Доброволець Іван Швая (Бас): “Далі вже не можна було з тими сєпарами возитися. Все. “Всім лежати – укропи прийшли!”

Боєць, який після звільнення з армії повернувся у добровольчий підрозділ, – про "першу сотню тих, хто записався на війноньку", бажання вигризти з-під себе асфальт, про мишей, що їдять кевлар, про полонених терористів та сьогоднішню роботу добробатів.

Чим я тільки не займався до війни!.. У мене була своя рок-група, я був співорганізатором різноманітних музичних фестивалів та концертів, займався журналістикою та громадською діяльністю.

Строкову службу проходив у лавах прикордонників. Між іншим, після її завершення мені роками снився сон про те, що мене знову призвали на строкову службу – і уві сні я на це ображався. Мовляв, я вже такий давній дємбєль, а тепер якісь малолітки будуть мною командувати?! Цей сон повторювався знову і знову. Але з моменту, коли я пішов на війну – жодного разу мені більше прикордонна служба не снилася…

Початок Майдану я застав вдома: сидів і дивився стрім із Києва. У мене тоді тільки народилася донька, і я не був настільки активним, як мені того хотілося. Звичайно, я намагався максимально фіксувати все, що відбувалося у моєму рідному місті, у Костополі (Рівненська область. – Ред). Але у Київ їздити для мене було складно. Тому на Майдані я був буквально кілька разів. Запам’ятався момент, коли на Грушевського менти вирішили зайти з флангу, активісти це помітили і з фаєрами, з коктейлями побігли їм назустріч. Я був з камерою. Забіг за колони, став трохи далі, щоб зняти це дійство. Боковим зором побачив, як у кількох метрах від мене стоїть такий самий, як я, чувак з фотіком. І біля нього вибухає якась хрінь – граната, не граната, не знаю… Від цього вибуху його аж перевернуло у повітрі. Щось серйозне у нього було з ногою. Але його одразу винесли.

Після Майдану мені було зрозуміло, що у нас віджимають Крим – однак я все ще не думав, що почнуться якісь бойові дії. Коли я був на строковій службі – якраз були “пострілухи” на Тузлі. Я пам’ятав, як там все закінчилося та зам’ялося. І чомусь думав, що і тепер відбудеться щось подібне, що все заспокоїться, а далі ми будемо якимись судами мірятися. Але потім “почалося” на Донбасі…

На Майдані у мене з’явився друг Юра Завада, який воював у Югославії та ще у Лівані, здається. Ми з ним тоді здзвонилися, пригадую: “Все ж таки війнонька…” Юра одразу сказав мені, що треба хлопців одягати, що в армії немає нічого! Буквально за добу ми назбирали чимало грошей. А потім почали шукати броніки. Їздили на Майдан із сотнею тисяч гривень. То нам продавали їх за шість з копійками тисяч просто з якогось бусика, то пропонували за кілька годин такі ж самі – але вже за чотири тисячі з копійками… Ми швидко зрозуміли, що це якась фігня. І знайшли надійніші способи купувати бронежилети.

Я одразу пішов у військкомат. Записався. “О, ти класний пацан! Ти у першій сотні тих, хто до нас прийшов та записався на війноньку!” Але мене так і не мобілізували. Маю підозру, що тому, що я тоді ще був активістом, очолював Люстраційний комітет. До того ж, ми волонтерили. У нас тоді одного волонтера хотіли мобілізувати – а люди підняли хай. Мовляв, не бачите, як людина вдома сприяє перемозі і виживанню наших хлопців?! Припускаю, що після того активних волонтерів і не брали… Хіба що вони самі у добровольчі батальйони їхали.

Отже, військкомат мене не взяв. До добробатів у мене тоді ще було трошечки обережне ставлення – я ще не до кінця розумів, що це таке, придивлявся. Волонтерив і далі. Займався громадською діяльністю, щоб люди, які повертаються з фронту, поверталися у трішечки кращу реальність.

Найбільшим стримуючим фактором була зовсім маленька донька. У якийсь момент я, нікому не казавши, вирішив: тільки-но донці виповниться три роки, я поїду на війну.

У 2016 році так і сталося. Бабусі я тоді сказав, що вирушаю на заробітки. Всі решта і так зрозуміли, куди я їду…

Я одразу поїхав на передок – завдяки строковій службі мені не довелося проходити якісь зайві вишколи. Прямував я до групи правосєків на Світлодарську дугу. На той момент там вже загинув Міф, Василь Сліпак, і ще декілька хлопців, з якими я, так би мовити, розминувся… Надворі був кінець вересня. Ми були за Луганським, на дебальцевській трасі.

Мене одразу попередили, що може бути варіант підписати контракт. Для себе я цього не виключав. Маючи малу дитину, я лише радий був можливості підтримувати та забезпечувати її. Заробітна плата в армії тоді була не велика, але це також були гроші… Так я потрапив до 3 роти 1 батальйону 54 ОМБр.

Під час підписання контракту нам пообіцяли, що всі ми будемо продовжувати воювати пліч-о-пліч, що все буде класно. Нас це влаштовувало – чому б і ні? Ніхто ще не думав, яким це обернеться дурдомом…

Чомусь на війні для мене все було досить зрозумілим, логічним. Не було такого, щоб я ходив і казав: “Ой, нічого собі, що тут робиться!” Найбільше вражали люди – самі по собі. І ще – вражали миші!

На “Палубі” у нас була своєрідна відбіркова база – всіх новеньких бійців спочатку звозили туди. Часом людей там було багато. Я ночував у одному бліндажі зі ще двома хлопцями. У мене була італійська каска – волонтери допомогли. А у них обох – ЗСУшні. Ніде пізніше на фронті я не бачив стільки мишей, як на Палубі! Ліг я спати. Зняв каску, поклав на виступ. І після ночі моя каска залишилася цілою, а у інших хлопців шматками просто був цей типу кевлар вигризений…

Мене спочатку “сватали” до мінометників, але я мав відбути адаптаційний період на “Палубі”, з якої на той момент обстріли ми могли бачити тільки десь там на горизонті. Десь за тиждень приїхав до нас Бугай і питає: “Ти хочеш бути бійцем на передку чи в укритті за два кілометри сидіти і подавати снаряди?” Через день я вже опинився на “Бутоні” і вночі обстрілював з кулемета сусідню позицію, бо з побратимом неправильно зрозуміли те, що побачили у ПНБ…

У бою за ліс у грудні 2016 року я участі не брав. Мене і ще двох побратимів тоді відправили чомусь знову на Палубу – буквально за декілька днів до лісу. Все, що відбувалося там, нам довелося слухати в ефірі. І слідкувати за тим, як через наш пост пролітає техніка… Але, здається, на третій день боїв москалі почали працювати крупним калібром, стали пристрілюватися 152 снарядами. Я тоді вільно йшов до перехрестя – ніс на Палубу батарею від рації, яку щойно забрав у мінометників з зарядки. І тут – метрах у 70 від мене – 152 у полі падає. Земля задрижала під ногами. Я розпластався зірочкою швидко. У мене було бажання вигризти з-під себе асфальт. Цього зробити не міг, тому так зірочкою і поповз у бік бліндажа… А снаряди далі пішли, у бік. Москалі тоді арту нашу хотіли дістати.

Різне можна згадувати… Можна пореготати. Можна поплакати. Поплакати є про що…

З Яною Червоною

Покійний Гюрза якось подарував мені книжку з українським фольклором. Це було дуже неочікувано для мене. Де він її узяв? Всередині були гуморески, яких я ніколи не чув. На жаль, десь на дузі я ту книгу і втратив. Не збереглася вона.

Як називається відчуття, коли усе навколо тебе ніби завмирає? Є якась термінологія?.. У мене було таке відчуття, коли ми вже перейшли до батальйону “Донбас-Україна”. Коли ми повзли по тих сєпарів у Травневому.

У якийсь момент я подивився навколо. Біля мене було деревце, а на ньому – невеличке осине гніздо. По ньому лазила оса. Якраз сідало сонце. Цей момент настільки крутий був! Ця оса так повільно рухалася… Ніби це тривало кілька хвилин, а не декілька секунд. Потім ми поповзли далі.

Нас тоді була команда: я, Араміс і Вій. Очолював нашу групу друг Вокер, а на прикритті були Бугай та Білорус, він же Дранік, він же Бульбаш, він же Сябр (сміється).

Планувалася спочатку зовсім інша операція, набагато масштабніша. Планувалася довго і ретельно. Але, на жаль, багатьом військовослужбовцям не вистачає самодисципліни для того, щоб тримати язика за зубами і не тріпатися скрізь про те, що робиш та для чого. Швидко виплило те, що батальйон “Донбас-Україна” планує здійснювати операцію по захопленню кількох позицій. І буквально за добу внаслідок цього витоку інформації операцію було скасовано.

Трохи пізніше одного прекрасного дня Бугай покликав до себе кількох людей, які мали брати участь у попередній запланованій операції. І каже: “Ось, є такий план. Хто йде?” Ми йти погодилися. У нас завжди такі справі добровільні – ми і пішли добровільно, нам наказувати не потрібно було… За дві години після розмови з Бугаєм ми вже були на маршруті.

Проповзли на пузі кілометр між двома позиціями сєпарів. Обійшли їх з тилу. Потім лежали у кількох метрах вже від їхньої позиції, слухали їхні балачки. Вони то сперечалися, то тішилися чомусь… А ми все чекали, що орієнтовно о 21 годині вони мають зробити доповідь в ефір: повідомити, що у них на позиції все добре. Одразу після цього ми здійснимо захоплення.

Ми чекаємо-чекаємо – а вони нікому нічого не доповідають. Далі теревенять… Тоді Вокер каже: “Йдемо”. Ми зайшли парами з двох боків. Спочатку йшли тихенько. Потім, коли ми вже були впритул, вони нас помітили, і запитали хто там. Вокер увімкнув ліхтарик та засвічуючи їм очі почав вдавати, ніби це свої прийшли. “Все свои! Что за хрень, что вы здесь делаете?! У нас уже весь отряд подняли по тревоге! С вами связи нет!”

На позиції у них була недопита пляшка горілки. “Ах, вы тут еще и бухаете! – продовжив кричати Вокер. – А ну давайте все на выход сюда. Кто у вас тут еще на позиции?! Бухой, с оружием! А ну дай сюда автомат!”

Один стояв з автоматом без пристібнутого магазину, а інший – з магазином. Саме йому Вокер казав, що, мовляв, ти бухий, віддавай зброю. Той відмовлявся. І прийшов момент, коли стало зрозуміло: далі вже не можна з ними возитися. Все. “Всім лежати, укропи прийшли”.

За час балачки ми вже зайняли вигідні для нас позиції і швидко їх нейтралізували. Правда, в один момент той, що був з автоматом, вдарив Вія. Далі все було, наче у кіно, у найкращих голівудських екшенах. За місцем, де стояв Вій, була вирита величезна яма – мабуть, вони ще один бліндаж хотіли зробити. Коли Вія вдарили, він падав у ту яму – і просто у падінні зробив постріл чи навіть два у цього сєпара… Той ще кілька хвилин помучився, але не сильно. Не кричав. Впав, трохи помукав, і все.

Вій виліз з тієї ями, він був у порядку. Сєпар той виявився москалем. У нього був шеврон “Беркут” – але не спецпідрозділу міліції української, а сєпарського підрозділу. Ми хотіли зірвати цей шеврон як трофей. Але він був не просто пришитий, а пришитий волосінню. Ми плюнули.

Інших трьох позв’язували. І з’ясували, що у них навіть рацій не було – зв’язок був або через тапік, або через телефон. Потім ми їх звідти вивели.

Галасу тоді було багато стосовно цієї події… Що сталося з тими сєпарами, обміняли їх чи ні – не знаю. По них потім якісь суди були, і когось із наших на ці суди кликали. Але не мене.

Коли я звільнився з армії – буквально за місяць вже поїхав у Авдіївку до першої штурмової роти ДУК ПС. Де мене вже чекав той же ж самий Бугай…

Мені здається, що на сьогоднішній день армії вже вистачає сил для виконання завдань у плані оборони. Але багато хто в українській армії просто не хоче нічого робити. Розумію, які погляди у нинішньої влади, не без цього… Та разом з тим, дуже шкода часто бачити відсутність ініціативи у самих військових. Адже вони мають бути якраз тими людьми, які повинні знати, думати, розуміти що потрібно зробити для того, щоб завдати якомога більше шкоди ворогу у той чи інший момент.

Разом з тим, я маю сказати, що за два роки контракту я зробив менше, ніж за перші пів року у ДУК… Реально. Досі, на жаль, в армії не тільки підтримуються, а і ще більше розвиваються настрої на кшталт “просто відбути зарплату, відсидітися, нічого не робити – і все буде добре”. Тому у мене залишається розуміння, що ті, хто пішов на фронт добровільно – якраз і готові повноцінно до виконання завдань. І вони це робитимуть. З такими людьми можна іти і в бій, і в розвідку, куди завгодно…

Інколи люди, і навіть військові, здивовано запитують: “А що, добробати ще є? Вони щось роблять?” Так, добровольці досі є. На жаль, не всі лишилися. Але вони виконують чимало завдань у співпраці з тими ж військовими. Просто є така річ, як воєнна таємниця. І щоб на користь боротьбі всі ці справи і далі відбувалися – вже не можна розповідати про це у соціальних мережах, не можна кричати на всіх каналах…

Але добровольці залишаються на фронті та, як і мають, тримають оборону.

На відміну від ЗСУ, серед добровольців можна безперервно розвиватися у своєму секторі відповідальності, у своїй, доречно сказати, воєнній, а не військовій спеціальності і для цього мені не обов’язково мати диплом про вищу освіту, особисті зв’язки у командуванні чи погони якогось рівня. У добровольців менше зайвої бюрократії, з якою постійно доводиться мати справу дійсно гідним людям в армії. І таке розуміння є не лише в мене… Наприклад у добробаті є люди, котрі ремонтують техніку чи готують їсти. Вони дуже рідко беруть участь у бойових завданнях. І вони це роблять не тому, що їм за це дадуть гроші та соцпакет.

Зараз я розумію, що моя участь доречніша на мирній території, хоч часом і виїжджаю у бойовий підрозділ. Я очолюю на сьогодні “Правий сектор” у місті Дніпро. Тут для патріотів та націоналістів роботи дуже багато. Війна не закінчилася, вона просто перейшла в іншу фазу, у інший ритм. А це означає, що добровольцям потрібно щось їсти, у щось одягтися, ремонтувати техніку та обладнання, перевзувати автівки на зиму, і цей список регулярно оновлюється і ніколи не буває порожнім… Разом з Волонтерською чотою та резервним підрозділом ми збираємо допомогу тим, хто перебуває на бойовому чергуванні.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться