Дружина музиканта Андрія Антоненка (Ріфмастера), Світлана: “Важко пояснити дітям, що поліція буває хорошою, а президент та міністри – розумними та справедливими”

Як цей рік прожила родина Андрія Антоненка, якому 7 грудня суд вкотре продовжив арешт? Ми поговорили з його дружиною. Це була важка, але щира і відверта розмова.

12 грудня виповнюється рік, як у справі Шеремета були затримані військовий медик Яна Дугарь, кардіохірург Юлія Кузьменко та музикант Андрій Антоненко, якого більше знають за псевдонімом Ріфмастер. Яна весь цей час під домашнім арештом, Юлія провела 8 місяців в ІТТ, а з кінця серпня перебуває вдома, на її ногу одягли контролюючий пересування браслет. Андрій весь час – за ґратами. 7 грудня чергове засідання щодо зміни запобіжного заходу, знову закінчилося нічим. Вже важко порахувати, скільки цих судів було, але Ріфмастера залишають у тюрмі, хоча його адвокати надають масу аргументів на користь того, що Андрій Антоненко не втче за кордон. Все це до уваги чомусь не беруть. Більше того, за рік у справі так і не з’явилися беззаперечні докази участі цих людей у вбивстві, адвокати переконливо розбивають всі аргументи сторони обвинувачення. Тому ця ситуація продовжує обурювати суспільство.

Формулювання підозри, яку 12 грудня минулого року по обіді вручили трьом людям, відразу стало мемом. Нагадую ці декілька феєричних висловлювань: “… захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи величність арійської раси, розмежування суспільства за принципом національної належності, прагнучи зробити свої погляди об’єктом уваги громадськості, вчиняючи свої дії, щоб привернути увагу громадськості до певних політичних переконань… вирішив створити організовану групу, щоб у її складі вчинити вбивство. Втілюючи в дію свій злочинний задум, підшукав… осіб, які мали аналогічні з ним погляди та наміри, щоб привернути увагу суспільства до націонал-радикальних ідей, які, на їхню думку, зможуть змінити життя суспільства”. Саме Андрій Антоненко, за версією слідчих прокуратури, “сколотив” групу, куди увійшли київський кардіохірург Юлія Кузьменко та військовий медик Яна Дугарь, аби підкласти вибухівку під машину Павла Шеремета. І все це вони робили, “захопившись ультранаціоналістичними ідеями”.

Безглуздість ситуації, невинуватість цих трьох людей була очевидна всім, хто знає Яну, Юлю та Андрія. А коли показали відео, яке вважали залізним доказом винуватості затриманих, не потрібно було бути експертом, щоб побачити невідповідність зросту, статур, ходи людей на екрані і тих, кого на всю країну назвали вбивцями Шеремета. Здавалося, зараз цей дикий сон закінчиться, з Яни, Юлі та Андрія знімуть всі обвинувачення і відпустять їх додому. Але вже минув рік з моменту затримання. За цей час адвокати затриманих неодноразово представляли докази невинуватості їхніх клієнтів, вщент розбивали всі аргументи сторони обвинувачення. Таке відчуття, що судді їх не чують, не сприймають їхню роботу. І тепер вся ця ситуація стала схожою на “Процес” Кафки. І це страшенно лякає. Бо будь-хто може опинитися в такій ситуації.

-Це найжахливіший рік мого життя, – каже Світлана. – Сподіваюся, цей жах скоро закінчиться, має закінчитися, бо так не може більше тривати. Весь рік на емоціях. Б’єшся, а тебе ніхто не чує. Адвокати розбивають кожне слово звинувачення, а на це не звертають уваги.

-Постійно намагаюся відволікти дітей. За цей рік вони помітно подорослішали. Дитинство, яке у них мало бути, вони втратили. Варі зараз 8 років, Віті – 12. У нього такий вік, коли дуже потрібний батько, іноді потрібно з ним по-чоловічому поговорити. В якихось ситуаціях я відчуваю, що не справляюся. Я влаштувала дітей в театральну студію, де вони займаються ще й музикою. Вітя мріє показати татові, що також вміє грати, тому страшенно старається. А Варя обрала барабани. Вони навіть створили власну рок-групу. І вже виступали на сцені під час концерту, який влаштували волонтери та друзі Андрія, які таким чином підтримують його та нашу родину. Варя перед виступом питала: “А тато побачить, як ми виступаємо?” Я пояснила їй: “Журналісти знімають. Можливо, тато побачить сюжет, в який увійдуть кадри вашого виступу”.

-Вдома був тільки Вітя. У сусідній кімнаті. Андрій заїхав додому перед тим, як забрати Варю із школи. Йому цього вже не дозволили зробити. Її забрала наша невістка. Мене додому не пускали з чотирьох вечора до дванадцятої ночі. Коли Варю привезли додому і вона зайшла в двір, почала питати: “Чому тут стільки журналістів?” Щоб діти заснули, довелося дати їм заспокійливе. Ще місяць вони приймали ліки. Декілька днів Варя і Вітя в школу не ходили. Вітя зізнався, що боїться, як його сприймуть, що скажуть однокласники. Адже про арешт вже було в усіх новинах. Але учителька зателефонувала мені сама і сказала, що всі все розуміють і не вірять у звинувачення. Вона сказала, що всі будуть підтримувати Вітю.

-Вони бачили той знаменитий брифінг. Коли показали відео з місця злочину, яке начебто слугує підтвердженням того, що Андрій брав участь у вбивстві, Варя сказала: “Як можна говорити, що ця незрозуміла товста істота – тато. Ніяк він не може бути цією тушею”. Ми дуже сподівалися, що все це швидко закінчиться, слідство розбереться і всі зрозуміють, що Яна, Юля та Андрій не винуваті, і тато прийде додому. Щоразу, коли я ходила в суди, діти чекали, що ми повернемося разом. І коли я відчиняла двері, бачила на їхніх обличчях: “А, ти знову сама прийшла”… Це дуже важко.

Зараз мені важко пояснити дітям, що поліція буває хорошою, і що президент та міністри також бувають розумними та справедливими. Для них тепер немає нікого з названих хороших. Вони категорично не сприймають ці посади та службу.

-Звичайно, що я ходжу на побачення. Але… Всю цю процедуру важко проходити. Потрібно вивертати кишені, проходити цими коридорами та приміщеннями… Та й навіть від виразу облич людей, які там працюють, психологічно важко. Та й наші зустрічі – це ж не зустрічі, що можна доторкнутися один до одного. Спілкування відбувається через скло в приміщенні, яке розділене на кабінки. Сидиш навпроти рідної людини, говориш по телефону… Хіба це зустріч? Хіба так можна про щось нормально поговорити? Що обговориш? Тим більше, розумієш, що за тобою постійно спостерігають, кожне твоє слово слухають. Напруга така, що ні про що толком і не говориш. Все не те.

Передачі, звичайно, ми з Андрієвою мамою передаємо. Домашню їжу не приймають, молочне не можна. Возимо водичку, фрукти, мюслі, вівсянку, шматочок вареного м’яса. Речі беруть всі. В жовтні передали подушку та ковдру теплу, куртку. В камері Андрій тренується, займається спортом. Але за цей рік помітно схуд. Він намагається не падати духом, але я ж бачу, як йому важко. Він по натурі оптиміст та гуморист. Навіть на судах намагається не втрачати ці якості. Мені зрозуміло, як вся ситуація змінила Андрія. Він, як і діти, помітно подорослішав у свої 49 років. Він поводиться так само, як і я. Всім кажу, що все добре, що ми тримаємося. Але ж ніхто не бачить мене, коли я вдома, коли лягаю спати. Наскільки мені важко весь цей рік. Але вранці встаєш – і знову посміхаєшся. У тебе все добре. Під час судів по вайберу Андрій має змогу поспілкуватися з дітьми. Завжди користуюся цією нагодою.

Саме так під час судових засідань Андрій Антоненко спілкується з дітьми весь цей рік

-У Андрія суд , який розглядав зміну запобіжного заходу, був наступного дня після Юлі. Коли суддя пішов у нарадчу кімнату, я, здається, не дихала. Сподівалася: ось-ось, і Андрія відпустять. Але суддя вважає, що Андрій може втекти за кордон. І саме з цієї причини його не відпустили під домашній арешт. Хоча адвокати неодноразово просили долучити до справи закордонний паспорт Андрія. Щоб не було можливості виїхати. Але його постійно повертають. Та й під час карантину, коли взагалі літаки не літали та потяги не їздили, суддя не побачив можливості відпустити Андрія.

-Для мене це дуже дивно. І я страшенно вдячна кожному, хто нас підтримує. Але ж це очевидно: якщо сьогодні проковтнути цю ситуацію, дати посадити цих трьох, завтра прийдуть до когось іншого, не винуватого. Розумні люди це розуміють. Тому і показують своє ставлення до цієї справи, шитої білими нитками.

Важливі і ті концерти, які влаштовували під ІТТ. Діти під час свого виступу в Докер Пабі, якій підтримав акцію, питали мене весь час: “Це все татові друзі? Їх так багато?” Я більшу частину людей також ніколи не бачила, ми не були знайомі. Коли мені телефонують Андрієві знайомі, переказують йому вітання, я записую всіх. І під час судів зачитую Андрієві імена, бо запам’ятати всіх, ще й хто з якого підрозділу, фізично не можу.

Ще для дітей справжнім святом став День Незалежності. Ми йшли в окремій коробочці, яка була на підтримку Андрія, Юлі та Яни. І вони дивувалися, що всі ці люди ідуть за них. Весь час оберталися і казали: Ого, скільки нас. Це важливо і для них, і для нас.

-Я працювала касиром у магазині. Мені доводилося постійно відпрошуватися, бо весь час виникають якісь питання: то з адвокатом потрібно зустрітися, то суд призначать, то якісь документи потрібно оформити. Та й цілий день телефон у мене дзвонить – і не можу не відповісти, бо обов’язково виникали якісь серйозні питання. Хто буде терпіти мої постійні потреби піти, розмови телефоном? Хоча керівництво нічого не казало. Але я сама розуміла, що так тривати не може. Тому сама написала заяву. Та що казати. Коли Андрій перебував в ІТТ, там передачі приймали у вихідні. А коли його перевели в СІЗО, там графік приймання передач виявився зовсім інший. Приймають все тільки у ранішні години. Я намагалася підшукати якусь іншу роботу, бо не можу бути тільки вдома. Мені самій потрібно відволікатися на якусь справу, не пов’язану з судами, тюрмою та юристами… Але мене роботодавці питають: а ти зможеш, не підведеш, не зірвешся несподівано у своїх справах? Я не можу цього обіцяти.

Таким чином моє життя зараз звузилося до 15-го трамваю, який їздить до СІЗО, магазинів, де я купляю передачі для Андрія. Та й по всьому. Дуже сподіваюся, що це скоро закінчиться. Адже ж має бути рішення суду. Я розумію, що всі звинувачення не знімуть, бо суди та слідство пройшли точку неповернення. Але вірю, що відпустять під домашній арешт. Хоча б чоловік вдома буде.

Я страшенно вдячна друзям Андрія, які допомагають мені весь цей час. Якби не вони… Ми живемо зараз на пожертви всіх небайдужих людей.

– Ми 14 років разом. Я працювала тоді в кнайп-клубі. Туди з другом прийшов Андрій. Ми познайомилися. І з першого дня почали жити разом. Коли приходить дата знайомства, дивуємося, що вже минуло стільки років, діти вже майже дорослі. Таке відчуття, що тільки вчора познайомилися.

-Він сам для мене – найважливіший. Андрій – найкращий друг, вірний чоловік, люблячий батько. Він просто найкращий. І я, як і багато інших людей, впевнена, що він ні в чому не винний.

-У день народження Варі ми спочатку поїхали на свято з її однокласницями, а потім приїхали під ІТТ. Спочатку Варя готувалась, що тато прийде до неї на день народження. Зробила цілий сценарій свята… Тепер пише сценарій Нового року з татом… А Вітя… Днями ми з ним їздили в СІЗО. Чекали трамвай їхати додому і тут побачили машину конвою. І мій син каже: “О, ця ж машина поїхала в ІТТ, не в СІЗО”, мені аж дико стало, що мій син, підліток, вже знає напрямки рухів спеціальних машин… Він також чекає тата додому. Страшенно чекає…

Цього разу під СІЗО я несподівано злякалася власної думки, що вкотре мерзну під СІЗО. І думаю, що не хочу мерзнути. Бо що б я не вдягнула, мені завжди страшенно холодно. Що під час концертів, що під час очікування передати передачу… Це почалося рік тому. Боже мій, я знову мерзну. Вже другу зиму…

Источник: censor.net
Вам также может понравиться