Фактор морального розкладання

20 років тому був убитий журналіст Георгій Ґонґадзе. Україна досі не спромоглася поставити юридичну крапку у справі. Чому?

Про це йдеться у матеріалі газети “День”.

***

Відповідь на це запитання більшість у суспільстві знає, проте відсутність правової визначеності щодо замовників характеризує стан країни, зокрема держави, суспільства, журналістики. В цьому плані показовою стане чергова дата 16 вересня, коли знову збереться великий хор алілуйщиків і почнуть згадувати ім’я Георгія, вичавлювати сумні гримаси і говорячи високі слова.

Наприклад. В середу на фасаді Національної спілки журналістів України в Києві встановлять меморіальну дошку Герою України, засновнику “Української правди” Георгію Ґонґадзе. Повідомляється, що виготовлення дошки ініціювала Київська міська рада, а виконавцем є Департамент охорони культурної спадщини Київської міської держадміністрації. Автор меморіальної дошки — скульптор Василь Маркуш; причому робота погоджена з родиною журналіста, зокрема, із Мирославою Ґонґадзе. Серед спікерів заходу: Валентин Мондриївський, заступник голови КМДА; Валентина Теличенко, правозахисниця, представниця родини Ґонґадзе; Сергій Томіленко, голова НСЖУ; Севгіль Мусаєва, головна редакторка видання “Українська правда”; Вахтанг Кіпіані, журналіст, багаторічний редактор “Історичної правди”…

Безумовно, вшановувати пам’ять вбитого журналіста потрібно, однак робити це офіціозно раз на рік (можливо дехто більше), забувши про саму судову справу, де роками не можуть і не хочуть назвати ім’я замовників, це не боротьба за справедливість, а імітація діяльності. Я, як постійний учасник судових засідань, жодного з вищеперелічених людей на суді не бачив. Крім Валентини Теличенко, звичайно, правда згідно з ухвалою колегії суддів від 31 травня 2017 року, коли ще існував Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ, Теличенко усунули від процесу, оскільки свого часу вона була свідком у цій справі, а отже згідно з нормами КПК 1960 р. не має права бути законним представником Мирослави Ґонґадзе. Нова суддівська колегія вже нового Верховного Суду закриває на це очі (наче все обнулилося), допускаючи Теличенко до засідань. Хоча як можна обнулити законне рішення?

ВЕЧІР ПАМ’ЯТІ ГОНГАДЗЕ . ФОТО: КОСТЯНТИН ГРИШИН

Це лише один з епізодів того, що відбувається в “реформованому” суді. Більше про це днями на спеціальній пресконференції розповіли безпосередні учасники судового процесу по “справі Ґонґадзе — Подольського”: Віктор Шишкін — суддя Конституційного Суду у відставці, перший генеральний прокурор України, один з авторів Конституції України; Тетяна Костіна — адвокат. Подаємо окремі тези з виступу Тетяни Костіної:

“…9 лютого 2000 року був скоєний замах на народного депутата України Олександра Єльяшкевича, який чудом вижив.

9 червня 2000 року було захоплено, викрадено і жорстоко побито Олексія Подольського.

16 вересня 2000 року викрадено, а потім убито Георгія Ґонґадзе.

Всі ці злочини об’єднує один і той самий замовник.

Я володію всіма матеріалами кримінальної справи Ґонґадзе-Подольського, яка зараз налічує 167 томів, понад сорок одну тисячу сторінок, і чудово розумію і усвідомлюю значення всіх цих юридичних процесів для нашої країни.

…постановою Верховної Ради України від 10 січня 2002 року, тобто понад вісімнадцять років тому, Україна взяла на себе зобов’язання щодо безумовного, підкреслюю, безумовного, виконання Резолюції ПАРЄ по справах Ґонґадзе — Подольського — Єльяшкевича.

Ці міжнародні зобов’язання Україною досі не виконані.

По справі Єльяшкевича — не виконані в повному обсязі, навмисно та свідомо не було зроблено жодних кроків стосовно виконання.

Що стосується справи Ґонґадзе-Подольського, — то не виконуються головні зобов’язання України, які стосуються розслідування та правосуддя передусім у частині замовників цих злочинів, які обґрунтовано пов’язувались з тодішнім президентом Леонідом Кучмою.

Якщо хтось вважає, що доказами є тільки відомі записи Мельниченка, які пройшли всі відповідні експертизи і які повинні бути, ще раз підкреслюю, повинні бути доказами у справі, — це не так. Адже в матеріалах справи є безліч інших доказів, як наприклад, показання головного виконавця злочинів проти Ґонґадзе та Подольського — Олексія Пукача, які намагаються знищити як шляхом фальсифікації протоколів судових засідань, так і шляхом штучного засекречування фальсифікацій, які відбувались під час навмисно закритого процесу у першій інстанції…

Відомі всьому світу слова Пукача про те, що вирок буде йому зрозумілий, коли разом з ним на лаві підсудних будуть Кучма та Литвин, в матеріалах справи взагалі відсутні, і це тільки той приклад, який всім зрозумілий і який я можу наводити.

Є багато інших фальсифікацій, більшість з яких стосуються саме незмінюваних та послідовних показань Пукача про Леоніда Кучму, Володимира Литвина та Юрія Кравченка.

Є показання і багатьох інших осіб.

Доказів більше, ніж достатньо, щоб я відповідально стверджувала, що правоохоронні органи України як держави зобов’язані були висунути звинувачення Леоніду Кучмі, іншим особам з його оточення, а судова система була зобов’язана здійснити справжнє правосуддя в цих справах, яке б з’ясувало тільки одне питання — конкретні статті Кримінального кодексу, за які Леонід Кучма повинен був опинитись за ґратами.

Але Верховний Суд, Міністерство юстиції, постійно, навмисно дезінформують Раду Європи зокрема про те, що відбувається у касаційному суді.

… Як поведе зараз себе президент Зеленський, — ми не знаємо.

Чи готовий він до цього тесту — невідомо.

Але цього тесту Зеленському уникнути не вдасться” (з повним виступом Тетяни Костіної, де наведено багато цінної інформації, можна ознайомитися тут).

Тесту уникнути Зеленському, дійсно, не вдасться. Як і не уникнув цих випробувань жоден з його попередників. На жаль, всі президенти цей тест провалили, як і провалює його (сподіваємося поки) чинний гарант. Автор особисто двічі ставив питання з приводу непокараності замовників — Зеленському, і двічі він обіцяв, що зробить все можливе, щоб справа була розслідувана…

Досі для досягнення справедливості нічого не робиться. Цю справу передають від одного генпрокурора до іншого, від одного президента до іншого. Дехто каже, що це Росія все підстроїла, щоб розвернути Україну на початку 2000-х від НАТО. Ну, по-перше, це не Кучма вів Україну в Альянс, цим займався секретар РНБО Євген Марчук, по-друге, Росія завжди використовувала слабкість українських політиків, які давали привід “вішати” себе на гачок. Ніхто ж Кучму не тягнув за язика говорити все те, що було наговорено на “плівках Мельниченка”. А отже найголовніше тут питання — чому досі не дали юридичної відповіді з приводу сказаних у першому кабінеті країни слів?

Тому що ця справа упродовж багатьох років стала справою морального розкладання в Україні. Хтось це робив свідомо, хтось — ні. Родина Кучми — Пінчука всі ці роки використовувала і використовує різні майданчики для відбілення свого іміджу і фальсифікації справи. Правда, цього року їхнім планам у проведенні щорічного Ялтинського форуму завадив коронавірус, хоча ще на початку року вони встигли провести так звані українські сніданки і на Давоському економічному форумі, і на Мюнхенському безпековому форумі. Куди завжди через різні мотиви з’їжджалися безліч українських політиків, бізнесменів, журналістів, експертів.., по суті, щоб допомогти у “пранні” тестя Пінчука. В тому числі це стосувалося і журналістів “Української правди”, засновником якої був Ґонґадзе. Такі от “принципові”. До речі, два останні роки заснована і вручається Премія імені Георгія Ґонґадзе, але про нерозслідувану справу колишні колеги журналіста там також не говорять.

Проте це не означає, що немає тих, хто не мовчить. Наприкінці минулого року, на жаль, відійшов у вічність легендарний суддя Юрій Василенко. У жовтні 2002 року він порушив кримінальну справу проти президента України Леоніда Кучми на вимогу депутатів від тодішньої опозиції (на підставі наданих ними матеріалів) за 11-ма статтями Кримінального кодексу України. Це був вчинок, який, на жаль, не оцінили ні тоді, ні після. Хоча для нього цей крок, на той час судді Апеляційного суду міста Києва, коштував дуже дорого — посади, кар’єри, здоров’я, друзів… Це до слова, що у нас немає принципових. Вони є, просто потрібно вміти їх бачити, підтримувати і цінити.

Так само як і вчинок Ганни Гопко. Ще у 2014 році на запрошення голови Наглядової ради YES Олександра Кваснєвського відвідати форум вона відповіла відмовою, закликавши підтримати заклик потерпілого у справі Олексія Подольського — бойкотувати заходи Кучми-Пінчука. Більш того, попередньому керівництву країни, бувши голово парламентського комітету у закордонних справах, Гопко пропонувала створити альтернативний державний майданчик, де б могли обговорювати міжнародні та внутрішньополітичні питання, щоб бути незалежними від заходів олігарха. Однак, ні Петро Порошенко, ні Павло Клімкін тоді не пішли на це. Немає такого майданчика і досі.

Продовжуємо свою роботу і ми — газета “День”, яка є послідовним і багаторічним борцем за справедливість у “справі Ґонґадзе — Подольського”. На цю тему нами видані сотні статей, як журналісти ми є постійними учасниками судових засідань, у 2015 році газета видала збірку “Котел, або Справа без терміну давності”, в якій наскрізною лінією проходить тема цієї резонансної справи і відповідь на питання — чому наша країна опинилася у війні і політичному “котлі”. Цей виклик — поставити крапку у “справі Ґонґадзе-Подольського” — стоїть перед країною до сьогоднішнього дня. Як журналісти, як суспільство, як держава ми маємо продемонструвати, що навіть через багато років країна здатна покарати зло, щоб очиститися і розвиватися.

— Усю історію, пов’язану з вбивством Ґонґадзе я вважаю страшним тавром, яке вже ніколи не змиється з української державності. Я би не прив’язував цю тему до влади, зміни влади чи якихось персонажів на вершині поточної влади — це неспроможність самої держави встановити дуже знакову справедливість. Допоки взагалі прізвище Ґонґадзе в Україні буде напряму асоціюватися з безкарністю та неможливістю встановити правду, доти, в принципі, держава Україна, як така, буде неспроможною. 20 років це вже майже вирок. Символізм цієї справи в небажанні держави карати своїх творців, своїх архітекторів. Тому для мене вся “справа Ґонґадзе” є вічним ляпасом на адресу журналістської спільноти, яка, мушу сказати прямо, абсолютно не розуміє спадкоємності “справи Ґонґадзе” й абсолютно не пристає на засади вільної журналістики, а свідомо пішла в медіа-проституцію. Для мене все це сумно та прикро, я навіть змирився з тим, що ніколи не буде покарана людина, яка має пряму дотичність до архітектури олігархічної моделі. Бо й держава працює лише як олігархічна модель і тому ніколи не буде чіпати свого хрещеного батька.

Без демонтажу олігархічної моделі ми не можемо говорити про жодну українську перспективу. Інакше буде просто фасадно-косметично підмальоване утворення, яке номінально називатиметься державою, а насправді буде злоякісною системою, яка продовжуватиме все те, з чого почалося й від чого Ґонґадзе пішов в інший світ. Це означає, що в цій країні, країні непокараних убивць Ґонґадзе, будуть з’являтися “нові Ґонґадзе”. Це має розуміти будь-яка людина, яка будь-коли хоче пов’язувати себе з медіа.

Колись, дуже давно, ще за життя Лесі Ґонґадзе, я побував у неї вдома, і ми з нею мали дуже довготривалу розмову, яка почалася з альбомних фотографій, якими вона жила, і закінчилася навколополітичними питаннями. Вона тоді сказала фразу, яка для мене на багато років вперед фактично стала аксіомою: “У цій країні це неможливо”, маючи на увазі справедливість та розкриття злочину. Будь-хто, хто приходить на найвищий щабель влади, автоматично успадковує все те, що для нього створили попередники ще кучмівського розливу. Тому президент Зеленський для мене є не лише не новим президентом, він є ледь не найсильнішим гарантом непорушності інтересів олігархів і він це вже абсолютно відверто задекларував тоді, коли скликав усіх олігархів, які є реальними власниками цієї країни, на Банкову, аби призначити їх кураторами областей. У такий спосіб він фактично легалізував феодальний стиль управління державою, де кожен регіон відданий під крило певного олігарха.

Якщо ви помітили, за попередній рік президентства Зеленського ми не побачили не лише ніяких кроків чи натяків щодо демонтажу олігархату, ми навпаки побачили всі кроки на шляху до цементування олігархату. Тому Ахметов може мати “свій” Уряд Шмигаля, тому Коломойський може мати всі виграні суди, тому Порошенко може мати збереження вплив на свої бізнеси, тому інші олігархи при ньому зберігають всі свої недоторканні ресурси, — він є гарантом їхньої недоторканності. Для мене президент Зеленський зараз є фігурою, яка максимально влаштовує абсолютно всіх власників цієї країни, і жодної віри в те, що щось буде змінено під час президентства маріонетки, в мене немає.

— У нас є проблеми з тим, щоб відбутися як нація. Треба поставити якусь крапку в історії з вбивством Георгія, крапку, наскільки я бачу, ніхто ставити не збирається. Пройшло багато часу й люди втратили інтерес до тих подій, але справа в тому, що багато кривавих і жахливих речей сталося вже після того. Однак, вони, в певному сенсі, є єдиним сюжетом, якщо подивитися в саму суть. Зараз ми бачимо, що було запущено брехню, нібито якісь росіяни спеціально придумали плівки і так далі, щоб мати виправдання для заспокоєння, але очевидно, що це не правда й було інакше. На жаль, можна сказати, що українці не розуміють навіть свого приватного інтересу в тому, щоб подібні справи все ж доводилися до якогось кінця. Якщо людина чи її бізнес зараз страждає, то це пов’язано з тим, що такі гучні злочини залишаються без відповіді. Цей причинно-наслідковий зв’язок між нинішніми проблемами окремого громадянина з владою і тим, що в когось були проблеми, наприклад, у Ґонґадзе, який загинув, мало хто бачить.

На мій погляд, справа не доходить до свого логічного завершення, бо, по-перше, досі наявний вплив тих осіб, які стоять за цим злочином і відповідальні за цю смерть. Я маю на увазі Л.Кучму, В.Пінчука та його сім’ю. Ми бачимо людей цієї сім’ї в парламенті, в уряді. По-друге, ті, хто зараз прийшли до влади, остаточно не зрозуміли, що тоді сталося. Наприклад, пан Зеленський — мій ровесник. Не думаю, що він ходив на якісь демонстрації та мітинги під час “Україна без Кучми!”, в нього тоді був абсолютно інший порядок денний, він був підлітком.

Безумовно, нам, як суспільству, бракує морального імперативу в цих речах. Існує підхід, що не можна подібні великі злочини пробачати й забувати. Наприклад, є практика незабуття іншими народами якихось злочинців, так, євреї досі виловлюють злочинців, які колись десь якогось єврея вбили під час Голокосту. У них така національна традиція, у нас такої національної традиції нема, у нас, на жаль, протилежна національна традиція — прощати. Багато хто навіть починає голосувати, підтримувати якихось відвертих підручних, родичів та братів вбивць, є національна традиція закривати очі в обмін на якусь поточну вигоду чи спокій.

— В Україні досі відсутнє незалежне правосуддя, відсутня повага до прав людини. Чинні політики перебувають під впливом олігархів та телеканалів і не бажають, бояться розривати зв’язки та вплив з олігархами, від яких вони залежать. Ця тенденція повністю продовжується у нинішній владі. Президент Зеленський, який, нагадаємо, відвідував торішні Ялтинські зібрання, організовані паном Пінчуком, навіть нічого не сказав про Ґонґадзе. Він взагалі жодного разу не згадав про Ґонґадзе…

На мій погляд, це неповага до засобів масової інформації, до розуміння журналістики та її ролі в нашій країні, демонстрація того факту, що для політиків журналісти продовжують бути ворогами. Адже ми постійно бачимо цей наратив у соціальних мережах: представники різних політичних партій минулої та чинної влади, в усіх бідах та корупційних скандалах звинувачують журналістів, а не ті сили, прибічниками якої вони є.

Суспільство розвивається, проте дуже-дуже поступово. Звичайно, якщо говорити про громадянське суспільство — зроблені величезні кроки в свідомості й розвитку, але ці кроки ще далекі від того, щоб вважати нас цивілізованими. Має бути обопільний рух з двох боків: розвиватися і держава, і суспільство. Ми бачимо, що держава не дієва і не здатна організовувати правову політику, не здатна захищати права громадян і навіть у такій найрезонанснішій справі. Ми бачимо, що громадянське суспільство в нас занадто слабке, розпорошене й не здатне добитися від влади судових процесів та розслідування найрезонансніших злочинів проти громадян.

Вважаю, що крапка в цих справах колись буде поставлена, але ми не знаємо: чи за життя замовників та підозрюваних, чи ні. Без розслідування справи Георгія Ґонґадзе говорити, що в Україні існує правосуддя та повага до засобів масової інформації, громадянських прав і свобод, просто неможливо.

Іван Капсамун, Аліса Поліщук, “День”

Фото: похорон Георгія Ґонґадзе.16 років після смерті / фото Руслана Канюки / “День”

Источник: censor.net
Вам также может понравиться