Інший лом, або Казус беллі vs казус федеріс

Кремль шукає привід для війни, Україна шукає союзників, готових і здатних до виконання союзницьких зобов’язань у разі, якщо кремлівська провокація виявиться – або буде визнана – успішною.

Ці два казуси пов’язані передусім не військовою, а саме політико-правовою частиною.

Кремль шукає привід для війни всередині України, називаючи прояви демократії – переворотом і громадянською війною і відповідно включаючи або “іхтамнетів”, або себе-“сіротінушку” (“Вовочка, что ты сделал с папой, мамой и сестричками? – Зарезал и поджог. – И кто ты после этого? – Сиротиииинушкаааа”).

Але на кого розрахований цей цирк? Ну точно не на росіян, позбавлених голосу і волі.

А саме на зовнішніх партнерів – США, Францію з Німеччиною, ЄС, ОБСЄ, НАТО, ООН…

Бо це вони в межах міжнародного права дають визначення конфлікту, відповідно до якого і дістається з шухляди тисячолітнього світового досвіду “інший лом”. Той, без якого нема прийому проти відомо якої ядерної держави.

Проблема України стосовно залучення союзників найменшою мірою полягає у внутрішніх вадах 30-річної сучасної держави. Яка в прискореному темпі долає навздогін світовим гравцям їхній багатовіковий шлях до досконалості.

Корупція, олігархи, руїна інститутів – гарний привід для відмови в допомозі. Але лише привід.

Причини ж, звісно, всередині потенційних партнерів і союзників. Особливо коли вони поставлені в умови вибору буриданової віслючки: між поточними інтересами і сформульованими ними ж самими Цінностями та Принципами.

Співчуваємо цим мукам вибору. Цінності і принципи вигадували і утверджували як засіб вирішення тих самих інтересів, але на іншому історичному етапі. І виключно для себе.

А користатися ними стали ті, кого свого часу до “концерту Великих держав” не те що не запрошували, а просто не помічали. Потім в оборонному альянсі хоч уже й помічали, але як реальний суб’єкт не розглядали, сподіваючись на краще і не готуючись до гіршого.

От це і міститься на 8-му році російської агресії проти України в заявах і стурбованостях цих спостерігачів – суддів – посередників: “український конфлікт”.

Не можна заперечити психологічну травму Першої світової війни, в розпалюванні якої “казус федерікс” – низка виконаних союзницьких зобов’язань ворогуючих альянсів – зіграла роль ключового механізму. Після досить таки пересічного на той час “казус беллі” індивідуального тероризму.

Можна навіть зрозуміти, що історія Мюнхенської змови, яка, навпаки, перекреслила “казус федеріс” щодо Чехословаччини напередодні Другої світової – не викликає у відповідних країн докорів сумління та асоціацій з Норманді й нашими Мінськими домовленостями.

Адже в Мінських є і санкції проти Росії, і триваючий перемовний процес, який означає, що капітуляція України все ще не сталася…

Тобто в усіх учасників є ще можливість повернутись до Цінностей і Принципів, ба навіть поєднати їх з інтересами. Не самої лише Росії…

Натомість “кластери”, якими начебто Франція та Німеччина “удосконалили” мінські протоколи (як і попередні їхні здобутки формули Штайнмаєра), звісно, не є проявом повернення Великих держав до Цінностей.

Оскільки продовжують підштовхувати Україну до конституційного самогубства. Яка вже тут велич. Сама співучасть…

Втім, можливо, це щира помилка? Може, досвідчені, але забудькуваті метри світобудови щиро не вбачають в автономії для частин української держави реальної загрози?

Якщо відкинути теорію змови, ніби Захід реально прагне розчленування України за планом Кремля, – можна припустити, що вони бачать тут не більше, ніж самоврядування регіонів.

Як це й заведено в теперішній Європі. Як після громадянської війни конфедерація штатів Північної Америки має оптимальний вигляд (про що варто переслухати промову пана Байдена у ВР в 2015 році).

Власне, українська децентралізація це і передбачає.

Тоді як кремлівський план наділяє ОРДЛО функціями окремої держави, з військовим та міжнародним компонентами, яких немає в жодних автономій.

Не побачити цього в тлумаченні мінських протоколів російською стороною – значить підігрувати їй.

Але, звісно, протистояти саме цій загрозі – потреба і завдання самої України.

Першу хвилю тиску Кремля тоді ще наївно-миролюбний Зеленський відбив виключно завдяки рішучому “колективному порохоботу”.

А вже другу, теперішню, нашому “царю Давиду” потрібно розрулювати самому, і політико-правовим шляхом. Хоч і в шатах свого пробудженого патріотизму, але й під загрозою нової військової агресії Росії.

Робити це складно, бо існують “міни”, закладені ним самим як інструменти ще за першої хвилі миротворчого пароксизму.

Закон про референдум. От прямо одразу після його підписання автор цього прекрасного творіння пан Стефанчук відверто припустив, що “прямою демократією” можна отримати відповідь народу не лише щодо курсу на НАТО, але навіть щодо перемовин в ТКГ! А?

Втім, виконання політичних частин Мінських домовленостей за будь-яких умов неможливе без Верховної Ради.

І якщо наразі видається так, ніби федералізацію із особливим статусом для ОРДЛО через цю ВР провести в Конституцію не вийде, то спроба скоротити склад ВР до 300 осіб (а отже і конституційну більшість до 200!) залишилась на порядку денному поточної сесії.

Помилка, якщо хтось думає, ніби всі терміни для цієї конституційної новації сплили. Ні, є таке рішення КС, що “чергова наступна” може бути будь-яка сесія ВР після тієї, що ухвалила поправку попередньо.

Тому якщо Зеленський продовжує виконувати вимоги Кремля, тобто під загрозою ескалації війни конституювати інтеграцію путінських маріонеток в склад України, – то ми вже незабаром побачимо намагання протягти у ВР голосування за скорочення депутатського складу.

Після чого – дострокові вибори до цього скороченого складу і, нарешті, ухвалення тим обрізаним парламентом нової федеративної конституції.

Про можливість набору 300 голосів для обрізання ВР заради дострокових виборів за пропорційною системою варто нагадати. До “слуг” тут могли б долучитися ОПЗЖ та “Довіра”, “За майбутнє” і позафракційні.

А вже найпотужніша передвиборча кампанія провадитиметься передусім “Батьківщиною” під приводом збору підписів за референдум аж з п’яти питань. І якщо ця прекрасна партія візьме більшість в урізаному парламенті, а Тимошенко стане прем’єром, то…

То передусім всі згадають нашу Юлю і їхнього Путіна, і газові угоди з подальшими Харківськими. Куди від цього подітися?

Головне ж у процесі всієї цієї колотнечі, якщо вона піде таким шляхом – це “уконтрапупить” порохоботів і решту патріотів, які не розуміють “російської української” (з її приматом безграмотності в обох мовах), натомість вимагають правових методів здійснення будь-яких перетворень в країні. І продовжують всіляко упереджувати узурпацію влади, яка спокушає до зради деяких амбітних, але неперебірливих в джерелах аплодисментів і компліментів, діячів.

Втім, якщо Зеленський реально відчув у собі українського президента і готовий відбити посягання Кремля, – то має правильно використати щойно виграну інформаційну битву. І, можливо, навіть подякувати патріотам.

Які так голосно поговорили в ефірах і соцмережах про ймовірний хорватсько-азербайджанський сценарій щодо Донбасу, що зірвали Кремль на суцільний військовий фальстарт. Який, своєю чергою, проявив міжнародні український і російський “табори”. Оприлюднив сценарії Росії щодо виходу з Н4 і Мінська через варіанти анексії ОРДЛО.

І навіть частково здійснив “примус до Цінностей та Принципів” Великих держав. Адже слідом за ЄС буквально особистої зневаги зазнали тепер ОБСЄ, Німеччина і Франція, намагаючись застосувати Віденський документ про контроль військової діяльності як способу довіри і безпеки в регіоні.

Корисний досвід для тих, хто все ще асоціює з Росією довіру і безпеку, зокрема зберігаючи “діалог” для “бізнесу як завжди”.

“Як завжди” – це як з Україною? З Будапештським меморандумом? З тими ж Мінськими домовленостями в частині безпеки?

Головний підсумок поточного загострення в тому, що Кремль не отримав “казус беллі” і навіть, схоже, втратив можливість імітувати щось подібне до нього в очах суддів-посередників зі світової спільноти.

Україна ж просунулась в набутті “казус федеріс” принаймні стосовно визначення “російська агресія” замість “український конфлікт”.

Так, визнання Росії “стороною” конфлікту з боку півсотні країн ООН, ПАРЄ та ОБСЄ ми вже маємо. Тепер є підстави для визнання Росії країною-агресором на тому рівні, який позбавляє її привілеїв наддержави. Наприклад, права вето в РБ ООН…

Для цього треба не слухати “миролюбні пісні” відповзаючої “сіротінушкі”, не розгойдувати країну референдумами щодо перемов у ТКГ чи щодо курсу на НАТО, не калічити парламент заради капітуляції, а створити національний консенсус і спертись на нього.

Тоді міжнародні партнери перетворюватимуться на союзників.

І подадуть нам – ну, чи меч, чи якусь іншу корисну зброю. Але точно – той “інший лом”, без якого, як вважається, нема прийому проти “стратега” з підворіття, “майстра” стріляти з-за спин цивільного “гарматного м’яса”.

І про здоров’я.

Історія свідчить, що такі діячі, як Сталін, Гітлер, Путін etc., в разі досягнення мети, утилізують не лише своїх зрадників, а передусім своїх соратників. І “маврів”-виконавців.

Тому в нашому випадку для “п’ятої колони” – ну хіба за винятком кумів Путіна – ентузіазм щодо повернення України в імперію точно не має здорового сенсу.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться