Доброволець із Білорусі Павло (Віллі): “На війні головне – вміти копати окоп, надавати медичну допомогу і міняти магазини. Це не раз рятувало мені життя”

Продовжуємо розказувати про білоруських добровольців, які приїхали в Україну воювати проти російських окупантів. Це історія Павла, чийого брата вбили білоруські силовики під час недавніх протестів у Мінську.

Чи не вся Україна сьогодні стежить за подіями в Білорусі, де сотні тисяч громадян виходять на вулиці міст, щоб відправити у відставку “президента” Лукашенка, який захопив незаконно владу в країні та намагається утримати її за будь-яку ціну.

Що вже казати про сотні білоруських добровольців, які перебувають в Україні, щогодини чекають звісток із своєї батьківщини. Колись вони приїхали до нас, щоб воювати проти московських окупантів, а тепер готові в будь-який момент битися за свою Білорусь.

Павло один з тих, хто з юних років розумів, що Лукашенко і Росія – це зло для його країни. Коли російські окупанти загарбали частину української території, він поїхав воювати, щоб зупинити просування російського агресора.

Саме у час, коли ми записували інтерв’ю в Києві, у білоруських лісах силовики тирана Лукашенка вбивали Павлового брата..

Я довго не міг вийти після цього на зв’язок з Павлом, кілька днів він мовчав, а потім мені прийшло повідомлення: “Мого брата вбили”…

Минуло кілька днів, я не знав цього хлопця, який загинув за волю білорусів, проте самому було дуже важко на душі. Одного вечора, не витримав і написав Павлу: “Розкажеш??” Він дав згоду..

– Навіки живе. Дякую..

– Дізнавшись від рідних, що брат пропав, почав шукати його через різні громадські організації в Білорусі, по інтернету відсилав світлини брата всім нашим знайомим. Наші спільні друзі говорили, що він міг “залягти на дно”, оскільки була підозра, що на нього будуть вішати спробу масових заворушень. Десь 18 серпня його дружина пішла писати заяву в міліцію, але там почалися різні непорозуміння. В одному місці Альоні, так звати дружину брата, відмовили в такій послузі, сказали, щоб мати йшла писати заяву. Мама проживає в іншому місті, коли вона прийшла у своє відділення міліції їй сказали, що це має робити дружина. Час спливав, про долю брата нічого не було відомо, а потім нам повідомили, що тіло брата знайшли в лісосмузі під Мінськом.

В офіційній заяві від міліції йшлося про те, що Олексій – загинув сам, слідів насилля немає і він не брав участі у мітингах. Тобто вони свідомо зводили все до версії самогубства. Хоча в інтернеті є багато відео, де брат з прапором вільної Білорусі йде на чолі колони протестувальників. Скажу більше, Олексій був проти режиму Лукашенка задовго до білоруської революції і не боявся про це розказувати. Він одним із перших вийшов на вулицю 9 серпня, після проголошення виборів. Слідчий комітет Білорусі не хоче розслідувати ці факти, вони прикривають силовиків, котрі забили брата до смерті, а потім підвісили на дереві..

 Востаннє, коли Олексій бачився із сім’єю, він говорив, що його можуть переслідувати. Тому брат зібрав речі і пішов з дому – це останній раз, коли його бачили рідні живим..

– Я боротимуся до останнього – це все, що можу поки що сказати.

– Революція, яка не подібна до інших. Адже в білорусів насправді немає лідерів, вони формуються навколо груп, котрі координуються через інтернет. Дехто із ЗМІ пише, що якісь іноземні служби підігрівають наші протести. Насправді причина дуже банальна – білоруси втомилися від 26 років правління Лукашенка.

– Так, але у вас був прецедент – в перший день протестів побили студентів, люди змушені були діяти. Центр Києва став осередком Революції, в нас же все інакше, люди виходять, щоб висловити своє незадоволення. За це їх давлять силовики, обіцяють звільнити з роботи і так далі..

– Ти маєш на увазі, що не звучать пробілоруські заклики?

– Є в нас таке явище, проте радує інше. Білоруси вийшли на протести з історичними прапорами Білорусі, які вона використовувала століттями. Декілька років тому зі стягами “Погоні” виходили кілька десятків людей, а тепер їх сотні тисяч, тобто – ми поступово йдемо в правильному напрямку. Прапор червоно-зелений, який визнав Лукашенко, люди тепер називають – “закатним болотом”, а борються під прапорами вільної Білорусі.

– Такі лідери сидять у тюрмах. Починаючи з 1992 року, всі, хто формував білоруський націоналізм, був принижений і посаджений за грати. Тихановська – кандидат в президенти Білорусі, яка за незалежними оцінюваннями перемогла Лукашенка, невідома нашому народові. Тим більше її чоловік фотограф, який їздив у тимчасово окупований росіянами Крим і говорив, що в них там все чудово. Тому ми не бачимо в Тихановських лідерів, які поведуть за собою народ.

Але вона сказала чудову фразу: якщо їй вдасться прийти до влади, то через пів року в країні будуть призначені чергові вибори, де братимуть участь опозиціонери, які засуджені режимом Лукашенка. Такий сценарій влаштовує багатьох людей і вже тоді можна буде говорити про окремий білоруський курс.

– Все це вуаль, за якою ховається інша картина. Пригадуєш, як Лукашенко приїхав назустріч із робітниками одного із заводів країни. Білоруські силовики перевдягалися в одежу робочих, щоб створити видимість велелюдності. Але це не помогло, люди втомилися від такого фальшу і рамок, куди їх всіх зганяють.

Насправді в Білорусі стабільна тільки бідність, до якої людей змусили звикати. Добре живуть силовики, КДБ, яке працює на Лукашенка. Останні за побиття людей на протестах отримували сотні доларів на день. Зрозумій, якби справді білорусам жилося добре, вони не вийшли б на вулиці всієї країни.

Білоруси мирна нація, вони довго терпіли. Глянь, навіть під час протестів не билося скло, не палали магазини, проте фальш і неправда – змусила вийти і сказати “ні” цьому старому маразматику Лукашенку. Якщо їм не діяти радикально, цього недоумка не перемогти.

Нам спочатку буде важко перебудовувати свій вектор на захід, але поряд є країни Балтії, Польща, Україна, які допоможуть. Зміни завжди важкі, але це необхідно, щоб народилася нова країна.

– Важко сказати, раніше чимало хто з населення говорив: “Тільки щоб не було війни”. Зараз ми бачимо, що люди всі говорять про вільну Білорусь. Більшість не хоче цієї союзної держави, яка призведе до того, що ми станемо губернією Росії. Цей режим, який зараз існує в країні, блокував усі потуги патріотів, котрі хотіли свободи для нас.

Проте, не потрібно забувати, що Росія поки що не сказала своє слово, щодо нас. Вони мовчать, проте Лукашенко в будь-який момент може їх покликати. Тому потрібно готуватися до будь-яких моментів.

– Революція. Але давай про все по порядку. Я слідкував за вашою країною у 2014 році, хотів їхати, але мені на той момент було тільки 16 років. Мама просила не робити необдуманих вчинків, адже неповнолітня дитина, в іншій країні може просто пропасти. Проте, як тільки мені виповнилося 19 років, вирішив, що час настав.

Я завжди був противником “совка”, який у нашій країні переважав. Навчаючись в училищі, протестував проти того, щоб мене гнали копати картоплю, адже моя мета – навчання. Я знав, що Росія – червоний тиран і часто сперечався на цю тему з друзями, викладачами, говорив їм: “Не звертайте увагу на нібито велику їхню армію. Подивіться, як страждає їхнє просте населення, в якій бідноті живе. Там де бідує народ – армія не може бути кращою”. Вони сперечалися зі мною, говорили, що мене коригують спецслужби і тому подібне. Я ж їм відповідав знову: “Читайте про все в інтернеті, думайте, аналізуйте”.

Я дивився інтерв’ю чеченського президента Дудаєва, коли він говорив, що Росія нападе на Україну, і розумів, що Білорусі цього теж не уникнути. Коли Москва розпочала агресію щодо вас, вирішив іти воювати, щоб не допустити російську біду до нас. А де краще опанувати бойове мистецтво, як не в окопах, де навпроти тебе живий ворог?

– З юних років мені хотілося заробляти самому і бути вільним, тому я їздив до вас в Чернігів, купляв вживаний одяг і продавав його. Коли вирішив їхати воювати, взяв сумку, позичив у матері на дорогу 50 доларів і приїхав в Україну, щоб через чернігівських знайомих пробити дорогу на війну. Адже нікого з білорусів, які воювали проти росіян, – я не знав.

Через цих людей познайомився з представниками “Азова” і поїхав у невідомий мені Київ шукати їхню базу. Проблема полягала в тому, що на той момент азовці не хотіли вже брати іноземців у свій батальйон. Проте я реально хотів воювати, тому вирішив штурмувати долю.

Приїхавши в Київ ввечері, потрапив на вулицю Хрещатик. Я до того жодного разу не був у вашій столиці, тому вона мене приємно здивувала. Люди ходили веселі, усміхалися, співали пісень. Я сидів кілька годин на сходах, які вели до Жовтневого палацу і просто насолоджувався побаченим. “Ого, як люди живуть після Революції” – мелькало в мої голові.
Оскільки я не мав де ночувати, то піднявся в напрямку Адміністрації президента і приліг на лавочку біля якогось театру. Сумку з документами і важливими речами я засунув під куртку, портфель під голову і так заснув.

Близько п’ятої години ранку мене розбудив безхатько і сказав, щоб я був обережний, адже мою сумку можуть вкрасти. Я не повірив, адже скрізь були такі хороші і щасливі люди. Я запитав безхатька, як мені проїхати до вишкільного табору батальйону “Азов, той на диво провів мене до станції метро “Хрещатик”, сказав їхати до станції Святошин. Я йому купив пачку сигарет і поїхав у потрібному напрямку.

Якщо не вникати в подробиці – там мені пощастило зустріти білорусів – інструкторів, які тренували новобранців і з ними я наступного дня поїхав на позиції в Мар’їнку.

– Я зразу почав навчатися, а перед тим мені пояснили: “На війні головне: вміти копати окоп, надавати медичну допомогу і міняти магазини”. Цих правил і умов у навчанні я намагався дотримуватися уже в тактичній групі “Білорусь”, що потім не раз рятувало мені життя.

– Вони знали, що я бунтар. Будучи в школі, я говорив, що цей чорт вусатий (Лукашенко) –фальсифікує вибори. Коли всіх гнали збирати картоплю, я відмовлявся, говорив, що прийшов учитися, а не працювати в колгоспі. Вчителі говорили, що в мене іноземні куратори, які навчають мене непокори. Я ж їм відповідав: “Відкрийте інтернет, там все написано чорним по білому. Де народи вільно живуть, а хто перебуває в рабстві. І не моя вина, що ви не вмієте ним користуватися”.

Тому батьки розуміли мою позицію, батько притому говорив: “Завжди лишайся людиною”. Мати добавляла: “Не попади в тюрму”. Ці дві поради ідуть зі мною по життю, і я намагаюся їх дотримуватися.

їнці стояв батальйон “Донбас”, а його згодом замінила 92 бригада ЗСУ. Ви з ними співпрацювали?

– Так, спочатку був “Донбас”, ми допомагали їм, як тільки цього вимагала ситуація. Це нічні вилазки, пошук ДРГ. Один з таких бойових виходів ледве не закінчився для мене трагічно. Вночі на позицію прийшов один із командирів батальйону “Донбас” із позивним Батя і сказав, що в Мар’їнку зайшла ворожа ДРГ, потрібно виїжджати.

Наша група пішла вглиб міста, а мене поставили на перехресті, щоб прикривати усіх. Старший групи каже: “Стій тут, якщо когось побачиш – стріляй на ураження”. В один момент місто наповнилося грохотом автоматів, постріли лунали звідусіль. “Ого, ось куди я попав” – пролунало в мої голові. Через кілька хвилин з того боку, куди пішли наші, – вийшла людина. Я націлився, хотів стріляти, адже пам’ятав наказ, проте щось стримало мене. Провів його на прицілі кілька метрів, і в той момент хтось мені прошептав: Свої, брат”.

Це були неймовірні емоції, адреналін просто стукав у голову, не давав заспокоюватися, але саме тоді я засвоював ази війни, які згодом пригодилися мені.

Коли батальйон “Донбас” вийшов з позицій і його замінила 92 бригада ЗСУ, наша співпраця з нею тривала. Там уже були моменти, коли ми остаточно могли попрощатися із життям.

Нам сказали, що неподалік від позицій є місце, куди підходять російські окупанти звідти стріляють у наших хлопців. Ми справді знайшли таку лежанку, неподалік неї лежала граната без кільця. Так роблять наші хлопці і вороги: витягують кільце і чекою притискають до землі, якщо хтось її зачепить, вона – вибухає. Найпростіша пастка. Не знаю як, але мій побратим її побачив і це врятувало усіх від поранень чи загибелі.

– Перед тим, як іти на такі відповідальні бойові завдання, мені було запропоновано, щоб я навчився на сапера. Я довго вагався, адже розумів, що в такій професії помиляються раз. Проте мені прислали непоганого інструктора і я почав проходити курс молодого бійця. Саме тому в бойові виходи я йшов уже більш менш підготовленим.

Проте хочу продовжити історію з гранатою, вона не закінчилася. Нам повідомили, що знайшли міну МОН – 50 і її треба було знешкодити. Спеціаліст побачив міну і сказав, що буде знешкоджувати її, ми ж зайняли кругову оборону неподалік. Хлопці не захотіли іти далі, адже повсюди була глибока трава і там могли очікувати на нас сюрпризи від ворогів чи навіть від своїх. Командир групи, білорус підійшов до міни із спеціалістом, вони щось порадилися, командир відійшов, а сапер почав щось там робити. Я дивися на нього боковим поглядом і думав: “Я ж сапер, треба підійти туди і подивитися”. Проте потім до мене прийшла інша думка: “Він закінчить усе, я підійду і огляну місце, де лежить міна”. Тільки про це подумав, відвернув голову і пролунав вибух, нас розкидало усіх.

Виявилося, що під міною ще був один вибуховий сюрприз, який спрацював у той момент, коли знешкоджували верхню міну. Сапера, який мав близько ста кілограмів ваги, взагалі не стало, його просто розірвало на кусочки. В нас усіх сталася паніка, нерозуміння ситуації, ми схопили бійця ЗСУ, який найбільше злякався, за бронежилет і почали тягнути подалі від цього місця. По нас почали стріляти свої, адже ми перебували в сірій зоні, хоча зрештою, нам вдалося все-таки повернутися на свої позиції.

У мене тріснула вушна перегородка від розриву міни, на чолі був слід від гарячого металу, розріз біля ока і слід удару на бронежилеті. Мої побратими дістали осколкові поранення на обличчі, проте всі відмовилися від госпіталізації. В майбутньому у нас було чимало бойових виходів, проте цей був найтрагічніший..

Источник: censor.net
Вам также может понравиться