планую.

Хочу пов’язати своє життя з військовою службою. Я впевнений, що це моє. Я знаю, що здатен вести за собою людей, що можу знайти правильні слова у складній ситуації, що зможу бути мудрим керівником. Зрозуміло, що до першого звання у мене ще багато часу попереду, як і до керування першим взводом або ротою… Але суть не в тому! Головне, що я бачу це у майбутньому. Цього цілком достатньо, щоб іти вперед, попри все.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться