Доброволець Дмитро Шатровський: “Дивлюся – перед нами чорні сліди в небі – залпи “Граду”. Кричу в рацію, а у відповідь пауза і порада: “Ховайся”. Я голову в землю, перевертаюся на спину і бачу сріблясті ракети просто наді мною – чух, чух, чух, штук 20″

Дмитро – колишній заступник командира батальйону з розвідки в "Азові", співзасновник організацій "Ветеранське Братерство" і "Рух Ветеранів України", голова громадської ради при Міністерстві у справах ветеранів, співорганізатор проведення "Маршу Захисників України", директор благодійного фонду "Revived Soldiers Ukraine".

Я киянин. Коли відучився в технічному училищі – три роки працював барменом. Заробляв на той час гарні гроші – десь орієнтовно 1000 доларів. Але потім зрозумів, що треба займатися розвитком і освітою – і вирішив піти з ресторанної індустрії.

Я читав різну мотиваційну літературу про саморозвиток – і почав займатися менеджментом. Проте одразу влаштуватися нормально не вийшло. Зайнявся тим, що розносив спортивне харчування, заробляв аж 80 гривень на день. З них понад 50 ішло на їжу. Пам’ятаю момент: дивлюся на останні 20 гривень і думаю, що це просто капець, нащо я це роблю? Але потім все ж таки зміг влаштуватися менеджером у торговельну компанію. Я дуже вдячний моєму близькому другу Володимиру Козьмі. Це бізнесмен, який в той період взяв мене на роботу на маленькі гроші, але дав дуже потужну школу в управлінні і плануванні. Я зрозумів, як оптимізувати свій час і влаштувався в дві компанії, які займалися дистриб’юцією різних товарів. І домовився так, що мої точки були в одному районі. А потім влаштувався на третю – і всі три роботи були біля Майдану. Спав мало, але я здобував досвід управління своїм часом. І остання фірма, на яку я перейшов – “Пепсі-кола”. Там були хороші умови праці, заробіток. Він мав бути ще більшим, але саме почався Майдан. Я не можу назвати себе майданівцем, бо весь час там не був, але ми з колегою збирали гроші з нашого відділу – закупали медикаменти і приносили їх на площу. А потім я зв’язався зі своїми друзями, футбольними фанами, бо я теж був таким – і доєднався до тих, які сиділи в КМДА. Ми пікетували Святошинський районний відділок міліції – вони сиділи, ховались, не працювали, бо скрізь їздили тітухани. І тоді ми зробили районну Самооборону. Зібралося, мабуть, людей 200. Це був хаос – і дядьки з перегаром, і малі тіпи з кастетами, ножами, навіть кухонними. І хоча це на вигляд було смішно, але важливо, що люди виходили.

А потім був Крим. Проте мені не так просто було потрапити в армію. Річ у тому, що у 96 році мій рідний брат втратив одну руку, а другу покалічило. Це сталося в “Десні” через його п’яного командира. З того часу вся сім’я рятувала брата. Все що заробляли – йшло на нього. Мама їздила з ним по госпіталях, а п’ятирічний я жив з бабусею. Важкий був час. Але вийшло так, що законодавчо мене не могли призвати до армії. І коли був Крим, я чекав на повістку, а потім сам зв’язався з військкоматом, але мені сказали, що людей поки вистачає, а у тебе ця історія і тому треба писати якісь документи, а це все час. Коротше, чекай, буде треба – скажемо. В результаті я зрозумів, що мене не мобілізують, хоча дуже хотів тоді потрапити в десант.

Коли не склалося з ЗСУ, я зі своїм другом пішов у рекрутинговий центр “Азова”. Друг був безробітним – і його одразу забрали, а я сказав, що мені треба закінчити роботу, пропрацювати скільки скажуть, щоб отримати кошти, купити снарягу. Відпрацювати, як виявилось, я мав місяць чи півтора. І коли я нарешті прийшов у підрозділ, мені повідомили, що вже немає місць. Але ж я звільнявся спеціально для цього. Тоді вже почали оформлювати в батальйон – треба було пройти мінімальний курс молодого бійця. Я сказав, що буду спати на підлозі, але маю потрапити в “Азов”. Тоді почув, що окей – спи на підлозі. І я зібрав манатки, приїхав до них і реально декілька днів ночував у холі. А потім, коли відправили частину людей на схід, для мене знайшлося місце.

В якийсь момент нас терміново “підірвали”. Сказали, що будемо дооформлюватися вже потім. Як виявилося, після Іловайська всіх кинули тоді ще на першу операцію в Широкиному, і навіть не було кому охороняти базу. Всіх зняли, розсадили по окопах. Тоді була спроба мавп (йдеться про сепаратистів) ломитись з Новоазовська. Наші пацани зустрічали їх у Широкиному – і зупинили.

А ми 4 вересня приїхали в Бердянськ, потім на базу. Але їхав я на одне, а потрапив на інше – був одним з тих, кого поставили на охорону бази. Ми спали по чотири години. Тобто був якийсь геморойний графік. Це називалося вартова чота. Інші їздили кудись на завдання. І ми заздрили пацанам, які просто за ворота виїжджали. В цій чоті я затримався достатньо надовго. Вже хотів навіть міняти підрозділ, але таки зміг перевестися в розвідвзвод, який потім став ротою. І тоді вже почалася робота, яку я хотів. Були різні контрдиверсійні завдання – ловити мавп по тилах. Обстежувати стратегічні об’єкти. Це ще не війна, але вже цікаво.

Я спочатку був простим стрільцем, бо розвідником це важко назвати – нічого не вмів і не знав. А вже ближче до жовтня-листопада іноземці, які пройшли гарячі точки світу, дали нам дуже серйозні скіли в багатьох дисциплінах – вони були інструкторами. Ось тоді стало зрозуміло, як працювати з мінно-вибуховими пристроями, маскуватися, пристрілювати зброю, бо не всі вміють це робити. А в січні 2015 мене з невеличкою групою наших хлопців віддали на курс підвищення кваліфікації. Це не була підготовка по розвідці, а загальна піхотна. Проте нас не встигли довчити, бо Маріуполь обстріляли з “Градів” – і ми знялися туди. На той момент досвідчені підрозділи нашого взводу були у якихось відрядженнях або відпустках. Тобто зі стариків було небагато людей, а от таких, як я, які щойно чогось навчилися, було чимало. У нас у кожній роті була своя група розвідки. Разом з ними ми почали шерстити сіру зону – і тоді почалася моя реальна робота розвідника.

Перший вихід як розвідника був у селище Лебединське. Сніг, стрьомно і холодно. Пам’ ятаю, як камрад разів чотири мені казав : “Не пяться!” Тобто ми йдемо групою, лінією, зупиняємось, і інстинктивно тобі хочеться відійти назад, а позаду вже ствол твого побратима.

Спали ми тоді мало. Вдень перевіряли те, що поближче. А вночі те, що подалі. Це була Саханка, Октябрь (Верхньошироківське). Дуже запам’яталися багнюка і звірячий холод . Здається, за 7 чи 8 днів особисто я зробив 11 виходів. Ми і в засідку вночі ледь не потрапили. Тоді мій товариш побачив, що нас підсвічують з нічого прицілу. Ще ми вдень випадково зайшли на полігон до сєпарів, під Саханку. Нас спалили. Ми тікали. Туди йшли години дві з половиною, кралися по багнюці, а назад всю цю дистанцію пробігли хвилин за 25. За нами гнався БТР з піхотою, його було чути. Наш кулеметник зупинився і сказав, що більше не може – ми його швидко розгрузили. Адреналін так тоді маслав. Забігли в балку, вона метрів 300. І якби вороги виїхали туди, тікати б не було куди – з нас би був фарш.

І під вогонь своїх попадали на блокпосту. Всяке було. На жаль, без втрат того разу не вийшло. У нашій другій групі загинув командир, позивний Вуж  Вони зайшли на одну зеленку далі, ніж ми, і він натрапив на МОНку (Міна) – йшов як командир першим. Бравий був мужик, “беркутівець”, який не зрадив присягу. Він був суворий, але правильний воїн.

Ці всі виходи були підготовкою до Широкинської наступальної операції. Під час неї ми зібрали розвіддані. А потім пішли на Широкине. 10 лютого я ледь не вмер від холоду. У мене була гіпотермія. Тоді ми дуже довго чекали, поки збереться піхота, місця на всіх не вистачало і ми сиділи в кузові “Пікапа”, а було десь мінус 25. І вже під ранок в Маріуполі я впав під батарею, обійняв її – вона була холодна, а мені здавалося, що вона горить . Тоді я зрозумів, що не люблю холод. Під ранок ми поспали пару годин – і почалася операція. Виїхали трьома напрямками, колона, де був я, їхала на Пищевик і Павлопіль. Я був у першій машині – у розвідці. Було реально стрьомно, тому що я сидів за кулеметом. Навколо – молоді пацани. І наша машина мала пронестися далі, ніж всі. Ми мали прорватися, зайти вглиб, зайняти позиції і ще ближче піти до сєпарів. Тобто лягти буквально у них під носом і засікати, коли буде рухатися техніка в наш бік, плюс слідкувати за виходами артилерії і взагалі передавати, що робиться. А пацани за нами вже зачищати поселення.

Але ми проскочили, висадились. Позаду починається зачистка, перестрілки, трохи хаосу. Ми з другом зайняли передні позиції: він з кулеметом, я з РПГшкою. Передаємо, що гусениці їздять по посадках, а до них метрів 500. Це були або “мотилиги” (МТЛБ) або “бехі” (БМП), а я думав, що самоходки . І коли вони почали накривати нас артою, я вирішив, якщо виживу в цей день – зроблю дитину. Ми передавали виходи мінометів, але прикол в тому, що воно не долітало і падало все ближче і ближче до нас. Коли вибухи були метрах в 70, я розумів, що ховатися немає куди – скрізь тільки кущі. І від того, що відбувається, ти каскою на голові риєш землю, щоб глибше сховатися. А потім я дивлюся – перед нами чорні сліди в небі, і розумію, що це залпи “Граду”. Кричу в рацію, що бачу і інстинктивно питаю, що робити. А у відповідь така пауза і порада: “Прячься”, – і я голову в землю. А потім перевертаюся на спину і бачу сріблясті ракети просто наді мною – чух, чух, чух, штук 20. Але вони тоді промахнулися і не влучили по хлопцях.

Коли нас замінила інша група, ми пробиралися до своїх по балці. Але я забув РПГшку – і повернувся, щоб забрати її, попри обстріли. Згідно з планом пацани тоді все зачистили – і ми відкотилися назад у Лебединське.

Переночували. Тушонка, доміно при свічках. Декілька днів перепочили, а потім ще з двома бійцями поїхали забирати БК, бо знали, що виходимо на Широкине в підсилення іншому підрозділу. А я перед тим відстояв наряд і спати хотілося – капєц. Коли повернулися назад, у мене очі на лоба лізли. До вихода залишилося півтори години. Пам’ятаю, що ліг, закрив очі – і одразу відкрив, бо мене хтось штовхнув, що час вставати. Я взагалі “раму” тоді не міг зібрати, бо майже дві доби без сну.

Ми зібралися, заїхали вночі в Широкине на командний пункт. І я шукав якийсь кут, щоб закинути рюкзак і хоча б присісти поспати. Усім дали час розміститися, я зайшов у холодний підвал – і сказав командиру, що піду трохи подрімаю. Зі мною пішов ще один пацан. В результаті я прокинувся від того, що у мене від холоду оніміли ноги. Я це порівнюю з фільмом “Один вдома”, коли прокидаєшся, а нікого немає. Спить лише мій товариш. Я його штурхаю, питаю, де всі. Виявилося, що вони нас забули. Ось тоді я був дуже злий.

Наша рота розвідки поїхала в саме село на передні вулиці. Зайняли позиції – утворили фронт. Йшли перестрілки, періодично артобстріли. Я намагався зрозуміти, як нам вийти до своїх, але ніхто не міг нас туди провести. Так ми відсиділи до вечора, я допомагав, чим міг, але ввечері, коли знову сказав, що мені треба до наших, навпаки почув, що тут спати немає де, і, що зараз на Маріуполь буде виїжджати машина – забере і нас. Ця ситуація дуже мене гнітила, але нічого не можна було вдіяти. Я дуже жалкую, що мене тоді не було зі своїм підрозділом, бо на ранок почався серйозний сєпарський контрнаступ. Тобто відбувся нормальний замєс, а я в цей момент був у Маріуполі.

, а хлопець, який був на кулеметі, від ударної хвилі вилетів і перелетів через люк. Від артобстрілу з нашої роти ще загинув молодий пацан Бенч. А коли мавпи зайшли вже в Широкине на перехрестя, в упор розстріляли з кулеметів автобус з нашими хлопцями, тоді загинув пацанчик Ернест. Відомий боєць Козак загинув на руках у мого друга. Поранених теж було чимало. Ввечері 14 числа ми поїхали їх забирати. Це був важкий день, але село таки втримали.

Після цього нас вивели і ми проходили ще один курс підвищення кваліфікації, але вже як розвідники. Навчали нас інструктори з Грузії, які воювали в другу російсько-грузинську війну. Дуже толкові дядьки. Потім ми навчали наше поповнення. А далі я таки повернувся додому, запропонував одружитися своїй дівчині, зробив дитину. Мене відпустили зіграти весілля. Але коли я був під час медового місяця в Буковелі, мене видзвонив командир і сказав, що відправляє на курси. Тоді в “Азові” заснували школу імені полковника Євгена Коновальця. Приїхали американські інструктори, канадська інструкторка, грузини, плюс привезли дуже крутих чуваків – ветеранів В’єтнаму. Ще приїжджав естонський генерал, який нещодавно помер (Йоганнес Керт). Спочатку я сказав, що не хочу нікуди їхати – у мене медовий місяць, а у відповідь почув, що повір, ти мені ще скажеш “дякую”. Я запам’ятав це і дійсно подякував потім.

Це були реально круті курси, наче академія West Point (Військова академія збройних сил США). Нам у двомісячну програму вклали інформацію, яку проходять американські морпіхи. За цей період у нас було всього чотири вихідних. І коли ми закінчили, мене збиралися забрати в штаб, але я хотів повоювати. У мене був незакритий гештальт, що я пропустив двіж у Широкиному. І мене таки повернули в роту розвідки. Я був заступником командира роти.


Почали працювати, багато чого зробили. Нам тоді не давали БРки (бойові розпорядження), але просили, так би мовити, допомагати ЗСУ. І завдяки нашим консультаціям вдалося знищити вогневу позицію противника. Потім ми спеціалізувалися на тому, що заходили, куди потрібно, знімали ворожі підривні засоби, ставили свої, а потім чекали на “бум-бум”. У нас були дуже хороші сапери з міжнародним скілом. І от з цією групою я був до створення нашого окремого батальйону. Це було в 17-му році, коли до нас прийшов новий досвідчений командир, але у нього були одні методи, у нас інші. І я вирішив, що треба рухатися далі. Мені запропонували стати заступником командира батальйону з розвідки. Почали його створювати з нуля. Тренували людей, плюс наша група в одного дуже серйозного спеціаліста вивчила close-quarters battle – бій на критично близьких дистанціях. Це частина програми зачистки в щільній забудові, але безпосередньо в приміщенні. Складно, небезпечно, але круто.

І коли вже устаканилося питання по організації самого штабу, мене знову почали випускати, скажімо так, погуляти. В такому ритмі я працював до звільнення. Ми супроводжували і арту, і снайперів, і розвідників. Я допомагав збирати аналітику.

Остання операція, в якій я взяв участь, – це наш вихід на Мар’їнку-Красногорівку, знову ж таки як помічники ЗСУ. Я там просидів три тижні, підготував приїзд нашого батальйону. Ми дуже якісно спланували невеличку локальну війну. “Накріпили” негідників так, що вони просто почали потім крити по нас артою. І тоді був ще один випадок, коли у мене вистрілив снайпер з 1200 метрів – куля пройшла зовсім поряд.

Нас тоді діставав ворожий снайпер – заважав встановити СПГ, АГС. І хоча він стріляв неточно, ми його хотіли викурити. Було дві зони, де він міг бути. Ми виставили вогневі засоби, а потім камери, щоб зафіксувати цього снайпера. Стріляли по черзі з бійниць у хаотичному порядку. Ідея була в тому, що він мав смальнуть у відповідь, а камери це засікли б. Люди, які аналізували, звідки постріл, дали б координати на розрахунок СПГ – і далі йому в дупло всадили б гранату. Так ми і спрацювали. Вальнули з СПГ прямо в розщілину будівлі. Ми не знаємо, вбили його чи ні, але він більше не стріляв. Але є деталь: це вже був не той перший снайпер, бо цей стріляв більш точно. В момент цієї операції я саме визирав з бійниці: постріляв з кулемета – сховався, постріляв – сховався. І в черговий раз, коли я опустив голову, стався постріл. Добре, що у мене перед обличчям була стіна. Він стріляв у бійницю, але трохи промахнувся і куля пішла лівіше – туди, де за стінкою була моя голова.

Після цього випадку друзі і дружина казали, що у тебе чекпоінти (Checkpoint – Механізм в комп’ютерній грі, який дозволяє в подальшому, в разі смерті персонажа, починати гру зі збереженого стану) вже закінчилися – досить воювати. Бо я і в ДТП потрапляв на службі, і граната біля ніг вбухала метрах в 5, і від БТРа тікав. Тобто це нормальні моменти на війні, але ж. І хоча це була робота моєї мрії, якби не сімейна ситуація, я б не звільнявся. Моїй доньці на той момент було вже більше року, я пропустив її день народження, і взагалі, з сім’єю через службу майже не бував. Дружина казала, що далі так жити не можна, або ми до тебе, або ти до нас. Я хотів їх перевезти, але Маріуполь не найкраще місто в плані екології, а в Урзуфі неможливо знайти будинок з централізованим опаленням, бо це курорт. І тоді треба було переводитися в перший батальйон. В результаті я вирішив звільнятися. Хоча зараз життя повернулося так, що з дружиною ми в процесі розлучення.

Саме в той період у підрозділ приїжджав Білецький і акцентував, що у нас немає ніякої ветеранської організації, яка усіх нас більш-менш тримала разом. Хто хоче – займіться. І ми з моїм другом Богданом, позивний Гризло, подумали, що можемо спробувати. Написали проєкт нашого “Ветеранського братерства”. Його написання зайняло десь два місяці. Але в результаті відсотків 80 згодом ми змінили, бо поки ще були на сході, не розуміли, як це все має працювати тут.



Влітку 2017 року ми звільнилися, я повернувся в Київ, у мене була робота – я забезпечував безпеку людям на одній фірмі. І паралельно ми створили організацію “Ветеранське братерство”. Вона спочатку складалася з “азовців”, а потім почала розширюватися. І згодом вже, мабуть, було більше хлопців не з “Азова”.

Досить швидко за рахунок своєї праці я зайшов у раду ветеранів Києва при КМДА. Потім ми розширили осередки по Україні, створили всеукраїнську організацію. І почали боротися за створення Міністерства у справах ветеранів. Попередньо відсіяли від фінансування комуністів, які доїли наш бюджет на гвоздики і грамоти. Потім разом з “Нацкорпусом” вивели ветеранів під Кабмін для того, щоб вже нарешті створили це міністерство. Ми хотіли, щоб був один ефективний орган, який би на собі сконцентрував весь менеджмент по всій соціалці, яка була розкидана на 20 відомств. З лихом пополам його зробили, але, на жаль, далеко не все реалізовано зараз цим Мінветом. Я пережив уже 4 міністри. Але ми дотиснули це питання.

Паралельно з цим стало ясно, що на базі “Ветеранського братерства” дуже важко охопити всю країну, тому що в регіонах є свої моменти: співпраця з місцевою владою, з царьками. А ще у нас азовський кістяк – нас хтось може недолюблювати, не розуміти. Тобто ми побачили, що об’єднати усіх за нашими ідеалами буде важко. В результаті я познайомився з гарними людьми з областей України. І ми вирішили створити “Рух Ветеранів України”. Це організація-парасолька, яка під собою буде закривати маленькі і великі організації, в тому числі такі потужні, як “Ветеранське братерство”.





“Марш захисників України” організували теж ми. Зайнялись цим менеджментом. Не хотіли його політизувати, але трапилася неприємна історія з Порошенком, дії якого під час маршу ми піддали критиці.


Після першого маршу мені щодня довелося ходити в Офіс президента. Зустрічатися і з Зеленським, і з Єрмаком. І шляхом непублічного лобізму ми донесли, що в Мінветі повинен бути наш міністр – людина з народу. І щоб була ефективна діяльність, це має бути та людина, яку підтримують – і вдалося пролобіювати Оксану Коляду. Вона більш-менш справлялася, але дуже сильно виступала на підтримку навіть тих ветеранів, проти яких ішли політичні судові процеси. Це не сподобалося Єрмаку – і при переформуванні Кабміну він прибрав її з посади. Поставили Сергія Бессараба. Дід просидів до пенсії, всім все обіцяв, отримав купу виплат і, слава Богу, собі пішов. Єдине, про що мені вдалося з ним домовитися, щоб він поговорив з Зеленським про розмитнення автомобілів. Я хочу пролобіювати доступне розмитнення для учасників бойових дій і їхніх родин. Наприклад, у ветерана є 5 тисяч доларів. Він їх не витрачає, а тримає під подушкою. А так він зможе зі значною знижкою зробити розмитнення машини. В казну піде 200-300 доларів, а у людини буде машина, а машина – це робота. Але тепер ми на роздоріжжі. Бо є чотири законпроєкти, включаючи наш і євробляхерів. І тепер нам усім треба зібратися, домовитися про якусь середину, відізвати це все – і подати один спільний від усіх законпроєкт. Сподіваюся, доживемо до цього. І я знову йду у громадську раду, бо хочу дотиснути це питання.(На момент виходу статті обраний вдруге, – ред.) 

Окрім усієї цієї діяльності, коли я повернувся, займався з друзями імпортом продукції з Китаю, але потім ковід – і все закрилося. Були важкі часи, але впорався. І ось в кінці 2020 року мені зателефонувала Ірина Ващук – президент фонду “Revived Soldiers Ukraine”, який займається реабілітацією поранених бійців.



Розповіла, що їм потрібен директор, менеджер, який справиться з тим, щоб стабілізувати ситуацію по фонду і почати його розвивати. І запропонувала мені цю посаду. Хоча я ніколи не працював з такою темою, як реабілітація, сказав, що спробую. Але я не звик пускати соплі, більш холоднокровно підходжу до питань поранень. Я спілкуюся з пацанами, як з “жостіками”, тобто ставлюся до них, як до міцних духом людей: ногу відірвало, нічого, прикріпимо алебарду – і поїдеш, голови рубати. А тут я не знав, може, треба сюські-пуські, але в принципі – ні. Нормальна хороша команда, гарні спеціалісти – і я почав вклинюватись в процеси. Дуже багато було незакритих питань. І спочатку я просто “вішався”. Якби не мої пацани з “Ветеранського братерства”, які взяли на себе частину роботи, не знаю, чи впорався б. Наприклад, мій друг Жора Турчак теж вирішує багато питань по цьому реабілітаційному центру. Є ті, хто допомагають юридично. Так що ми вже з усім роздуплилися і працюємо. Придумали формат, як буде розвиватися цей центр – і я хочу зробити пару цікавих і сучасних івентів Плюс скоро ми переїдемо в нове велике приміщення – і зробимо гучне відкриття.

Next step Ukraine“. За минулий рік ми надали послуг приблизно по сотні людей, але цього року, я думаю, їх буде набагато більше. Зараз прийняли закон про реабілітацію і ми працюємо над отриманням ліцензії як медичний заклад. Ми хочемо почати надавати допомогу цивільним особам. За рахунок цих коштів ми могли б допомагати ще більшій кількості солдат і поранених. Я хочу щоб на 50 відсотків ми закривали допомогу хлопцям, які вже відвоювали, і 50 тим, хто ще служить. А для цього треба ресурси і кошти, бо ми не можемо тягнути все це тільки за рахунок нашої діаспори.

Окрім всього цього, я йду на військову кафедру – хочу отримати офіційне звання офіцера. Паралельно довчаюсь на останньому курсі в Приазовському технічному державному університеті в Маріуполі. Бо через офіцерські курси я пропустив один рік. Сплю мало, але коли довчуся там, планую піти в Академію управління при президентові України – державі потрібні міністри. Або управлінці в офіс президента, бо їх, як видно, зараз немає. Побачимо. Я не дуже люблю політику, але з іншого боку, тримаюся такої думки, якщо критикуєш – ставай і роби краще. Я обираю йти і працювати.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться