Кіборг Олег Пахомов про вересневі бої за Донецький аеропорт: “Я вдячний тому російському капітану, що “попередив” нас про “омський спецназ”. Без цього не було б 244 дні оборони ДАПу”

Це розповідь колишнього бійця 93 бригади Збройних сил України, кіборга з Харкова про початок російсько–української війни.

Все, що написано тут, – це не вигадка, а реальна життєва історія простого хлопця з міста Харкова, який до війни жив своїм життям і геть не думав про політику. Проте всі його плани змінила Росія… Він покинув свій бізнес, який приносив йому непоганий дохід, і пішов на фронт бити московських окупантів.

– Восени 2013 року в мене була хороша робота. Я не був пов’язаний з політикою взагалі, адже просто не мав зайвого часу. Перші новини, які я подивився по телевізору, – це розгін “Беркутом” студентів під приводом встановлення новорічної ялинки. Я не мав якихось побутових проблем на той час, тому не розумів, як так можна поїхати кудись і щось відстоювати. Тим більше – це була не перша революція, розуміння ситуації розмите повністю.

Коли “Беркут” розганяв звичайних громадян, під придуманою причиною, зносив їх, як бульдозером, у моїй душі щось колихнулося. Проте потім передноворічні дні, побутові турботи, заглушили цей сигнал, який линув з глибини. В січні роботи в мене стало менше – я шив жіночі чоботи. Тому з’явився час для читання, перегляду новин. В ті січневі дні прийшло розуміння, що люди стоять не просто так на морозі, в них більші цілі, ніж мені здавалося. Потім настав момент, коли я зрозумів, що треба поїхати самому в Київ, щоб розібратися з усім. Зібрав рюкзак на три дні і в столицю.

– Я нікому нічого не говорив про це. Батькам знати про мій вибір не потрібно, а сину на той момент було 14 років, дорослий хлопець, який може кілька днів сам прожити. По інтернету знайшов чоловіка, що пропонував житло для “майданівців” неподалік відзалізничного вокзалу. Контакти цього чоловіка втратив, пам’ятаю, що звали Богдан. Зателефонував йому, щоб запитати про ситуацію на вокзалі чи пускають людей з інших міст. Він перевірив усе і сказав, що можна приїжджати. Мене дуже дивувало, що Богдан щиро допомагає незнайомим людям з відкритою душею. Переночувавши в нього, я поїхав на Майдан.

Три дні я спілкувався з простими людьми, які були абсолютно різні: чоловіки, жінки, старші люди, хлопці та дівчата. Всі з різних прошарків суспільства і кожен приїхав відстоювати свої проблеми: когось притискала податкова, в інших забирали бізнес, треті не хотіли бути з Росією, четвертим не платили заробітну плату по пів року… Я не думав що в нашій країні настільки все погано, адже жив добре, тому судив по собі. В Харкові нам вливали у вуха, що на Майдані ситуацію “качає” Львів – це неправда. В Києві протестували жителі Павлоград, Донецька, Луганська, Харкова. Коли я дивився на намети з назвами присутніх там міст, мені взагалі здавалося, що на Майдані більшість становлять представники північної та східної України.

– Не можу сказати, що підходив до них і запитував, хто з якого міста. Це були розмови за чашкою чаю, під час обіду чи на самих барикадах. Одного разу, коли сидів біля вогню і грівся, до мене підійшов хлопець і попросив зателефонувати матері, бо має ще ніч чергувати, а вона хвилюється. Коли я глянув на його телефон, дуже здивувався, під склом екрана був лід. На Майдані тоді температура опускалася до мінус тридцяти градусів. Після того, як хлопець попав під водомет міліції, на ньому все замерзло, в тому числі і телефон.

Я отримав глибокі враження від того, що людина може відстоювати свої права на такому рівні. Згодом я побачив, як одному хлопцю вибило око світло-шумовою гранатою чи кулею, не знаю…

– Хлопець був за кілька метрів від мене. Повсюди тривала така канонада, що повітря тремтіло від вибухів. В той момент хлопець різко нагнувся і зойкнув, а під його долонею потекла кров…

Я повернувся додому з сильними враженнями, емоціями, все обдумував. На роботі не відразу поділився своїми враженнями, а коли вже розпочали випливати розмови типу: “Беркут” молодець, треба жорсткіше”. Тоді я втрутився: “Як ви можете судити, дивлячись канали проросійські? Як ви можете знати правду”? Коли вони пробували говорити, що на Майдані люди стоять під наркотиками, я знову протестував, адже бачив на свої очі, що майданівців вела ідея. На жаль, любителів “руского міра” в Харкові тоді було дуже багато, і всі вони були задурманені російською пропагандою.

– Може це дивно звучатиме, але напевне тяга до істини. Не якісь там новини чи статті з інтернету, а справжня правду, яку можна було почути і побачити тільки там, на Майдані. Там я побачив чоловіка, який вночі на машині чистив біотуалети за свій рахунок, тому що в день його могли звільнити. Я дивувався, коли на дорогому позашляховику приїжджав чоловік і звідти вивантажував шини. Саме в Києві я чув розмову шахтарів, що їм пів року не платять зарплату люди Януковича. А потім їм сказали, що на шахті – новий власник, тому зарплату ніхто не буде віддавати. Я чув, коли шахтар жалівся, що йому на Новий рік не було що на стіл поставити, в прямому сенсі цього слова. Таких історій дуже багато. Побачивши свою країну зсередини, я повернувся звідти зовсім іншою людиною.

– Я не брав участі в тих подіях. Але дуже багато знайомих розказували за гроші, які платились людям, щоб ті підтримували антимайдан. Дуже багато було смішних історій від харків’ян про те, як вони їхали обороняти обласну раду від бандерівців. Легенда про сорок автобусів з бандерівцями,  щовечора транслювалася на місцевому телебаченні.

Я пригадую розмови, що місцевим “мітингувальникам” платили начебто 400 грн за ніч. 300 гривень, вони отримували на руки, а 100 – начебто забирав якийсь куратор, старший групи. І всі вони дуже раділи цьому. На кожну групу з десяти людей давали пакет сосисок і 5 літрів горілки. Коли я запитував знайомих, що будете робити, якщо справді приїде автобус із “Правим сектором”, мені відповідали: втечу, навіщо воно мені треба. Тут, щоб заробити просто. В мене дві куртки, в одній маячу, а в другій буду втікати…”

Порівняно з київським Майданом, це був контраст. Там люди за ідею стояли, свої вимоги, справедливість, вони здоров’я віддавали, життя. В Харкові людям платили та інформаційно лякали бандерівцями.

Хочу зазначити, що всі, хто стояв за гроші тоді, – це масовка. В силових акціях вони участі не брали. Для цього там були приїжджі хлопці. Бачив я одного такого в ці дні. Він ішов по вулицях з рюкзаком, у класичній російській “горці”. Це був справжній військовий камуфляж, а не комерційний, який зараз всюди можна купити. Я багато подорожував до того, тому міг розрізнити все. Але найбільше вразили його очі, погляд такий притаманний людям, що воювали. За сім років війни я уже можу розрізняти їх.

– По телевізору показували. Це було безумство, ними керувала якась істерія, таке враження, що в звичайних жінок вселився якийсь “руський мир”. Пригадую, як ці жінки, догнали хлопця в метро, який намагався протистояти сепаратистам, і просто топтали ногами… До цього моменту, я вже цілком визначився, на чиїй стороні буду воювати.

– Я продовжував працювати, але мою душу розривали докори сумління, Майдан не відпускав. В один прекрасний день, я почув по радіо, що Турчинов оголошує мобілізацію. Після роботи ввечері зайшов до військкомату, побачив, що світло ввімкнуте, хоча надворі була вже 21 година вечора. Після деяких формальних процедур був записаний туди, як помічник начальника відділку по роботі з офіцерами.

– Так, але точну суму не пам’ятаю. Я до обіду старався працювати з документами, потім їхав на свою звичайну роботу.

Щодо зарплати я сміявся, тому що моя місячна зарплата у військкоматі прирівнювалась тижневій зарплаті на моїй роботі і то в пів зміни. У військкоматі давали гроші, яких вистачало лише на проїзд, щоб розвести повістки людям, не більше. Я не йшов туди за гроші, в мене їх вистачало, хотілося чимось допомогти країні, в якій розпочалася війна.

– (Сміється) Приходити до людей з такими повідомленнями – це була трагедія і випробування одночасно. Дуже зрідка приймали повістки нормально і запитували, куди треба появитися. Один раз я пішов за адресою у приватному секторі. На брамі там писало: “Тут живе українець, тут живе козак”. Відчинив чоловік років 35, син поряд років 12. Він сказав: “Я вас чекав”. У всіх інших випадках доводилося вислуховувати нецензурщину і зустрічати тотальну байдужість.

Але найбільше я боявся, щоб мені не прийшлося відносити “похоронку”. Один раз був на похороні, коли привезли тіло вбитого українського військового, більше не хочу. Він жив у гуртожитку, ми туди труну занесли якось, а назад вона вже не влізала. Довелося вибивати кусок стіни під плач родини…

– Не пускали, хоча ми постійно писали рапорти, але їх завертали, казали, що потрібно комусь в тилу працювати. А потім все таки дозволили і більше тридцяти працівників харківських військкоматів поїхали в зону бойових. Спочатку я попав в 93 бригаду, точніше, в четверту батальйоно-тактичну групу, командиром якої був підполковник Дмитро Валерійович Кащенко, пройшов кількатижневе бойове злагодження і на фронт.

– Спочатку – це був марш в ту сторону. Ми їхали через села, ставали десь ночувати, тільки командири надто серйозні всі були. Ми розуміли, що готується серйозна робота. Відволікали від таких думок поломки в техніці, яку доводилося постійно ремонтувати і люди, які траплялися на шляху. Я бачив, як дві дівчини сиділи на лавці з дітьми і раптово почали їх ховати, коли ми наблизилися до них. Паралельно якийсь чоловік витягнув з двору шланг і казав: “Хлопці, кому вода? Давайте наливайте, набирайте”. Все тоді було, від ненависті і перекривання доріг, мостів, хтось навіть автомобіль “Таврію” зупиняв посеред дороги, щоб не дати проїхати. Інші навпаки давали харчі, підтримували.

– Ми спочатку зайшли на позицію “Зеніт”, що неподалік шахти Бутівка. Перед тим, у нас танк звалився у кар’єр. Ми його цілу ніч намагалися витягнути, тільки над ранком вдалося все зробити і вже на світанку прибути до основних сил. Пригадую, що на “Зеніті” в той момент все було ціле, але барикади хлопці уже збудували. Всі чогось чекали – це були перші ознаки війни.

Цікаво, що на цих позиціях були хлопці строкової служби, більшість їхніх офіцерів та побратимів розбіглися, проте самі стійкіші залишилися. Батьки приїздили туди, забирали своїх дітей. Приходили до них переговорники з боку окупантів. Пропонували переходити на сторону “республіки”, казали, що Росія їх не кине, а “укропам триндець”. Хлопцям строковикам було по 18-20 років на той момент. На фоні цього відбувався дивний дисонанс: я і уже чимало прожитих років, і ця молодь, яким життя вліпило мудрості.

Перший раз нас накрили ГРАДами. Вперше, я побачив, як це гарно і смертельно, коли гуде в грудях. Страху не було, адже я раніше не бачив такого, тому просто заховався без лишніх думок та емоцій. Зараз я знаю, як можна постраждати від цих “олівців”, а тоді – яскрава зіркова ніч і ці зірки падають на тебе.

– Кілька днів ми побули на посту, а потім 20 липня 2014 року нас перекинули в Донецький аеропорт. Усіх зустрічав і охороняв – Третій полк спецназу. Ці хлопці молодці, вони відпрацювали на всі 200 відсотків. Ми зайшли дуже легко в Донецький аеропорт, він був цілий, тільки вікна подекуди розбиті. Ніяких руїн і спаленої техніки на той момент, ніяких вбитих. Тому до останнього не вірив, що щось погане може відбуватися у моїй країні. В Донецьку живе дядько і тітка, Януковича вже немає, бої в Слов’янську минули. Може все владнається?

– 20 липня ми переночували в ДАП, а вже зранку вишикувалися на злітній смузі танки та піхота і кудись вирушили. На Покровському шосе розділилися на дві частини і зайшли в Піски. В місті не було якогось супротиву, ніхто з автомата не стріляв. Ми рухалися зі сторони Донецька і аеропорту на позицію, яку тепер називають “Республіка міст”. Саме там розпочався бій, хоча наш приїзд для окупантів був несподіванкою. Якби вони нас чекали, ми б їх не вибили з того мосту, настільки лінія оборони була підготовлена.

Як розказували наші танкісти, які йшли першими, – російські найманці від несподіванки все полишали і вискочили на сам міст.

– З усіх боків, тільки не з тилу, звідки заходили ми. Після перших пострілів наших танків кремлівські найманці відійшли. Я бачив, як вони це робили, стріляючи з автоматів. В одному місці був окоп, звідки вони до останнього відстрілювалися (можу на карті показати), але згодом теж відійшли через трасу в приватний сектор Первомайська.

Коли ми зайшли на їхні позиції, побачили багато траншей, ходів сполучення, перекриття. Під мостом також були окопи, залізобетонні конструкції. Окупанти в паніці покинули “газельку”, повну зброї, легкові автомобілі. В одному з них ми знайшли засоби зв’язку, дві жмені телефонних карток…

Російські найманці відійшли в село, там перегрупувалися і пішли в контратаку. Ми змушені були відійти від “Республіки міст” до найближчого перехрестя. На той момент взагалі була незрозуміла ситуація, десь працював танк, БМП. Як потім виявилося, що це капітан Лавренко давив окупантів своєю машиною. Коли ми зрозуміли що наш тил прикритий, зробили другий захід на міст і остаточно взяли його.

Це вже був ближній бій, повсюди поранені, “двохсоті”. Особливо важкий бій у селі, вони знаходилися за метрів 25-50 від нас. 

– Ні, ми туди не мали іти, завдання полягало в тому, щоб закріпитися під мостом. Проте наш танк пішов далі по дорозі, і коли він розвертався, його підпалили. Хлопці намагалися погасити вогонь, але не вийшло, тому вони змушені були заховатися в приватному секторі.

Дмитро Валерійович Кащенко, який на той момент був комбатом, сказав що хлопців треба забирати. Вийшло так, що за танкістами поїхав один танк і три піхотинці: (командир батальйону, командир взводу і я).

Ми зайшли в село, я відчуваю, як по мені стріляли через сад. Все відбувалося дуже швидко, кулі пролітали повз мене і попадали в танк, який знаходився поруч. Я почав слідкувати, звідки вогонь ведеться, і побачив людину з автоматом, яка перебігала з місця на місце. В одну мить мені промайнуло в голові: “Може це цивільна особа”? Проте згодом зрозумів, що цивільні з автоматами не бігають, а сидять у підвалах.

Потім дивлюся, як він вискочив з якогось гаража і почав стріляти по мені. Я відкрив вогонь у відповідь, адже життя одне. На війні, щоб не загинути і знищити ворога, треба стріляти першим. Дуже мені тоді допомогла наука командира танкового взводу – Павла Вовка, який мав за плечами досвід бойових дій. Він говорив нам не стріляти до останнього, поки не побачиш противника із зброєю в руках…

– Вони були в селі, і саме звідти бійці зателефонували комбату. Коли ми кинулися їх виручати, танк уже встиг вибухнути від захованого в ньому боєкомплекту. Башта лежала окремо, його роздуло, як консервну банку. Побачене тоді закарбувалося в пам’яті назавжди: “Він горить, язики полум’я чорні, масло тече…”!

Я, чесно кажучи, колись вважав, що сучасному танку нічого не страшно. А він лежав, наполовину розвернутий, помираючий монстр, підбитий динозавр. Що ж тоді з нами може бути, якщо навіть танки не витримують війни?!

Відходячи по дорозі, ми зустріли наших побратимів, які радісні, що їх не кинули, помчали в бік моста. Тим більше, що в них на трьох тільки було два пістолети і автомат, не дуже-то і повоюєш.

В той момент я розвертаюся і в мене прилетіла куля, яка просто збила з ніг. Удар був такої сили, як нібито електричка збила. Я біг в один бік, а полетів в протилежний. Хоча з пораненням мені пощастило, якщо так взагалі можна говорити. Куля пробила ківларовий пакет спереду, пройшла крізь мене і вийшла через задню плиту. Дуже добре, що не попало в передню плиту, не бачити мені тоді цілих ребер.

Після влучання кулі мене знесло і протягнуло по великих соковитих абрикосах, які лежали на землі. Уже бувши на землі, я підібрав дві абрикоси і почав їсти…

– (Сміється) Я перебував десь в іншому світі, де були лишень дві думки: ” Форма вимазалася, тепер якось треба попрати її. І друга думка – дуже смачні фрукти. Проте через кілька секунд забуття минуло і прийшла реальність. Гукнув хлопцям, що поранений, вони в розпалі бою не стали сюсюкатися зі мною. Просто запитали чи живий – я дав ствердну відповідь! “Ну так до бою!” – крикнули вони і ця рішучість поставила мене на ноги.

В той момент, окупанти влучили у комбата. Його знесло з дороги, як ляльку і він упав на купу з піском. Пісок холодний, аж мокрий, а повітря гаряче страшенно, так і хотілося притискатися до цього піска. Я стою над комбатом, трохи розгублений, запитую, чим допомогти? Не скажу, що був розгублений, а в такому запалі.. Не все бачиш, не все відчуваєш, а ще десь там стріляють, бій іде. Дмитро Валерійович чоловік чіткий, серйозний, з посмішкою каже: “Ой, почекай, секундочку”. Тобто ситуація не дуже приємна. Я поранений, він, і по нас стріляють. Я покликав на допомогу танкістів і ми зуміли відійти.

– Вони просто обстрілювали наші позиції під мостом, але на відстані. Після того, як ми повернулися, я дізнався, що наша БМП відвозила усіх поранених і вбитих до ДАП. Коли машина приїхала знову, я ще допомагав вантажити тіла. Проте на той момент, адреналін, який був під час бою, впав і сили почали покидати мене. Я відчував, як атмосферний тиск мене буквально втискає в землю. Було відчуття, що бронежилет важить не 12 кг, а всі 30. В очах темніло, а я продовжував тягнути поранених побратимів на гарячий танк, який крім того був весь у крові. Чогось перед очами стояли старші товариші і їхня розмова: “Скільки нас прийшло, скільки має піти. Не важливо, вбитий, поранений, здоровісінький”.

– Не тільки. Нашим завданням було зачепитися за “республіку міст” і ми це зробили. Жертви при тому були великі, тому в нас не було права відступати більше. Я знав точно, що залишуся там “двохсотим”, але позиції не покину. Коли ми вантажили друзів на танк, до мене приходила думка: ” Якщо зараз в мене влучать, то треба вмерти так, щоб не попасти під гусеницю. Хотілося б, щоб ховали у відкритій труні (Сміється). Зараз про це згадую з таким цинічним гумором, а тоді до цього спонукала реальність.

– Коли погрузили важких поранених і загиблих, медик сказав, щоб легкі поранені присіли в траву. Я ще пробував сам перев’язатися, але не зміг, хлопці допомогли. Низький уклін одному бійцю з якогось добровольчого батальйону, здається “Дніпро-1”, хоча можу помилятися. Хотілося б знайти тих хлопців, не встиг, на жаль, з ними познайомитися. В них я побачив нормальну аптечку, а не набір бинтів з 1976 року.

Хлопець, який допомагав мене перев’язати, здивувався, коли побачив в тілі дві діри. Пам’ятаю, одного звали Олег, інший відзначав тоді свій день народження. Він мені ще сказав: ” У тебе буде все добре”. “Звідки ти знаєш? – запитав я. “В мене день народження, а в такий день – завжди все добре” – відповів медик. На знак подяки я віддав йому трофейний ліхтарик, який знайшов в автомобілі російських найманців. Дуже б хотілося цих хлопців знайти. Може, вони прочитають цей матеріал і відгукнуться. Я маю що їм сказати, моя дружина, діти теж.

Після цього мене і ще трьох бійців посадили в автомобіль “Нива” і повезли до місця, де вже чекала швидка. З нами тоді був хлопець з Павлограду – Саша Савченко, йому в груди влучила куля. Він їхав і блід на очах, коли нас перевантажували в автомобіль швидкої, Сашко уже не дихав. Одна з жінок – медиків, швидко поставила йому капельницю, зробила масаж серця і просто витягнула його з того світу. Я потім запитував в Олександа, як воно там? На що він відповів: “Тепло, спокійно”.

– Я думав моментами про це, але тодішні події не давали так глибоко зануритися в себе. Ми приїхали туди із зброєю, здали її якомусь чоловіку в званні підполковника. Той не хотів приймати наші гранати, бо не було пробок до них. Тоді каже до нас: “Розрядіть магазини, щоб я міг знати, скільки там патронів”. Я дивлюся на цього паперового офіцера, який ще застряг в радянській системі, викидаю йому з кишень патрони, а він репетує: “Не прийму, адже не пораховано”.

Потім швидка перевезла усіх в госпіталь міста Дніпро, який був у жахливому стані. Туди одразу ринув потік волонтерів, які привозили туди все: від бойлерів до медикаментів. Медсестр було дуже мало, на допомогу приходили прості хлопці і дівчата. Одна дівчина, яка важила близько 35 кілограм – підлоги мила. Вона говорила нам: “Я між училищем і музичною школою прибігаю сюди допомагати”. На той момент, як і тепер, народна армія рятувала всіх.

– Батьки не знали, старший син знав, проте – тримав таємницю. Батьки декілька разів приїздили в гості, то він говорив їм – батько поїхав рибалити на декілька днів. Батьки телефонували мені, хотіли побачити, я ж казав їм, що тут гарно клює, тому не приїду. Приходилося викручуватися, брехати, щоб не ранити їхню душу.

Після госпіталя мене відпустили на вихідні. Я приїхав з сином до батьків. Тоді спека страшна була, тато каже: “Що ти спиш у футболці, знімай, он як пече”. А я не можу цього зробити, в мене свіжі рани з двох боків. В госпіталі я познайомився зі своєю другою дружиною, вона принесла мені маленьку іконку і сказала: “Носи, нехай тебе вона береже”. Сім’я в нас такого атеїстичного складу була, батько побачив і каже: “О, що це ти причепив, в Бога повірив?” Я відмахнувся від тата, а сам думаю: “На війні атеїстів немає. Коли припекло, то кожен тихенько, своїми словами, за себе, за побратимів молився”.

– Так, і він був шокований. Я попав у госпіталь без речей, без телефона, все втратив. До мене прийшла якась жінка і запитує, що потрібно, що купити, може, полуниці? Я кажу їй: “Мені б зателефонувати”,- адже номер сина спеціально вивчив напам’ять.

Набрав його, він почав плакати, говорити, що приїде, ледве вдалося його заспокоїти. А ця жіночка, що дала зателефонувати, через кілька годин принесла телефон, сімкарту. Я досі його зберігаю вдома, як пам’ять.

– В кінці серпня зателефонували друзі, які направлялися на фронт, я сказав, що їду з ними. Там мені вдалося познайомитися з Євгеном Меживікіним, який формував колону в аеропорт, і знову передова, знову бої.

– Так, тільки першого разу, ми переночували і ніяких боїв не вели, а цього разу уже все було по-серйозному.

Наша позиція знаходилася за метрів 30 від гаражів, куди підходили окупанти. Метрів 25-30. База терористів знаходилася на вулиці Злітній, що за 180 метрів від нас. Там вони себе почували спокійно. Нам було чути їхні крики, гул техніки, лайку… як приїжджають і від’їжджають машини в них.

– В мене є побратим, з яким добре в парі працювалося – це Ігор Єфременко. Ми як лід і полум’я. Він кричить: “Побігли”. Я йому відповідаю: “Спокійно. Саме з ним, ми зупинили вантажівку з російськими найманцями.

– ( Посміхається) Тодішній день не передбачав біди, всі були зайняті своїми справами. Я чергував на першому поверсі, як почув гул важкої техніки, точніше побачив автомобіль “Урал”, який виїжджав з маленької вулиці, яка закінчувалась тупиком, поряд з вулицею Злітною. Не пам’ятаю вже, як вона називається. Автомобіль розвернувся і в той час, ми встигли добігти до крайніх вікон і розстріляли вантажівку. Окупанти встигли вискочити і заховатися від нас на протилежному боці, хоча на той момент, ми не знали, хто в цій машині насправді. Хлопці намагалися зв’язатися з “Редутом”, який на той момент керував обороною ДАП, щоб він пояснив ситуацію, проте він теж не міг нічого пояснити. Сказав, щоб ми спробували взяти їх в полон, якщо не вийде, то “валити” їх.

– І дуже небезпечна, адже ніхто не міг прогнозувати, що буде далі. Старший цієї вантажівки сказав, що він “капітан совєтської армії”. Кажучи це, він не зрозумів, хто перед ним, якщо чесно, ми теж. Коли окупант згодом сказав: “Що ви по нас стріляєте, давайте краще разом “укропів” відпрацюємо”, все стало на свої місця. “Капітан” намагався комусь там подзвонити, я направив на нього автомат, він відкинув телефон.

Знаєш це було правильне моє рішення, адже росіянин був дуже хитрий чоловік, дуже! Звір! Професіонал своєї справи. Все будучи в безвихідному становищі, життя якого нічого не вартувало в той момент, він все рівно продовжував збирати інформацію. Скільки вас? Звідки ви? Пістолет спочатку не віддавав, говорив, що Гіркін нагородив.

В них водій був поранений, ми як змогли, перев’язали. Коли їх згодом обміняли, вони в інтерв’ю російським ЗМІ розповідали, що “укропи” катували їх, не надавали медичну допомогу. Хлопці намагалися відбілитися після ганебного попадання в полон, де вони практично без бою здали техніку, боєприпаси.

– “Капітан” справив враження не однозначне, змусив себе поважати. Спочатку він спілкувався матюками, мовляв, я зараз вам морди понабиваю. Потім різко перетворився в старого дідуся, такий собі актор. Я старий хворий чоловік і починає іти кудись. Я не можу в нього вистрелити бо він не чинить супротиву… Мій друг каже до нього: “Там міни, куди ти ідеш”? Росіянин зупинився, розвернувся і каже: “Так”? А там є міни”? Він продовжував збирати інформацію, перебуваючи під дулом автомата. Мене взяла злість, ми повалили його, обшукали. Кажу до нього: ” Не бійся, с.. ка, тебе все рівно обміняють. А він спокійно та впевнено повертається і каже: ” Я не боюсь. У 1986 році, попав у полон до моджахедів, після цього нічого не боюся. А тобі дам пораду, 10 числа сюди заходить “Омський спецназ”, в них завдання – взяти новий термінал. На вашій лінії оборони вони зупинятися не будуть, в полон брати не будуть. Я тобі, синок, раджу – вали звідси. Це була цінна інформація, яка стала нам в пригоді потім.

– Та ні. Задушевних розмов не було, та й часу не було на них. Ми їх передали хлопцям з Третього полку спецназу. Потім вдалося вияснити, що це артилерійська група, яка шукала місця, щоб встановити “Гаубицю”. Оскільки за кермом був росіянин, а не місцевий “шахтьор”, тому вони заблукали. В “Уралі”, ми знайшли боєприпаси до гармати, кувалди, ломи, тобто все, що треба, аби артилерійський розрахунок почав працювати.

– Так, ми готувалися. Ніхто цю інформацію не піддавав сумніву. Декілька разів була репетиція, хто куди заходить, з якої сторони атакує, яку займає позицію. Росіянин сказав, що вони приїдуть 10 вересня, а бій зав’язався ранком 11-го числа. Ми уже встигли розслабитися, останню добу не спали взагалі, тим більше 10-го числа було посилене чергування. Плюс момент по часу був вибраний ідеально, коли нас долала неймовірна втома…

Мій побратим побачив їх там, де відбувалося будівництво “віптерміналу” чи автовокзалу, не знаю достеменно. Тільки розпочало темніти, як ми по силуету визначили три чоловіки, вони знімали наші міни, які ми перед тим встановили. Ними було вибрано правильно місце, адже забравши міни, вороги заходили нам у фланг і трішки в спину. Ми направили туди шквальний вогонь з двох автоматів. І відразу отримали вогонь у відповідь, їм все-таки вдалося взяти в кільце позицію “Єнот”, яку ми захищали.

– На момент бою – 13. Нам дуже пощастило, що їхні сапери, відходячи, зачепили “озеемку” (міна ОЗМ-74) і вона вибухнула. Це трохи деморалізувало окупантів. Але в цей момент розпочалися проблеми для мене. Виявляється, що один із ворогів був на прикритті з гранатометом. Після того, як ми відкрили вогонь з автоматів, окупанти підірвалися, він вистрелив з РПГ і мене поранило.

Я намагався відповзти, побратим затягнув мене в глибину приміщення. За що дякую йому велике! Осколки попали в обличчя, я нічого не бачу, руками витираюся, а кров заливає очі. Думав уже в той момент, що втратив зір. Було психологічно важко усвідомлювати це. Мені трохи більше тридцяти років, як далі жити сліпим? Поряд хлопці вели переговори, стріляли по окупантах, а я не міг допомогти їм. Тоді побратим дав мені якусь штору, я почав витиратися і через деяку мить, побачив світло. Обличчя пече вогнем, але я радію, очі цілі. Підтягнув до себе ящик з патронами, почав заряджати, адже бігати і пересуватися не міг. Ця контузія по всьому вестибулярному апарату вдарила.

– Ми знаходилися в приміщенні на першому поверсі, там стояв холодильник, я заховався за ним. Не надто вдале місце, але під час бою не вибираєш.

– Навіть більше, їхні сапери підірвалися, ми бачили, як вороги тягнули їхні тіла. Ще кількох вдалося вбити під час бою, наші хлопці забрали їхню зброю, як докази. Документів при них не було, але манера бою, злагодженість в діях, озброєння вказувало на те, що “капітан совєцької” армії не помилився, коли розказав мені про наступ “омського спецназу”.

– Однозначно. Я хочу, щоб капітан тієї армії прочитав це інтерв’ю, якщо він ще живий звісно. Є бажання передати йому великий привіт і сказати, що він завалив всю їхню операцію. Я впевнений, якби ми тоді не чекали їх, не було б 244 дні оборони ДАПу. Хоча з іншого боку, ніхто не знає…

14 вересня як помста за зірвані плани росіяни своєю артилерією знищили позицію “Єнот”. Коли будівля загорілася, наші хлопці вирішили відходити. На жаль, під обстрілами загинули бійці Третього полку – Шахтьор і Скаут…

– В мене була перерва після 2015 року: дружина, діти, пробував жити мирним життям. Але війна не закінчилася, ворог досі на наших землях. Втомишся раз, твої діти не побачать вільної країни. Хочу подякувати свої дружині за підтримку, Кащенку Дмитру Валерійовичу і всім побратимам, з якими був і з якими є. Воюємо до Перемоги.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться