Колишній полонений релігієзнавець із всесвітнім іменем Ігор Козловський: “Втративши все в Донецьку, я так і не отримав житла в Києві, хоча його обіцяли”

Людина, заради звільнення якої організовували флешмоби, про яку говорили найвідоміші українці, про звільнення якої президент Чехії просив безпосередньо Путіна, зараз залишилася зовсім без уваги нашої держави.

27 грудня виповниться три роки, як вченого звільнили у складі 74 полонених, що перебували у тюрмах та колоніях “ДНР”. У нього, як і у більшості з них, – величезні проблеми з житлом, працевлаштуванням та психологічним станом.

В аеропорту тоді визволених зустрічали сотні людей, представники влади, їм обіцяли допомогти вирішити все, як із втраченими документами, так і побутові питання, працевлаштування. На жаль, все це так і залишилося словами. Спілкуючись із звільненими в різні періоди людьми, добре бачу як після радісних зустрічей і обіймів із президентом люди залишаються сам на сам із своїми проблемами, як держава про них забуває. Рідко коли, епізодично, таким заручникам війни все ж таки допомагають. Так, буквально днями житло купили Станіславу Асєєву, якого звільнили рік тому. Майже відразу після звільнення квартири в Києві отримали найвідоміші бранці Кремля, яких визволили з тюрем Росії 7 вересня минулого року: Олег Сєнцов, Володимир Балух, Олександр Кольченко… Їм допомогли вирішити квартирні питання, тому що їхнє житло залишилося на окупованих територіях: в Криму, Донецьку, Луганську. Але ж у більшості тих, хто потрапляв у полон і повернувся в Україну, квартири, та що квартири, – все життя також залишилося там, куди поки потрапити неможливо.

Тому і вважаю за потрібне відслідковувати долю полонених після звільнення. Бо саме з часом стає зрозуміло, наскільки вони виявилися потрібні власній державі. Мені було неймовірно боляче бачити луганчанку Олену Сорокіну, яка навіть з полону виходила, ризикуючи, бо одягнула реглан із написом, зробленим у тюрмі “Моя країна Україна”. Завдяки читачам сайту Цензор.НЕТ, вона змогла відкрити в столиці зоомагазин, в підсобці якого і… жила, купивши надувний матрац. Ніяких пропозицій ані щодо підтримки бізнесу чи вирішення житлових проблем вона так і не отримала. І вимушена була поїхати ближче до рідного окупованого дому – в Попасну Луганської області, де у неї хоча б є друзі, які запропонували їй для житла будинок, в якому давно ніхто не живе. Треба було бачити її обличчя, зневірені очі і опущені плечі…

Чоловіки, з якими я говорила про їхні проблеми, які не вирішуються роками, добре тримаються. Обидва – жителі Донецька, інтелігенція Донбасу, справжні патріоти України, обидва орендують житло, у обох родичі мають серйозні проблеми із здоров’ям, а Валерій Недосєкін ще й роботу не може знайти. Як вони не впадають у відчай, не розумію. Але дуже хочеться, щоб ми всі, і насамперед представникам міністерств і організацій, які мають цим займатися, зрозуміли, що Україна не має кидати своїх людей, які за неї постраждали.

Бесіду подаю двомовною, як, власне, і говорили мої співрозмовники.

ВСЕ ХОДЯТ С ДОКУМЕНТАМИ ДАЖЕ МУСОР ВЫНОСИТЬ”

-Когда я вернулся из плена, в Киеве меня встречала жена, – рассказывает Игорь Анатольевич Козловский. – После моего ареста она вывезла из Донецка нашего больного сына, знакомые помогли. Она сняла квартиру возле железнодорожного вокзала, туда я и приехал после больницы. Эту квартиру, в которой мы сейчас беседуем, раньше снимал мой племянник. Он съехал в другое место, а мы перебрались сюда. Здесь мы с февраля 2018 года.

В двухкомнатной квартире неподалеку от метро “Лыбедская” идеальная чистота и порядок. Это то, что называется “хрущевкой” – две длинные комнаты-пеналы. В одной из них на кровати лежит 41-летний сын, который родился с синдромом Дауна, а вследствие травмы спины перестал ходить. Хозяева этой квартиры сделали перепланировку, объединив одну комнату с кухней. В мебельной стенке есть низкий стол с компьютером, за которым работает Игорь Анатольевич. Перед нашим приходом он в интернете участвовал в круглом столе, выступал перед многочисленной почтенной публикой. Сын ученого все это время лежит в соседней комнате, тихо, не издавая и звука, только время от времени крутит головой.

– Сын может сидеть, но недолго. В инвалидную коляску я его сажу утром и вечером. Более двадцати лет он живет со сломанным позвоночником – в 1998 году полез в окно и неудачно упал с нашего первого этажа… У него остались раны которые не заживают. Каждое утром в пять часов я промываю раны, катетеры, провожу перевязку. Переворачиваю сына, делаю ему массаж. Потом сажу и кормлю. Сын – мое счастье, моя любовь. Я счастлив, что он с нами. Сейчас я постоянно рядом с ним, не могу надолго отлучаться, потому что мама жены сломала шейку бедра. И супруга уже несколько месяцев ухаживает за ней в селе.

– 27 января 2016 года утром я открыл интернет и прочел, что подорвали Ленина на площади. Меня это насторожило. Позже узнал, что давно был на учете, что за мной ходила “наружка”, доносы давно на меня писали. Материалы на меня копили. И тут звонок в дверь. Не открываю. “Кто там?” – “Благотворительный фонд “Юго-Восток”. У вас инвалиды, пенсионеры есть? У нас есть помощь им”. – “Нет, – говорю, – мы не нуждаемся”. Через некоторое время соседка по домофону мне говорит: “Тут люди пришли, хотят вам оказать помощь”. “Нет, я не нуждаюсь”, – ответил. Покормив сына, положив его, поставил стирать белье и пошел вынести мусор. Выйдя из подъезда, сразу обратил внимание на машину, которая стояла неподалеку. Она мне сразу показалась подозрительной. Подхожу к баку. Из машины выходят автоматчики и ко мне: “Ваши документы”. А в Донецке уже все с документами ходят даже мусор выносить. Проверили. “Приглашаем вас проехать в МГБ побеседовать”. – “Понимаете, у меня сын, лежачий”, – сказал я. “Это займет 20 минут”, – говорят. Сажусь в машину и все понимаю, вижу пакет благотворительного фонда “Юго-восток”. В МГБ меня отвели в помещение, где опера сидят: “Подождите, с вами будут беседовать”. Время идет, я жду. С двух часов дня, когда меня забрали, уже ближе к пяти. Понимаете, один опер говорит, если бы я вел ваше дело, я б вас просто депортировал. А так… Вы серьезно попали.

Потом уже я узнал, что в это время вошли в мою квартиру, где сын лежал, все там вычистили и бросили его напризволяще. Он же не может сам ни перевернуться, будет под себя мочиться, если сам остается.

-В Киеве. Она с 2014 года все время находилась в Украине. Весной, с первым теплом, я собирался вывезти сына. Не успел.

– Ей позвонили мои ученики. У нас была договоренность – ежевечерне созваниваться. И вот я не позвонил. Моя ученица взяла такси и подъехала к моему дому. Проезжая мимо дома, она увидела – а у меня первый этаж – что внутри находятся незнакомые люди. Она все поняла. Тут же забрала свои документы и перешла на нелегальное положение. Месяц прожила подпольно и затем выехала на подконтрольную  Украине территорию. Ученица же сообщила сюда, что случилось. Жена срочно рванула в Донецк. Нужно было спасать ситуацию. Больше суток, пока она добиралась, сын пролежал сам. А я об этом не знал, мне не говорили, что с ним. Это же один из методов давления. Более того, угрожали, что сейчас привезут сына и будут пытать его на моих глазах. Я пытался им объяснить, что у него синдром Дауна, он не понимает, что произошло дома. В его понимании просто вошли чужие люди и все разбросали. Он что, не разговаривает? – удивлялись потом те, кто меня допрашивали.

Одно из обвинений, которое мне предъявляли, и которое было в доносе некоего Комара, что я воспитал целое поколение проукраински настроенных людей. Я его читал. Там было сказано, что я – проукраинский патриот, поддержал Майдан, один из организаторов межконфессионального молитвенного марафона, который стоял в центре Донецка аж до августа 2014 года. Уже в город зашли “стрелковцы”, а мы продолжали собираться под украинским флагом. Последними оставались.

ЧТИ НИЧЕГО НЕ ЕЛА”

-Нет. Я был в камере, которую во времена Советского Союза использовали для содержания смертников и пожизненников. Раньше это были одиночки, но теперь их переделали, доварили кровати.

-Это крошечные помещения. Протянув руку, упирался в стену, – добавляет Валерий. – Когда я сидел на кровати второго яруса, не мог выпрямиться, упирался плечами в потолок. Два шага по камере сделал и все. Такое узенькое помещение. На уровне глаз находилось крошечное окошечко, но свет в него не попадал из-за забора, сразу за которым был мусорник…

-Сначала нас, политических, тасовали с уголовниками, подсаживали и болеющих – туберкулезников. Но как только нас стало больше, выделили два поста специально для политических.

-С Игорем Анатольевичем мы провели в одной камере два месяца с небольшим перерывом – на три недели меня переводили к торговцу наркотиками.

– Когда находишься в камере с человеком твоих взглядов, единомышленником, – хоть немного можешь расслабиться, – продолжает Игорь Анатольевич. – Вначале я был с уголовниками, “ополченцами”, среди них один россиянин был. А потом уже нас, политических, сгребли и отправили на десятый пост. Когда ко мне привели Валеру, мы разговорились, поняли, за что каждого из нас арестовали, вроде даже стены камеры раздвинулись. Нам было о чем поговорить, что обсудить.

-Я постоянно расспрашивал Игоря Анатольевича о религиозных направлениях, о современных течениях. Я ничего этого не знал, поэтому мне было интересно. Еще мы обсуждали российские телепрограммы, которые смотрели. Когда я попал к Игорю Анатольевичу, мне даже легче стало.

-Моя жена теперь постоянно спрашивает, как Валера, мы беспокоились, пока он сам был, без жены, – добавляет Игорь Анатольевич. – Вещами ему помогали, постельным бельем, посудой. У него же ничего не было после освобождения.

– Когда моя семья перебралась сюда, в Киев, вскоре у младшей дочери случился нервный срыв. Жена сразу не смогла выехать, было необходимо найти жилье. Ее обвиняли в шпионаже. Дело закрыли в июле 2017 года, когда передали в суд. 1 марта 2018 года жена с дочерью смогла приехать сюда, – добавляет Валерий. – И тогда тоже очень помог Игорь Анатольевич, дал телефон своей ученицы-психолога. Она долго работала с дочкой и, к счастью, помогла. Дочь перенесла сильнейшую психотравму. Ей было десять лет, когда в тюрьму забрали и папу, и маму. Девочка осталась с бабушкой. После нашего ареста почти ничего не ела месяц. Врач, которого посоветовал Игорь Анатольевич, сдвинула ситуацию с мертвой точки.

– Одни сутки она провела в “Изоляции”. Месяц провела в ИВС . Ее взяли, чтоб давить на меня. Я дал показания, чтоб ее отпустили. Над нами издевались, как только хотели. Однажды нас везли в одной машине. Только у меня на голове был мешок. А она сидела рядом со мной. Во время допросов мне говорили: “Твоя жена у нас”. Меня это пугало больше, чем издевательства и пытки. Жена же высказывала им все, что думала по их поводу.

-Как и моя, когда меня искала, – добавляет Игорь Анатольевич. – Приехав в Донецк, она ходила во все их силовые ведомства и в итоге нашла меня в МГБ. И в глаза называла их министерством грабителей и бандитов. Когда нужно было писать разные заявления, она писала их только на украинском языке, заявляя: “Я не знаю вашої мови”. Уже потом я говорил ей: “Ты понимаешь, что нарывалась”. Хорошо, что уже был шум вокруг моего имени, думаю, поэтому ее не арестовали.

-Мои родные тоже долго не знали, где я нахожусь, – добавляет Валерий.

-Я постоянно размышляю на эту тему, выступаю, пишу, – отвечает Игорь Анатольевич. – Считаю, любая травма должна стать опытом. Травму потрібно зробити досвідом. Коли травма стає досвідом, її можна перепрацювати. Якщо я постійно буду знаходитися в своїй травмі, це також буде впливати на моїх рідних, вони будуть це відчувати, хочу я цього чи ні. Я буду на них впливати. Тому маю пережити це. Спокійно. І зробити так, щоб мій досвід працював на інших. Зрозуміло, що ми від спогадів нікуди не дінемося. Але це не означає, що ми маємо постійно перебувати в постійному стражданні. Це знесилює.

Добре, що цього літа поряд зі мною і сином нікого не було, бо моя перебита нога розпухла вдвічі. Коли раніше це бачив мій молодший син, йому погано ставало. Але це фізичний прояв травм. А психологічний не можна показувати. Триматися і тримати. Рухатися вперед. Підтримувати настрій рідних. Не бути нудним. Тоді ти дійсно перепрацював свою травму.

-Мы еще летели, а уже колеги позаботились о моем трудоустройстве. Утром 28 декабря замдиректора института философии, руководитель отделения религиоведения пошел к Борису Патону с инициативой взять меня на работу. В Академии наук знали мою ситуацию, поэтому сразу же все подписал. Меня же в Киеве знают 30 лет. Я возглавлял и сейчас формально возглавляю донецкое областное отделение Украинской ассоциации религиоведов. А мы являемся частью международной ассоциации. Через месяц после освобождения я приступил к работе в Институте философии. Правда, зарплата тут для Киева очень даже небольшая. Но меня приглашают читать лекции в другие институции. Это немножко улучшает ситуацию.

-К сожалению, нет. Давайте сразу скажу, что у нас не было каких-то особых ожиданий. Мы-то люди взрослые, понимаем все. Но все же жевріла надія, що ситуація буде трошки інакше розвиватися. Полгода ждали выплат в сто тысяч гривен. Мы с Валерой получили их самыми последними. После этого представители министерства соцполитики готовили документы, чтобы дальше нас поддерживать, но ничего из этого не вышло.

– Ничего подобного. В нашей семье сумасшедшие деньги уходят на лекарства. Скопить деньги, чтобы купить квартиру, – нереально. Мы уже в возрасте, мне 66 лет, жене за 60. Никакой перспективы. Все там осталось, в Донецке. Нашу квартиру там невозможно продать. Она находится в центре, небольшая, но привычная и удобная. Сына там можно было вывезти на улицу. Жена не выдержала. Она написала письмо и не одно: на администрацию президента, на Кличко. От всех пришел ответ ни о чем. Из администрации написали, что это не их проблемы. Я благодарен Ирине Геращенко за то, что она периодически интересуется моей ситуацией, благодарен даже за ее желание помочь. Киевская городская администрация написала: вы не житель Киева, не прописаны в столице, поэтому на квартирный учет поставить не могут. Чтобы прописаться, нам нужно жилье… Получается замкнутый круг. Жена постоянно меня спрашивает: где квартира? Как нам жить? Ее оскорбляет, что нам в возрасте за 60 лет приходится начинать жизнь с нуля.

Валерий Недосекин (крайний справа) в день обмена, 27 декабря 2017 года

-У каждого в нашей семье есть справка переселенца, – добавляет Недосекин, – которая практически ничего не дает, выделяют только компенсацию оплаты коммунальных услуг – в общей сложности получается две тысячи гривен. По тысяче дочери и жене. Каждые полгода нужно ходить, продлевать эту помощь, приносить справки, заполнять бумажки. Из-за карантина разрешили делать это пока автоматически. Я, как работающий, имел право на 440 гривен компенсации коммунальной платы. Меня лишили и этих денег безвозвратно. Говорят, таков закон. Когда я увидел, что помощи стало меньше, связался с соответствующими органами. Мне ответили: из-за того, что вы не устроились на работу, на помощь не имеете права.

-Причем я оформляю помощь на себя, как на семью, но лично я деньги не получаю, а жена и ребенок получают. Почти 11 месяцев жене не выплачивали пенсию, которую она оформила. Пришлось подавать в суд. Мы его выиграли, но выплатили всего одну пенсию, остальные деньги пропали… Оказывается, если ты меняешь место проживания, все деньги, которые заморозились, выбить невозможно. есть какая-то такая инструкция.

– В первую очередь библиотека. И дома, и в нашем центре. Десять тысяч томов, наверное, было. А еще… Там, в Донецке, похоронены все мои близкие люди: отец, мать, бабушка, брат. И я не могу их навестить. Это тоже сложный психологический момент. Я единственный остался старшим в семье. И должен нести за нее ответственность.

-У государства до сих пор нет политики в этом отношении. Все носит хаотичный характер. В министерстве соцполитики, которое должно было нами заниматься, происходят свои перипетии. Его то расформировывали, то соединяли с министерством ветеранов, то опять разъединили. Нет людей, которые серьезно бы отвечали за пленных, разрабатывали бы программу для них. Освобожденным в первую очередь нужна медицинская помощь. Ее нет. Особенно важна психологическая помощь, в которой нуждаются практически все, кто прошел плен. Затем. Материальная помощь. Помощь с работой, трудоустройство. Все это должно входить в комплекс ответственности чиновников. Кроме того, сомневаюсь, что есть список всех освобожденных, всех, кто прошел плен. А он должен быть. За время войны более трех с половиной тысяч людей прошли через плен. Часть из них уже умерли. И причина смерти некоторых в том, что не было достаточной помощи, психологической реабилитации.

После освобождения на одном мероприятии я встретился с Ульяной Супрун. Она сказала мне: “У вас є досвід, ви можете взяти участь у розробці певної програми”. На следующий день я пришел в министерство. Мне дали персонального человека, психиатра. Мы сели и он откровенно сказал: “Ви розумієте, у нас в цьому плані нічого не робиться. Єдиний центр, який залишився ще з часів афганської війни, де реабілітовували афганців, абсолютно радянський, в ньому немає фахівців. Ті, хто дійсно є фахівцями, будуть вимагати відповідну заробітну плату, а у нас таких коштів немає. І вони не поїдуть туди. А ті, хто там є, не тієї кваліфікації, не можуть допомагати людям з травмами війни”. Була така бесіда. Поспілкувалися і все. Але ж медична підтримка і працевлаштування – це також реабілітація і додаткова травма, якщо цього не має. Звільнена людина несе відповідальність не тільки за себе, а ще й за родину. І відчуває себе в жахливому стані, якщо не може утримувати рідних, забезпечувати їх. Родину Валєри фактично підтримує хвора дружина. Для нього, як для чоловіка, це додаткове психологічне навантаження.

-Я готовий працювати ким завгодно, але офіційно, – каже Недосєкін.

– Викладач, був директором коледжу, це підрозділ в ДААТ (Донецька академія автомобільного транспорту). Представник президента приходила у Феофанію, питала, що вам потрібно. Я казав, що приїде моя дружина. І питав, може є підприємство із гуртожитком, щоб я міг працювати і нам було, де жити. Все це записали і сказали: “Ми допоможемо”. Допомагають дотепер.

-У нашому суспільстві немає культури пам’яті, відсутня культура підтримки іншої людини, – продовжує Ігор Анатолійович. – Можна казати, що наша держава ще молода, але проблема глибша. Той тягар, який іде від радянщини, коли люди не були відповідальними, формалізм, який увійшов у нашу буденність, бюрократична машина залишилася фактично такою, як і була, ще й приросла додатковими елементами. Байдужість існує саме на державному рівні. Є люди, які щиро переживають, і серед можновладців. Я їх знаю. Але вони, на жаль, не можуть допомогти з квартирою. Або це епізодичні випадки.

Після звільнення я багато виступав, давав свідчення про полон, їздив у Європарламент, Британський парламент, держдепартамент Сполучених Штатів. Якось повернувся і виявилося, що мені не виплачують пенсію. Приходжу до пенсійного фонду і питаю: “В чому проблема?” “Так ви ж були за кордоном”, – відповідають. “І що?” – “Нам прийшло повідомлення від СБУ, що ви перетнули кордон”. В постанові сказано, якщо людина відсутня в країні 60 днів, тоді розглядається питання про нарахування пенсії. А я, навіть якщо всі поїздки зібрати разом, був відсутній менше ніж 60 діб. По два, три, чотири дні їздив, не більше. “Що мені робити?” – “Поновлювати”. Добре, я буваю в телевізійних ефірах, і в одному озвучив це. Мене почули декілька депутатів. Іра Геращенко зателефонувала Порошенко. “Як без пенсії?” – здивувався той і зателефонував Гройсману.

Недосєкін сміється у відповідь на це запитання.

-Гройсман не повірив: “Та як таке може бути? Та ні”. В той же день мені телефонували з СБУ, пенсійний фонд. І все за пів дня було вирішено. “Та ви що. Ми тут не винні…” – казали всі. “Їдьте куди завгодно, все буде гаразд. Ніхто пенсію не забере у вас”…

– Ну, я ж твереза доросла людина. Це моя особиста відповідальність. Я нічого не чекав від країни, коли ми виходили з акціями протесту в Донецьку. У 2014 році ми писали в Київ: “Ви розумієте, що зараз тут почнеться?” Не звернули увагу. Ніяких зрушень не було. Я розумію, що це я несу відповідальність за країну. Це моя власна відповідальність. За час після полону я дав близько 500 інтерв’ю і тут, і за кордоном. Побував за ці три роки у 12 країнах. Виступаючи, розказую про нашу війну, про проблеми, які є в Україні, щоб привернути увагу світової спільноти. Це моя справа. Може це смішно, але я такий є, таким створений, так вихований. Я не чекаю допомоги, не заглядаю в руки державі. Мені сумно від того, що у нас є проблеми. Якщо бачу, що у когось з наших колишніх полонених зовсім погано, намагаюся допомогти. Це також моя відповідальність. Я чекаю, зрозуміло, що держава вийде із стану інфантилізму та байдужості та доросте до визнання власної відповідальності.

-Покоління мають змінитися… Все населення України – велика громада. Громада у своїй переважній більшості завжди буде інфантильною та патерналістською. Буде чекати, що зверху має падати манна небесна. Є представництво цієї громади, яке певною мірою вже визріває – починаючи з волонтерського руху, добровольці, які взяли на себе тягар, який мала нести держава. Вони також різні. І не всі зрілі. Але був порив. І якби наша держава була розумною, вона б допомогла їм далі визрівати. Але хтось вигорів, хтось розчарувався, хтось відійшов від активних справ.

– Мені соромно за себе просити. За когось – можу. Але за себе – виховання не дозволяє. Навіть думки не було за кордоном залишитися. На початку нульових я був в Америці разів десять, виступав, розповідав про Україну. Якось був благодійний захід у Техасі. В одному приміщенні я виступав, а в сусідньому Буш. У мене було більше людей, ніж у нього. Для України такий благодійний виступ – показник для бізнесменів. Ти тільки тоді можеш бути людиною, яку поважають в суспільстві, якщо альтруїст, займаєшся благодійністю. Інакше з тобою не будуть мати справу. Там культура інша. Культура допомоги. І за той вечір, один (!), для України зібрали мільйон доларів.

-Знаєте, коли хтось критикує нашу країну із-за кордону, мене це страшенно обурює, хоча я знаю набагато більше про наші проблеми. Не можна принижувати своє. За кордоном і так багато робили, щоб мене визволити. Спільнота моїх учнів влаштовувала різні заходи від Швеції до Австралії. Я вдячний і нашим діячам культури: Вакарчук, Жадан активно просували інформацію про мене. Я вважаю, що маю жити в своїй країні. Якщо поїду звідси – це буде зрадою.

-Той самий Ігор Яковенко… Ще коли був жорсткий карантин, я домовився зустрітися із своїм перукарем. Пішки дійшов до площі Льва Толстого. І тут хтось замурзаний кидається мені в обійми. Я впізнаю Ігоря. Ти де пропав? – питаю. Коли я бачив його останній раз, це було на Подолі, він казав, що не має роботи, ніхто його не бере, тому що він з Донецька. Зізнавався, що й нього дах їде від цього, немає з ким спілкуватися. Ходив до психолога, але нічого з того не вийшло. Потім він збирався їхати в Польщу на заробітки. І зник. Оце я його зустрів. Каже: “Я ж іду 200 кілометрів пішки з Южноукраїнська, бо грошей немає, їжі немає”. Його дитина і дівчина, з якою він жив, залишилися на окупованій території. Всі гроші, які у мене були з собою, віддав йому. Дав свій номер телефону. Попросив набрати. Виложив історію цієї зустрічі в фейсбук. Посипалися пропозиції про роботу, люди передавали гроші, зібрав їжу, телебачення зробило про нього сюжет. Він сам за фахом кухар. Зараз влаштувався в Ірпені охоронцем. Громадянське суспільство згуртувалося, допомогло, а держава нічого не зробила.

Володя Фомічов пішов працювати на радіо. Також мій учень. Зараз шукає роботу. Орендував житло на Подолі разом з кимось. Бо самому квартиру неможливо оплачувати.

Тим, у кого на території України була хоч маленька зачіпка, якийсь зв’язок, або родичі, частина бізнесу, тим легше вижити. Так сталося із Ігорем Сапожніковим. Його з полону дівчина чекала. Вони взяли шлюб. Сто тисяч, отриманих від держави, вклали в справу в Кам’янці-Подільському. Орендують там квартиру.

– Денис Берднік знайшов жінку з дитиною, женився. Живуть у Требухові, – додає Валерій. – У нього все добре. Женя Горбань звільнився в 2019 році, йому було лише 18 років, коли його взяли. Він займався програмуванням. Але під час карантину все полетіло. Зараз в Дніпровському районі займається підключенням інтернету. Радіє, що хоча б гроші платять. Нарешті орендував однокімнатну квартиру.

Сергій Ніколаєв знайшов роботу системним адміністратором. Його родина дотепер залишається в Донецьку. Вчасно не виїхала, бо він квартиру не міг винайняти. Вони там. Він тут. Розірвана родина.

Багато у кого із колишній полонених родини залишилися в Донецьку. До цих пір дехто не бачив ні мам, ні жінок. Якщо зараз пробувати виїхати через Росію, то жінка може перетинати кордон, а дитину не пропустять. Такі правила.

Основна маса звільнених хлопців працюють таксистами.

-Або сторожами, – додає Ігор Анатолійович. Це ті, хто затримався в гуртожитку міністерства соцзахисту.

-Їм ще пощастило, що вони живуть там вже 10 місяців, – вважає Недосєкін. – Але їх у будь-який момент можуть звідти попросити…

-Все эти проблемы углубляют состояние человека, ухудшают его психологическое состояние, – говорит Игорь Анатольевич. – Во время карантина мне позвонил Василий из этого общежития: “Нам есть нечего”. Хорошо, у меня есть знакомые. “Каритас” помог, благотворительная религиозная организация. Привезли им еду. Православные помогли, мормоны, договорился с мусульманами. И снова же – объединилось гражданское общество. Я все равно верю, что однажды Украина станет такой, какой мы хотим ее видеть. Чтобы это призошло, каждый из нас должен делать свою работу, отстаивать свою позицию, показывать своим примером, что бороться за свою страну необходимо. А то, что моя семья страдает, что я не могу вывезти на улицу больного сына… Надеюсь, эти трудности раньше или позже, но я преодолею, как и другие люди, прошедшие плен.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться