Дмитро Бабкін (Бєня) – старшина батальйону “Донбас” про бій у Карлівці 2014 року: “Перед смертю Дід прокричав по рації: “До мене їдуть “чечени”, кінець зв’язку”

23 травня 2014 року в селищі Карлівка відбувся бій між бійцями батальйону "Донбас" та російськими найманцями. Українські воїни потрапили у пастку і під час виходу з неї загинуло 5 бійців, ще 6 зазнали поранення.

Зранку загін бійців батальйону “Донбас” у складі 25 чоловік, на яких було лише п’ятнадцять одиниць вогнепальної зброї, висунувся в центр селища Карлівка Донецької області, щоб захопити блокпост, розташований під контролем російських найманців. Операція планувалася заздалегідь, проте в останній момент щось пішло не так: складалося таке враження, що наших хлопців чекали. Як тільки вони під’їхали до зазначеного місця, терористи відкрили вогонь з усіх видів зброї, зав’язався кількагодинний бій.

Як можна було пізніше побачити на відео, знятому російськими журналістами, які за дивних обставин дуже швидко і головне “вчасно” опинилися на місці бою, окупантів про наступ українських бійців повідомив місцевий селянин, котрий побачив наших хлопців і прокричав: “Атаман, они там, в огородах”. Таким чином, ефект раптовості був втрачений, і терористи отримали змогу дочекатися підкріплення, яке приїхало на трьох вантажівках.

Бійці батальйону “Донбас”, серед яких здебільшого були жителі Донецької і Луганської областей, кинули виклик російським окупантам та їхнім “місцевим шісткам”, котрі зрадили свою країну і перейшли на бік росіян.

– Над ранок ми з Хорватом повернулися з розвідки блокпосту, який мали згодом штурмувати. Ми цілу ніч спостерігали за ним, щоб визначити кількість ворожої сили. Близько третьої години ночі там проїжджав місцевий житель, він не зупинився на вимогу терористів і по ньому відкрили вогонь. В цей момент на допомогу тим, що стріляли, вискочило ще 5 бандитів і ми зрозуміли, що не все так просто насправді.

В п’ятій ранку нас забрали зі спостережного пункту, ми повідомили, що там можлива засідка. Проте було прийняте рішення, що штурм відбудеться. Два десятки бійців наступало, просуваючись на джипах і “Жигулях”, ще 5 бійців “Правого сектору” просувалися городами. Кінцевою метою операції було захоплення блокпоста, щоб туди підтягнулися бійці ЗСУ і змогли закріпитися там.

Загальної інформації про кількість ворожих бійців у нас не було, все аналізувалося на основі даних, отриманих нами вночі.

– Розпочну з самого початку. Штурм мав розпочатися з першими променями сонця, проте ми довго очікували Семенченка з підкріпленням із “Правого сектору”, яке очолював чоловік з позивним “Адвокат” і до блокпоста добралися з великим запізненням, коли там всі уже були на ногах. Їхали на джипі, Жигулях четвертої марки і мікроавтобусі. На озброєнні мали автомати, мисливські рушниці, снайперську гвинтівку СВД і гранати. “Четвірка”, якою керував Дід, мала перекрити трасу, щоб цивільне населення не потрапило туди, група прикриття займала задню частину кафе і тилові підходи, штурмовики відповідно робили свою роботу.

Як тільки ми під’їхали, по нас відкрили вогонь і розроблений план операції втратив свою актуальність. Тобто все пішло не так, як ми планували. Окупанти спочатку вели інтенсивний вогонь, потім він трохи зменшився, проте в перші хвилини бою ми зазнали великих втрат. Хорвату перебило ноги із ВОГа, дістав поранення Беня, Анджей, Бодя.

Група прикриття в той час була на другому поверсі місцевого кафе, звідти ми контролювали усі підходи до нього. Як тільки приїхала евакуаційна машина за нашими хлопцями, розвідка батальйону “Восток” почала виповзати із своїх нір і відкрила по нас шалений вогонь. Нас четверо відбивали їхній натиск, тому не могли спуститися вниз і теж евакуюватися. Крім того на допомогу терористам підійшла група “омоновців” чи “беркутівців” і ми попали в повне оточення.

Командир бандитів з позивним Рос сказав, що він кримський офіцер і вступив у переговори з нами. Він вимагав, щоб ми здавалися і під час переговорів закинув до нас гранату, загалом до нас влетіло – 11 гранат. Нам змогли додзвонитися в кафе і ми повідомили, що ситуація критична: на той момент в автоматі залишилося 6 набоїв, в СВД – останній магазин, в рушницях теж по кілька патронів. Рейдера важко поранило, хоча він ще декілька хвилин жив. Федору перебило артерію на стегні, тоді він промовив: “Я зійду вниз, спробую їх затримати на кілька хвилин”, адже нам пообіцяли підкріплення впродовж 15 хвилин.

Проте слово російського офіцера – це пустий звук, вони не мають честі і їм не можна довіряти. Федір, виповзаючи на вулицю, говорив: “Не стріляйте, я здаюся”. Як тільки він з’явився на порозі – його добили, хоча Рос обіцяв зберегти життя. Після того терористи знову почали кричати: “Здавайтеся, “правосєки””. “Ми не “правосєки”, а батальйон “Донбас” – відповідали їм, але це уже не відігравало ніякої ролі. Коли запанувало невеличке затишшя, вони знову закидали нас гранатами.

Федор

У той момент, коли Федора добили, Рейдер доживаючи останні хвилини свого життя, сказав: “Я не повзтиму вниз, не хочу, щоб мене там добивали, краще я тут загину”. Тобто розумієш наскільки ці хлопці були сильними, мужніми, вони не здалися, навіть тоді, коли смерть була очевидною. Єгор – третій наш боєць, молодий хлопець, я затиснув його в куті і кажу: “Тримайся пацаньонок, прикрию тебе”. Потім виявилося, що він мій одноліток, адже перед боєм ми навіть не були знайомі з ним.

Коли хлопці загинули, нас з Єгором почали закидати коктейлями Молотова, задня частина кафе загорілася. Окупанти цілилися в газовий балон, який стояв на кухні, вони володіли інформацією, що і де там знаходиться. Ми з Ігорем облили одне одного водою і стали чекати, що буде далі? Всюди валив їдкий дим, було так важко дихати, що моментами непритомнів. Тоді ми прийняли рішення, що будемо виходити з кафе на різні двері, щоб вони не зразу нас “завалили”. Але найцікавіше, що мені згодом вдалося дізнатися, – терористи отримали якесь перехоплення, що летять наші гелікоптери, тому вони прийняли рішення про відступ.

Тим часом Єгор вискочив через південні двері у приміщені, не встиг далеко відбігти, як йому прострелили ноги, він відповз у траву, проте його не добили. Я намагався теж вибратися з кафе, проте не міг знайти двері. Знайшовши невелику діру в них, я притиснувся до неї, щоб вдихнути свіжого повітря. Саме тоді я зрозумів, чому люди під час пожежі кидаються вниз навіть з багатоповерхових будинків. Вогонь так немилосердно пік, що терпіти було неможливо. Я взяв полочку з холодильника, поклав на голову – вона загнулася від високої температури прямо на мені. Єдине, що мене врятувало від пожежі – це одяг. Ідучи в нічну розвідку, я одягнув джинси, зверху військову форму, шкіряну куртку, бронежилет, знову ж таки плямиста форма. Коли від величезного вогню вилетіло вікно, дим почав розвіюватися і я побачив двері, саме в той момент мені вдалося викотитися. Там я побачив їхнього “двохсотого”, який лежав на колінах, нам його вдалося підстрелити через вікно. Прикриваючись ворожим тілом, я піднявся і в цей момент з мого обгорілого бронежилета вилетіла пластина і впала на п’ятки. Також під час пожежі я дістав сильні опіки вух, волосся..

Будучи ще з Федором на другому поверсі, я намагався вибити двері, щоб контролювати підхід до кафе з боку комишів. Зловив за пластмасову ручку, вона зламалася і я полетів униз. Впав на землю, тільки піднявся, а там противник сидить і цілиться в мене, він випустив три патрони, але не влучив, кулі попали в шлакоблок і рикошетом пройшлися по моїй броні. Я вибив двері на першому поверсі і знову піднявся наверх, хлопці ще здивувалися, мовляв був з ними наверху, а вже піднімається знизу.

Після того, як я обгорілий виповз із кафе, мені вдалося заховатися під купою фанери, і в той момент я знову знепритомнів. Прийшов до тями з гранатою в руках, коли неподалік знаходився російський журналіст Муравйов з їхнього 5 каналу і знімав інтерв’ю. Найцікавіше, що чека в гранаті лежала на долоні, пальці стиснули її на грудях і не давали вискочити, вона просто вперлася в гранату. Я оглянув себе, зрозумів, що кров не тече більше, хоча поранення були досить вагомі. Поряд ходили окупанти, їхні журналісти, але вони мене не побачили. Трава була під метр у висоту, плюс від пожежі засипало все попелом, тому ніхто особливо не придивлявся. Хоча я чув, як вони бігали і казали: “Шукайте, шукайте, ще має бути один”.

Я лежав до наступного ранку, лишень тоді піднявся і полями вибрався на дорогу, звідти на автобусі доїхав до Покровська. Там зателефонував хлопцям і вони мене евакуювали.

– Коли окупанти перебили хлопцю ноги, вони не пішли добивати його, а почали вивозити своїх убитих. У мережі можна побачити фото, де тіла їхніх “200-тих” на вантажівці, наш Федір прив’язаний до неї. Ігор виповз до дороги, його побачили місцеві мешканці, які запитали у хлопця: “Правосєк”? “Ні, батальйон “Донбас” – відповів той і після цього місцеве населення викликало швидку допомогу з Донецька. Далі почалися події, у які важко повірити, такий собі сюрреалізм. Медики приїхали, надали допомогу і хотіли везти в Донецьк. Проте Єгор сказав: “Та ні хлопці, краще вбийте мене і відвезіть на блокпост до українських військових”. Лікарі виявилися хорошими людьми, вони відвезли Єгора до наших хлопців.

Єгору надають допомогу на дорозі донецькі лікарі

На жаль, Рейдер згорів у кафе, ми досі не знаємо, де його тіло. Я уже напряму виходив на сепаратистів, їхніх блогерів, проте не маю ніякої інформації. Щодня думаю про Олега, проте нічого зробити не можу. Ось така неприємна історія.

Вбитий окупант під кафе

– Я пам’ятаю це показове інтерв’ю. Скажу так, що цей російський кореспондент – це “шістка”, просто голова, яка розмовляє. Поряд з ним знаходилася жінка, яка грубим, чоловічим голосом давала вказівки, що він має казати на камеру. Цей тупий валянок не міг запам’ятати текст, він постійно намагався говорити, що Карлівські події – це аналог Одеських, тобто Муравйов намагався поєднати дві пожежі. Казав, що в кафе спалили мирних жителів, хоча насправді там згорів наш Рейдер. Росіяни творили пропаганду на рівному місці, ( Путін після цього інтерв’ю заявив, що в Україні громадянська війна. – Ред.).

З нашого Діда зрізали червону стрічку, ми обв’язували нею одяг, щоб у бою можна було ідентифікуватися. Муравйов – цей недоумок, тримав її в руках і говорив, що так само було в Одесі. Тобто вони на ходу спотворювали дані і змушували повірити простих росіян в те, чого насправді не було. Притому, він телефонував у свою студію і запитував, що можна казати, а чого не можна, порівнювати нас з нацистами чи не можна.

Після ефіру він взяв червону стрічку і кинув її на землю зі словами: “Фу, хоч би ніякої зарази “правосєковської” не підхопити”. Поряд з Муравйовим працював якийсь англомовний журналіст, проте я не розумів про що він розповідав у цьому репортажі.

Місцеві хлопці приїжджали на місце бою, фотографували згарище і казали: “Ось подивися, обгорілий”. Тобто тіло Олега було, куди воно потім поділося, я не знаю.

– Ні, не вважаю! Не знаю, як правильно сформулювати, але завдяки цій операції, яку спланував так званий наш колишній комбат, щодо нього – це окрема розмова, – але після цього бою рівень патріотизму був надвисокий, прийшло розуміння, що ми справді воюємо за свою країну і кров пролита недаремно.

– Через два роки ми приїхали в Карлівку. Я знав, де лежить моя зброя і моїх побратимів. Мені вдалося відкопати СВД, мисливську рушницю. Зараз ця снайперська гвинтівка знаходиться в музеї НГУ. Вийшло так, що коли горіло кафе, я ще заряджав СВД, в той момент пластмасова стеля, яка уже плавилася, упала нам на голови. Неприємна річ, скажу тобі, коли щось гаряче падає на тебе і ти в той момент без шолома. Гвинтівка залишилася під завалами і лишень згодом нам вдалося дістати її.

– Наступаючи на блокпост, ми хотіли показати нашим землякам із Донецької та Луганської областей, що проти ворога можна і потрібно боротися. Жаль, що в нас не було важкої бронетехніки, яка була на той час у терористів, ми б тоді без проблем взяли під контроль ворожу позицію. Крім того окупанти мали на озброєнні гранатомети і важкі кулемети з повним запасом патронів, ми про таке тільки мріяли.

На початку бою загинув 61-річний Микола Козлов із Запоріжжя, він взяв позивний Матвій на честь свого діда, який загинув під час Другої світової війни. Микола був кадровим офіцером, колишнім начальником прикордонної застави. Згодом не стало Діда – Василя Архіпова, колишнього тренера із міста Шахтарськ, Донецької області. Перед смертю він прокричав по рації: “До мене їдуть “чечени”, кінець зв’язку”. Тобто ти розумієш, що звичайні люди із східних регіонів країни пішли у свій перший та останній бій, щоб тільки прогнати російських найманців і колаборантів з України.

Я теж зазнав поранення в перші хвилини бою, куля перебила мені ногу, кров почала бити фонтаном. Інша куля розсікла шкіру голови до кістки, і кров залила мені очі. Через сильну контузію права частина голови оніміла. Добре, що друзі довезли мене до блокпоста бійців ЗСУ, звідки мене забрала швидка.

Важкі поранення тоді дістали бійці Богдан, Анджей, Хорват. Єгор, я і Хімік зазнали важких опіків. Рябий, який був родом із Донецька, теж зазнав поранення, на жаль, воно було не сумісне із життям. У тому бою поліг за Україну київський хлопець – Олег Ковалишин, який був хорошим програмістом, донецький шахтар Олексій Мірошниченко з позивним Федір. Терористи були настільки злі через свої втрати, що прив’язали тіло Федора, до КамАЗу і тягали його по землі, притому знімали все на відео, після того спробували вирізати серце в хлопця.

Окупанти закидають в ту саму вантажівку своїх убитих

Такого не можна прощати ворогам, вони за все мають відповісти, за кожного вбитого воїна, який воював за вільну Україну.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться