Ексревізор “Укрзалізниці” Олександр Рудоманов: “Ти не можеш звільнити довбой#ба через те, що він довбой#б. Не можеш звільнити провідника, який працює 20 років і не знає, де включати вентиляцію”

Журналіст та блогер, який став у АТ "Укрзалізниця" менеджером із покращення обслуговування пасажирів та "головним пасажиром" – про неправдиву інформацію, що доходить до керівництва компанії, про те, як до нього почали звертатися зі своїми проблемами машиністи та провідники, про те, чому провідники приймають вагони у поганому стані, про реакцію Пасдепартаменту на пропозиції, надані на початку пандемії, та про корупційні схеми.

Запрошення на роботу в “Укрзалізницю” було неабияким здивуванням. Я чимало писав про пасажирські перевезення – але все одно спочатку не розумів, який сенс мене запрошувати.

Мені сказали, що до керівництва “УЗ” доходить неправдива інформація. Потрібно, щоб хтось писав, як все є насправді, а також подавав пропозиції стосовно того, що можна змінити та як. Потрібне було бачення, не затьмарене службовими інструкціями, алгоритмами, за якими всі залізничники працюють, коли “крок вліво, крок вправо – розстріл”. (Між іншим, за півтора року роботи я зрозумів, що і у мене мозок вже деформується. До мене звертаються з якоюсь пропозицією, а у мене перша думка: “Технічно неможливо!”)

Я думав, чи приймати пропозицію, бо розумів репутаційні ризики… Думав, думав, думав… І погодився.

На залізниці кожен намагається прикрити на своєму рівні будь-які прой#би. Тому нагору і доходять або звіти про те, що “все добре”, або та інформація, яку люди оприлюднюють у соцмережах. Вважаю, що саме пасажирські перевезення відсотків на 90 є обличчям “Укрзалізниці”.

Моїм керівником був безпосередній член правління “УЗ”, тому я не боявся писати правду, тому міг дискутувати із керівництвом Пасдепартаменту. Дуже запам’яталася одна з нарад. Підлегла щось каже, а керівник відповідає їй: “Пельку стули”. Нагло так… Якщо ж до мене хтось починав звертатися на “ти” – я у відповідь також переходив на “ти”. Я знав, що від цих людей не залежу. Знав, що доповідні, які я пишу, йдуть вище – тому Пасдепартамент ніяк не може на них вплинути та має розглядати їх.

Місяців за два мене почали впізнавати провідники. Моє фото кидали у групу у Viber, де спілкуються між собою начальники поїздів. А у Маріупольському депо, наприклад, деякі начальники поїздів показували мої фото своїм провідникам. І понеслося…

Мене “вели”. Майже завжди залізничники знали, у який момент де я знаходжуся. На додачу у нас були допотопні відрядження, усюди потрібно було ставити штампи. Приїхав я у Франик, “проштампувався” – і, звичайно, всі вже знають де я. Я розумів, що електрички та поїзди не синхронізовані, намагався трохи виляти.

Щоб я “не помічав” безбілетних або інші проблеми – провідники інколи намагалися запропонувати мені чай, пропонували перевести мене у купе окреме, тощо… Була весела історія, коли я їхав на “Інтерсіті” з Херсона у Київ. “Сидячка”, другий клас. Кондиціонер зламався, спека страшна. Пасажири кіпішують. Я підходжу до начальника поїзда, він відповідає на мої запитання, а потім і сам мене підходить:

-Там є місце у першому класі, де прохолодно, – зауважує. – Давайте ми вас пересадимо.

-У вагоні є жінки та діти, – відповідаю. – Давайте пересадимо спочатку їх, а потім незадоволених пасажирів. Я не хочу.

А він такий:

-Ого. Я вас почав поважати…

Після цього я стою, про щось з ним спілкуюся, і підходять знову пасажири – мовляв, спека… А начальник поїзду такий:

-Так ось людина з главку, з нею розбирайтеся!

Я сказав, що я дійсно менеджер “Укрзалізниці”, що дійсно сталася поломка. Але бачите – я з вами у одному вагоні їду, я нікуди не перейшов. І мужики, що підходили, погодилися: “Ну, так…” Пішли, сіли. Конфлікт вичерпано.

Моя ключова проблема полягала у тому, що я брався за все та одразу – замість того, щоб взятися за один якийсь напрямок та системно за ним працювати.

До мене зверталися пасажири з якимись ідеями та пропозиціями – і я брав усе до уваги. Потім мені машиністи почали писати! При тому, що я до машиністів взагалі жодного стосунку не мав. Але я завжди відповідав та завжди намагався щось вдіяти. І залізничники знали, що я їх не здам. Була історія, коли в Одесі перестали видавати мило, провідники мені пожалілися, я написав доповідну. Отримав відповідь, що все добре… Але і мило почали видавати. Потім була якась нарада, і мене почали розпитувати.

-Скажи, хто сказав! Скажи!

-Я не скажу, – відповідаю. – Якщо ти вважаєш, що я збрехав – напиши, що це мої фантазії, що це неправда. Мені байдуже…

Своєю заслугою я вважаю те, що контакт-центр “УЗ” все ж таки почав відповідати у Facebook. Я за це, сука, боровся три місяці – притому,  серед моїх союзників були і керівник кол-центру, і тодішній керівник прес-служби УЗ. Вони підтримували мене, а Пасдепартамент – ні.

Я подаю пропозицію, а мені відповідають: “Технічно неможливо”. Чому? Пояснюйте! Вони починають пояснювати. І замість того, щоб щось робити, ми граємо у таку гру.

… На залізниці є журнали з записами на кшталт “тамбур такого-то вагону, знайдено бичок, оперативно усунуто”. І спробуй їх не вести! Або – провідник весь час має бути у туфлях. Ну зробіть ви зручні кросівки чорні!

А ще є посадові інструкції. Приїжджаю я на станцію – а там два годинники, різниця між ними у 5 хвилин. Я прошу перевести час. Ок, перевели. Доповідають: “Майстру-інженеру станції такої-то у службові посадові інструкції внесли, що треба дивитися на синхронізацію двох годинників”, бо без цього не можна. Капєц!

Ти не можеш звільнити довбой#ба через те, що він довбой#б. не можеш звільнити провідника, який працює 20 років – і не знає, де включати вентиляцію. Так, я таке бачив… Щотижня я їздив у поїздах.

Ти приходиш у Пасдепартамент і кажеш: давайте ми проведемо тестування, зокрема по вентиляції. Хто не знає – піде на додаткові курси, навчиться. Якою була відповідь? “Ти знаєш, яка у них зарплата?..”

Я знаю, що оклади у них дійсно малі: 6-7 тисяч. Але два тижні ти від’їздив, а два тижні – вдома. Зараз, коли у них простій, вони частково поїхали до Польщі працювати, отримуючи при цьому зарплату вдома. Також у них є вислуга. Виходить 9-10 тисяч за два тижні роботи.

Водночас мотивованій людині я б, мабуть, не радив іти працювати провідником. Це середовище, де нікому нічого не потрібно. Немає мотивації до якихось додаткових навчань. Серед усіх провідників за весь час я бачив до 10 людей толкових.

Провідникам не вигідно бути хорошими. Який сенс напружуватися, якщо у тебе все одно є оклад та премія? Це у будь-якому випадку буде, якщо ти не накосячив.

Коли я виїжджав на місце – дивився локальну проблематику за зверненнями на “гарячу лінію”. Звичайно, це завжди була крапля у морі проблем. Люди не люблять скаржитися, і провідники просять цього не робити: ось вам чай, а ось ми вас у лобик поцілуємо, тільки не залишайте скаргу! Адже замість того, щоб допомогти усунути існуючу проблему – як правило, “рублять” провідника. Дають йому догану. А люди бояться за свою роботу, яку вони не люблять… І тому вони приймають вагони у поганому стані, тому вони платять профспілкам, платять за вихід у рейс… Але нічого не роблять для того, щоб щось змінити.

На початку пандемії я зробив перелік проблем, які побачив у цьому контексті, надіслав. Десь у вересні заходжу у Пасдепартамент і кажу: “Я вам у березні надсилав те, що треба змінити. Ви щось змінили?”

-А на рахунок чого це було?

-Ну, коронавірус…

-Так досі ж карантин! – відповіли мені.

Ви що? Серйозно?! І так у всьому…

Поки були Євген Кравцов (голова правління “УЗ” у 2016-2017 роках, – Ред.), Марчін Целеєвський (член правління у 2019-2020 роках, – Ред.) Желько Марчек (тимчасовий керівник “УЗ” у лютому-квітні 2020, – Ред.) – я ще міг піти до когось і поскаржитися, їм влітало, і вони щось починали робити. Потім я вже, як дурник, намагався щось змінити – а їм все було байдуже…

Велика проблема “УЗ” – безквиткові пасажири. Але без згоди профспілки нікого не можна звільнити. Людину ловлять на безквиткових пасажирах – а профспілка згоди на звільнення не дає. І людина далі їздить, а профспілка, скоріш за все, бере з неї якийсь відсоток… Якщо пасажир щодо безквиткових пасажирів дзвонить на “гарячу лінію” – то начальник поїзда буде брехати до останнього. Інколи кажуть, що безквиткові – це просто проводжаючі. А ревізорів, як я вже казав, “ведуть”.

Приїхав я в Одесу. Стою з контролерами, нічого не роблю, просто знімаю – і виручка у касі різко збільшується на 30%. Бо там схема яка: ти не купуєш квиток у касі, сідаєш у електричку, даєш п’ятірку – і тобі не видають квиток. Або, буває, даєш повну вартість квитка – і тобі все одно квиток не видають. Потім вони план виконують, а все, що вище – ділять між собою. А інколи і план не виконується. Або одна людина на маршруті його виконує, а інша – ні… (В Одесі, між іншим, СБУ згодом викрила схему на міжміських перевезеннях – заробляли на ній близько 1,5 млн на місяць).

І ось стою я в Одесі, погода погана, і я думаю: “Навіщо я тут стою? Що я зміню? Та нічого…”

Це був один з останніх таких моментів. Все разом наклалося на те, що з березня 2020 року мені не давали практично жодної відповіді. Все було ніби у порожнечу. Піти поскаржитися мені не було вже до кого. Плюс постійний негатив…

У листопаді я звільнився. Після того вже їздив у поїзді 3 чи 4 рази. Підходили залізничники – “просто поспілкуватися, тому що цікаво”.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться