“Госпітальєрка” Олена Герасим’юк: “Цемаха, виведеного із сірої зони під Донецьком, бійці прикривали своїми тілами, як Дюймовочку”

28-річна киянка, авторка поетичних і не тільки книжок, пішла медиком у батальйон "Госпітальєри". Саме вона разом з побратимом на позивний Ербіс надавала першу допомогу важко пораненим під час надважливої операції розвіднику, Народному герою України Олександру Колодяжному та його побратиму Дмитру Гержану.

-Відразу після того, що відбулося в кінці червня на околицях Донецька, нас попросили нікому не говорити ні слова про ту операцію, – розповідає Олена. – А нещодавно гриф секретності було знято. Ми навіть дали інтерв’ю нідерландським журналістам. Все ж постать Цемаха прямо пов’язана з підбиттям літака MH17.

Олена Герсим’юк, позивний Гера, та її напарник водій-парамедик Ербіс у Водяному під Маріуполем

-Так. Наш медичний екіпаж попередньо не мав брати участь у цій операції. Але наша допомога таки знадобилася. Те, що на той день планується щось важливе, ми розуміли. Зранку до нас на позицію зазирнули і Кол, і Тритон. Вони привіталися, усміхалися. А через декілька годин нас із напарником викликали на точку, куди від місця підриву виносили поранених. Ніхто не міг точно сказати, скільки їх…

Це селфі Гера зробила під Донецьком за пару хвилин до команди виходити за пораненими

Нам іти безпосередньо до місця підриву не дозволили, тому що крім нашого екіпажу на тій позиції медиків більше не було. І якби з кимось із нас щось сталося, всі залишилися б без допомоги. До нас виводили і виносили поранених бійців у супроводі стрілка-санітара, позивний Док. Він надавав допомогу там, на місці, а ми вже працювали далі – з усім, що було в медрюкзаку.

Першим з поля вивели Цемаха. Що це саме він, ми зрозуміли пізніше. Спочатку здивувалися: людина в цивільному світлому одязі. У нього була розсічена голова, йшла кров. Я подумала, що це місцевий, який живе всі ці роки десь там, у сірій зоні, і постраждав… Мені заборонили наближатися до нього, хоча я хотіла ближче подивитися на рану та надати допомогу. Його завели за мішки, набиті землею, якими укріплюють позиції. Навкруги нього було стільки бійців, що я дивувалася. Його охороняли, як Дюймовочку, прикривали своїми тілами. Бій наближався до того місця, де ми були. Міни лягали все ближче. Здавалося, ось-ось, і нас накриє. Всі нервувалися, щоб із тим чоловіком нічого не сталося, його швидко забрали далі.

Відразу після цього нам передали Тритона. Він був притомний. Коли йому відірвало ногу, він сам собі затягнув турнікет і навіть надавав допомогу пораненому Колу. Я наклала ще один турнікет – трохи вище від першого… У Тритона ще були рани грудної клітини збоку. Їх заклеїли. Мене лякало те, що вся борода у нього була в крові. Боялася, що є рана на шиї. Але, добре обдивившись обличчя Тритона, побачила, що то у нього пробита щока. Це не було таким загрозливим… Цього бійця також швидко понесли до машини. І хоча ми готові були супроводжувати його, нам крикнули: “Це не останній”… Ця фраза стоїть у мене у вухах, бо дуже лячно таке чути. Ти не знаєш, що тебе може чекати, які ще поранення побачиш…

Потім винесли Колодяжного. У нього вже була перемотана голова. А ось все тіло… Це було страшно. Його наче пропустили через м’ясорубку. З чотирьох кінцівок лише одна нога вціліла. Все інше було пошматоване. На руках і постраждалій нозі були затягнуті турнікети. Всі боялися, що ми його навіть до точки евакуації, де чекала машина, не донесемо – з нашого місця туди треба було подолати пішки десь кілометрову відстань. Всі прямі дороги там прострілюються, тому пересуватися потрібно кущами, окопами… Так само потрібно було і нести пораненого. Він був притомний. І декілька разів спитав нас: “Як Діма?” Я не розуміла, що це він про Тритона хвилюється, тоді не знала, що його звуть саме Дмитром. Цього пораненого ми оглядали найдовше, робили усе, що було тоді в наших силах, не шкодували жодних розхідників, бо на кону – життя побратима. У нього не було вен, ані перефірійних, ані центральних. Кровотеча призвела до того, що всі вони пішли вглиб. Навіть не зрозуміла тоді, що пораненим був Кол… Його обличчя було обпечене, губи порвані. Він кілька разів просив пити, а у нас не було води під руками…

Місце, де ми знаходилися, ворог явно вирахував, бій наближався. Хлопці переживали, що нас усіх накриє прямо там. Тому якнайшвидше забрали Кола і понесли до машини.

Ми чекали, а всі задіяні в операції перерахували людей, оцінили ситуацію. І нам нарешті сказали: “Можете відпочивати. Все”… Напруження було неймовірне. Коли прийшов командир і сказав, що поранених довезли до лікарні в Курахове, я зірвалась, почала кричати на нього: “Заради чого це все? Дві людини дістали тяжкі поранення, невідомо, чи виживуть. Заради чого вони туди ходили?” Командир мені спокійно декілька разів повторив: “Вони виконали завдання!”

Лише через декілька днів напарник без коментарів скинув мені посилання на новину про Цемаха. Звичайно, що я його впізнала. Все стало на свої місця. Хлопці справді виконали своє завдання. У нас був мовчазний шок. Ми зрозуміли, що сталося щось масштабне…

І вже тоді я співставила всю інформацію, яку чула раніше. Ця операція готувалася і розроблялася давно. Позиція, на якій ми чергували, була зайнята 24-ою бригадою цієї весни, бо до того це була сіра зона. На мою думку, викрадення Цемаха було необхідне не для обміну на бранців Кремля, а для того, щоб він був відповідачем у суді над Росією у Європі. Такий план скоріше за все був за президентства Порошенка. Новий президент вирішив зробити по-іншому і поміняв Цемаха на 35 українців, засуджених в Росії. Я розумію, що це також дуже важливо. Але особисто для мене свідчення Цемаха, що Росія веде військові дії на території нашої держави з 2014 року, можливість на увесь світ довести злочини, цинічні вбивства, скоєні Росією, набагато цінніші і важливіші…

В результаті тієї операції п’ятеро людей постраждали. Колодяжний загинув у київському шпиталі через два тижні після поранення. Дмитро Гержан залишився без ноги. Медик 24-ої бригади, яка супроводжувала поранених, юна дівчина Афіна, потрапила в шпиталь із травмою хребта. Ще один розвідник 74-го батальйону зазнав акубаротравми, її в той день ми не виявили. Вже пізніше він вимушений був звернутися по допомогу. В ті ж дні на тій позиції, згідно зі всіма аналізами і висновками колегії лікарів, я заразилася важкою хворобою легень, чекаю зараз на рішення стосовно інвалідності…

Ми зустрілися в Оленою в київській лікарні. І говорила вона зі мною із майже повністю закритим обличчям – без маски їй виходити не можна.

Ти була раніше знайома з Колодяжним?

-Я дізналася про нього, ще коли вела стріми із аеропорта для “Радіо Свобода”. Я знаходила, хто з сепаратистів робив трансляції безпосередньо із терміналів і використовувала це, щоб показувати людям війну майже в прямому ефірі та інформувати наші війська. От тоді я і побачила те відео, як Колодяжний із побратимами встановлював на старому терміналі український прапор. Це було зухвало і надихаюче одночасно. З того часу я пам’ятала його прізвище і позивний. Знала, що це крутий високопрофесійний боєць.

Олександр Колодяжний

Потім я бачила його знімки, коли він отримував орден “Народний герой України”. Красивий, нарядний. Йому було дуже приємно, він був зворушений, але одночасно і соромився великої уваги до нього.

А зустрілися ми вже на цій позиції під Донецьком. Віталися, шуткували, пили разом каву… Але тоді я його не впізнала. На жаль…

Гера та Ербіс провідували Тритона в шпиталі

Звичайно, ми слідкували за станом здоров’я обох поранених. Тритон швидко відновлювався. Він просто молодець. А коли стало відомо, що Кол помер… Ми з Ербісом відмовлялися в це вірити.

-За той час, що ти їздиш в ротації із “Госпітальєрами”, це були найскладніші твої поранені?

-Ні… Це були страшні поранення, важкі, з великою крововтратою. Але ще гірше було із моїм побратимом – 20-річним Миколою Волковим, позивний Смурфік. Йому снайпер поцілив у голову. І я його вивозила в лікарню… Це було біля Водяного під Маріуполем.

Поки ми їхали, він “уходив” три рази. І тричі я його повертала. В якийсь момент я рвонула до водія, подивитися дорогу. Вже бачила ворота лікарні. Повертаю голову – а всі показники знову на нулях. Давай реанімувати… І в цей момент Смурф, у якого череп розірвало кулею, несподівано підіймає руку і хапається за мене. Він чіплявся за життя… Це було найстрашнішим у моєму житті.

Микола Волков, друг Смурфік…

А ще… У машині по дорозі ми ніяк не могли “зчитати” показники. Їх збивав електронний годинник на руці Миколи. І тоді мій напарник зняв його і не дивлячись, що він весь в крові, надів мені на руку із словами: “Опритомніє, віддаси”… Я пів року після цього не могла зняти цей годинник. Він спрацьовував у ті години, на які запрограмував Смурф – на чергування. І я нічого не виключала… Зараз цей годинник лежить у мене вдома. Вирішила, що коли помру, його покладуть мені в домовину, і я вже передам його Смурфу, коли ми зустрінемося десь у Вальгаллі.

Я сварюся на 28-річну дівчину. Бажаю їй довгих років життя. Але добре розумію – що коли це станеться – сподіваюся, через багато-багато років – побажання Олени мають виконати. Щоб і вона могла зробити те, що запланувала.

-Смурф – це перша бойова втрата батальйону “Госпітальєри”. І до того ж, на той момент він був у моєму екіпажі. Я ще довго обвинувачувала себе в його смерті. Були спроби суїциду. Довготривала робота з психологом допомогла змиритись із цим і якось жити далі.

Ми з Оленою знайомі з 2015 року. Тоді вона їздила на війну у складі творчих команд, читала вірші військовим.

Цей знімок зроблений у травні 2015 року у бібліотеці міста Старобільськ. Олена Герасим’юк читала вірші разом з Сергієм Жаданом, Дмитром Лазуткіним, Артемом Полежакою та Любов’ю Якимчук

Крім того, допомагала як волонтер, постійно збираючи гроші на потрібне і закуповуючи те, про що просили бійці. Водночас писала вірші, видала неймовірний “Розстрільний календар”, працювала і як журналіст. Але вже тоді, навесні 2015 року, було зрозуміло, що вона піде на цю війну робити іншу роботу. Була в ній більш глибинна цікавість до того, що робиться на сході, якась внутрішня завзятість, яку я відчувала так само гостро, спілкуючись із добровольцями. А ще… Вона, маленька, як горобець, з неймовірною силою волала “Лєнта за лєнтою” та “Меч Арея” при першій же нагоді.

-У моїй родині було лише два офіцери. Це прапрадідусь з УГА (Українська Галицька Армія) і брат-десантник. Всі інші воювали у складі добровольчих підпільних підрозділів – УПА, УСС, маленькі групи. Мій дідусь письменник Михайло Дацюк боровся проти радянщини сам – він навіть сидів у в’язниці… Тому не дивно, що я також пішла саме до добровольців. Ніхто з моїх родичів-добровольців не мав ніяких нагород, крім однієї – кулі в голову. Я зламала цю “традицію”. Маю бойову нагороду від “Госпітальєрів”. Правда, за операцію з Цемахом нас із напарником Ербісом не нагородили досі, хоча ми бачили, скільки людей, яких не було тоді на передовій, які не брали участі у першому етапі надання допомоги пораненим, отримали саме бойові нагороди. Кажуть, нас із напарником подали на державні нагороди. Подивимося, чекаємо…

Чому ти опинилася на фронті?

-Кілька років тому я познайомилася з Валькірією, росіянкою Юлією Толопою, яка, слава Богу, отримала українське громадянство. І треба ж було такому статися, що саме вона брала участь у ексгумації тіла мого троюрідного брата, який служив у 80-ій десантній бригаді і загинув 5 вересня 2014 року біля Металіста Луганської області. Коли я дізналася про його загибель у 2014 році, наче заморозилася. Загинув і загинув – так ставилася… Так мене берегла психіка. А коли Валькірія сказала, що їде підписувати контракт із Збройними силами України, я вирішила миттєво: їдемо разом. Я більше не могла стояти за спинами таких людей, як Валькірія. Але мене не взяли у бригаду, тому що я загубила сертифікат про те, що пройшла курси парамедика. Мені порадили пройти підготовку у “Госпітальєрів” і з їхнім сертифікатом повернутися в бригаду. Так і зробила. Але після співбесіди з Яною Зінкевич залишилася в батальйоні.

Перша моя ротація була в Пісках. Потім я потрапила в Авдіївку, в стабілізаційний пункт, який розміщується в місцевій лікарні. Ми звідти не виходили ні на секунду. То був період, коли кожен день були поранені. Було дуже лячно – ти вийдеш в магазин, а когось привезуть. Там я пройшла велику школу надання допомоги, бо поранення були різні, тяжкі, страшні… Які завгодно.

І хоча шеврон батальйону видають після третьої ротації, комбат вирішила мені вручити його саме після Авдіївки. Це було якраз на День добровольця, 14 жовтня. Яна сказала мені: “Ти вже заслужила носити наш шеврон своєю роботою”. Для мене це була висока оцінка. Ще Яна дивується, що там, де я чергую, обов’язково стаються якісь важкі ситуації… І всі ротації це підтверджують. Наче вже війни немає – так всі кажуть по телевізору, а у мого екіпажа завжди повно роботи.

А потім я потрапила у Водяне під Маріуполем. У мене там було найбільше ротацій. Цього літа, після ситуації з Цемахом, на наступну ротацію ми також поїхали саме у Водяне. Це було 1 липня. І на блокпосту нас зустріли запитанням: “Ще одного екіпажу у вас немає? Щойно загинула Іра Шевченко”… Для мене це було шоком. Я їхала туди з метою познайомитися з цією легендарною жінкою… І ми стали саме на її місце…

Вже після цієї ротації травматерапевти з центру реабілітації військових мені порадили відправитись на відпочинок в Єгипет, під час якого я зрозуміла – щось зі мною не те. І вже повернувшись додому пішла до лікарів. Так я опинилася в лікарні.

-Ще там, під Донецьком, на тій позиції, через яку витягали Цемаха. У мене піднялася температура тіла до 40 градусів. У мене є особливість, що у разі застуди, вірусу – мене обсипає. Так було цього разу. Я випила щось противірусне. З тієї позиції я виходила тільки один раз – бо зробити це було не так легко, мене випустили в аптеку і закупити хлопцям необхідне. Наче стало легше. А вже на відпочинку мені стало зле так, як ніколи. Вже потім я дізналася, що при моїй хворобі краще знаходитися в такому кліматі як зараз у нас – щоб було холодно. Тоді бактерії гинуть. А в теплі вони навпаки – чудово себе почувають і активно “з’їдають” легені. Коли в Києві мені зробили рентген, легені нагадували шахту Бутівку, такі побиті… А ще я схудла до 37 кілограмів… Ну ось нарешті лікуюся.

Те, що у мене хвороби не було, підтверджують знімки легенів, зроблені рік тому: парамедиків ретельно регулярно перевіряють. Всі лікарі одностайні: я підхопила хворобу під час ротації саме там, за Мар’їнкою, і в ті дні, коли відбулася та операція… Це встановлюється за допомогою аналізів, даних обстежень. Тривалість хвороби – півроку, все сходиться. Я сподіваюся, моє лікування не затягнеться надовго, організм буде добре реагувати на медикаменти.

Ти щось писала в цей час, коли доєдналася до “Госпітальєрів” чи закинула творчість?

-Ні. Найближчим часом має вийти моя збірка поезій. І у мене є ідея зробити другий випуск “Розстрільного календаря”. Додати тільки слова до заголовка “Наші часи”. Перша книга показувала, що у радянської системи знищення людей не було вихідних. Під час війни відбувається те саме… А ще у мене є ідея прозового твору про те, як повертаються з війни у мирне життя, як це відбувається, як проходять всі найважчі стадії: замкнутість, неможливість ні з ким спілкуватися, думки про суїцид і спроби вбити себе. І при цьому не буде жодної згадки про війну, про бої. Про пережите людиною можна лише здогадатися у фіналі. Я хочу показати людину такою, якою її бачать ті, для кого, на жаль, в цій країні війни немає.

Олена добре знає, що місія Народний герой України голосно говорить про те, що Олександр Колодяжний своєю участю в операції щодо захоплення Цемаха, ціною власного життя допоміг повернути додому 35 заручників Росії, що його роль в цій ситуації така ж величезна і героїчна, як і в багатьох інших за всі роки війни. І він абсолютно точно заслужив право носити звання Герой України. До членів нагородної ради, які намагаються донести цю інформацію, до всіх, хто може вплинути на рішення президента, приєдналася і Олена Герасим’юк.

-Кол – справжній герой. І він всю війну пройшов як герой нашої країни, – говорить парамедик.

Такої ж думки і 74-ий розвідувальний батальйон, який вже тричі робив подання на свого загиблого бійця. Але командування сектору, куди вони, власне, і передають таку документацію, щоразу повертає їх, вимагаючи доопрацювати…

Сподіваємося, нас усіх все ж почують і в командуванні, і в Офісі президента. Олександр Колодяжний має носити посмертно найвище державне звання. Бо він і є справжній Герой України. Також має бути відзначений і медичний екіпаж “Госпітальєрів”, який працював у цій непростій ситуації і проявив себе на інших позиціях в не менш складних умовах.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться