Іоан, митрополит Черкаський і Чигиринський: “Військові старої закалки не розуміють, як священник може бути офіцером. Приклад НАТО для них не є авторитетом”

Про те, як розвивалося військове капеланство в нашій країні, як воно змінювалося під час війни і про проблеми, з якими стикаються, ми і поговорили з владикою Іоаном і капеланом Костянтином Холодовим.

“Немає більшої любові, аніж віддати життя за друга свого”, – ці слова, які на прощанні з загиблими українськими бійцями промовляють священники, втішаючи рідних і друзів, одночасно є правдивими і болючими. Але самі чоловіки, які пішли на війну, сприймають їх з великим розумінням. Більше того – самі підходять до священників, спілкуються, про щось питають. Необхідність у розмові з представником церкви виникає у них і безпосередньо на війні, в окопах. Коли гостріше відчувається тонка грань між життям та смертю, коли виникає питання у віруючих: “А як же заповідь “не убий”, коли іде війна?”, присутність священників безпосередньо на лінії вогню виявилася вкрай необхідною. І залишається потрібною дотепер. 

– Сучасне капеланство в Україні бере свій початок з кінця 90-х років, але тоді церкви швидше намагалися бути присутніми у військових структурах, – говорить владика Іоан. -Ця присутність фактично виявлялася в тому, що капелани різних конфесій почергово посилалися в миротворчі місії в Ірак, Косово, та й це було недовго. В інших випадках це скоріше нагадувало волонтерство. Якщо хтось із капеланів проживав неподалік від військових частин, він якимось чином цю частину духовно опікував. Свого часу була створена Рада душпастирської опіки, в яку входили представники різних церков: Московського патріархату, Київського патріархату, греко-католицька, потім туди увійшли протестанти. Сформувався дорадчий орган при міністрові оборони. Так було до 2014 року, до початку війни, точніше, до Майдану. Під час Революції Гідності сформувалася когорта капеланів, які брали активну участь у душпастирській опіці тих, хто боровся за свободу України. Перші козацькі сотні, які утворилися на Майдані, мали своїх священників, капеланів, які з початком бойових дій пішли на схід країни. Так вони фактично стали військовими капеланами у справжньому сенсі цього слова.

– Ми всі, як і багато громадян країни, передусім зайнялися допомогою: возили продукти харчування, амуніцію, все, чого не вистачало на війні. Капелани займалися пошуком бронежилетів, яких тоді не було навіть у армійців, розгрузок, касок, акумуляторів, ліхтариків, цвяхів, бензопил… Діставали все, крім зброї. До цього волонтерського руху підключилися священики зі всієї України. Вони їздили на схід України хаотично, не систематизовано, до тих бійців, яких знали особисто. Як правило, це були ті, хто пішов воювати з їхнього села чи міста. Але все це не є капеланством у тому сенсі, який закладено в це слово. Коли капелан приїжджає на війну на три дні, максимум на тиждень, він не встигає провести глибинну духовну роботу. І коли в 2015 році війна перетворилася на позиційну, окопну, з’явилися ті проблеми, заради вирішення яких до нас звернулися з Міністерства оборони з проханням відправити на фронт побільше капеланів, які б могли духовно працювати з бійцями, перебуваючи поряд з ними в окопах. І не на три дні, а на довший строк.

– Так. До нас звернувся покійний нині генерал-полковник Геннадій Петрович Воробйов. І церква на його прохання відгукнулася. У 2015 році мене обрали Главою капеланської служби, тому що попередній голова, отець Дмитро Садов’як, тяжко захворів і в результаті помер від хвороби. Він застудив хребет, саме перебуваючи на сході в одній з поїздок. Він не міг активно звершувати службу, чому й було прийнято рішення мене призначити. Ми почали згуртовувати священників, які допомагали розбудовувати капеланську службу.

– На лінії вогню військовий перебуває в постійному напруженні, це постійний стрес. Там немає можливості відключитися від того, що відбувається. Там сплять зовсім мало, несучи постійні чергування. Там починаєш розуміти, що просте спілкування з духовною людиною надзвичайно важливе військовослужбовцю. Тому що там йому немає на кого обпертися, крім своєї зброї та свого бойового побратима. Знаючи, що в будь-яку хвилину може початися обстріл, бій, він може загинути і ніхто не може гарантувати, що залишишся живим, потрібна була духовна робота, яка полягала в тому, щоб дати перспективу – набагато дальшу, ніж просто земне життя. Потрібно було пояснювати, що земне життя не завершується тут, всі дії, які ми робимо, є підготовкою, закладенням фундаменту для більш важливого. Це було першою необхідністю. По-друге – капелан в той час проводив потужну роботу з викриття дезінформаційних вкидів “руського міра”, які активно просувалися серед військових, демотивуючи їх.

Тоді ще наші військовослужбовці не розбиралися в конфесійній приналежності священників. Вони з довірою ставилися до всіх. Згодом вияснялося, що хтось замість того, щоб допомагати, навпаки: деморалізує, говорить про те, що не потрібно стріляти, а треба любити тих, хто на тій стороні, треба не воювати з ними, а маємо зрозуміти: це ж наші браття. Пам’ятаю, новоспечений командир батальйону, який мав досвід війни в Афганістані, зібрав колектив, готувався вже до виходу на війну. І тут в підрозділі зненацька з’явився батюшка, після спілкування з яким частина хлопців кинула зброю і повернулася додому. Коли почали це досліджувати, виявили, що це були священники московського патріархату…

– Ми відслідковували кожний епізод, де вони шкодили. Як тільки чули про подібне, відразу включалися, щоб виправити думки людей, які підпали під їхні впливи. І з 2015 року за два роки нашої діяльності вдалося витіснити представників московського патріархату, які до війни тотально зайняли військові частини. Але завдяки тому, що почали приходити нові командири, з ними контактували наші священники, і вже бойові офіцери приймали рішення: не дозволяли заїжджати священникам московської церкви, розривали угоди на оренду приміщень, де ті влаштовували свої каплички. Останній їхній оплот зруйнувався у… президентському полку.

Наразі залишився лише один військовий капелан московського патріархату, якого ми не витіснили, тому що нас попросили його не чіпати. Він служить в 40-ій васильківській бригаді. Там було проведено опитування. Більшість військовослужбовців проявили прихильність до представників Київського патріархату, тоді ще не було об’єднаної церкви. Але командир пошикував усіх і спитав: хто за те, щоб батюшка, залишався капеланом? Що скаже стрій? Якби питали анонімно – може, результат був би іншим. А в строю… Зрозуміло, ніхто не сказав ні слова проти батюшки. Таким чином було аргументовано, що він там залишився. Та й нас переконали, що у нього контракт до певного часу, і він його не буде продовжувати. Більше ніде представників московського патріархату немає. І це заслуга військових капеланів. Було декілька капеланів, які, ми знали, при об’єднані церкви перейдуть в українську церкву. Так і сталося.

-Так було в київському шпиталі, – додає отець Костянтин Холодов. – Підл час утворення Помісної церкви він став священником православної церкви України і залишився капеланом при госпиталі. Як служив, так і служить. Прекрасний священник, хороший капелан.

Необхідність капелана у воєнних умовах є нагальною. Звісно, якщо це капелан фаховий і знає, що він робить. Присутність священника у бойових умовах, у зоні бойових дій надає військовослужбовцю не просто надію на життя вічне. Вона виявляє важливість його роботи, духовно його підтримує. Солдат може бути віруючим чи невіруючим, але коли знає, що крім близьких людей і командирів його підтримує ще й Церква, це надихає виконувати завдання більш ефективно. Капелан пояснює бійцю необхідність боротьби за свою землю, свою країну, свій народ. Пояснює не з точки зору, як це пояснив би замполіт чи ідеолог, а з точки зору історії держави, вічності. Твоя земля – твоя святиня, те, що дав тобі Бог. І ти маєш це захистити, а не віддати на поталу ворогові. Пояснювати це і є основним завданням капелана на передовій. А ще війна – це певний хаос. Духовний хаос, де солдату часто здається, що Бог покинув його. Тому завдання військового капелана  – вивести солдата з цього хаосу, показати йому світ, який впорядкований Самим Богом.

– На період 2015 року якраз була дуже важлива така допомога, – продовжує владика Іоан. – Бо багато сумнівалися, чи правильно вони роблять. З того боку говорилося, що за вбивство брата-слов’янина буде смертний гріх. І коли церква пояснює священне писання, як діяли саме віруючі народи, як захищали свою землю, які є воїни-великомученики, яких шанує церква. Це укріпляє у вірі і діях.

Снайпери – це та категорія бійців, яка найбільше потребувала пояснень і заспокоєння совісті, в чому і допомагав капелан. “Ти зупиняєш ворога, а не вбиваєш ближнього свого”, – пояснювали ми.

Також продовжувався процес надання певної гуманітарної допомоги. Він припинився десь у 2017 році, коли армія вийшла на більш-меньш нормальний рівень забезпечення.

– Важливо згадати, що з 2015 року було проведено організаційну роботу, прийнято рішення Священного Синоду і зобов’язано всі єпархії організувати ротації священників як військових капеланів, – говорить владика Іоан. – З усієї країни поїхали священники в зону АТО. Але не прямо на війну. Спочатку вони проходили тижневу військову підготовку на базі Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Там давали знання, вкрай необхідні на передовій, починаючи від структури Збройних сил – що таке взвод, рота, батальйон, бригада, полк, які існують звання. Два дні проходили тактичну медицину на Трухановому острові, де вивчали склад військової аптечки, вчилися застосовувати її до себе і свого ближнього в заданих ситуаціях. Пройшли вони і протимінну підготовку: як правильно себе поводити коли ти потрапив на мінне поле, їх вчили розпізнавати вибухові предмети. Також був курс кризової психології – що відчуває людина, яка входить у бойові дії і повертається з них. Навіть невеличку юридичну підготовку влаштували: ведення воєн, конвенції. Але ми вже тоді розуміли, що вони не діють у цій війні. Тому капелани знали, що вони не можуть бути на передовій у підрясниках. Священник на війні має бути у формі, щоб його не могли ідентифікувати снайпери, щоб святі отці не стали першою ціллю нарівні з командиром підрозділу та медиком.

– Відбулося 25 ротацій на війну. Кількість капеланів, які одночасно працювали на передовій, варіювалася від 30 до 70 чоловік. Капеланів завжди не вистачає. Але церква більше не могла знайти священників і фінансувати їхні поїздки. Квитки, харчування в монастирі під час навчання, обмундирування, форма, взуття, – все це ми забезпечували самі. На місці вже бійці давали бронежилети. Дуже швидко вибудувалася система: головні капелани зони АТО та секторів приймали кожну ротацію, розвозили по військових частинах в їхньому секторі.

Близько 600 капеланів пройшли через бойові дії. Є серед них контужені, поранені, ті, хто був у полоні бойовиків, ті, хто в результаті зазнаних на війні хвороб померли через сердечні проблеми, цукровий діабет, гепатит тощо…

– В 2017 році ситуація почала змінюватися. Це пов’язане з прийняттям рішення про введення штатних посад капеланів у Збройних силах, Нацгвардії, прикордонних військах. Капелани, які їздили в ротації, почали заповнювати штатні посади, припинилася ротація на війну, бо ми не могли вже зібрати всіх – більшість пішли на посади.

Зараз із 85 священників-капеланів – 55 представники нашої церкви, 17 – греко-католики, шість протестанти і один московського патріархату.

Але заявка від Збройних сил – 116 капеланів. Ми не можемо заповнити залишок посад. За опитуванням вони належать саме нашій конфесії. Але наші священники також співпрацюють із Нацгвардією – там 37 посад, і з прикордонною службою, де 32 капелани нашої церкви і шість – греко-католицької церкви.

Ми не змогли заповнити всі місця, бо деякі військові частини у тих місцях, де наша церква мало присутня: Одеська, Миколаївська області. Там максимально представлений московський патріархат. Щоб капелан приїхав туди на посаду, його потрібно забезпечити житлом. Такої можливості у нас, на жаль, немає.

– Слід пам’ятати, що ці посади не військові, а цивільні, – додає отець Костянтин Холодов. – Це є основною проблемою. Стаючи на посаду, капелан має статус “працівника Збройних Сил України”, який не передбачає забезпечення житлом, харчуванням, медичною допомогою, та й грошове забезпечення мінімальне. Ставка капелана – сім тисяч гривень. Але командири часто ділять одну ставку навпіл,пояснюючи це тим, що може прийти ще капелан іншої конфесії, але, як правило, він не приходить. І капелан служить на півставки, тобто на три з половиною тисячі. Хіба можна зараз прожити на такі гроші?

– У такому форматі, який був впроваджений до 2017 року, капеланство далі розвиватися не може, – каже владика Іоан. – Ми неспроможні замість держави фінансувати капеланство. Тому реформа капеланської служби для нас зараз дуже актуальна річ, яка вийшла на перший план.

– Ми хочемо підвищити статус капелана до рівня офіцера, – відповідає отець Костянтин Холодов. – Так, як це є в арміях НАТО і в тих країнах, які себе поважають.

– З 2017 року ми пояснюємо ідею, що капелан повинен бути військовослужбовцем, що це цілком притаманний для капеланства вид служіння, – додає владика Іоан. – Тоді капелан зможе віддаватися з більшим натхненням частині, де служить. Якщо капеланська служба не буде реформована в рамках реформування Збройних Сил України, вона просто розсиплеться. Найбільш мотивовані капелани зараз ідуть з посад капелана, здобувають відповідний фах, підписують контракти і переходять на посади психолога або офіцера по роботі з особовим складом.

На даний час священники готові іти на службу військових капеланів як військовослужбовці. Не один рік проводиться підготовка до цього. Близько 20 студентів академії, священники вже пройшли військові кафедри, отримали офіцерські звання, підготовку, початкову базу військовослужбовця. При введенні військово-облікової спеціальності всі вони готові займатися капеланством.

– Ми зустріли певний спротив. Православна Церква України – найбільша конфесія, якої чомусь остерігаються представники деяких інших конфесій. Причому ми пліч-о-пліч служимо на війні, вони – наші брати, але на рівні керівної ланки саме інші конфесії дуже бояться, що буде введено військово-облікову спеціальність “капелан”, і виступають проти цього формату діяльності капеланів. Вони за те, щоб капелан залишався цивільним. І пропонують формат, щоб можна було збільшувати присутність своїх капеланів, який вони можуть дофінансовувати з власних джерел з-за кордону, завдяки допомозі діаспор. Наша церква цього не може собі дозволити.

Частина конфесій, з якими ми комунікуємо, за те, щоб капелани були військовими. Василь Миколайович Хіміч представляє декілька гілок протестантизму, сам колишній військовий. Він у принципі за такий формат. Але є протестанти, які проти цього. Вони показали себе з дуже дивної сторони. Намагалися входити у військові частини, і щоб їх там нормально сприймали, вдягали підрясники, хрести, брали в руки кадила. Я не міг уявити, що протестант дозволить собі надягнути на себе одяг іншої конфесії і піде кропити, проповідувати з хрестом у руках. Але вони займаються такою мімікрією. У таких протестантів мета суто місіонерська – не служити військовим,а захоплювати собі душі, переконувати їх, навертати в свою конфесію.

В Міністерстві оборони є департамент управління морально-психологічного забезпечення. В ньому є відділ по взаємодії з капеланами. Всередині цього колективу системно,постійно уникають рішення цих серйозних проблем. Так було і під час ухвалення положення про капеланство. Туди було внесено пункт, який ставить нашу церкву в завідомо невигідне положення. Тобто, якщо в підрозділі вводиться друга посада, то її має обіймати капелан іншої конфесії, ніж є більшість. І бригади, в яких 90 відсотків православних, і дві посади капелана, мають надавати одну – представникам нашої церкви, а другу або протестантам, або греко-католикам, хоча бійців, які дотримуються цієї віри, – три-п’ять відсотків.

-І, як правило, ця посада залишається вільною, – додає отець Костянтин Холодов. – Ми зіткнулися з певним нерозумінням цієї проблеми. Деякі військові старої радянської закалки не розуміють, як священник може бути офіцером. Приклад НАТО для них не є авторитетом. А є картинкою з художнього фільму.

Бригадний генерал військово-повітряних сил США ДЖЕСІКА МЕЄРАН

– Кожна країна має свої нюанси. Цивільні посади військових капеланів має Німеччина. Але треба пам’ятати, що воно було розформоване після 2-ої світової війни, країна була демілітаризована, і капеланство також. Там капеланам не дозволялося бути військовим. Це перша країна. А друга – Туреччина. Ще від Ататюрка існує закон, що Туреччина – світська держава і імами не можуть керувати нічим і ніде. Духовні особи були відділені від збройних сил. Але зараз у Туреччині робляться кроки, щоб повернути до війська військових капеланів. Тобто, відповідно до досвіду більшості країн НАТО – капелан є офіцером і це нормально.

У Канаді саме священники сформували армію, коли була визвольна війна, деколонізація. Місцями рекрутингу стали місцеві церкви. Священники записували на війну своїх прихожан. Себе вони писали останнім іменем вже після всіх і разом з усіма ішли на війну. Так було створено капеланство в Канаді. У Сполучених Штатах капеланство було створено першим указом Джорджа Вашінгтона. Він розумів важливість священника на війні, бо сам воював, був воєначальником. Потім уже пішли інші укази – про парламент і так далі. В усіх країнах НАТО, навіть у тих, які зовсім нещодавно були в складі Радянського Союзу (країни Балтії), теж капелани є офіцерами.

-Канадська школа капеланів проводила заняття у Львові, в Канаді і Києві, – додає владика Іоан. – Ми їздили на щорічну зустріч головних капеланів країн-членів НАТО та партнерів у Берлін, до нас приїздять капелани Балтії. Наші священники туди їздять на заняття. Міжнародний досвід показує, що найефективнішим капелан буде тоді, коли він буде одним із військових. Капелан не зрозуміє до кінця проблем військовослужбовця, до тих пір, доки не стане військовослужбовцем.

Отець Костянтин Холодов та владика Іоан в Берліні на зустрічі головних капеланів країн-членів НАТО та партнерів

-Одного разу товариш по АТО, командир підрозділу сказав мені такі слова: “Поки ти не будеш один із нас, ти не зрозумієш, як і чим ми живемо”, – додає отець Костянтин Холодов. – І коли ти весь час поряд із бійцями, це не тільки підносить їхній бойовий дух – це піднімає і твій власний авторитет. Сам капелан по-іншому себе відчуває – бо стає повноцінною, невід’ємною частиною цього організму.

– Тяжко зробити, бо це стосується сфери почуттів. Але коли почалися розвалюватися родини, з’явилися конфлікти в колективах, командування швидко зрозуміло: там, де є капелани, негативна статистика іде вниз. Одному з керівників капеланської служби армії США ми ставили питання: як ви вирішуєте таку проблему, якщо командир якогось підрозділу не хоче брати в штат капелана. “Тоді ти береш відповідальність на себе за всі суїциди, всі конфлікти, які будуть у військовій частині, несеш безпосередню відповідальність за все це” , – так відповідають наші американські колеги на такі вчинки командирів.

Головне, що ми показали за ці роки, що ми поруч, що ми з нашим військом, що ми з нашою армією. І надалі хочемо бути поряд. Так, нам є куди розвиватися, є, що робити, як покращувати роботу.

Полковник Володимир Яцентюк, який сьогодні очолює Управління морально-психологічного забезпечення, навів такі дані: в жовтні було проведено опитування щодо забезпечення душпастирської опіки особового складу у військових установах. І 91 відсоток респондентів зазначили необхідність штатної посади військових капеланів. Це свідчить про єдине – ми потрібні.

Ми знаємо свій потенціал, і ми можемо принести більше користі нашому війську, якщо відбудеться реформування.

– Вони заїжджають в зону ООС із своїм підрозділом. Але якщо капелан не поїхав із своєю бригадою, це є серйозний прецедент, з яким ми розбираємося. І такі випадки були. Ми навіть звільняли капеланів з посад, міняли на інших, бо бачили невідповідне ставлення до свого служіння. Коли бригада іде в зону ООС, він має бути там, а не в ППД. Але це потребує тих самих соціальних гарантій. Тому що капелан може не повернутися або повернутися калікою. І в такому випадку родина не отримує жодних компенсацій. Це, звісно, демотивує капеланів. Тому що у кожного є сім’я, яка ставить питання: “Якщо ти не повернешся, що нам робити?” Тому нам потрібна реформа в плані військово-облікової спеціальності.

Ми вже працюємо над документами, які будуть організовувати капеланську службу, як ми бачимо, якою вона має бути. Там прописані цілі та задачі, які стоять перед капеланами, які відносини мають бути, кому священник має підпорядковуватися. Також ми розробили Доктрину капеланської служби, функціонал, обов’язки. Збройні сили вже можуть нею користуватися. Працюємо над законом “Про військове капеланство”, який, власне, дасть змогу ввести військово-облікову спеціальність. Крім того, продовжуємо працювати всередині капеланства. Шукаємо кадри, які можуть обійняти відкриті посади.

Наша мрія – при введені військово-облікової спеціальності, щоб в одному з навчальних закладів Міністерства оборони відкрилася капеланська школа, де б Збройні сили готували собі капеланів. У країнах світу такі школи існують, більше того – кожний рід військ має свою школу, готує капеланів, які будуть працювати саме з їхніми кадрами: артилеристами, спецпризначенцями, десантниками…

Було б добре, щоб на даному етапі було створено незалежну вертикаль від Управління морально-психологічного забезпечення, яка б займалася суто службою військового капеланства. Це буде міжконфесійна структура, до якої увійдуть фахівці Генерального штабу, капелани тих конфесій, які присутні в армії. Тоді піде розвиток капеланства, нам не будуть заважати.

і особисті поїздки на схід…

– Особливо запам’яталися перша і одна із останніх.

Перша відбулася у червні 2014 року. Наші звільнили Щастя. Я до цих пір бачу ту дорогу, яка веде до міста, чудовий асфальт якої весь побитий мінами. В зеленці стояла вкопана наша артилерія, важка техніка, якої тоді було не дуже багато. Я тоді побачив хронічно невиспані очі наших військових. Потім ми довго переїздили вже на Донеччину, на околиці Слов’янська, на гору Карачун. Там я зустрів першого снайпера. Він до мене сам підійшов – поговорити. Ми пройшлися по позиціях, окропили їх святою водою. І там мені казали, де прострілюється, а де ні. До цього я не розумів, що до чого.Там, на горі, показали бачок, розірваний міною, яка прямісінько влучила, коли там варилася їжа. З таким “трофеєм” ми повернулися додому.

Ми обходили позиції з молитвою. Але бійці “Азова”, язичники, попросили, щоб ми до них не приходили, не кропили. Ми не нав’язували нічого, просто оминули їх. Вони ж воюють за Україну, і це прекрасно. Хай надихаються своєю вірою. Поряд уживалися різні віри з однією метою – за свободу, за майбутнє України.

Одна з останніх поїздок відбулася восени, коли одна з бригад морської піхоти проводила ротацію. Бійці попросили нас відслужити літургію. Зібралося чоловік двісті. Це були морські піхотинці, які виходили з позицій, готувалися повертатися додому. Літургія під відкритим небом поруч із лінією зіткнення, де разом молилося і небесне воїнство, і земне, – це було щось неймовірне. Тепла осінь. Ми привезли з собою хор Київської Православної богословської академії. Не просто два чоловіки, не попадаючи в ноти, співали, а академічний колектив з регентом. Семеро чоловік. Тиша. Сонце, яке тільки сходить. І божественна літургія. Це було вражаюче.

– Бог нам обов’язково допоможе перемогти. Тільки ми не знаємо, коли це буде. Тому що Бог дає нам змогу переживати цю війну з певною метою: щоб ми змінилися. І для цього відтерміновує перемогу над ворогом і супостатом. Бог може все облаштувати так, що Росія миттю виведе свої війська з нашої землі. Але це не відбувається швидко. Значить, український народ ще має щось пережити. Все, що відбувається, потрібне для становлення української держави, для народження нації. Ми маємо цінувати виборене. І українець завжди має захищати українця.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться