Ірина Рибакова з пресслужби 93 ОМБр “Холодний Яр”: “Журналісти, які наважилися піти у ЗСУ, щоб працювати у пресслужбах, не мають перебувати на якихось незрозумілих посадах”

Колишній менеджер з комунікацій у міжнародній організації у певний момент життя зрозуміла, що її "нічого, крім армії, не цікавить". Про посади кухаря та "діловода діловодства" в армії, навчання на гранатометника без жодного пострілу, системну проблему оформлення пресофіцерів, відповідальність за акредитованих у ООС журналістів, Піски, Авдіївку та луганський напрямок.

1 січня 2015 року, у день народження Степана Бандери, я пішла на смолоскипну ходу. А там усі люди – у військовій формі, усі мої знайомі у військовій формі… І я раптом усвідомила, що потрібно і мені їхати на війну – адже відбувається щось дуже важливе, а я залишаюся осторонь.

На той час я малювала на футболках і продавала їх, і я ще подумала: якраз не працюю зараз постійно… Та почала шукати, куди б мені поїхати. Але всі почали відмовляти мене: “…та куди тобі їхати? Там стріляють!” Навіть волонтери, які не заїжджали далі якихось блокпостів, почали “приватизувати” війну: “Це ми туди їздимо, а ти не їдь. Там стріляють”. Кому б я не писала – усі відповідали мені, що їхати на Донбас не треба.

Потім мені дали телефон Олега Куцина, командира добровольчої чоти “Карпатська Січ”. Я дзвонила йому, дзвонила, але він морозив мене: “Давайте пізніше…” Я казала, що готова допомагати будь-чим, що стригти вмію (колись я закінчила перукарські курси), що поприбирати можу… Що завгодно.

Зрештою, мене все ж таки запросили до “Карпатської Січі”. Я перебувала на базі у Кураховому, займалася складами, впорядковуванням того, що там було, видавала потрібні речі бійцям. Звичайно, стригла побратимів. Необхідно було і зустрічати волонтерів, які приїжджали до нас – нагріти заздалегідь приміщення, де вони ночуватимуть, підготувати ліжка, потім заселити людей…

В один з днів з бази я поїхала до друзів у Піски. Там я багато фотографувала. І з того дня мої фото почали ставити на сторінку “Карпатської Січі” у Facebook, а потім вирішили, що саме я маю вести цю сторінку. І я почала вести її – писати, викладати інтерв’ю з бійцями та фотографії.

Фото: Ірина Рибакова

Охоплення сторінки було шалене. Напишеш про якогось свого побратима, опублікуєш, а за мить – вже 70 репостів. Хоча підписників ніби і не дуже багато було – близько 9 тисяч під кінець моєї роботи. Однак дуже великим був запит суспільства на тему війни.

Потім “Карпатська Січ” почала легалізуватися у складі 93 ОМБр, всі готувалися підписати контракти. На той момент я не готова була просто взяти та поїхати на війну на роки, без відпустки, без нічого – адже ти не розумієш, у яких умовах опинишся. Не готова була не мати можливості приїжджати додому. Морально не готова… І я повернулася у Київ.


Фото: Ірина Рибакова

Мені тоді якраз запропонували посаду менеджера з комунікацій у Transparency International Україна. Для мене робота у міжнародній організації була можливістю професійного зростання. До того ж, ніколи до цього я не працювала у піарі – займалася виключно журналістикою. Я погодилася.

Почала працювати, все пішло добре, всі були задоволені… і робота мене засмоктала. Але все одно залишалася думка про те, що усі мої побратими пішли в армію, підписали контракти, легалізувалися… А я – ні. Я лише їздила на війну, до своїх, під час відпусток.

А потім на роботі у мене стався кризовий момент, були систематичні завали, і ніхто не помічав, скільки роботи я виконую (хоча пізніше мою роботу розподілили поміж трьома працівниками). І у мене зникло бажання працювати. Це називається професійне вигоряння. Я звільнилася. У Transparency International Україна пропрацювала 2,5 роки.

Коли я тільки почала думати про звільнення – прислухалася до себе, зважила усі “за” та “проти” і зрозуміла, що єдине, що мене цікавить у цей момент життя, це можливість піти в армію. Я зрозуміла, що більше нічого мені не цікаво, що я не хочу шукати ніяку іншу роботу – і почала дзвонити побратимам. Подруга Ніка порадила мені поспілкуватися із Декстером та Змієм з пресслужби 93 бригади.

Фото: Ірина Рибакова

Я подзвонила хлопцям і сказала, що хочу працювати у пресслужбі. Мене попросили вислати резюме, і я зробила його доволі промовистим – засвідчила, що можу робити відео, показала свої фотографії з війни, які вже використовувалися на плакатах, на календарях, додала свої тексти.

Мене запросили на співбесіду, я приїхала, але… співбесіда тоді так і не відбулася. Вдруге на співбесіду я приїхала на славнозвісний Ширлан, і там мені видали відношення на посаду кухаря. Баба – отже, будеш кухарем (сміється). Мене вирішили якось протягнути у бригаду без “учебки”, якнайшвидше.

Фото: Ірина Рибакова

Відношення було на кухаря, але коли я прийшла у військкомат, у моєму військовому квитку написали: “діловод діловодства”. Як у Зеленського! А коли я вже опинилася у бригаді – на посаду діловода мене не поставили. Оформили кравцем. Хоча у мене є вища освіта, я прийшла працювати за своїм фахом, і по-хорошому мені могли б ще у військкоматі присвоїти мамлєя.

… Найбільше я боялася насправді опинитися на одній з номінальних посад, якщо когось із командирів “попаяє”. Дуже не хотілося бути кухарем – цього я просто не витримала б. Я і вдома не готую.

Мій дядько, мамин брат – полковник. Коли я йшла в армію – він сказав: “Ти знаєш, скільки в армії дебілів? Ти будеш домовлятися про одне, а потім зміниться керівництво, і тобі скажуть: все, давай, іди на кухню…”

Та й з огляду на досвід моїх знайомих, які оформилися раніше, боятися такого розвитку подій було цілком природно.

Фото: Ірина Рибакова

У бригаді мої страхи не підтвердилися. Я почала працювати у пресслужбі. Тільки от з посади кравця мене згодом перевели на посаду комірника, причому потайки. Офіційно я числилася у ГМЗ (група матеріального забезпечення, – Ред). І командир ГМЗ без мого відома перевів мене на посаду комірника – посаду із найнижчою з можливих зарплат.

“Ми тебе не бачимо! – пояснили мені таке рішення. – Коли ти вже станеш у стійло?!” Тобто? Я не корова, щоб ставати у стійло… Те, що я прикомандирована наказом комбрига до пресслужби та що працюю там на повну, нікого у ГМЗ не хвилювало. Хоча під час оформлення мені сказали, що у ГМЗ я числюсь суто формально, мене навіть з командиром не познайомили.

Фото: Ірина Рибакова

Ситуація була дуже образлива. Я пішла до комбрига, і він відповів мені, що без “учебки” мене не можуть поставити на кращу посаду – тому потрібно їхати вчитися.

Так я поїхала на Старичі – навчатися на гранатометника. Якби мене одразу відправили в “учебку” – я, мабуть, одразу вирішила б, що дарма пішла у армію. Але я відслужила вже 9 місяців, і розуміла, що маю куди повертатися.

Фото: Ірина Рибакова

Мені казали, що гранатомет сильно глушить, і у Старичі я взяла із собою беруші. У результаті я так і не розпакувала їх, так і привезла назад у пакетику… Уся наша група гранатометників жодного разу так і не стріляла з РПГ-7. Казали “немає пострілів”. Зате у казарму приходили тітки-сержантки та обшукували наші тумбочки, забирали звідти все, що тримати у тумбочці “не положено” – наприклад, резинку для волосся, туалетний папір… Отже, цієї справи я навчилася не дуже.

Хоча, звичайно, якби я хотіла – з гранатомета я давно вистрілила б. Мені пацани нещодавно кажуть: “Давай, стрільнеш! Є постріли!” А я дивлюсь – такий захід сонця гарний… І кажу одному з бійців: “Якщо ти станеш і шмальнеш – у мене така картинка буде!” Мені шкода цей вистріл витрачати на себе, я не хочу, щоб він полетів незрозуміло куди. А людина знає, куди лупити. А у мене – буде кадр шикарний.

Фото: Ірина Рибакова

Я ж одразу розуміла, що саме це – моя робота. Але мене поставили на посаду гранатометника і платити стали трохи більше. Хоча логічніше і зручніше для всіх було б, якби люди офіційно числилися тими, ким вони насправді працюють.

Це системна проблема, яка стосується усіх бригад. Пресофіцери у бригадах є або людьми, які колись отримали офіцерські погони, але не вчилися на журналістів – були замполітами, “піджаками”, або це журналісти, які не мають офіцерського звання і ніяк не можуть стати на свою посаду – і залишаються на папері, умовно кажучи, комірниками. Це дуже по-армійськи.

Спочатку ми були в районі Волновахи, а потім – вийшли на ППД. Тоді якраз ввели військовий стан, і тому ми без полігона поїхали в Авдіївку. Лише трохи посиділи на ППД – пощастило!

Авдіївка неймовірна. Пам’ятаю, як я перший раз побачила Піски, побачила цей апокаліптичний антураж, цю війну – таку, як показують у кіно. Такі ж емоції викликала у мене і Авдіївка, де ми жили у розбомбленому будинку. Це була цікава ротація, я зробила багато хороших знімків…

Перевага роботи у пресслужбі – в тому, що ти катаєшся по всій лінії відповідальності бригади, причому буваєш саме там, де відбувається щось. Там, де якийсь двіж. Тому що на одній позиції можна і пів року просидіти без жодних подій… А ти завжди у новому місці! Важливо тільки знати бійців, і не менш важливо завоювати їхню довіру. Ти привозиш журналістів, бійці мають тобі довіряти – тому, що ти допускаєш на їхні позиції незнайомих їм людей. І ти кажеш їм: “Цей чувак нормальний”. Або, якщо не знаєш журналіста ще, або він з підозрілого видання, кажеш: “За цим потрібно приглядати”. Щоб не відзняв нічого зайвого.

Фото: Ірина Рибакова

Було у нас один раз, що привезли журналіста іноземного, і мені начальник пресслужби сказав з ним з’їздити на позицію. На зворотному шляху кажу: “Дайте мені візиточку, будь ласка, щоб я подивилася ваші фото потім”. Він дає, я заходжу згодом у його Instagram та бачу, що він тільки-но приїхав з “ДНР”. Я думаю, що він мав нейтральну позицію. Але ж його ніхто не перевіряв! Його публікації ні в кого не викликали питань. Усі журналісти проходять акредитацію – а потім на нас перекладають відповідальність, кажуть “то не пускайте їх”…

… Скажімо, Ману Брабо – чудовий іспанський фотожурналіст! У нього такі неймовірні кадри! Але коли він знімав наш “конфлікт”, він сказав: подивіться, я навмисно переплутав кадри, вони однакові – і українські військові, і “ополчення”. Зброя однакова! Ну, так… Але є один нюанс невеликий. Це не “ополчення”, це російські війська – але він про це не каже.

У Авдіївці було цікаво, але не було таких бойових дій, таких зрушень, як зараз – у останню нашу ротацію в районі Новотошківського. Ми просувалися вперед! Було стільки інформаційних приводів. Наприклад, наші розвідники дістали відео, як російські снайпери “шаряться” навпроти нас.

В армії я вже 2 з половиною роки. Планую залишатися у ЗСУ. Наразі я керую усіма процесами у прес-службі, працюємо ми добре, зокрема – у нас понад 80 тис. підписників на Facebook. У періоди активних бойових дій про нашу бригаду виходило по 25-30 телесюжетів та публікацій на місяць. Мені дуже подобається моя робота.

І я відчуваю, наскільки вона потрібна. Нам протистоїть багатотисячна російська інформаційна армія із величезними ресурсами – телеканалами, сайтами, ботофермами. Вони щодня розповсюджують фейки про нашу бригаду й взагалі Збройні Сили, викривляють дійсність, атакують наші сторінки. Вони мають засоби впливу на міжнародну спільноту, схиляючи її на свій бік, тиснуть на політиків, дипломатів. А ми намагаємося їм протистояти. Причому, часто, поодинці, а не командою. Не системно, а точково. На ентузіазмі.

Фото: Ірина Рибакова

І попри все це, ми часто буваємо успішними. Дискредитуємо противника напередодні важливих переговорів, фіксуємо і поширюємо докази військових злочинів російських військ. Та нам слід нарощувати сили, м’язи для боротьби на інформаційному фронті. І, звичайно, заохочувати людей, які в цьому щось шарять і можуть організовувати інформаційний спротив окупантам. Тож, звичайно, що журналісти, які наважилися таки піти у ЗСУ, щоб працювати у пресслужбах, не мають перебувати на якихось незрозумілих посадах та відповідати на запитання, чому вони “не у стійлі”…

Источник: censor.net
Вам также может понравиться