Кіборг-росіянин Леонід Чемоданов: “У СБУ мені сказали, що від таких, як я, потрібно “почистити Україну”. Повертатися у РФ я не можу і не хочу”

Боєць "Правого сектору" із позивним Зелений – про "інше повітря" України, Піски, танкові обстріли в аеропорту, мінські домовленості, розмови з СБУ та загрозу своєї депортації у Росію.

Я родом з Росії. Виріс у Псковській області. Родичів в Україні у мене немає, а якщо і є – я про них нічого не знаю. Я переїхав сюди багато років тому з особистих причин. До переїзду в Україні не бував. І, чесно кажучи, думав, що їду до цієї країни лише на деякий час… Але я полюбив Україну.

Тут є дух свободи, є взаєморозуміння та людська підтримка, є доброта. Я згоден з героєм фільму “В бій ідуть тільки “старики”, запам’ятав вираз звідти про Україну: “… здесь и воздух другой, и дышится по-другому”. Україна та Росія – це не просто дві різні країни. Це дві різні планети. І я вважаю Україну просто своєю Батьківщиною. Мені дуже подобається тут жити.

Коли почалися бойові дії на Сході, я вирішив іти захищати свою Батьківщину. Тому, що я чоловік. Кожен чоловік має захищати свій дім, якщо нападають вороги. Навіть якщо ці вороги – його колишні співгромадяни. Я противник путінського режиму.

Спочатку я звернувся до житомирського військкомату, але мені категорично відмовили, сказали, що громадянин іншої країни не може служити у військах. Альтернативи не було – залишалося лише йти добровольцем. І я пішов до лав “Правого сектору”.

Тут та далі – кадри з документального фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія “Добровольці Божої Чоти”

Коли я тільки-но потрапив у батальйон, хлопці прикалувалися з мене, казали: “Кацап”. Але все це, звичайно, було жартома. Ніякої напруги не було. І тривало це лише доти, доки ми не потрапили на передову, поки ми з побратимами не потрапили у перший нічний бій. Нас обстріляли, ми допомагали одне одному. І після цього взагалі ніхто і ніколи більше не згадував, що я “кацап”. Війна зближує людей. Людей, у яких одна думка, одна ідея…

У Піски я приїхав на початку серпня 2014 року. Коли ми, необстріляні, приїхали туди, нас все шокувало. Навіть дорога на фронт. Ми пробивалися у селище під кулеметним вогнем.

У Росії я служив в армії. Але бойового досвіду не мав. Війну я бачив лише на ТБ. Реальність дуже відрізнялася. Земля та небо! Чомусь я думав, що на фронті все відрегульовано, все “по струнці”, все класно. Але на передовій, на жаль, було дуже багато незрозумілого бардака. У добровольців катастрофічно не вистачало зброї. Хіба що бій відбувся – і ти взяв зброю ворога… Одягнені та взуті ми були лише завдяки волонтерами. Не голодували також завдяки їм.

Спочатку я боявся мінометних обстрілів. Але лише поки не потрапив під обстріл “Градів”. А потім – під обстріл з “Тюльпанів”. Від мінометів та “Градів” можна сховатися у підвалі. “Тюльпан” так пробиває, що сховатися неможливо. Ніде.

Але до усього людина звикає. У тому числі і до обстрілів. По тобі стріляють? Ну, що ж… Стріляють і стріляють… Війна. Внутрішній паніці, яку викликає інстинкт самозбереження, піддаватися не можна.

У вересні у Пісках наші розвідники потрапили до ворога у полон. Хлопців було троє, і в одного з них було татуювання з емблемою “Правого сектору”. За це татуювання його катували, знущалися і вбили його. Саме за татуювання… Всі наші пацани носили з собою гранату “Ф-1” – щоб і у полон не потрапити, і когось з ворогів із собою забрати. Мені також у полон не можна було… Але я чесно не знаю, чи зміг би себе підірвати.

У жовтні наш взвод отримав пропозицію поїхати на ротацію у Донецький аеропорт. Їхали туди виключно добровольці. Коли нас вишикували у шеренгу, я першим зробив крок уперед і сказав, що я готовий. Хлопці, які раніше мене, бувало, підколювали, також зробили кроки уперед. За мною. Мені так приємно було, що мене підтримали. У той момент я зрозумів, що ми побратими.

У Донецький аеропорт у жовтні нас їхало 15. На всіх у нас було 9 автоматів – тобто, ми були напівозброєні. Добре, що з нами були бійці ЗСУ, які допомагали відстрілюватися, Адже до аеропорту потрібно було ще доїхати… Летовище було фортецею в оточенні ворогів.

Після прибуття до аеропорту я потрапив під командування Редута (Олександр Трепак, – Ред.) з кіровоградського спецназу. У мене одразу склалося враження, що це людина з великим досвідом, людина яка знає свою справу. Фахівець. З кожним з новоприбулих бійців він проводив співбесіду. Цікавився тим, який у людини настрій, що саме спонукало її приїхати в аеропорт… Я сказав Редуту, що ненавиджу путінський режим. Що не хочу, аби ця наволоч і сюди прийшла.

На жаль, під керівництвом Редута ми воювали недовго. На другий день нашого перебування в аеропорту був бій, і його поранили важко у лікоть. У той момент я був поруч, зробив йому перев’язку. А на третій день його вивезли.

Коли там був Редут – там був порядок. Ми не тільки захищалися, а і ходили у розвідку, робили вилазки, атакували. Здебільшого кіровоградці це робили – ми ж новенькі були. Ми лише захищали позиції. Після того, як Редута вивезли, командири в аеропорту почали змінюватися. Як мені здається, вже не було чіткого керівництва.

Часто нас обстрілювали танки з відстані у кілометр-півтора. І нічим ми їх відлякати не могли – наприклад, ручним гранатометом не дістанеш. Тому ми просто бігали. Ти бігаєш по будівлі, а по тобі стріляють танки – як з гармати по горобцях. І сховатися неможливо, бо якщо ти сховаєшся – ворожа піхота піде в атаку.

Більшість наших бойових втрат була саме від обстрілів танками. Як я вже згадував, ми з аеропорту їх дістати нічим не могли, але передавали координати нашій артилерії. Вона їх “заспокоювала”. Інколи і влучала. Вони боялися нашої арти… Але якось в один з днів два танки почали методично обстрілювати нас із різних напрямків. Відстрілювали увесь свій боєкомплект, потім їхали, а хвилин за 40 знову виїжджали та починали гатити. Ми подзвонили артилерії і дали координати. Але артилерія сказала, що з 11 ранку до 5 вечора у нас перемир’я. Перемир’я, але щогодини ворог нас розстрілював… У той день у нас загинуло троє хлопців.

Якось я захищав другий поверх. Сидів із гвинтівкою на посту. Вистрілив танк, прилетів постріл, впала стіна… І мені неймовірно пощастило: ця стіна впала просто на гвинтівку. Та зігнулася, і мене притиснуло плавно. Якби гвинтівки не було, то стіна просто зламала б мені шию від удару. Таким чином зброя врятувала моє життя. Я знепритомнів, з-під завалу мене витягнули побратими. Була контузія, три дні просто нудило. А хлопці почали приколюватися з погнутої гвинтівки: мовляв, тепер ти можеш з-за рогу стріляти, не висовуючись…

Далі я знову був у Пісках. Завдання виконував різні, але здебільшого допомагав нашій арті. У нас були дві гармати “Рапіра”, і я був з ними.

Вже у 2016 році я був у Мар’їнці, але недовго… Я все чекав, що будуть якісь зміни. Що буде як раніше: коли ворог атакує – ми одразу даємо йому відсіч. Але у 2016 ворог обстрілював нас з усього важкого, з танків, з мінометів. А військові дзвонили у Київ і питали чи можна нам відкрити вогонь у відповідь з важкого. З автоматів та кулеметів можна було, а з важкого – Київ дозвіл давав… Це була маячня. Виходило, що ворог нас може вбивати. А ми ворогів – не можемо.

Це неправильна війна… Ворога можна пробачити лише коли ти його переміг або вбив, як казав Шухевич. Домовлятися з ворогом можна тільки після перемоги. Через це я незабаром і повернувся з війни додому. Я не розумів цього.

Коли я їхав з Дніпра у Київ, в автобусі на сусідньому кріслі зі мною їхав на навчання до столиці студент. Мати йому поїсти з собою у дорогу дала, гроші якісь. Ми розговорилися. Я розповів йому, що їду з фронту. Грошей у нього було – тисяча гривень, не більше. І він віддав мені половину своїх грошей. Студент віддав мені свої гроші… Я відмовлявся категорично, але він наполягав: “Мені незручно, що я сам не можу поїхати на фронт. Але я дуже хочу хоч якось допомогти людям, які готові воювати”. Це до сліз приємно було. Ну, як не любити Україну?..

У той момент я одразу згадав, як у 2014 перед від’їздом ішов у військовій формі, і чоловік похилого віку простягнув мені 100 гривень: “Це тобі, синку, на шкарпетки”. У діда пенсія 1000 гривень, а він мені дає 100 гривень! Я відмовлявся теж. А потім узяв. З поваги до нього. Згадую – і сльози навертаються…

Україна – це мій дім.

У 2019 році вийшов закон про добровольців. І почалася велика протидія добровольців-іноземців із міграційною службою. Доходить і до судів… Але я отримав посвідку на тимчасове проживання. Зараз вже подав документи на громадянство України за цим законом, але згодом мене викликали у СБУ для перевірки особи. І людина, яка мене опитувала, раптом сказала, що від таких, як я, “потрібно почистити Україну”. Що він мав на увазі – я так і не зрозумів. Від яких? Від добровольців? І чи були почищені лави СБУ?..

Фільм “Добровольці Божої Чоти”. Розмова знімальної групи із Леонідом Чемодановим – з 27 хвилини

Повернутися у РФ для мене – це загроза і свободі, і життю. У Росії “Правий сектор” – це терористична організація. Мене заарештують, посадять і вб’ють у в’язниці. У Росії навіть за слова “Слава Україні” можна отримати термін. Це поліцейська держава. У ній нічого не змінилося – від сталінської до путінської.

Повертатися у РФ я не можу і не хочу.

… У мене є мрія. Отримати паспорт громадянина України та піти під командування Редута у кіровоградський спецназ. Тому що з цим командиром воювати можна. Я йому довіряю абсолютно. Чимало з моїх побратимів перейшли туди. Дуже хотів би бути пліч-о-пліч з ними.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться