“Коли наше кафе обікрали, Люба нервувалася, а я казав їй, що одного разу все втратив, і головне – Крим. Ми живі, з руками, ногами – ще заробимо”, – історія створення сімейного бізнесу добровольця Арслана Місіратова

Люба допомагала своїм друзям правосєкам, Арслан воював у цьому підрозділі. Вони познайомились, народили сина і започаткували власну справу – кафе "Хайтарма". Після пограбування закладу родина створила "Крафтову кухню Місіратових" – напівфабрикати кримськотатарської та української кухонь.

Фото: Віка Ясинська

Арслан: На момент 2014 року я жив і працював у Москві, а мій старший брат Марлен вже тоді воював на Сході України в ДУК ПС і потрапив у полон. У мене були обшуки, тому прийшлося все кинути, власну квартиру, зокрема, і їхати в Україну. І коли я вже був під домашнім арештом в Криму, Марлена викупили з полону. А коли я виїхав з Криму, пішов воювати з братом. Я приїхав до нього з одним пакетом, там були шкарпетки, труси – ось і усі мої речі. Перші тактичні штани і кросівки мені подарував покійний Іса Мунаєв, коли побачив мене в шортах і тапках. Сказав: “Що це ти, синку, ганьбиш наших бородатих братів?”

І як ви сприйняли війну після мирного життя?

-Нормально. Людина до всього звикає. Ми там почали з братом куралєсіть (сміється) (Тобто активно воювати)

Люба: І куралєісіли вони гарно(сміється)

Арслан: Правда, спочатку він мене нікуди не відпускав. Взагалі. А я постійно рвався на війнушку. І потрапив на передок після такого випадку: у нас на базі першої штурмової роти стояла машина. Довго стояла. Її навіть на металобрухт хотіли здати. А я хотів її зібрати. І наш командир Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло), сказав, якщо збереш її – буде твоя. І я впорався, навіть повіз на ній командира на передок.

А коли звідти повернулися, він спитав, чи готовий я там повоювати, бо хлопців не вистачає. Кажу, так, але Марлену нічого не говори. Ось так я потрапив на позицію “Зеніт” – це дуже бойова позиція. І з тих пір я декілька років майже безвилазно сидів там, плюс на шахті “Бутівці”, коли вона стала нашою. Тобто постійно на передку. А брату довелося з цим змиртися. А на тій машині постійно їздив з передка по продукти, по хлопців. І завжди її ховав від обстрілів, але одного разу таки потрапили на ній під кулемет – кузов став, як решето. Але колеса і двигун були цілі. Через декілька днів почався мінометний обстріл, ну, думаю, сховаю її між двох “бех” (БТР). Але 120 міна прилетіла прямо в машину. Ми її вночі потушили, а зранку пацани завели її і на ній поїхали. Тобто колеса були цілі, двигун теж. Її потім віддали в музей АТО.

Люба: Коли був заміс на “Бутівці” і загинуло четверо правосєків, Аслан теж був там. (Люба називає чоловіка Аслан – це його позивний на фронті) 

А: Не хочу про це згадувати, в цій історії немає нічого хорошого. Але є багато інших історій. У мого брата є відео, де я, покійний ВДВ і Ганс втрьох зібрали саморобний міномет. Тобто там все було рідне, а от кріплення саморобні. Всю ніч ми втрьох мили міни – і вранці отримали дозвіл працювати з мінометом. Три міни пішли гарно, а коли запустили четверту – міномет перекинувся і міна вилетіла, як ми живі залишились не знаю. Але так тікали звідти хутко, щоб ніхто цього не бачив (сміється)

Л: А ще баранів привозили на шахту.

А: Ми з братом мусульмани, і на свято Курбан-байрам привезли барана прямо на позиції, там його і зарізали. Приготували. Зібрали усіх пацанів, пригостили свіжиною. А ще двох баранів залишили на базі, а вони втекли.

Л: Є у Аслана трохи контузій – і зараз вони дають про себе знати.

А: Я б продовжував воювати, але ж вона з’явилася. (Сміється, вказуючи на Любу)

Л: Я тоді працювала у військторзі “Прапорщик”. І допомагала усім необхідним своїм друзям, які в 14 році поїхали в шльопанцях воювати. Вони теж були в ПС. І якось до мене в магазин зайшов чоловік, чиє обличчя мені здалося знайомим. У мене серед френдів у фейсбуці багато правосєків, Аслан в тому числі, от я і подумала, що то був він. Потім я написала йому повідомлення, спитала, чи заходив до нас днями. Виявилось, що ні. Я кажу, що ок, переплутала. Вони ж там всі бородаті (сміється). Але з того моменту ми почали переписуватися, потім дзвонити одне одному. Коли він приїхав у Київ, прийшов до мене у магазин, я продала йому курточку. А на другий день Аслан приніс мені здоровенні троянди в пакеті для сміття (сміється). Це, щоб вони не замерзли взимку. У цьому пакеті їх і подарував. Як не дивно, але одна троянда стояла цілий місяць. А коли він вже приїхав наступного разу – ми пішли гуляти, почалася любов-морков. І вже через тиждень він мені відправив свій баул з речами.

У лютому я дізналася, що вагітна. Аслан ще до літа їздив на війнушку. Але оскільки я була не готова нервуватися, чи він живий, чекати, коли повернеться, сказала, що вирішуй чи туди, чи сюди. І він вибрав сім’ю. А потім почав шукати роботу. І його взяв в охорону наш друг і його побратим Бєс, який потім ще багато разів нам допомагав. Але в Аслана не склалося з роботою. Я розуміла, що на війні він був командиром – і тепер піти і працювати на когось насправді дуже важко. Плюс гаряча кримськотатарська кров бере своє.

А: Я не міг просидіти на роботі більше, ніж три дні, якщо починали командувати, я психував, сварився – після чого йшов звідти.

Л: Вона і зараз є. Буває, починає, що на війнушку хочу. Питає: “Може, я поїду?”

Від цього вже нікуди не подітись. Це є майже в усіх, хто воював. От ти навіть спати лягаєш – і у тебе вже є певна звичка, як ти спав там. І якщо якийсь шерхіт, я одразу прокидаюсь, бо все чую. А тягне туди через адреналін. І там простіше. Немає побуту і проблем. Є завдання і є свобода.

Л: Тому я йому інколи влаштовую адреналін тут (Сміється).

Л: Аслан смачно готує. Наприклад, мій плов порівняно з його – то була рисова каша.

А коли він робив вдома янтихи, чебуреки і пригощав ними друзів, вони казали, що це кайф. Перший МАФ ми відкрили на Нивках. Я тоді вже була з пузякою. Знайшли Ваню, який нам допомагав. Тепер це друг родини. Він часто працював допізна, навіть в ті моменти, коли не було чим платити.

Л: Так, у нас всі працювали за їжу (сміється). Через деякий час ми вже мали постійних клієнтів і відкрили ще один МАФ на Оболоні.


А: На обладнання ми позичили гроші, плюс нам допоміг один кримський дядько, юрист, який теж переїхав сюди після анексії.

Л: Я коли народила, місяці 3-4 не могла цим займатися взагалі. А Аслан забрав мене з пологового і наступного дня пішов на роботу. Працював з 6 ранку, додому приходив об 11 вечора, весь пропахлий чебуреками.

А: Від мене в метро люди розбігалися, уявіть. Підходили і питали: “Ви чебуреки їли, да?” (сміється). Це жах. Я ще тоді не розумів, що для смаження треба брати спеціальну олію.

Коли павільйон переставили на другий бік вулиці, нас перестало бути видно. Плюс підвищили оренду, через те, що у нас добре пішли справи. Спочатку на тисячу гривень, потім на дві. І в результаті з 12 тисяч підняли в два рази. Я тоді психанув і сказав, що ми з’їжджаємо. Згодом знайшли місце біля метро Либідська.

Л: Там Аслан вже працював сам, бо Ваня поїхав в інше місто. І згодом чоловік вирішив зробити повноцінне кафе. Ми розширили асортимент, я почала допомагати. Бігала по закупках з дитиною і в сніг, і в дощ, робила з малечею на руках усі заготовки. Було трохи важко, але нічого.

А: Як кажуть, нас поперло – і ми зняли 50 квадратів теж біля Либідської.

Л: Це вже було кафе, там стояли столики. Кухня була відкрита, щоб люди бачили процес. Асортимент став ще більше. Взагалі, у нас українські і кримськотатарські страви. Але знову ж таки через чималу орендну плату ми думали міняти і це місце, але не встигли. Одного дня Аслан прийшов у кафе, а “Хайтарми” немає.

А: Нас обікрали – винесли все: обладнання, меблі, холодильники разом з їжею, навіть сіль вкрали.

Л: Поліція все оформила, але особливо не напрягалася допомагати. Щоб знайти тих, хто це може зробити, ми підключили друзів – і завдяки нашому куму їх таки знайшли, але хто це був, ми не знаємо й досі. Нам просто повернули те, що ще не встигли продати: тістоміс, розкатку для тіста, маленький холодильник, обігрівач. Але те, що трапилося, було шоком для мене. Я дуже переживала, ревла тижнями. Це було два роки роботи, в яку ми вкладали усі сили і гроші.

А: А я до цього по-іншому поставився. Люба психувала, нервувалася, а я їй казав, що одного разу все втратив: машину, житло, і головне – Крим. І те, що сталося зараз, – дрібниці. Ми живі, з руками, ногами – ще заробимо.

А: Я і телефони продавав, і годинники, відкрив магазин в інтернеті. Треба ж було якось крутитися.

Л: А я сказала, що все – нафіг цей бізнес. Давай те обладнання, що нам повернули, продамо, бо я не хочу більше цим займатися. За один тістоміс можна було прожити місяць. Але все ж таки не продали.

Напередодні 2020 року Аслан захворів. Причому чимось незрозумілим. Спочатку ми думали, що то спина, але він не міг дихати.

Л: Коли минулої весни почався карантин, ми поїхали до батьків у село під Києвом. Три тижні посиділи там – і зрозуміли, що треба їхати назад в карантинний Київ, бо треба якось заробляти гроші. Приїхали додому і я кажу, що Аслан, у нас останні 500 гривень. Що робимо? А він мені, що давай робити заморожені чебуреки. Я була певна, що люди зараз не будуть це купувати, бо,по-перше, бережуть гроші – ніхто не знав на що очікувати завтра. А, по-друге, кому треба заморожені чебуреки? (сміється). Але Аслан стояв на своєму. Сказав мені: “Я пішов робити, а ти як хочеш!”

Тоді я написала у фейсбуці для своїх друзів, що ось так і так. Серед них було багато наших клієнтів ще з моменту кафе. І в результаті перші два-три тижні ми протягнули саме на друзях. Транспорт тоді теж не ходив, тому замовлення розвозили на машині кумового сина – це “Мерс” бізнескласу. За пальне кум з нас грошей не брав.

Л: (Сміється) Так. Але реально, якби не друзі, ми б це все не витягли. А потім у нас було одне велике замовлення, плюс Аслан дістав свої заначки – і ми купили морозильну камеру. Бо досі користувалися тією, що була в нашому холодильнику. Ось так потроху почали працювати. А потім люди почали просити: “А може, ви зробите манти?” Да, звісно. А може, люля-кебаб, а може, пельмені? Ми казали, що не проблема. За пельмені Аслан теж довго воював, бо я не розуміла, кому потрібні ті пельмені – чого, чого, а їх скрізь повно.

А: Мій покійний батько завжди казав, якщо хочеш щось зробити – нікого не слухай і роби. Коли я відкривав “Хайтарму”, від багатьох почув, що ця справа не піде. Але дружина підтримала – і пішло. Головне – це не падати, якщо впадеш – заштовхають.

А: У нас кухня – 6 квадратів. І з них три займають меблі. Тому робочого простору – півтора на півтора.

Л: Звісно, місця мало. Хочеться робити більше, і я розумію, що ми можемо більше. У нас вже додалися і млинці, і заморожений плов. У мене ще є ідея робити заморожений борщ, тобто його концентрат. А ще ми робимо фуршети, корпоративи, дні народження, тобто у нас замовляють вже готові страви.

– Доставка до зручного метро. Або самовивіз, або на таксі відправляємо. Нам насамперед потрібна машина, бо нам би хотілося відкрити невеличкий цех. Але машини у нас немає. І поки ми не віддамо людям гроші, про це не може бути мови.

А: Я досі віддаю борг, який брав на відкриття кафе. Добре, що гроші мені позичив побратим. Він сказав, що братан, голову не ламай – працюй, годуй родину. Заробиш – віддаси.



А: Щоб отримати грант, ти маєш бути офіційним учасником бойових дій. І коли була “Хайтарма”, можна було багато грантів брати, але УБД я отримав нещодавно. Завдяки Яні Зінкевич. І то, я б не брав його, якби Люба не наполягла.

А: Я хочу зробити халяльню. Халяль – це як кошерна їжа у євреїв. Це чисте м’ясо, яке їдять мусульмани. Поки в Україні я не зустрічав таких напівфабрикатів.

Л: У нас взагалі продукція без усяких штучних додатків, і вона довго не зберігається. Її можна давати дітям. Ми самі це все їмо і даємо нашому сину Едему.

А: Але я до сьогодні не можу наїстися пельменями, бо Люба все продає (сміється). Я кажу, що залиш мені , вона, що, да, звісно, коханий. Кажу, діставай, приготуємо, а Люба, що, ой, вже немає.

Л: Немає. Аслан спитав нещодавно, що ти мені подаруєш на День добровольця (14 березня). Питаю: “А що ти хочеш?”. Відповів, що вихідний. А у нього шостого березня день народження, і я сказала, що ось зробимо шостого вихідний, а вважатимемо, що це подарунок до Дня добровольця (сміється).

А: Я якось психанув і кажу, що беремо Едема і підемо вигуляємо дитину. Я півтора року сина не водив на атракціони. Ви бачили б його щастя, коли ми це зробили.

Л: Мене, наприклад (сміється)

А: Так, звісно. У будь-якого обману є кінець. Правда, ніхто не знає, коли це станеться. Але в Україні є багато хороших місць. Наприклад, там, де живуть Любині батьки, є ліс, і в ньому я відчув такий самий аромат, як в Криму в горах. Я і Любі казав, що там пахне моїм домом. А ще дружина готує так, як у мене вдома. У неї руки роблять смачно, як моя мама, як бабуся.

А: Моя жінка – це така людина, яка підтримує усі мої божевільні ідеї. Вона ніколи не каже, що ти прогориш, чи щось втратиш. Вона завжди на моєму боці.

Л: Аслан – це моя опора. І я справді відчуваю себе, як за кам’яною стіною. Він зробив з мене мудру жінку – це коли розум бере верх над емоціями. І я не уявляю своє життя без нього.

А: Взагалі, ми з нею двоє божевільних.

Л: Все наше спілкування побудоване на жартах, хоча і без сварок, звісно, не буває. Але якщо виникають якісь труднощі, ми будь-що стараємося перевести це в жарт і обсміяти цю ситуацію. Бо інакше можна вздьорнутися. Так що ми постійно ржемо.

Л. А: Так, ржом і лєпім (сміються.)

Фейсбук-сторінка родини, де можна замовити страви.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться