Дружина Героя України: історія життя Тетяни Гордійчук

Подейкують, за кожним успішним чоловіком стоїть сильна жінка. Тетяна Гордійчук іде по життю з чітким переконанням – "Усе, що я могла й матиму змогу – завжди робитиму для своєї родини". У цих словах сила, мужність, жіночий героїзм. Ця розповідь про турботу, любов, силу почуттів.

Сьогодні вони живуть у багатоповерхівці в селі Софіївська Борщагівка. Вони відкриті в комунікації й завжди готові допомогти. Генерал-майор Ігор Гордійчук – начальник Київського військового ліцею імені Івана Богуна, а старший солдат Тетяна Гордійчук несе службу в одній з військових частин у Києві на посаді зв’язківця.

Вона довго вагалася, чи погоджуватися на інтерв’ю, адже вважає свою щоденну роботу – “рутиною, не цікавою для читача”. Але з великої поваги до журналістів Тетяна Гордійчук погодилася розповісти свою історію.

Пані Тетяна перед зустріччю телефонувала кілька разів. Перепрошувала. Боялася, що запізниться на інтерв`ю, адже тривалий час чекала своєї черги у поліклініці.

Ми зустрілися на території Головного військового клінічного госпіталю поблизу каплиці. Саме тут у найтяжчий період жінка щодня ставила свічки за життя чоловіка. А лікарі нейрохірургічного відділення клініки нейрохірургії та неврології Головного військово-медичного центру “ГВКГ” поруч робили все можливе для того, щоб врятувати Ігоря Гордійчука.

З моменту численних контузій Ігоря Гордійчука у боях за Савур-Могилу та найважчого поранення під Іловайськом минуло 6 років. Проте історія боротьби за життя чоловіка – назавжди у смутку її блакитних очей. А фото з церемонії присвоєння звання “Герой України” з врученням ордена “Золота Зірка” Ігорю Гордійчуку залишається одним з найбільш чуттєвих й емоційних за всю історію війни на Сході України. На ньому Тетяна Гордійчук міцно тримає чоловіка за спину, а донька Марта ніжно тримає руку не плечі батька. Не прагнучи потрапити в об’єктив камери, стримано одягнена й виснажена Тетяна Гордійчук страхує чоловіка ззаду. Вона робитиме так і надалі — поки чоловік не триматиметься на ногах міцно.

Пані Тетяна пам’ятає ім’я кожного волонтера, друга й товариша, усіх, хто підтримав її родину у 2014 році. Вона знає своїх богів – лікарів Дніпра й Києва, реабілітологів Америки. Тих, хто фактично повернув її чоловіка з того світу і поставив на ноги.

З генерал-майором Ігорем Гордійчуком вони разом 26 років. Разом пройшли офіцерську бідність і поневіряння гарнізонами, боролися за сімейне щастя і життя чоловіка.

Їхня історія починається зі школи, де симпатії одне до одного в них не виникло. Однак, доля зведе їх у рідній Рівненській області під час канікулярної відпустки. Пізніше вони зустрінуться знову в Києві, коли Ігор Гордійчук з патріотичних міркувань дістане переведення до Київського інституту танкових військ, а пані Тетяна опиниться в місті на екскурсії. Тоді подруги жартома скажуть улюбленій старості: “Біжи до свого генерала”, і у 1994 році вони одружаться.

Вона зізнається, що завжди мріяла реалізуватися як жінка, гарна дружина та мати. Натомість, вона одразу визнала факт, що її чоловік — кар’єрист. Вона сприймала переїзди (а їх було 14!) й пальму першості в усьому віддала чоловіку.

“У місті Яворів, наприклад, ми прожили 9 місяців, навіть не всі речі встигли розпакувати, а переїжджати потрібно було знову”, – розповідає пані Тетяна.

Їхня донька Марта за весь час змінила 8 шкіл. “Найважче було доньці. Але вона молодчинка, ніколи не жалілася, завжди навчалася на відмінно, а у 7 класі, коли ми були в Америці, нам запропонували залишити її на навчання там. Ми відмовилися – чоловік переконаний, що “перспективна молодь потрібна на Батьківщині”, – згадує пані Тетяна. Марта Гордійчук з червоним дипломом закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю “англійська філологія і переклад”, а сьогодні навчається в аспірантурі.

Тетяна Гордійчук визнає, що початок сімейного життя був важким. “Але тоді ми домовилися: перші 25 років ми живемо за його законами служби й армії, а решту присвячуємо собі”, – розповідає вона.


Одним із випробувань молодості жінка згадує гуртожиток Києва. У 1998 році Ігор Гордійчук вступив до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. “У ті роки ми винаймали квартиру – 9 квадратних метрів. Дитина маленька, через протяги часто хворіла. Мене могло роздратувати помішування цукру в склянці з чаєм. Одного дня мій терпець урвався, я висловила чоловіку все, що “накипіло”. Він вислухав і спокійно відповів: “Така є військова служба. Можеш збирати речі й переїжджати. Але тоді родини в нас не вийде. Все зараз залежить від тебе”.

Ігор Гордійчук одним із небагатьох закінчить оперативно-тактичний рівень із золотою медаллю і продовжить службу у полку спеціального призначення. До військової служби долучилася і дружина: “Хоча чоловік був дуже проти: “Як метр п’ятдесят з кепкою виконуватиме завдання? Ще й з рюкзаком десантника?” Але я змогла. Після 10 років переїздів й безробіття я відчувала себе щасливішою, ніж наша донька 1 вересня. Віддавала вітання всім і була в ейфорії”.

Особливо пані Тетяна пам’ятає 12 березня, коли здійснила свій перший стрибок з парашутом: “День був вітряним, очі сльозилися, тому повторювала – “Я не плачу, це від погоди”. Ігор стрибав разом зі мною, був позаду, щоб у разі чого “допомогти” вистрибнути. Це великий сором для військовослужбовця – зірвати процес стрибків, адже один нерішучий боєць змушує вертоліт сідати”.

Але всі побутові й службові труднощі стали нічим, коли Ігор Гордійчук у 2014 році дістав важке поранення під Іловайськом. Він не говорив дружині, які саме завдання виконує в зоні АТО. Так, перед історичними боями за Савур-Могилу лише попередив, що близько тижня телефонувати не буде – поблизу ремонтуватимуть вишку. Тетяна розповідає: “У Ігоря завжди було все гаразд і спокійно. Він телефонував першим, коли в нього був час, і з родиною мав короткі розмови”.

Про героїзм чоловіка в зоні бойових дій пані Тетяна дізнається від журналістів. Вона пам’ятає Юрія Бутусова, котрий одним із перших відвідав родину у Київському шпиталі й розповів у своєму виданні про подвиг Ігоря Гордійчука. Він і надалі робив усе, щоб підтримати їхню родину.

Вона впевнена, що на полі бою вижити могла тільки така стійка людина, як її чоловік. “Те, що Ігор зміг вижити, більше схоже на чудо. Витримати два з половиною дні за температури +30 – неможливо”, – ділиться дружина. Але він зміг. Пані Тетяна знайшла його непритомним у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Іллі Мечникова. Там безнадійного взявся рятувати лікар Андрій Григорович Сірко. Він був першим лікарем, який і подарував Ігорю Гордійчуку життя. Продовжили ж боротися за нього вже у столичному шпиталі.

Тоді жінка зрозуміла: поставити чоловіка на ноги – її завдання. Їй не байдуже буде яким супом – холодним чи теплим – годувати чоловіка, поки він був у комі. Вона не відходитиме від нього у шпиталі і разом з донькою благатимуть лікарів повернути життя найдорожчій людині. У їхній битві поруч завжди був професор шпиталю Олександр Георгійович Данчин. Пані Тетяна згадує його, як великого спеціаліста й лікаря душі. У неї були проблеми з тиском й нервове виснаження. Знесилена дружина щодня поверталася зі шпиталю додому, проходила повз веселі вулиці Печерського району й мріяла лише про найшвидше відновлення чоловіка.

Потім вони разом проходили реабілітацію в Америці. Йому допомогли товариші з військового коледжу, який Ігор Гордійчук закінчив у 2009 році. Вони звернулися до Пентагону, і на Ігоря Гордійчука виділили грант на відновлення. Вона навчить його ходити заново, хоча надій було мало. Реабілітацією займалися самостійно. “Коли я розповідала реабілітологу, що ми робили – вона просила більше не розповідати”, – згадує жінка. Вони ставила його на ноги, допомагали робити кроки й була прямою опорою для нього. У штатах реабілітація сімейна: на величезній території розміщуються садочки, школи. З хворими займаються по 2 години на день. Ігор Гордійчук потрапив у Штати на візку, але сидіти в ньому не міг, тому все випитував лікарів: “Чому на консиліумі не вирішують нічого? Навчіть мене ходити. Мені через три місяці повертатися на службу”. Реабілітологи, дивлячись на лікарські висновки з України, лише дякували нашим лікарям, адже ті зберегли Ігорю Гордійчуку життя. Своєю чергою, нічого не обіцяли. Але він зміг стати на ноги й повернутися на службу.

Моральною підтримкою їхньої подальшої реабілітації став дзвінок Петра Порошенка й запрошення Степана Полторака очолити Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. “Він боявся залишитися без військової служби. Тому, коли надійшло запрошення про очолення ліцею – в його очах ледве не стали сльози. Хоча до цього не пам’ятаю, щоб він плакав”, – згадує пані Тетяна.

Тетяна Гордійчук зізнається, що сьогодні чоловік вважає себе дуже щасливою людиною, адже має улюблену роботу й міцну родину. І найбільше вдячний долі за коханих жінок – за матір, дружину, доньку.

У питаннях побуту Тетяна Гордійчук залишає головну роль за собою: “Запитую в Ігоря з приводу ремонту: “Як тобі більше подобається?”-Він відповідає “А тобі?” – Я розповідаю, аргументую. Він такий: “Мені теж так”. Ремонт завжди роблю так, що його домашні капці вже чекають на нього. Він завжди поважає те, що я роблю. Так, він жодного разу не дорікнув мені за недосолений борщ чи не так порізану картоплю”.

Про секрет сімейного щастя Тетяна Гордійчук говорить так: “Шлюб – це спільна робота. І це робота не одного року”. Вона впевнена, що щастя любить тишу, а родина будується на засадах 100-відсоткової довіри, взаємоповаги й любові.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться