Донька ветерана Миколи Микитенка, що вчинив акт самоспалення на Майдані: “Рішення розводити війська батько сприйняв болісно. Під лінію потрапляла і Світлодарська дуга, де загинув мій чоловік”

Офіцер ЗСУ Юлія Микитенко – про те, як батько ніс її до лікарні на руках, про те, як оглушеного Миколу Микитенка поклали на Майдані поруч із загиблими з Небесної сотні, про рішення батька на чолі взводу без дозволу йти на допомогу збитому вертольоту, про мотиви акту самоспалення та про зустріч із Володимиром Зеленським.

… Згадую – ми на дачі. Тато лежить на ліжку, а я звернулася калачиком у нього під боком. Він чухає мені спинку і співає мені романс: “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”.

… А ось на тій самій дачі ми з бабусею чистимо горох, і я паралельно їм його. Горох вродив добре, його ду-у-уже багато. Їм я його без зупину, а вночі мені стає надзвичайно погано. Пам’ятаю, як тато схопив мене на руки і біг вісім кілометрів до найближчої лікарні. Просто пам’ятаю це відчуття: дико болить живіт, я стогну і колихаюсь у нього на руках.

У лихих дев’яностих мама працювала в обміні валют, а тато там був охоронцем. Так вони і познайомились.

У дитинстві тато і мама майстрували мені різні костюми для перевдягання. Тато, наприклад, з зеленого смугастого пакету зробив мені хвоста, як у русалки. Часто ми дивилися разом мультики. Моїм улюбленим був “Ну, постривай!” Згодом, коли з’явився мій молодший брат, ми почали грати у солдатики та машинки, майстрували моделі літаків і кораблів. Тато любив дуже купувати збірні моделі і потім склеювати їх. Так він склеїв багато літаків-винищувачів і декілька кораблів.

Коли мені було п’ять, мама з татом розлучилися. Батько, певно, вирішив спробувати знайти своє щастя де-інде. Він був людиною імпульсивною, запальною, харизматичною… Звісно, він не обривав контакти. Зокрема, підтримував матеріально. У деяких моментах мені його бракувало, але зараз я розумію, що за рахунок його відсутності рано подорослішала.

У 13 я була певна, що стану синхронним перекладачем. Докладала максимально зусиль до цього, і батько підтримував мене в цьому. У нас була велика бібліотека, яка переважно складалась із маминих книг, але він мені часто ще в дитинстві читав книги. І перші мої книги були саме його подарунком. Загалом, він був дуже ерудованою і освіченою людиною – попри те, що вищу освіту здобув у доволі зрілому віці. Дуже багато знав з історії, захоплювався дослідженням війн та техніки. Особливо йому подобались літаки. І батько усіляко заохочував мене до читання і до пізнання. Попри те, що батько з мамою не проживали разом, – перші музеї, перші прочитані книги, перші відвідані історичні місця були саме з ним. По кожному місцю чи місту, куди ми їздили, батько надавав широку історичну довідку. Я досі дивуюсь, як то все поміщалось у його голові. Стільки дат та історичних фактів…

На Майдані батько був з перших днів.

Він знав, що я беру участь у складі студентської колони – ще до розгону, коли могилянці сформували першу колону, і ходили від університету до університету і закликали студентство долучатися до спротиву. Він мене повністю підтримував.

Вперше на Майдані ми побачились 30 листопада, в ніч перед розгоном. Зустрілись випадково під стелою, де він вкотре проводив екскурсії по Києву своїм знайомим. Тоді він мені сказав їхати додому. Вже на ранок я дізналася про розгін. А згодом дізналась, що під час розгону батько там був і рятував побитих студентів, виводячи їх вуличками міста, яке прекрасно знав.

Коли почався барикадний Майдан і протистояння з силовиками, батько очолив 19-ту сотню, і безмежно цим пишався. Його сотня дислокувалась у будинку теперішнього Комітету з питань телебачення та радіомовлення на Прорізній. Я на той час входила до складу 16 сотні, наш будиночок був біля Лядських воріт. Попри те, що ми були разом, недалеко один від одного, ми майже не перетинались. Я займалася справами у своїй сотні, а він – у своїй.

Пам’ятаю, коли почалися протистояння у Маріїнському парку, наша сотня повернулася назад на Майдан. Згодом я дізналась, що його сотня лишилась, і коли почався обстріл протестувальників, він вуличками, через Печерськ, вивів людей назад до Майдану, таким чином врятувавши від імовірної смерті і полону.

Наступного дня я почула, що невеличний загін вевешників біля Укрдому протестувальники взяли у полон. Батько виступив на їхній захист, сказавши, що ще невідомо коли нам доведеться стояти пліч-о-пліч. Його слова виявились пророчими. Бо з початком російської агресії він стояв з тими ж беркутами і вевешниками на Карачуні. Там же, біля Укрдому, тато був контужений світлошумовою гранатою. Моєму дядьку подзвонив один із членів сотні його, і сказав, що батько, напевне, помер: його настільки оглушило, що він знепритомнів. Його поклали поруч із Небесною сотнею. Мій дядько одразу приїхав і забрав з-поміж мертвих. Відвіз до бабусі, яка пускала до себе його сотню переночувати і помитись. Вмовили лікарку його оглянути, вона сказала, що батькові знадобиться близько місяця на реабілітацію. Але вже наступного дня він повернувся до своєї сотні.

Хто з нас двох першим потрапив на війну? Це був батько. Коли вже почалися заварушки в Криму, ми розуміли, що буде щось серйозне. Тоді ж почалась мобілізація майданівців до лав Національної гвардії. І тато, не роздумуючи, записався. Ані для мами, ані для мене це не було особливим сюрпризом. Єдине, на що ми сподівались (як і всі) – що це не триватиме довго, що не буде такої кількості загиблих…

Поки війна тебе не торкається, неможливо уявити, що це таке.

Ми були у батька на присязі. Пам’ятаю, як він пишався формою. Пам’ятаю, як був на чолі свого взводу під час урочистого проходження. Тоді я зрозуміла, що він нарешті знайшов своє покликання. Позаяк у нього вже була строкова служба (з 89 по 90 він був у танкових військах, які завели в Угорщину) і військове звання молодшого сержанта, його поставили командиром взводу.

Його бойовий шлях розпочався під Слов’янськом, у самій дупі. Гора Карачун. В той період говорили ми з ним мало, бо не було зовсім умов для того.

Побачила я його наступний раз у Харківському шпиталі, куди його евакуювали після травми. Після того, як збили вертоліт Кульчицького, взвод батька без команди і без дозволу висунувся на евакуацію. Так він врятував одного з членів екіпажу і забрав тіла загиблих, щоб повернути їх додому.

Під час евакуації тіл на машині, вони налетіли на фугас. Він був на броні, у чотирнадцятикілограмовому броніку, у касці, тримав тіла. І коли машина підірвалася – полетів головою вниз і звернув шию. Лікарі казали, що він дивом вижив. Тоді ж уночі нам подзвонив його старшина, сказав, що тата терміново евакуйовують. Сказав, щоб ми їхали в шпиталь, бо невідомо скільки він протягне. Ми приїхали. Я, брат, дядько, дружина дядька… Нас зустрів усміхнений тато – і спитав, нащо ми припхались.

Ділитися зі мною новинами, думками про бойові дії він почав після того, як я пішла на війну. До того, певне, не вважав за потрібне травмувати мене такими речами. Казав, що москалі п%%араси. А до війни, як і багато інших українців, вважав, що росіяни нам дружній народ… У нас у Москві є далекі родичі, яких ми відвідували до війни.

… Батько дуже любив і поважав мого чоловіка Іллю. Він загинув на Донбасі. Подеколи питав мене, як я це переживаю. Казав, що не уявляє, як я проходжу через це все. Хоча ми рідко ділились якимись почуттями. Він мене сприймав більше як бойову посестру, а не як доньку. Міг зі мною обговорити ситуацію на фронті, поділитись своїми думками щодо війни, обговорити ситуацію в країні. Бо, наприклад, з моїм братом він про таке не говорив. А зі мною міг – адже я розуміла його чорний гумор, його фронтові жарти.

У мене враження, що батько так і не повернувся з війни. Навіть фізично – адже після травми він отримав довічно другу групу інвалідності. І, відповідно, у Нацгвардії служити йому вже було зась. Тому він по пів року служив у зоні АТО в складі різних бойових бригад.

Не скажу нічого нового: коли поруч гинуть побратими, з’являється дуже загострене відчуття справедливості. І на всі події в країні реагуєш особливо гостро. Так було і у нього… А позаяк по натурі він був людиною діла, не міг сидіти на місці, то у вільний час займався волонтерством. Виходив на акції протесту, брав участь у Ході ветеранів.

Після перемоги Зеленського на виборах, батько, так само, як і багато інших, зрозумів, що буде якась дупа. Ну, і вона не змусила себе довго чекати. Пам’ятаю, після першої зустрічі ТКГ у 2019 році, коли було прийнято рішення розводити війська, він це сприйняв дуже болісно. Бо під лінію розведення потрапляла і Світлодарська дуга, де загинув мій чоловік. Батько мені подзвонив і спитав: “А як так? Як ми можемо віддавати землі, на яких проливалась кров наших рідних і друзів?..”

Я, на жаль, не могла відповісти на його питання. В останні місця свого життя він приходив під ОП, вимагав зустрічі з Зеленським. Закликав через фб виходити своїх побратимів. На жаль, влада його так і не почула і не чує досі.

10-11 жовтня я мала вихідні дні і поїхала до нареченого у Львів. 11 жовтня в районі дванадцятої години дня мені подзвонив брат. Сказав, що є серйозна розмова і що він просить нормально відреагувати. Сказав, що зараз батько знаходиться в реанімації в опіковому, бо підпалив себе на Майдані. Мій наречений був поруч, і одразу поліз шукати інфу в інтереті. І дійсно, знайшов на новинному якомусь сайті, що невідомий чоловік невідомо чого підпалив себе на Майдані.

Брат ще щось казав, але я вже не пам’ятаю, що саме. Я просто… провалилась. Добре, що поруч був наречений і я просто плакала у нього на плечі. Ввечері потягом поїхала на Київ. Вночі намагалась якось переосмислити це все, але у думках була порожнеча і повне заперечення того, що сталось.

Це просто не вміщалося у моїй голові. Я не розуміла, як можна було згоріти живцем. Ми з батьком розмовляли десь за два тижні до цього, і не було жодних натяків на такий його стан. Більше того, всі, з ким він говорив ввечері 10 жовтня, стверджують, що не було нічого, що б вказувало на його рішення. Навпаки, він казав, що хотів би пройти лікування, приїхати на дачу до брата, допомогти йому з ремонтом, знайти роботу. Думаю, батько просто чудово розумів, що якби хтось запідозрив його думки – йому б просто не дали цього зробити.

Я знайшла молодь, яка його намагалась затушити, бачила декілька відео. Все вказує на його рішучість та політичний мотив. По-перше, місце. Майдан вже давно став символом протесту. Для нього – тим більше. По-друге, спосіб. Знаєш, щоб покінчити з собою, можна обрати менш болючі засоби. Він військовий, він знав, як можна найменш болісно позбавити себе життя. По-третє, в останні свої хвилини при тямі, палаючи, він кричав “Зеленський п№%арас, не дає нам воювати”. По-четверте, сторіз, яку він виклав за 5 хв до самоспалення “Зараз 3:25 і я просто хочу, щоб Україна була самостійною”. До того ж, на відео видно, наскільки це було сплановано і швидко зроблено, щоб ніхто не завадив. Тому я вважаю, що він запалав, щоб достукатись не тільки до влади, але і до громадян, які в цьому всьому інформаційному потоці просто втратили здатність до емпатії. Саме тому я продовжу говорити про це і зберігати пам’ять про нього.

Зараз мені запропонували зняти документальний фільм про батька – і я погодилась. Скоро буде трейлер, де я почну збирати гроші. Бо це те, що не підлягає забуттю. Не тільки тому, що це мій батько, а і тому, що він обрав таку болісну смерть, таке символічне місце і дату (напередодні Дня Покрови і Захисника України), не випадково. Я не маю морального права дати всім про це забути.

Я вимагаю зустрічі із президентом, але реакції немає жодної. Хоча я знаю, що мій номер телефону є в ОП.

Моє керівництво поставилося до ситуації з великим розумінням, але я навмисне на жодну зустріч не одягаю форму. Говорю лише як ветеранка, як донька, як громадянка.

Для більшості смерті, пов’язані з війною, дуже далекі. Далекі допоки у колі твоїх знайомих не з’являється хтось, хто переживає загибель близької людини. Я сумніваюсь, що в оточенні нашого президента такі люди є. Хоча б тому, що ми з ним знаходимось в різних ціннісних орієнтирах. Для нього ці всі загиблі – це просто цифри. Статистика. Я хочу, щоб він поспілкувався з людьми, для яких ці втрати – не просто статистика. Це біль, з яким ми живемо щодня. І цей біль поглиблюється через його рішення.

Я б хотіла донести до Володимира Зеленського думку, що він відповідає не лише за себе на даний час. Він відповідає за 43 мільйони людей, для яких його рішення є фатальними. Буквально. Згадаємо історію Ярослава Журавля, якого тупо кинули, бо, бачте, наказу не було. Я певна, що якби мій тато там був – він би послав нахрін командирів і сам поліз витягати пораненого. Бо вже так робив.

І я хочу президентові показати, що діалог з ветеранами – це природно. Що ми не відбиті хворі на голову з бажанням убивати… Бо є ймовірність, що він банально боїться комунікувати зі своїми громадянами.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться