“Фільм не тільки про ПТСР. Людина живе на мертвій території. Тут похована дитина, дружина, і тут він зустрічає дівчину. Це кіно про надію”, – колишній розвідник, герой фільму “Атлантида” Андрій Римарук

"Коли я почитав сценарій – мені захотілося побувати в майбутньому. І я там побував. Це страшно". "Цензор" дізнався, як колишній розвідник став героєм фільму, в якому розповідається про Донбас після перемоги України над Росією, та який здобув високу нагороду за кордоном; як змінилося його сприйняття кінематографу після зйомок і чи планує він стати професійним актором.

Фото: Віка Ясинська

Андрій народився в Молдові, після розвалу Союзу переїхав у Івано-Франківськ. У Києві живе з 2000 року.

-Після школи я поступив у Національний університет харчових технологій, мені там не сподобалося, я його кинув. Пішов на строкову службу. Я дуже хотів потрапити в прикордонні війська – і таки потрапив. І у мене було неймовірних 18 місяців в армії. Ми стояли на кордоні зі Словаччиною – це щоденні затримання нелегалів, контрабанди. Класно, драйвово. Повернувся восени, втратив ще рік часу. Працював охоронцем у банку. І через рік поступив у педуніверситет, на психологію і практичну медицину. Профіль – робота з дітьми з інвалідністю. Універ закінчив на відмінно, але за фахом майже не працював, хоч мені і подобалась ця робота. Тобто брав двох-трьох дітей, здебільшого аутистів, і по годині з кожним займався, проте це був швидше підробіток. Але я розумів, що не можу присвятити цьому життя, бо це не приносить ніякого доходу – вижити на цю заробітну плату неможливо. Тому я, працюючи охоронцем, чисто випадково потрапив у журналістику. І досить тривалий час працював у цій сфері. Переїхав у Донецьк, там теж спочатку був журналістом, а далі мене засмоктала комерція – я потрапив у вертикаль Ахметова. Працював у його компаніях, спочатку в Донецьку, потім у Львові, далі знову в Києві. Аж до тих пір, поки не почався Майдан, війна – і понеслося. На війні я був простим скучним розвідником.

-У 2015 році у мене була досить цікава історія: коли в армії не вистачало офіцерів і молодші офіцерські звання на той час роздавали наліво і направо тим, хто мав вищу освіту і міг це подужати, я теж зібрав документи, але мене поранили. Пробув два тижні в госпіталі, відмовився від операцій, реабілітацій – і повернувся на фронт. Це був кінець серпня – по всій лінії йшли неймовірні бої, а першого вересня почався “Мінськ-2”. Війна помінялася, змінилося управління, тактика – і я ледве витримав перші тижні вересня. Почали їздити нафталінові полковники, генерали, розповідати як нам жити. І я в останній момент приїхав у штаб і порвав документи, які вже мали відправити на оперативне командування. Коли повернувся додому, Віталік Дейнега запропонував мені попрацювати у фонді “Повернись живим”. Я погодився, і буквально через 3-4 тижні повернувся назад на війну, але вже в статусі співробітника фонду.

-Важко займатися цим стільки років. 70% робочого часу я на сході. Ясно, що морально і фізично втомився – інколи вже зносить дах. Але я не знаю, що таке ПТСР, бо я постійно варюся в темі війни. От якби я цим не займався, я б через місць дав відповідь: сумую я за цим чи ні. Накривало б мене, чи не накривало б.

-Ти приходиш додому, відкриваєш двері – до тебе летить дві дитини. Особливо, коли вдома тебе немає два-три тижні – бачиш їх і думаєш: “Ого, як ви виросли!” Але хоп – і тебе війна знову забирає назад.

-Треба стати на коліна перед моєю жінкою, що вона мене взагалі терпить.

А тут ще й фільм “Атлантида”. Як так вийшло, що це все трапилось у твоєму житті?

-Це випадковість. Якось Дейнега попросив відвезти деяких хлопців на Схід. Це був кінець 17 року. Хлопцями виявилися Володимир Яценко – продюсер, режисер фільму “Дике Поле” Ярослав Лодигін і оператор Сергій Міхальчук. Я мав показати їм, що таке війна. І максимально підібрати локації, які б підійшли для екранізації другої книги Сергія Жадана “Інтернат”. Ми провели декілька чудових днів на Сході, вони побігали під кулями, почули як працює артилерія, набралися емоцій. А потім Володя показав фото зі мною з цієї поїздки режисеру Валентину Васяновичу. Я йому, напевно, підійшов, як типаж, і він мене запросив на кастинг. Мені треба було відіграти сцену з праскою – і йому сподобалося, як я це роблю, тому запропонував роль у фільмі. Правда, сказав, що поки доведеться попрощатися з роботою місяці на чотири. Але я відповів, що не можу. В результаті, коли ми знімали фільм, в основному це було в Маріуполі, я після зйомок ввечері їздив у справах то до морпіхів, то до піхоти. Вирішував питання. Тобто роботу я не залишив.

Андрій Римарук з режисером Валентином Васяновичем під час зйомок фільму “Атлантида”

-Спочатку хотілося це кинути, дійсно – було дуже непросто. Ми ж не актори, і перші сцени з Василем Антоняком (Василь грав друга головного героя, що закінчує життя самогубством), наприклад, діалог у гаражі – 48 дублів, давалися дуже важко, бо ми не вміли правильно інтонувати, ловити настрій, не переходити на фальцет. А під кінець дня ще й втома, коротше, реально це був пізд#ц. А перед цим ми знімали сцену зі стрільбою.

-Так, це наше (сміється). Але ми скрізь виставляли мішені, а вони нелегкі – і за два дні ми натягали на одне рило по дві тони заліза. Потім з Людою ми наступали на ті самі граблі у сцені з чебуреками – за 8 знімальних годин кожен з’їв по 48 штук. Тобто після 5-6 дублів ти йдеш ригаєш, потім повернувся назад – і знову ці ж самі чебуреки їси. От під Волновахою ох#єнні чебуреки є, але я до сих пір не можу це їсти. Проте, коли я зрозумів, що це все праця. Що я опановую нову професію – звик до усіх цих речей, а головне, що мені це сподобалося.

Андрій Римарук і Василь Антоняк. Кадр з фільму “Атлантида”

Кадр з фільму “Атлантида”

-Васянович не брав акторів у фільм принципово – він не хотів, щоб була акторська гра. Хотів справжності. Нам треба було просто відтворити діалоги. Усі задіяні у фільми люди – в кадрі вперше в житті. Навіть розгрузка техніки там справжня. Ми приїхали тоді з Маріуполя в Миколаїв і на полігоні, Широкому Лані, вигружалася 92 бригада, яка вийшла з Авдіївки. Тобто ніхто не готувався, просто поставили камеру – і знімали. Буквально два дублі, один з них потрапив у фільм. Судмедексперти теж справжні. До речі, вони навіть на репетицію не приходили. Сказали, що ви покладіть тіло перед нами – і ми його опишемо.

Мене найбільше вражає реалістичність цього фільму. Там був момент про братську могилу: і дехто з глядачів мені потім закидав, типу, ща за гівно зняли – змішали нас із росіянами. (Йдеться про тіла, знайдені під час роботи пошуковців). Так от, таких братських могил на сході нам ще копати – не перекопати. Це реальна історія, де наші хлопці були засипані в одну яму з бойовиками, росіянами.

Кадр із фільму “Атлантида”

-Три мої улюблені сцени: перша з лялькою-мотанкою – повернення головного героя в свою квартиру. Це символізм. Далі нічна стрільба – прощання з минулим теж символічне для мене, і купання в ковші. Але оця сцена купання, як і дощ перед сценою сексу, – вони фізично були тяжкі. Бо робилися по-справжньому. У нас з Людою було всього 2 ігрові костюми, які не встигали просихати. На нас падав дощ, на вулиці був один градус тепла, а потім нуль. Додатково на нас ще вилили 38 кубів води. Іноді навіть зйомки зупиняли, бо падав сніг. І це була остання сцена, яку ми знімали в “Атлантиді”. Я пам’ятаю, як після останнього дублю ми з Людою зайшли в гримерку, а у нас із трусів, з носків тече вода – але, ура, нарешті фільм зняли.

Кадр з фільму “Атлантида”

був якийсь інший режисер з пропозицією якогось іншого фільму, я не знаю, чи погодився б на це. Коли мені запропонували зйомки, я не знав хто такий Васянович, я не знав, що таке авторське кіно. Взагалі, що воно існує в Україні. Я не дивився ці фільми. А коли я почитав сценарій – мені захотілося побувати в майбутньому. І я там побував. Це страшно. Валентин показав те, що ми реально ще побачимо – і це я на 100% розумію. Саме це мене зачепило, і я сказав, що я готовий. Екологічна складова – це взагалі без варіантів, бо на Сході на деяких ділянках вже робиться п#здєц. Далеко не треба ходити, ці довбой#би (сепаратисти) не відкачують воду з шахт. Відбудеться гідроудар – і це все дєрьмо підніметься у верхні шари землі, після чого вона просто буде отруєна.

Кадр з фільму “Атлантида”

Пошук загиблих: я чудово розумію, що у нас ще багато військових – у статусі безвісти зниклих. Пошуковцям ще доведеться перекопати багато землі, щоб їх знайти. Я бачив, як працюють зараз міжнародні місії по розмінуванню, і як довго вони розміновують 10 гектарів сільськогосподарського поля – це 2-3 місяці. Тобто це на десятки років. Тому цей фільм – беззаперечний факт. І взагалі, пропозиція Васяновича тоді була подарунком долі для мене. Я потім це зрозумів. Я потрапив в кіно, яке історично побило всі рекорди, на сьогодні – це найтитулованіший фільм в Україні, він зібрав максимальну кількість нагород, одну дуже високого рівня на Венеційському кінофестивалі. А коли ти дотичний до історії, коли в Венеції вперше підіймають прапор України – це щось фантастичне. Для мене це ще й нові можливості. І я ними вже скористався – знявся у двох коротких метрах. Зараз знову знімаюся у Васяновича, правда, в епізодичній ролі, плюс затверджений на головну роль в наступному фільмі іншого режисера. І хоча я розумію, що до професійних акторів мені ще, як до неба рачки, але я готовий вчитися.

Кадри з фільму “Атлантида”

-Так, мені хотілося це відтворити. І навіть в деяких сценах без діалогів, а їх там багато, ти просто сидиш у дублі і розмовляєш сам із собою.

А якщо про землю – мене нерідко питали, чи не варто нам відмовитися від цієї землі. Але якою б нам ця територія не дісталася, я бачу в ній багато перспектив, багато інвестиційних можливостей, навіть якщо вона буде на рівні Чорнобиля. Нам потрібно її відновлювати і будувати свою нову Атлантиду – відшукати її або створити заново.

Кадр з фільму “Атлантида”

-Клас. Я працюю з реально професійними людьми. Наприклад, Роман Луцький і Надя Левченко. Вони з Івано-Франківського драматичного театру – і я у них вчуся. Коли ми тільки познайомились, вони спілкувалися зі мною, як з ветераном, тобто поважно. Але я це дуже швиденько прибрав. Ми потоваришували. Тепер я слухаю Романа на знімальному майданчику – він дає унікальні рецепти, які моментально виправляють ситуацію, в якій я косячу.

-Я зараз почав більше дивитися авторського кіно, яке ще називають артгауз, але ця назва мені не зрозуміла. Є режисер, є автор і він це зняв. А до цього, у мене в топах був Гай Річчі і Тарантіно. Але коли ти починаєш дивитися авторське кіно, тобі інше важко сприймати – нецікаво. Там просто нерідко зрозуміло, чим закінчиться фільм. І,напевно, це второпав Гай Річчі, тому крайній свій фільм він заплутав так, що це просто п#здєц. (сміється)

-Так (сміється). Завдяки кіно, мабуть, я відчуваю, що не можна жити лише війною.

Андрій під час зйомок фільму “Атлантида”

-Треба пробувати. Мені дуже не сподобалося, як на одному заході в Києві мене спитали, чи є пропозиції зйомок. Я сказав, що так. І тут така фраза: “Моя точка зрения, что твое место только в артхаусе”. І мене так це зачепило. Хотілося взяти табуретку і дати добряче тому розумнику. Але мене мій ПТСР навчив, що треба спочатку поговорити (жартує про ПТСР, – авт.). Тим більше це якась авторитетна людина в кіно. Я стримав свої емоції і сказав: “Добре, чувак, поговоримо з тобою через декілька років”.

Взагалі, у мене є мрія написати свій сценарій. Але я розумію, що сценарій – це лабіринт, в якому ти будеш блукати дуже довго. Якщо ще ти хочеш зробити не абищо, а щось якісне, ти мусиш цей лабіринт пройти вздовж і впоперек, знайти всі виходи з нього, і завести туди глядача, який буде сидіти потім і ох#ївати від твого сценарію. Ідея вже є. Це про Україну, але не про війну.

-Я не знаю… Я поки не маю відповіді на це питання. Знаєш, що таке Римарук у фонді? Коли він не кричить у приміщенні, у нього питають, чи він взагалі живий? Я розумію, що я з одного боку втомився і треба перепочити, зробити паузу. В принципі, це як у бійців, які довгий час воюють, потім розривають контракт, а потім повертаються назад. Можливо, і мені треба зробити якусь паузу, але я по життю трудоголік, я люблю працювати. Я люблю щось нове, я постійно за щось чіпляюся. Тим більше, що цей рік у фонді у мене пов’язаний зі створенням нових проєктів. Коли я бачу якусь ваду на фронті, я маю її технічно виправити – щось зробити для хлопців корисне. І вже є деякі проєкти, які я намалював на листочку, прийшов з ними до технарів і кажу: “Допомагайте мені це реалізувати”. Потім, коли це все починає працювати з першої секунди на фронті, а найголовніше – рятувати життя, ти розумієш, що важко перестати це робити. Коли ми працювали над мобільним комплексом спостереження, основним моїм завданням було мінімізувати втрати від куль снайперів. Особливо на таких напрямках, де у нас багато загиблих: Мар’їнка, Авдіївська промка, Жолобок, Жованка біля Зайцевого. Там, де дуже короткі дистанції, де не рекомендується взагалі підіймати голову з окопу. І на сьогодні я можу сказати, що в місцях, де встановлено ці мобільні комплекси, а ми їх поставили на фронт понад 30 шутк, – жодного “двохсотого” від снайпера. Це за півтора року роботи комплексів – і я просто тащуся від цього. Тому, коли мені дзвонять хлопці зі словами: “Бля, нам сєпари твою камеру прострелили, я кажу: “За#бісь”, клас, що прострелили голову камери, головне, що не твою!”. І від розуміння того, що усі цілі – я кайфую неймовірно. Зараз є купа нових ідей, які допоможуть бути на голову вищими за ворога. Але фінансування не вистачає. Хотілося б, щоб держава звертала на нас увагу і допомагала реалізовувати ці проєкти. Для фонду вони дороговартісні, а для країни – це копійки.

-Якби я народився в Донецькій області, то так. Принципово туди переїжджати – ні. Але брати участь у відновленні – запишіть мене в першу десятку. Креативити, щось створювати, тобто якщо буде треба врятувати “Атлантиду”, я готовий там навіть працювати.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться