“Кіборг-беркут” та снайпер “Азова” Хват: “Один мій колишній колега по “Беркуту” перейшов на бік сепаратистів і вже кілька років обіцяє мене вбити”

Історія, яку ви зараз прочитаєте, заслуговує на сценарій до гостросюжетного блокбастеру. Але це – чиста правда. Та ще й не вся – адже герой матеріалу продовжує щодня виконувати бойові завдання на фронті, і ми не можемо ні називати його імені, ні показувати обличчя, ні розповідати подробиці його життєвого шляху.

Це історія про те, як людина з позивним Хват ще до війни добровільно пішла служити до “Беркута” – за завданням націоналістичної організації “Патріот України”, членом якої він був і яка потім стане основою для полку “Азов”. Хват брав активну участь у подіях на Майдані з боку силовиків. Наприклад, штурмував КМДА та Український дім. Був арештований своїми ж колегами, коли проводив вишкіл бійців “Правого сектору” з протидії… “Беркуту”. Далі він пішов добровольцем на фронт до “Азова”, де став успішним снайпером, з виграними снайперськими дуелями в стилі Другої Світової. Втратив дві стопи внаслідок важкого поранення, але зробив собі карбонові ноги в США та продовжує воювати з ворогами. Це історія реального кіборга та офіцера. Точніше, чоловіка, який з дитинства мріяв бути військовим і служити своїй Батьківщині. Історія непересічної людини, яка досі перебуває на війні і не хоче з неї йти, допоки Україна не переможе. Читайте, дивуйтесь і сподівайтесь, що колись він дозволить назвати своє ім’я та деякі подробиці в біографії.

. І років до 18 не мав ніяких особливих проукраїнських поглядів. Адже я зростав у пострадянському суспільстві, де ще дуже сильна була радянська пропаганда і радянські штампи. Вчителі, знайомі, товариші по школі – там майже не було України в головах та думках. Врятувала моя любов до історії. Бо в мене постало питання – а чи справді бійці УПА, дивізії “Галичина”, ОУНівці були такими вбивцями, злочинцями й садистами, як їх змальовували раніше? Для мене було незрозуміло, як людина може свідомо йти на такі випробування, як жити роками в лісі без будь-яких благ – й заради чого? Для того, щоб задовольняти свої “злочинні потреби”? Навіть тоді мені стало очевидно, що в них все ж мала бути якась ідея, і я почав цікавитись, до чого вони прагнули в реальності і чим конкретно їх не влаштовував комуністичний лад.

Тільки там почув про те, що вона просиділа всю Другу Світову війну в радянському концтаборі на Півночі Росії. За політичною статтею. І це при тому, що вона абсолютно не була учасником якогось реального антикомуністичного спротиву. Просто була з “кулацької” родини, яка не захотіла мовчки миритися з тим, що у них забирали землю та майно. До останніх днів навіть донька бабусі, моя мати, не знала про це. Була впевнена, що її мати була в евакуації і просто працювала там. І от тільки на похороні, повторюся, її брат у всьому зізнався. Плюс після цього ми перебирали її світлини та листи. І знайшли листи прадідуся, і вони всі були написані чистою українською мовою. Мені стала очевидною штучність підкресленої російськомовності мого рідного регіону. Яка стала просто результатом репресій радянського режиму проти українців. Потім, знову ж таки, з родинної історії дізнався, яким сильним був спротив у моїй області совку. Як люди брали зброю до рук, не тільки українці, а й греки, болгари. І як совок присилав на подавлення спеціально військові частини, складені з середньоазіатів, щоб ті були якнайбільш безжальними і вбивали всіх, хто протестував проти радянської влади.

військовослужбовцем. Я хотів, звичайно, до Збройних Сил. Але мої батьки були дуже проти цього. Коли я збирався вступати до військового вишу, то зарплата офіцера була жалюгідною. Плюс вони ще пам’ятали, що таке життя родича військового – постійні переїзди по гарнізонах, ніякого особистого життя тощо. І все одно я спробував вступити до військового вишу. Але не пройшов через типу здоров’я. От чомусь у мене в 16 років “наміряли” тиск майже 200. Правда, наступного дня він уже нормалізувався до 120, але цього було достатньо, щоб не пропустити мене далі. Товариш, який зі мною не поступив через той-таки “тиск”, пояснив, що просто у нього вимагали грошей. У мене, до речі, не вимагали, зате, як зараз розумію, даремно я почав на співбесіді одразу розповідати про український патріотизм і все таке. Подумали, що якийсь псих, напевно, навіщо патріоти потрібні в такій армії, як тоді.

Просто відправили з військкомату – і все. Де я прослужив рік як строковик, а потім ще підписав контракт на 2 роки, бо хотілося військової справи. Майже одразу потрапив до роти спеціального призначення, бо саме це мене зацікавило. Однак реальних справ у ВВ було мало, дуже хотілося до чинних спецпідрозділів. Паралельно я таки поступив до військової академії, де вчився заочно. Саме так мене занесло до одеського “Беркута”.

. В Євпаторії впродовж 5 місяців, нас, передусім, ганяли по фізичній підготовці – смуга перешкод, біг, качалка. Так, була й юридична підготовка, й вогнева. І все ж, зараз я розумію, що цього було абсолютно замало для спецпризначенця навіть у поліцейському підрозділі. Особливо – у плані тактики. Бо нас усіх учили на один профіль, хоча, наприклад, було очевидно, що я прагну працювати явно не в роті охорони громадського порядку. Й досить швидко отримав підтвердження цій фіговій підготовці “Беркута”.

(29 вересня 2011 року одеська міліція проводила спецоперацію із затримання чеченця Аслана Дікаєва та його двох спільників. Під час спроби невдалого затримання під Одесою Дікаєв із соратниками вбили двох співробітників міліції, чотирьох поранили та втекли з місця події. Міліція оголосила план “Перехоплення”. 1 жовтня злочинці були виявлені в готелі в районі 8 станції Великого Фонтана. Туди були стягнуті спецпідрозділи міліції та СБУ, в тому числі “Беркут” – всього понад 300 осіб, був задіяний навіть БТР. Упродовж 5 годин велися перемовини, далі почався штурм. Двоє чеченців були вбиті, третьому вдалося втекти, – ред.). Взагалі, це була не моя зміна, тому “опера” та даішники взяли на виїзд інший екіпаж. Ніхто до серйозних сутичок не готувався, щонайбільше, була інформація, що в зловмисників – два травматичні пістолети. Та й ніхто навіть морально в той час не був готовий до реальних боїв. Це був момент, коли навіть у самому підрозділі не було бойових людей – “афганці” вже звільнилися, “миротворців” було дуже мало, ну, а до АТО ще було кілька років. Тому, коли виявилося, що у затримуваних є автомати та гранати, до цього ніхто не був готовий. В результаті 2 вбитих, 4 поранених. Потім все, що мало зброю в області, зібрали на базі. І ми почали шукати їх. По очеретах, усюди. І тут власниця приватного готелю повідомила, що вони – в неї. Ну, але далі була історія з майже повною відсутністю і тоді, і зараз у поліції офіцерів, здатних планувати повноцінне бойове зіткнення. А протистояли нам тоді людина з батальйону Кадирова, кримський кілер та його помічник. Плюс керівництво панічно боялося після попередніх втрат, щоб хоч хтось постраждав з боку міліції. Ну, й потім ми 5 годин методично знищували будинок з усієї можливої зброї, де вони (двоє з них, третій вийшов перед штурмом і втік, – ред.) ховалися. В нас було багато патронів і ми просто прострілювали вікна – а раптом влучиш. Я намагався стріляти по спалахах від автомату, але без поняття, чи влучив. Загалом, все відбувалося чітко в стилі Беслану, коли школу з дітьми штурмували за допомогою танків та хваленого російського спецназу, і величезна кількість дітей загинула. Звичайно, нашу операцію треба було проводити інакше – швидко, раптово, неочікувано, без БТРів, руйнувань та постановки всього міста на вуха. Ну, але ми тоді жили ще повністю в радянській парадигмі – мінімум планування, максимум вогневої міці в одному місці, всіх убити, все відняти.

Під час підготовки в тій-таки Євпаторії основна маса людей була з Криму – там же було багато “Беркута”: в Керчі, Севастополі, симферопольський полк. От кримчани – так, нерідко казали, що непогано було б, якби сюди прийшла Росія. Але абсолютно не через якийсь там уявний “русский мир” чи “язык”, “бендеровцев” тощо. Їхня аргументація була вкрай проста. Ми тоді отримували зарплату 1650-1700 грн, в РФ поліцейський отримував близько тисячі доларів. І от це єдине, що їх реально цікавило. Тому в мене з ними навіть до серйозних конфліктів не доходило – так, максимум на словесному рівні.

Якраз щойно звільнився зі служби у Внутрішніх Військах і повертався додому. І побачив як людина читає книгу із символікою організації. А я вже більш-менш, завдяки інтернету, знав про цю організацію, мені подобалася її активна патріотична позиція. Ну, я й підійшов до чоловіка, який читав книгу – мовляв, як можна потрапити до вас? І він мене потім звів з представниками організації вже в моєму місті, я почав вносити свою лепту.

Якось ми на вишколі відпрацьовували ножовий бій. Билися на дерев’яних ножах із побратимом. І я перехопив ніж по-іншому і вдарив надто сильно, та ще й в око. Слава богу, не вибив. Але з того часу в мене ось таке прізвисько.

. І вважаю, це зіграло непогану роль для організації. Тому що я отримав спеціальну військову підготовку в органах, відповідно, зміг по максимуму передати колегам по організації навички роботи силовиків. Ну, а в міліції правду про мене та мої ідеологічні погляди дізналися вже тільки в лютому 2014-го, коли звільняли. Взагалі, тоді СБУ працювала набагато гірше, ніж зараз. Тому весело згадувати, як, навіть бувши бійцем “Беркута” я, хоч і з закритим обличчям, але брав участь в акціях “Патріота України”, і реально залишався невпізнаним колегами по МВС. І це при тому, що нас було буквально 20-25 людей на місто. І ми в основному просто долучалися до акцій “Свободи” чи “Тризубу”. Так і жив – “двіжував” з “Патріотом України”, а потім – добу через троє на роботу в міліцію.

. Майже щоліта при Януковичі ми проводили в Києві у відрядженнях – наприклад, в судах над Тимошенко. Постійно бачив як мої колеги брали хабарі. Та вони й ділилися – приховувати нічого. Нам, молодим співробітникам, не подобалися спочатку такі речі, ми навіть обговорювали між собою, як ми не будемо брати ці гроші. Але питання дуже швидко поставало руба – або ти береш в цьому участь на рівні з усіма, або ти звідси йдеш.

. Пам’ятаю, як в “учебці” ми приколювалися над ППСниками (патрульно-постова служба, – ред.). Наприклад, у супермаркеті відривали “пищалку” від шкарпеток, яка реагує на виході, та засовували ППСнику за пазуху. Ну, щоб його потім охорона “шмонала”. Хоча в нас були далеко не високоморальні й кращі люди. В основному, це були спортсмени, просто люди, які відслужили в армії й потім зуміли здати залік у підрозділ. Але були й гарні люди, з якими я дружив. З одним із них досі підтримую теплі стосунки, він теж учасник війни, зараз служить в одному ексдобровольчому батальйоні, куди він сам і пішов служити.

Ну, той який давно до РФ втік. Він тоді був різко проти підписання Януковичем євроасоціації. Почав збирати мітинги проти цього. В результаті, його викликали на допит до Головного управління МВС у моєму місті. І прямо там арештували. Одразу зібрався чималенький такий ватно-сепарський мітинг на його підтримку. Ну, й ми, як “Беркут”, у своїх кращих традиціях, розганяли його. Найбільш смішно, що залишалося тоді менше місяця до початку Майдану. І та сама вата, яка невдовзі почала кричати: “Беркут, Беркут”, тоді так нормально отримала на горіхи.

Десь числа 10-го. І я почував себе, знаєте, якось захоплено. Адже радів, що, мовляв, нарешті почалися якісь активні дії для змін у державі. Більшість колег, звичайно, говорило про “майданутих бєндєровцєв”, “нафіг оно всьо надо”. Ну, й ось таки почалася ідеологічна “накачка” – нам показували фотографії хлопчиків-“срочників” з ВВ, яких побили на Банковій та Майдані. Ну, й розповідали страшні історії, які на цьому Майдані звірі і як ми маємо їх перемогти. І для більшості, з огляду на їхній вкрай низький інтелектуальний рівень, все, що казали “отци-командіри” та по тєлєку, сприймалося як істина. А я все обговорив із побратимами. Мовляв, так і так, або звільняюся, або їду. Ми все вирішили – й ніхто, чесно, тоді не вірив до останнього, що Майдан переможе. Й визначилися, що краще їхати – адже, якщо Майдан програє, то краще залишатися служити в міліції. Щоб зберегти всі можливості інформування про те, що там відбувається, ніж все втратити.

. У нас тоді була зведена група з кількох підрозділів. Могли, якщо чесно, дуже легко його взяти. Ми підійшли, нас облили з брандспойту, зібрався натовп. І тут нам сказали – розвертаймося, йдемо. І це було єдине зіткнення – всю решту часу ми сиділи в автобусі в Маріїнському парку і дивилися фільми. Типу охороняли “антимайдан” від того, щоб на нього не прийшов Майдан. Пробув у першому відрядженні до 31 грудня 2013-го. Отримали тоді дві зарплати – 8 тис. грн. І ще 10 тис грн. дали кожному в конверті. І я тоді навіть відкрив перший у своєму житті депозит. Але ці гроші мало хто зберіг. Адже кошти були на картках у банку Захарченка (тодішній міністр внутрішніх справ, – ред.). І коли він утік з країни, то й гроші втекли разом із ним.

Й тоді вже поїхало набагато більше старих співробітників, віком ближче до 40 років. Адже на першу ротацію вони казали – “ну його нахрєн, не поїдемо, там б’ються”. А потім, коли ми приїхали з грошима – всі раптом захотіли. Щоправда, вони від нас сильно відставали в плані фізичної готовності, зате були дуже накручені, набагато більше за моїх однолітків. Жили ми в Ірпені, а возили нас до одного київського райвідділку, де ми безпосередньо базувалися.

. Ми не брали участі в боях із майданівцями, просто нас туди завели і наказали охороняти. І був я тоді єдиним, хто не зняв шеврони “Беркуту”. Бо написав побратимам СМС – мовляв, коли зайдете в середину і будете всіх тут “п*здити”, то я буду єдиний, хто його не зніме, щоб вони мене могли впізнати. Бо всі решта зняли, щоб не “палитися”. Взагалі, у нас була вкрай там проста функція – стояли зі щитами. Добре, що нас випустили за домовленістю з майданівцями – адже самі ми би звідти не вийшли, будівля була повністю оточена та блокована, були відімкнені електрика та вода. Тим більше, в нас не було “вогнепалу”. Правда, в мене був “помповик” КС-23, адже я був снайпером – взяли на цю посаду через гарну стрільбу, хоча на той момент ніякої спеціальної підготовки саме в снайпінгу в мене не було. Але в нас був чіткий наказ – навіть познімати кобури від бойової зброї, коли ми виходили на завдання, щоб не провокувати і не давати інформаційного приводу, що ми стоїмо озброєні. І це при тому, що ми раніше ніколи їх з форми не знімали – вони просто висіли порожні. А якось у райвідділі зустрічали у столовій якусь групу незрозумілих осіб, які ні з ким не спілкувалися і які були озброєні бойовими пістолетами та автоматами.

. Ми навіть переписувалися “Вконтакте” в 2016-му, здається, році. Він вже знав, що я перебуваю на фронті. Я його спитав, мовляв, ти ще живий – намагався витягти на розмову, може, б щось і розказав слово за слово цікаве. Ну, він й відповів: “Поки тебе не вб’ю – не здохну”. До речі, далеко не найкращий був боєць у “Беркуті”. Згадую, як він на наші внутрішні змагання напросився брати участь. Так прибіг пізніше за 40-річних чоловіків. Тож, якщо там вся армія така, то нам пощастило. Показово, що на момент Майдану він вже був штабним працівником, і в тому ж таки Українському Домі його з нами не було.

. Це був початок лютого 2014 року. Ми якраз повернулися з другої поїздки на Майдан. І всі очікували, що хтось таки дасть задню – або Янукович, або формально-записні лідери опозиції. Ну, я й зібрав побратимів, щоб передати їм щойно набутий досвід. Роздали всім щити та дрючки, вчили як протидіяти “Беркуту”. Приїхали мої колеги-“беркутівці” та всіх затримали, і мене в тому числі. Ну, ось тоді мене й викрили остаточно. Скоріш за все, був “кріт” всередині “Патріота”, адже потім, після затримання, там вже були всі фотографії з вишколів, яких ми проводили досить багато. До того ж, з відкритими обличчями, яких взагалі у відкритому доступі не можна було знайти – навіть те, що викладалося, викладалося виключно із замазаними обличчями або в балаклавах. Ну, й от – привезли нас не у відділок міліції, а на базу батальйону. А командир та його заступник по особовому складу дістають навіть такі світлини, які взагалі робилися виключно для власного користування. Навіть чітко мій позивний знали. Почали залякувати, що зараз вишикують весь батальйон, і хай зі мною самі хлопці, мовляв, розберуться. Ну, я цілком вірив – часи смутні, вже був готовий, що можуть і покалічити, й просто прибити як собаку, бо “штірліц провалився”. Але зрештою чомусь сказали, що, мовляв, не хочемо бруднити об тебе руки, тому не буде ніяких кримінальних справ – просто пиши рапорт прямо тут на звільнення. Я й написав. І сподівався, що ще легко відкараскався. Мовляв, переможе Майдан – прекрасно, ні – ну тоді теж щось буду думати.

Через пару днів після затримання мені подзвонили з батальйону і попросили зайти забрати документи. Я вже думав їхати, але тут мене набрав товариш по службі. До речі, теж проукраїнських поглядів, як і я, досі воює на фронті – правда, вже в складі ЗСУ. А у нього батько на той момент служив в нашому Главку. І от він мене й попередив, щоб я в жодному разі не їхав, адже мене миттєво арештують. От тоді й зрозумів, що час терміново їхати з країни. Якби Майдан переміг буквально на пару днів раніше, то я би залишився, звичайно.

(Де і як саме провів наступний рік свого життя Хват, поки що не можна розповідати. Сподіваємося, невдовзі він дозволить розказати повну версію своїх пригод, – ред.).

. І майже одразу відбувся і мій перший бій – у Широкиному. Настільки швидко, що я по суті, ще був цивільною людиною, мене згодом записали типу у волонтери. Вдалося одразу “уработать” сепарського зв’язківця – ми одразу отримали підтвердження по радіоперехопленню. Він намагався відновити перебитий зв’язок. Після цього розпочалося серйозне боєзіткнення, по моїй позиції стріляв гранатометник, а далі почала взагалі працювати артилерія. Довелося швидко переміщатися. Я тоді ще працював один, бо військова організація в нас тоді ще тільки розвивалася. Але вдалося відійти.

Коли почався обстріл, то у нас поранили бійця – “Француза”. Допоміг винести його і вирішив піднятися назад на 4-й поверх того пансіонату, де ми тоді сиділи, щоб забрати далекомір, який залишився там. В цей момент прилетів снаряд з гаубиці, проламав дах, а я отримав один уламок. Але все обійшлося нормально – відвезли до Маріуполя до ЛШМП і дістали його. Наступного дня зв’язався з Черкасом, командиром полку на той момент, і пояснив, що поранення легке і нема сенсу мене тримати в лікарні. Поїхав на базу в Урзуф, і там, між перев’язками, ми й почали формувати вже окремий спеціальний снайперський підрозділ.

. Тому абсолютна більшість інструкторів, які приїжджали до “Азова” нас учити, були вітчизняними. Але також до нас приїхали хлопці з Хорватії, добровольці. Наприклад, Пєна, який свого часу брав участь в операції “Буря” стосовно звільнення Країни від сербів у 1995 році. Розвідник із спецпідрозділів, має гарний бойовий досвід й досі працює з нами як інструктор.

. Вона змушує прокачати всі свої навички, вчить думати. І я зараз не про поправки на вітер. Ні, коли ми заходимо на позицію, то маємо заздалегідь продумати, де може розміщуватися противник, де нам розташуватися, що уразити його, як облаштувати своє укриття, щоб противник нас не побачив, як продумати шлях відходу тощо. Тобто, все, чим займаються всі роди військ в армії, сконцентровані в цій професії. Справжній снайпер може й коригувати артилерію, може застосовувати будь-який тип озброєння. Снайпер завжди сам ухвалює рішення і робить свій бій. Ти сам за все відповідаєш, і якщо постраждав – це тільки твій “косяк”.

. Всі ці зарубки, зірочки на прикладах – це понти для приїжджих. В цьому немає жодного сенсу. Ніяких докорів сумління теж не відчуваю. Я – снайпер, і мирних людей не вбиваю. Завжди прекрасно бачу того, в кого стріляю, й завжди впевнений, що це – вороги. Я їх сюди не запрошував.

. Там тоді постійно працював ворожий снайпер по позиціях морпіхів, що там стояли. При чому, працював професійно і влучно – були загиблі. Не знаю, чи він був кадровий російський військовий. Але по мені працював дуже якісно. Я там опинився, до речі, не через нього – ми охороняли одну нашу технічну групу, яка діяла прямо на передовій. І нам повідомили, що є такий нюанс (ворожий снайпер, – ред.). Ну, й ми вирішили одразу перевірити – адже непідготовлена людина за снайпера прийме навіть автоматника, який вміє вправно стріляти. Але тут ми побачили цього снайпера в “трубу”. Він виліз на засніжене поле в маскхалаті. Але ближче до 10 ранку вийшло сонце, і сніг почав танути, хоч це й був грудень. Ось тоді ми його й змогли побачити. Далі я виліз, щоб перевірити, він це чи ні, й він по мені вистрілив. Не влучив, як ви розумієте. Я теж одразу вистрілив у відповідь, й теж не влучив, бо він встиг пригнути голову. Я перемістився на іншу позицію й знову вистрілив. Й ворог знову встиг пригнути якось голову! Зробив другий постріл, але залишалося незрозумілим – чи він втретє повторив свій трюк, чи все ж таки помер. Стало ясно, що я таки влучив, коли невдовзі побачили, як група повзе його евакуювати. Почали, звичайно, працювати по ній, підключили кулемет. В результаті, забрати тіло вони змогли тільки у сутінках, з використанням бронетехніки. Потім по радіоперехопленню ми отримали точне підтвердження, що він “двохсотий”, навіть ім’я дізналися – Костя. Крім цього було кілька епізодів, коли вдавалося виявити ворога ще на моменті, коли він заходив на позицію.

Ближче до вечора вони підтягнули свою снайперську пару, щоб протидіяти нам. Але ті снайпери припустилися помилки, коли заходили на позицію і не змогли визначити, де ми були. Й вдалося їх знищити. Таких історій було ще дві. Коли чітко було зрозуміло, що ми ліквідовуємо саме снайперів – по зброї та спорядженню.

. Абсолютно точно – кадрового. Він був у новій російській формі, яка “косить” під американську. У нього були зірки на погонах, навіть не закамуфльовані, кокарда на кашкеті, шеврони. Ну, його відпрацювали. І потім по радіоперехопленню пройшла інформація, що це якийсь родич високопоставленого генерала російського був. Якого цей генерал відправив отримати їхній варіант УБД. А потім забрати кудись до Генштабу. Ну, й забрав – але вже трохи в іншій формі. В Широкиному, коли зайшли після сепарів, захопили кілька складів із російським озброєнням виробництва 2013-2014 років. Тож, довелося повоювати саме з росіянами.

. Там є, звичайно, кілька професійних груп, які непогано працюють. Причому, вони змішані – тобто, складаються і з росіян, які цим всім командують, і з місцевих дуралеїв, як виконують роль бійців. Не те, що м’ясо звичайні… є непогані снайпери, розвідники, артилеристи. Але в цілому їхній рівень значно впав. На мою думку, річ у тому, що в перші 2-3 роки у них було багато професіоналів з Росії – і добровольців, і кадровиків. Вони мали досвід бойових дій та гарну підготовку. З ними було справді важко воювати – артилерія гарно стріляла, на кожен вистріл з гвинтівки була гарна відповідь. Зараз же ці люди або загинули, або розчарувалися, адже Росія не прийшла та “прокинула” їх. Та й ми навчилися гарно воювати, і часи, коли в 2014-му можна було безкарно вбивати голу-босу армію – минули. А щоб воювати проти того, хто реально здатен тебе вбити, – тут треба мати мотивацію. Якої я з того боку бачу вже небагато. Це в 15-му році вони могли бігти в атаку у повний зріст. Так, це були “довбой*би”, але мотивовані “довбой*би”.

. Вони поводять себе вкрай неактивно, бояться будь-якого серйозного бойового контакту. Вони навіть почали вже кидати своїх поранених. Був у нас випадок на Світлодарській дузі, коли трьохсотять їхнього бійця, ми це бачимо з квадрокоптера. Ті починають його ніби виносити. І тут колеги-ЗСУшники починають їх з боку накривати АГС. Щоправда, очевидно, що АГС вже був на межі дальності, і гранати лягали за 100 метрів до сепарів. Але як тільки вони почули хлопки, одразу кинули пораненого, а один навіть пробіг по ньому. І той так потім там і помер.

. Знову спіймав уламки, але вже від 82-ої міни. Це була зима 2017-го. В мене взагалі якась сумна тенденція – щодва роки дістаю поранення. Ну, а третє – це вже Світлодарська дуга, березень 2019 року.

20 березня 2019-го ми зайшли на покинуту сепарами через наш вогневий тиск позицію. Виставляли спостережні пости, щоб ворог не зміг повернутися, користуючись тим, що сніг зійшов. А це була висота, з якої всі навколишні позиції були, як на долоні, ми навіть спеціально фотографували для командування, щоб там зрозуміли важливість позиції. І от, на третій день нашого там перебування ми вже мінялися, я повз останнім. І ворог вистрілив з РПГ, яке впало чітко мені під ноги. При чому, скоріш за все, це була випадковість. Адже у сепарів був у цей момент вогневий контакт з іншими нашими позиціями, і той, хто стріляв – він просто банально промахнувся. Може, п’яний був. Але прилетіло точнісінько туди, де був я. Двоє товаришів, які були зі мною, одразу мене евакуювали. Але обидві стопи були буквально “вскриті”, й їх згодом довелося ампутувати в Світлодарську. Далі мене відправили до Дніпра в госпіталь Мечникова. І я не втомлюся повторювати, наскільки же цей госпіталь нереально крутий. Потім, коли я вже поїхав на протезування до США, то тамтешні лікарі сказали, що колеги з Мечникова зробили справжнє диво, врятувавши так багато об’єму моїх ніг.

. За таку ампутацію, як у мене, платять по 13 тис. грн. на одну ногу. За які можу купити ну хіба що дуже круті капці. Адже ціна протеза – 5,5 тис. доларів. За мене заплатив полк.


Так само, я відмовляюся досі проходити військово-лікарняну комісію, адже в нас в армії дуже дебільна, ще радянська система, коли за відсутність пальця вже одразу комісують. Бо якщо я пройду ВЛК, то мене скоріш за все одразу звільнять. Ну, або залишать завклубом чи диригентом в оркестрі. У нас тобі не США, де людина без руки чи ноги може спокійно продовжувати службу навіть в “зелених беретах” (сили спеціальних операцій армії США, – ред.), якщо приносить користь. Звичайно, коли колись піду на пенсію, то таки пройду і щось там отримаю. Якщо у нас до цього часу якийсь умовний Бойко не буде президентом.

. Мені дуже допомогли тренування в реабілітаційному центрі при Інституті травматології в Києві. Зі мною реабілітацію проходив ще один хлопець з “Азову”, який втратив ногу по гомілку того ж дня. Ми жартували, що або ми створимо футбольну команду, або інвалідну роту в полку. Так ось, лікарі щодня з нами займалися, спортзал. Потім я вже зміг взувати щільні черевики та ходити сам. Дуже повільно, звичайно, як дуже стара людина. Але ж я хотів воювати. Тому полк за сприяння особисто Андрія Білецького відправив мене до США, міста Еверетт у штаті Вашингтон. До речі, чудова природа, море, гори, океан – вперше побачив там пташку колібрі. Вона така маленька, як метелик. Там за перший же тиждень мені виготовили карбонові протези. Видали мені їх, я навіть зміг побігати. А потім через кілька днів ще раз прийшов до майстрів, після походу в гори, й остаточно підігнав протези під мої ноги.

. Надто ж військові, для яких наша війна є дуже цікавою з фахової точки зору. Адже вони прекрасно розуміють, що за останні десятиріччя вони воювали тільки з противниками, які завідомо набагато слабші за них. Які, грубо кажучи, тепловізора ніколи не бачили. А наші бої для них – дуже цікаві, адже це зовсім інша тактика війни з кадровою, по суті, армією, яка ще й має тотальну перевагу над тобою в технічному забезпеченні. Тому так, вони дуже цікавляться тим, як нам вдається перемагати в таких умовах.

. Ми легко можемо змести ті сили противника, що стоять у першій лінії, вийти на оперативний простір, оточити великі міста та вийти на кордон з РФ. Навіть з урахуванням фактору російської армії в нас на кордоні. Російська військова машина – дуже неповоротка, як і все, що походить з радянської системи. Щоправда, наша військова система теж недалеко від цього пішла, але ми зараз не про це. Хоча ті, хто говорить, що в нас досі війна великої радянської армії проти малої – вони таки мають рацію.

Однак якщо ми таки перейдемо в наступ, то щоб РФ пішла на нас, то це ще треба щоб багато зірок зійшлося. От можна бути впевненим, що в них одразу почнуться проблеми – хтось не підпише папірець, наказ, хтось вчасно цей папірець не привезе куди треба тощо. Плюс проблеми з грошима – так, їх (РФ, – ред.) золотий вік, який був до 2014-го,вже позаду. Повномасштабну війну вони вже не потягнуть. Тому якщо поєднати військову операцію з міжнародним тиском на РФ, то можна виграти війну військовим чином. І це був би найкращий для нас варіант.

. Хтось має здати назад, до того ж – повноцінно. Неможливо домовитися десь посередині, позаяк цієї середини просто не існує. Або тут буде Україна, або маріонеткова держава Росії. Абсолютно очевидно, що росіянам не треба окремо Донецьк чи Луганськ. Окремо – ну хіба що Крим. Але Донбас їм треба тільки для того, щоб впихнути його нам на правах якоїсь автономії. Яка б відправляла певну кількість депутатів до парламенту, які б системно заважали всім українським ініціативам.

. За Крим росіяни будуть повноцінно воювати. Хай вони навіть сильно перебільшують його військове значення. Як і всього Чорного моря. “Непотоплюваний авіаносець” – він непотоплюваний як в анекдоті про невловимого Джо. В сенсі, що нікому особливо й не треба його топити. Хоча є така країна як Туреччина, яка й так вже росіянам наваляла в Сирії та Лівії, і яка цілком здатна в найкоротші терміни ліквідувати весь флот та авіацію з цього “авіаносця”. Та ще й член НАТО. Плюс бази НАТО в Румунії та Болгарії. Всі разом вони досить швидко, в разі повноцінного конфлікту, переграють Росію. Плюс Туреччина може просто закрити протоки, і вся російська потуга буде просто закрита в Чорному морі. Крим для Росії важливий скоріше як ідеологічний символ.

. І спробують піти на якісь поступки. І нам доведеться з цим змиритися. Що ж, тоді я поїду за кордон – до тих-таки США. А так, нічого особливо не змінилося й ніякої особливої різниці між Зеленським та Порошенком нема. Для мене свого часу було шоком обрання Порошенка після Майдану. Нібито активна революційна молодь повалила диктатора Януковича. І тут ми обираємо в президенти, як би так сказати, найм’якіше з того, що взагалі можна було обрати. Адже Порошенко активно почав грати в патріота десь так в 2017-му році – бо вирішив іти на другий строк. Ми це на фронті чітко бачили по зміні риториці – мовляв, зараз будуть локальні штурмові операції. Яких насправді не було. “Ми адекватно відповідаємо” – так ми й до цього адекватно відповідали.

Якого все життя вчили обманювати, працювати під прикриттям. Тобто, навіть не жандармом, а шпигуном. Недаремно раніше жандармів не пускали до офіцерських зібрань. До речі, так само, не вважаю ніяким офіцером Гіркіна. Він же феесбешник, який не заслуговує на нормальне ставлення з боку будь-кого. В полон би я його взяв виключно для того, щоб він не розповідав казки як Гордону, що, мовляв, не було російських військ та зброї. А щоб сказав, як все було насправді.

. Ну, от як було між німцями й радянськими солдатами. Якби РФ оголосила нам нормальну війну, вони чесно й відкрито з нами воювали, їхні солдати би не знімали шеврони й не ховали документи, це була б одна річ. Знаєте, є таке поняття офіцерської честі, коли ти чесно виконуєш свою справу, й тобі нема що дорікнути Адже просто твоя держава воює і ти виконуєш свій бойовий обов’язок. Переміг – значить, ти просто сильніший та підготовлений. Наша ситуація – геть інша. Російські військові самі відмовилися від цивілізованого звання “комбатанта” тим, що познімали свої погони та шеврони. Заради грошей, посад – немає значення. Якщо ти кажеш, що я не псковська дивізія, а “апалчєніє ДНР” – ну значить ти тепер не комбатант, а терорист. Вони відмовилися від своєї військової честі і прийшли сюди як бандити. Тому для мене вони і є бандитами й терористами, з якими не збираюся миритися ніколи.

Багато з них служили раніше в ЗСУ чи правоохоронних органах України. Тобто, давали присягу народу України. А тепер вони зі зброєю в руках борються проти цього народу та його держави. Звичайно, я не вірю, та й вони, напевно, в те, що вони борються за якийсь там “русский мир”. Вони просто хочуть до РФ, бо у них є якесь ефемерне уявлення про те що там гарно жити. Але їх треба судити за зраду Батьківщини, яка не має строку давності. До речі, той-таки СРСР, який там вони на словах так люблять, продовжував карати вже дідів за віком за перехід на бік німців аж до останніх років свого існування.

. Ми знаємо його позивний і де він знаходиться. На жаль, поки що не вийшло туди дійти. Але можливість ще буде, впевнений. Через певні обставини я пропустив початок цієї війни, тому, не можу собі дозволити пропустити її кінець.

. Щоб передавати досвід бойових дій. Ну, або може на фізика піду вчитися. Чи стану веселим городником. А якщо серйозно, то відчуваю постійно цю тягу до бойових виходів, особливо, коли сидимо в тилу. Думаю, що в мене це відчуття – від того, що війна не закінчена. І моя справа не дороблена.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться