Десантник Олександр Морозов: “У мене була висока температура. Забіг до медиків – і тут в стіну приход від танка. Думаю, ну його нах#й, якщо вже погібать, то як герой. Поп#здував на позиції. Тоді з автомата я вистрелив близько тисячі патронів”

"Я мав бути ландшафтним дизайнером, а став ландшафтним десантником і бізнесменом. Але саме війна була для мене великим мотиваційним рушієм, або жизнєнним підсрачником. Бо якщо ти був на грані між життям та смертю – ти можеш виграти любу війну в побуті. Якщо у тебе є бойовий досвід – ти непереможний".

Олександр Морозов – демобілізований боєць 95 бригади і розробник серветок для чищення зброї “Clean Shot” – про строкову службу, війну і власний бізнес.

(Мова героя збережена)

Фото: Віка Ясинська

Коли мені було 19 років, я вирішив, що треба ж воплотіть мєчту тата. І на третьому курсі приїхав у районний воєнкомат.

Я поенаєхавший – з Вінницької області, з міста Літин. Навчався в школі так собі. Конкретний і стабільний троєшник – купу разів виганяли зі школи. Покійний директор казав мені, що, Морозов, тебе або пристрелять, або посадять. Так от пристрелити на війні мене хотіли не один раз.

Я захоплювався малюванням. І після школи власними силами пройшов творчий конкурс  і вступив в Університет культури та мистецтв, на ландшафтний дизайн. Навчався собі, але потім мені стало скучно. Я виріс без батька, він загинув в автокатастрофі, коли мені було три роки, і не раз чув від мами історію, що тато хотів служити або у ВДВ, або у спецназі, але щось у нього не вийшло по здоров’ю. І коли мені було 19 років, я вирішив, що треба ж воплотіть мєчту тата. І на третьому курсі приїхав у районний воєнкомат. Кажу їм, що я йду в армію. А там на мене подивилися, як на непонятно що і питають: “Чувак, ти вчишся на стаціонарі, що ти хочеш, що тобі в цій жизні не хватає?” Запросили на комісію. Але у мене колись був перелом ноги і від того варікоз. І комісія повідомила, що, братан, в десантники ти не підеш, бо з варікозом не беруть. Приїжджаєш без варікозу – і тоді почнемо говорити.

За літо я назбирав грошей собі на операцію. Зробив її, приїхав до них. І усіма правдами-неправдами пройшов медкомісію. Тоді був набір у 80 тоді ще аеромобільний полк. Це був 2011 рік.

Перший день в армії: на пункті прийомника купа пацанів. Приїхали дядьки з 80-ки, в голубих бєрєтах, і з групи зі ста чоловік відсіяли половину. І я побачив, як пацани плачуть, що їх не взяли. А далі ми прибули у Львів – і почалася служба. Спочатку мене хотіли засунути в саперну роту. Я зробив бліцопитування, де мені розповіли, що служба там, ну, такоє. Я підійшов до командіра нашої другої учєбної роти, і він сказав, що добре, я тебе заберу до себе, але якщо поїдеш сержантом в Десну. Але всі пацани дуже страшилися Десни – краще х#й забить в сосну, ніж іти служить в Десну. Проте я погодився. І після присяги поїхав туди. Тоді Десна виглядала страшно, як у фільмі Чорнобиль. Хоча занять у нас там в результаті було багато. І треба додати, що з того часу ця учєбка дуже змінилася в кращий бік. На їхньому фоні видно ріст і розвиток підготовчої бази.

Після навчань я вийшов командиром аеромобільного відділення. Далі наш підрозділ брав участь у полкових, міжнародних навчаннях, в тренінгу Rapid Trident. Загалом служба мені сподобалась. І як людині, що виросла без батька, – це стало своєрідним чоловічим уроком.

Після того, як нас розпреділили, прийшло розуміння, що ти ж завтра на війну п#здуєш.

Після армії я трохи працював дизайнером, а коли перший раз по телевізору оголосили мобілізацію, я одразу надів на себе форму, щоб зрозуміти, чи ще влажу. А 31 березня мені зателефонували, що першого числа ви маєте бути у воєнкоматі. Зі мною туди поїхали ще два моїх сослуживця. Ну і ми ж такі три сержанти ВДВ йдемо воєвать, а навкруги дядьки – 35, 40 років. Той з пузом, той ще якась х#йня. Починається медичний огляд. Я ж пам’ятаю, як нас оглядали перед срочкою – тобі під мізинець заглядали, чи у тебе нічого немає, а тут конвеєр. Хірург, який тебе оглядає, сидить, навіть голову не підіймає – і п#здує штампи. А коли всі построїлися на плацу, виходить до нас не помню хто, якийсь майор, і каже, що ми тут формуємо територіальну оборону, підпишіть бумажку – і ви лишаєтеся тут. Я беру цю бумаженьку, а там написано, що я такий-то такий-то добровільно вступаю туди-то. Підходжу я до цього майора і кажу, що я цю х#йню підписувати не буду. Або ви мені офіційно вручаєте повєстку і призиваєте прямо зараз, або не робите папі нєрви. Він такий: “Що? Та поп#здуєш тоді в першу пачку на схід!”. Я кажу, що окей, нє вопрос, бо у мене є рівень фізичної, тактичної, вогневої підготовки, я маю розуміння, що це таке, тому можеш мене виписати першим в список, я для цього і прийшов сюди. Але в результаті все закінчилося тим, що я поїхав додому.

І вже після того, як влітку підари (тобто сепаратисти) збили ІЛ (14 червня 2014 року, під час війни на Сході України було збито український Іл-76 неподалік Луганська), я почав думати про те, якщо не звуть, треба піти самому. Але на той момент я з Вінниці перевівся в Київ у Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв. І поки я закривав справи з інститутом, 22 серпня мені зателефонували і повідомили, що Олександре Олександровичу, ви завтра відправляєтесь для проходження бойової служби в 95 бригаду. Та я ж у 80-ці служив. І тут в телефоні наступає драматична пауза, а потім я чую наступне: “Братан, тобі не один х#й, все одно ж десантники”.

На той момент я стояв на вокзалі з вдома здоровими сумками і через декілька годин збирався їхати додому. Полетів у Вінницю, швидко купив все, що треба – і на виїзді з міста мене зустріли чуваки з військкомата, бо вони вже десь там заводили особові справи. Віджали у мене воєннік, паспорт і відправили збиратися далі. Я по дорозі додому заїхав в райотдєл, взяв бронік, касок не було на той момент. Приїжджаю додому. Мати питає: “Шо?” Я кажу: “Всьо!” Ввечері ще посидів з пацанами, а на слєдующій дєнь приїжджаю у частину з формою, рюкзаком, броніком, бєрцами, ще тільки зброї не хватало. І я ж думаю, що там зібралися тільки, бля десантники, тільки Special forces and airborne, а бачу – той кривий, той косий, одного взагалі офіцери ще два часа їздили шукали по кабаках, де він проводи в армію відмічав – знайшли.

Коротше, приїхали ми в центральний офіс 95-ки в Житомирі. Відводять мене офіцери, кажуть, Сань, там за тебе дзвонили, хочеш, лишайся в машині, чекай, поки ми пацанів відправимо, хочеш вже їдь додому – тебе відмазали. А я, що, бля, я вже настроївся. Я ж дєсантнік. Як я сам на себе в дзеркало буду дивитися? Коротше, #балєт задер – і вперед через КПП за блакитним бєрєтом.

Поселили нас на Словкурорті (Санаторний комплекс на території регіонального ландшафтного парку). Ти зранку прокидаєшся – і отой умовний фільм “9 рота”, який був еталоном про війну, вривається в твою жізнь: там відро з патронами, там вікна простріляні, там зброя. Заходить якесь тєло і перебирає відро з гранатами від РПГ.

Ти розумієш, що ти був не на учєніях, і тут немає холостих патронів, і чувак якого ранили, справді поранений.

В першу ротацію ми брали участь у рейді вздовж російської границі. Об’їхали цілу купу населених пунктів, взяли Тельманове. 22 серпня мене призвали, а 29 числа я вже їхав на свій перший бойовий виїзд. Ми приїхали в Краматорськ на аеродром, наша група мала летіти на завдання, але все помінялося, полетіла друга група. А ми наступного дня повернулися в частину – і ще через день поїхали забирати ту групу.

Це було в Тельмановому. В місто ми заходили після того, як наші підарів там нормально потрусили. Тоді два наші “бетера”( БТР) відправили ліквідувати ворожий блокпост. І ми ж їдемо такі круті – у нас є ПТУР, ми їх зараз заптурім (сміється). Виїхали на возвишеніє, начали під’їжджати ближче до блокпосту – і нарвалися на засаду, а наші підрозділи збоку начали закидати з міномету. Ти повертаєш голову в бік ворога – там п#здєц. А позаду наші теж х#ярять неістово. Я якраз сидів у напрямку до засади, відстрілювався. Ротний скомандував всім за бетер. І в цей момент одного хлопця поранило рікошетом в ногу. Він верещить, а ти дієш на автоматі, пре адреналін. Я розумію, що йому п#здєц больно – пробито обидві ноги і вогом п’яти розх#ярило. Дістаю свій “Буторфанол” (знеболювальне) і кажу: “Зараз, братанчик, всьо пройде”. Шурнув – і пішов за БТР перезаряджатись. І тут йому ще хтось такий самий добрий з пацанів вколов знеболювальне. Прибігає доктор, а пацана вже, як взяло все, що йому накололи, що його роззувають, а він верещати перестав, почав переживати за майно. Каже, що лишіть бєрці, вони нові, жінка купила. А вони йому: “Ти шо, Вася, не мурликай – у тебе ноги решето”. Розрізають форму, а їхньому підрозділу якраз дали новий “Піксель” перед парадом, і він кричить: “Сука, старшина вб’є!” А коли його уносять, він видає фінальне питання: “Док, а я служити зможу?” “Ну, хіба що на кухні”. “Нє, тоді лиши мене тут, я пацанів буду собою прикривати” (сміється).

F5 бистре сохранєніє, що вбивають по-настоящєму.

Додому після цього завдання ми їхали днів два. Зверху на БТРі. Приїхали чорні, як свята земля, тільки зуби світилися і очі. Оскільки “бетери” у нас всі були покоцані, на штурм 32 блокпоста нас не взяли. Потім наш підрозділ вдруге їздив конвоїрувати БК в аеропорт.

В листопаді нас вивели в Житомир, бо наш підрозділ з 7 березня не був на ротації. Ми потусувалися на полігоні, нам видали нові Спартани (KrAZ Spartan – український бронеавтомобіль). І якось на вихідних ми з моїм корєшом Мєнтом поїхали у Вінницю. Він додому, а я лишився у моєї одногрупниці у місті. Утром проснувся, дзвоне мій підлеглий і питає, що я горку твою візьму, добре? Я кажу: “Яку горку – вихідний. Сиди собі на сраці!” А він мені, що у нас трєвога, ви б з Мєнтом, теж, може, приїхали.

Мене відкидає взривною волною. Я на#бнувся, лежу з цим БК, десь кричить трьохсотий. І думаю, що, ну його нах#й, якщо вже погібать, то краще там на позиції, як герой, ніж тут між завалами.

Усім було ясно, що ми їдемо в ДАП, хоча нам про це ніхто не казав. Ми з Мєнтом приїхали в частину, і були майже крайні, кого записали в бойову групу. Про те, куди я поїхав, я повідомив тільки другу – і вирубив телефон. В основному ми в насєльонні пункти заїжджали вечором. А коли ти всередині машини, ти не орієнтіруєшся, де ти. Приїжджаємо в якесь село на якусь ферму. Збоку 25-ка стояла. Діжуримо з пацаном Вовою. Чуємо, тіпа, наші їдуть. Куримо далі – і тут черга з пістолєта над головою “фу-фух-фух” – сука. Це вони типу пристрілюються, ну ніхто ж не знав, що ми туди заїхали. Ми міняємся з Вовкою з поста – і тут #башить міна. По ходу нас здали мєсні. Ми бігаєм, мєтаємся – і тут снаряд вивалив кусок стіни в фєрмі, а там велике зернохраніліщє. І далі кадр з фільму: ми ще з одним побратимом Костяном біжимо в те зернохраніліщє, а ззаду доганяє ще одна міна. Ти боковим зрєнієм бачиш, що вже вспишка – і летиш вперед. Я за#бісь прилетів, бо в пшеницю, а от Костян в камінці.

Саме тоді в ДАП завозив припаси наш КАМАЗ – і одна міна в’#башила в тент прицепа. І весь цей БК, як начав там п#здячить – це було нєчто. Ти пережидаєш, поки воно перестане вибухати, куриш одну сіграєту на всіх, якісь “Прилуки красні”, і думаєш: “Бля, я ж не так хотів померти!”

Загалом нас було 6 машин. Частина першої роти і наш развєдвзвод. В результаті ми відкотилися з того місця в Ласточкіно. І враховуючи, що нас постійно обстрілювали, в ДАП ми потрапили не одразу, а на ранок 20 січня.

 стояв у дверях машини і собою закрив пацанів, які були в Спартані, і Атаман. Це теж унікальний тіп. Во врємя Стєпановки (Бої під Сніжним) в серпні 14 року йому снайпер попав касатєльно по вєску. То єсть його вже записали в 200, але він воскрес, акі Іісус. Атамана евакуювали, і через деякий час він пацанам слав фотки з нічного клуба, типу всьо ок. І коли ми мали їхати в ДАП, він казав, що я дуже стрємаюся. Ми застерігали, що, Саня, не їдь. А Атаман сказав, що, пацани, ви ж їдете, я тоже. Окрім загиблих у нас було ще 9 тяжолих трьохсотих. В результаті командир групи наказав відходити.

Ми приїхали в Пєскі на ферму. Перегрузили вбитих. Поранених відправили на евакуацію. Після бою з 6 машин залишилось 2 з половиною, тому з Пєсок в Водяне під перехресним вогнем пацанів 20 їхали просто в прицепі від трактора. Приїхали в Водяне. Там стояв лагєрь 79ки. А звідти помчали на “Зєніт”, тоді ця позиція називалася “Катєр”. Ротний погиб, всі пригнічені. А треба було їхати конвоїрувати БК. І покійний Коля Силін, (Загинув в ДТП влітку 2017 року) командир першого взводу, став за ротного. Прийшов до нас і каже, що, пацани, я нікого не буду заставляти, але ж треба. А тоді дивиться на мене: “Мороз, поїдеш?” “Та поїду”. “Будеш старшим”. Дали ще двоє пацанів. Відконвоїрували ми ці боєприпаси. І тут одразу треба було їхати забирати якихось генералів. П#здуємо ми і за ними, генерали всередину, ми наверх. А коли після цього приїжджаємо обратно на “Зєніт”, я викупаю, що мого підрозділу немає. Окрім мене і ще двох пацанів, з наших залишилась машина управління, серед них мій комбат. Тоді на “Зєніті” стояв перший батальйон 95ки, 25ка, зведені повітряні сили “Дика качка”.

Ніч, а всі наші речі поїхали – спальників нема, ніх#я нема. І ти сидиш біля якогось костра, накрившись броніком. А десь о 7 ранку по нас як начали хєрячити. Підари почали довбати з танка – понесли перших ранєних. І оце почалася п#здєц, яка война. Тоді нас хотіли взяти в кольцо. У мене була велика температура, бо перемерз, але ти все одно п#здуєш на позицію, а там все горить, все літає, стріляєш – і тут кончились патрони. Побіг за кулями, забіг до медиків, що дайте якісь кольоса, а вони, що, братан, зараз не до тебе. І тут в стіну приход від танка. Мене відкидає взривною волною. Я на#бнувся, лежу з цим БК, десь кричить трьохсотий. І думаю, що, ну його нах#й, якщо вже погібать, то краще там на позиції, як герой, ніж тут між завалами. Поп#здував на позиції. І тоді зі свого автомата я вистрелив у районі тисячі патронів. Але мені настільки фізично хрєново вже було, що аж тріпало. А перед носом близько 200 метрів – ворожа техніка і з неї розсипаються підари. Проте пацани, які там були, завели мене в якусь свою комнатуху, де я пробував прийти в себе. Потім це все кінчилося – і коли мене попустило, пам’ятаю, як я стояв біля мангала і з себе ножем зішкрябував болото. Дивлюся на свій ствол – а там капєц. Мало того, що дуже великий настрєл, а ще влага, сніг всередині. А зверху взагалі стільки грязюки, що можна було скульптурки ліпити. Ну а потім ми знайшли свого комбата – і з ним повернулися до свого підрозділу. У мене фоток нема, який я вернувся, але пацани, коли мене побачили, сказали, й#б твою мать, в якій це жопі ти був?

А потім я взяв автомата – і пішов чистити його об сніг. В цей момент над великою буржуйкою згоріли мої штани “гелетейки”. Оскільки сніг автомату не допоміг, я дивився на нього і думав: “От чим тебе в почуття привести?” – бо цим оружиєм я вже ні врага не ліквідую, ні себе не захищу. В машині був автомат товаріща, який поїхав на ротацію, і я десь тижня два бігав з ним.

Коли в Ласточкіно нас прощупували САУшками, а потім прилетів пакет “Градів”, ми поїхали в більш спокійне місце – в Очеретяне . А друга і третя рота нашого батальйону заїхали на Бутовку. Штурмували шахту, а потім їх поміняли – і ми всім батом мали їхати в Житомир. І тоді всі ж такі на підйомі, що все – гей-гей-гей, нумо, будьмо. Приїжджаємо в Чугуєв на аеродром. Пацани вже в інтернеті читають новини, що Житомир зустрічатиме наших десантників. І тут приходить замкомбата і каже: “Повертаємось на 180 градусів, бо ще ж Дебальцеве не взяли. Їдемо туди!” Що сказать, уровєнь мотивації тоді зашкалював, причому в усіх.

Ми лежали – і все прострілювалося. То осколоки біля тебе за#башать, то ще щось. Як я тому Боженьку тоді молився, як йому обіцяв, що всьо зроблю, всьо, що хочеш.

Коли ми виїхали в бік Дебальцевого, це було числа 14-15 лютого, з нашої роти залишалося приблизно 50% особового складу, решта – поранені, загиблі, травмовані. Другої теж їхав кусок. Вночі по-штурмовому заїжджаємо ми в Кленове, але ти вообще не понімаєш, де ти знаходишся. Стоїмо ми з побратимом Сєрьогою на блокпосту. Там якийсь Пєтя якогось Колю шукає, а ось там якась Марічка якогось Василя за х#й лове – темно і нічого не ясно. А за нами кілометрах в двох був яр, горбок і на тому горбку стояли наші “смерчі” чи “урагани”, я особо в такий арті не шарю. Але ми про це тоді не знали. І тут ця х#йня починає летіти і якраз над нами в неї запускається реактивний двигун – бляяя. Коли їх вилетіло штук 5, я вже і свєт в кінці тунеля бачив, і з апостолами з Петром і Павлом здоровався. А коли закінчилось, встаю, обтряхнувся. Живий вродє, руки-ноги на місці, чердак на місці. А де Сєрьога? А він знайшов якусь малу ямку – і в неї так забився, як у рідну. Кажу, що давай вже вилазь, хто Неньку боронити буде? Питає, що це було. А я сміюся у відповідь: “Ну, ти і спитався в слабого здоров’я“.

Протусувалися ми в тому Кленовому дня два. А потім наша рота і розвєдоси поїхали в Мироновське, а друга рота лишилася там на усілєніє. Заїжджаєм в село, а там насєльонний пункт – одні воєнні, якихось три косих кривих баби, які криють всіх х#ями, типу, якого хєра ви сюди приїхали, і все. Поселили нас до 128 бригади.

На наступний день нам ставлять задачу, що розвідгрупа має видвинутися до “дороги жизні” – це там, де Новогригоровка, яка тоді була наполовину наша, наполовину підарська. То єсть ми мали зайти з боку підарів, відбити повністю насєльонний пункт і вцепити собі на хвоста колони наших, що були Новогригорівці. І бачу, що знову Коля Силін так загадочно на мене дивиться. А я йому, що, бля, Коля, я на Зеніті був – у мене тотем. А він, що, Саня, нема кого послать, бо є лише двоє сержантів, але вони будуть з пацанами на тєхнікє за вами виїжджати. Тому п#здуєш старшим з нашої групи. Ой, думаю, ну, що, Сан Санич, хотів бути розвєдчіком – щаз будеш.

І от 6 людей з нашої роти і 6 развєдосів грузяться на “бетер” – і їдемо кілометрів 12. Далі нас висаджують. І ми пєшаком тулимо до вказаної точки. Тулим ми тулим, приходимо на цю точку – це возвишеніє, за ним дорога. Знизу лісок. Хєрня в тому, що мінусова температура і за рахунок сирості воздуха, пробирає до костєй. То єсть, пока ти йдеш і на тобі снаряги мінімум 20 кілограм – тобі за#бісь. Але коли ти став, а вночі десь до мінус 20 точно доходило, розумієш, що ти починаєш вистигати – і п#здєц. Дивишся на пацанів – у них вуса, брови, вії інієм покриваються. Свят, свят, свят! А потім розумієш, що і сам точно такий. Але досиділи до світанку, ждемо, що зараз приїдуть наші – і всім ворогам п#здос. І тут чути гул техніки. Старший развєдгрупи каже: “О, наши едут – пойду встречу!” Але через 20 мінут він прибігає – очі розміром з залізного рубля. І тут у нас починають кулі над головою літати і вєткі сипатися. А развєдчик пояснює: то не наші, то підарські танки с піхотою. Мати Василева! Виходимо на наших, а вони, що фіг там, ми туда не виїдемо. Всьо, приплили шльопанці до берега. Картина вимальовується дуже хєрова: зі спини у нас підари, збоку начали вже наші виходити – і прикол в тому, що коли вони виривалися, х#ярили на 360 градусів по всьому, що рухалося. А під#ри х#ярили у відповідь. Ми лежали – і все кругом прострілювалося. То осколоки біля тебе за#башать, то ще щось. Як я тому Боженьку тоді молився, як йому обіцяв, що всьо зроблю, всьо, що хочеш. На наших не вибіжиш, бо форма одєжди номєр 8, що отжалі – то і носім. Той в горкє, той в брітанкє, той ще в якійсь фігні. Опознаватєльних знаків ніяких. Й#баний ти поцарапаний. В результаті часа чотири під перехресним огньом ми повзали, лежали, перебігали. Але нас врятував мій командір взвода старлєй Дмитро Іванов. Попри наказ вищестоящего руководства, він у 30ки(30 бригада) сп#здив МТЛБ, сп#здив водітєля, сп#здив ще два пулємьотчика – і поїхав по нас. Коротше, куча тєхнікі виходе з Дебальцевого, і лише один безстрашний на “мотилигє” (МТЛБ) п#здує в бік міста. Я не знаю, як він нас знайшов, але ми погрузилися і поперли назад. Їдемо – всьо летить, всьо стріляє – красота. Приїхали до наших. Вони тоді стояли на одній з висот. І пацани такі на розслабонє: ну, шо ви, як розвідка?

І саме тоді почався вихід основних сил з міста. Ти стоїш і бачиш, як реально п#здують наші пацани без тєхніки. Хаотично. З ранєними. І тут тобі кажуть, що там є трьохсоті – підіть їх заберіть. А ти прокручуєш в голові, що тільки-но чудом вижив, і що якби не наш взводний, нас би до сих пір там десь по кусках збирали. А тут ворожі танки навкруги, а ти маєш бігати по полю. Але все одно частина з тих, хто ходив у ту розвідку, підірвалося за пораненими, я в тому числі. Суть була така: береш носілки, біжиш туди, де бачиш пораненого. Питаєш, що у нього. Зламав ногу? Тоді лежи, тебе потім заберуть. Слєдующий. “Чувак, що з тобою?” “П’ятку відірвало”. Ага, стоїмо, мотаємо –  забрали. Тобто в першу чергу підбираєш важких.

Ми приносили пацанів, віддавали мєдікам – і вони займалися далі. Але я всю ніч не спав, нєрви, стрес, адреналін, ще натягався ранених. В той день ми чоловік 10, напевно, забрали, тобто сили у мене вже були на ісходє. І коли Сєрьога тягнув на собі підполковника, у якого стопа дєржалася на куску бєрца, я спочатку забрав його на себе. Але несу-несу, і метрів через 30 понімаю, що вже сам тєряю сознаніє. Кажу Сєрьогє, що забирай назад, бо я сам зараз кончуся.

Коли з Дебальцевого виходили вже крайні групи наших військ, деякі з них, на жаль, йшли не туди – і потрапляти прямо на підарів, тупо в плєн, хоча ми їм махали, кричали, як могли. А по нас вже почалися прильоти з танка. Але і у нас було два танки в усілєнії, проте, коли вечоріло, танкісти прийшли і кажуть, що, пацани, у нас ночніки не роблять, ми ночью бєсполєзні, тому ми їдемо звідси. За#бісь. З техніки у нас було два “Спартана”, 2 МТЛБ і 2 БТРа – і 6 чи 9 ворожих танків по пєрімєтру. Не знаю, хто як договорювався, але в результаті нам сказали, що ми виходимо слідом за нашими танкістами.

Під Дебальцевим ми пробули дні три, чотири. А потім повернулися в Слов’янськ, на слєдующий день в Чугуєв, далі мали летіти в Житомир. По місту Їхали на “Шишаріках” (ГАЗ-66), усі чорні, як свята земля. Я їхав на буді зверху, а люди цвітами закидують по дорозі – Боже, ну просто герой геройний.

Коли ми вернулися, мені надо було підлічитися, бо два раза контузило. Поки я лічився, наші брали участь у штурмі Мар’їнки, але я туди не попав. А вже після того ніяких наступальних бойових дєйствій не було. Був дємбєль, і з серпня 15 року я в оперативному резерві.

Коли я починав бізнес, думав, це буде спринт, але вийшов настільки довгий марафон, що не один раз за чотири роки я був виснажений. Казав собі: “Та #бісь воно всьо коньом”, – але все одно повертався до цієї справи.

Ще після Зєніту, коли я так і не зміг почистити свого автомата, я подумав про влажні серветки для чистки зброї. А коли вже дослужував, думав про свій бізнес. Повернувся з армії – і ми з сослуживцем поїхали в Київ. Жили в общазі. Завдяки “Центру зайнятості вільних людей” (Громадська організація) я знайшов роботу піарщиком. Пройшов співбесіду, нарожав ідей, але мені сказали, що, братан, ти ок, але ти диктатор і тіран. Ти не вмієш працювати в команді. Коротше, це хронічний режим сержанта, який, на жаль, не лічиться.

І вийшло так, що мені запропонували взяти участь у бізнес-інкубаторі. Записався на курси, там у кожного були свої бізнес-ідеї, і я вирішив просувати свою про інформаційний онлайн-довідник. Розробив додаток на бумазі, тобто презентація у мене була сама п#здата. І з цим проєктом я був певен, що зараз він, як вистріле – і я отримаю чемодани бабла. Але коли була фінальна битва проєктів, оголосили чотирьох переможців, а я туда, бля, не попав. Проте на той момент у мене була готова перша партія серветок для зброї. Їх проінвєстірував мій тодішній партнер. Але про це на бізнес-інкубаторі ніхто не знав. І я вирішив, що всрамся, но не здамся.

Суть в тому, що чотирьом побєдунам дали два тижні, хто найбільше реалізує свій проєкт, той і отримує грант на 100 тисяч. Плюс можна заручитися підтримкою діючих бізнесменів – і непогано стартонути. І я підійшов до організаторів цього всього, кажу, що у мене є ще один проєкт, про який ніхто не знає. Можна я теж його представлю в фіналі? А вони, що це, тіпа, не запрєщєно, але і не прописано. Коротше, можна. І от фінал – і про мою участь всі узнали, аж перед началом презентації. Ой, скільки копоті було серед тих, хто не пройшов. Але ж вам ніхто не мішав до такого теж додуматися.

Спочатку усі топ-менеджери, які були в журі, хотіли мені допомогти це внєдрити. Але коли вони попиталися у тих, з ким співпрацювали в МО, – сказали, що братан, скоріше всього у тебе ніх#я не получиться. Запропонували показати їм ще якийсь проєкт, або взяти дєньги і далі #башити самому. І я обрав друге. Цікаво, що тоді генеральний дірєктор однієї з найприбутковіших компаній України сказав мені, що ти ні за що не продаси це в армію. Зараз я можу зайти до нього в кабінет, закинути ноги на стіл і сказати, що я продав цей продукт в армію.

Але спочатку була тягомотина: документи, патент, технічні умови. Я сам писав пропозицію в МО, але, коли ти Вася з села, ти нах#й нікому не треба. Просунути це все самостійно я намагався до одного моменту – поки хтось з тренерів не запропонував мені сходити на Форум Безпеки. Правда, квиток туди коштував 13 тисяч гривень. В армії моя зарплата сержанта за місяць підставляння своєї ніжної попки під ворожі кулі була 8400, а тут 13 тон треба було відлистати, щоб там просто бути. Тому я подзвонив на той форум, сказав, що я учасник АТО і чи можна до них ще якось потрапити, щоб не за бабки. Мені сказали, що спитають у руководства – і передзвонять. Я думав, що то розвод, але вони передзвонили і сказали, що можуть записати безплатно. Не знаю, хто ті люди, але я їм по сьогодні дякую за те, що я туди потрапив.

У мене був бізнес-наставник Василь Богуш. Я розповів йому, куди йду. А він мені порадив, що тобі треба зав’язатися з якимось самим главним воєнним. Побачиш міністра оборони – йди чіпляйся йому в ногу.

Форум був в Інтерконтіненталі ( 5-зірковий готель в центрі Києва) – це ж, як в музєй попасти. Я вдів піджака, сорочку. А там всі ж такі мажорні дядьки в ролєксах, з тьолочками, всі на S-ках (Мерседес S-класу) і тут Саня такий з метро нахлабучує.

На форумі мав бути Петро Олексійович, Турчинов, Півторак (Полторак), але з них усіх був лише Півторак – і то він це все діло відкрив, і десь поїхав по справах. Я спочатку розстроївся, що всьо пропало. Але побачив його заступника і поняв, що ти і є моя цель – дєржись. І коли оголосили блок запитань, я навіть не знаючи, що питати, підняв руку. Встаю, представляюся, що я сержант 95 бригади, а той замміністра тоді був генерал-лейтенантом – це на 13 званій вище за мене. І кажу, що у нас є проблема з обслуговуванням зброї, вона ніяк не вирішується. І в цей момент, дивлюся, всі рєпортьори з камерами тільки шур в мій бік – думаю, оце я зараз хайпону. Я озвучив, що саме пропоную. І цей зам запропонував мені поговорити після форуму. Потім дав мені номер, сказав, щоб я приїхав у міністерство – і ми це обговорили. Але коли я приїхав до нього – натикнувся на таку хєрню, яка є у нас в армії, як перекладання відповідальності. Він доручив одному, той іншому – воно пішло по колу. І тоді я зрозумів, що треба якісь люди з адмінресурсом, які можуть на це впливати. Я визначив людей, ми з ними офіційно зареєстрували ТОВ. На мені було виробництво, на них реалізація. Документи в міністерстві то губилися, то довго писалися. Але ми заключили договори. Зробили поставки в Нацгвардію, прикордонну службу. І тут треба згадати ще один не досить позитивний момент наших силових структур – банальний совок. Якщо приходить щось нове, більшість цього закривають в каптьорці, не видають бійцям, а показують лише комісії. І за рахунок того, що воно просто стоїть і не використовується, його не оновлюють. Але ми і це перебороли.

Далі ми пройшли випробування, які виявили недоліки в серветках, ми їх врахували і переробили продукт. Потім знову пройшли випробування. Це був 17 рік, але МО було мало, і вони нам, що, а давайте ви ще одні випробування пройдете, а потім ще одні. Але нарешті у 19 році ми пройшли їх у ССО, і у 20 році зробили туди перші поставки. До карантину ми пройшли випробування в Еміратах, і це було скоріше ніж в Україні. Ми постачали серветки на експорт на Штати, але за рахунок ковіду поки все зупинилося. Ізраїль теж у себе випробовує серветки – і відгуки схвальні. Тому попереду експорт, але зараз мені хочеться, щоб у нас в Україні підключилися ще ДШВ і морська піхота, а далі усі інші підрозділи.

Якщо підсумувати, коли я починав бізнес, думав, це буде спринт, але вийшов настільки довгий марафон, що не один раз за чотири роки я був виснажений. Казав собі: “Та #бісь воно всьо коньом”, – але все одно повертався до цієї справи.

(Ще один проєкт Олександра  – Гостина – копчене м’ясо і риба)

Источник: censor.net
Вам также может понравиться