Колишній військовий медик зі США Давід Пластер: “Лозунг України – “Борітеся – поборете!”, а Росії – “Сидітися бухатися!”

За активістську діяльність у районі, де проживає Давід, його називають президентом Борщагівки.

Американець з неабияким почуттям гумору, що вже багато років живе в Україні, розповів Цензору про тактичну медицину для українських бійців і про власні волонтерські проєкти з очищення міста від сміття, а інтернет-простору від наркоканалів.

Я народився в Спрінгфілді. Маю медичну освіту. Працював військовим медиком в армії США. Проте тепер я на пенсії. Про війни, на яких довелося побувати, я не люблю розповідати – не подобається хизуватися цим. Так, я був у гарячих точках і їх було чимало, бачив жахливі речі, але коли люди дізнаються про це, нерідко питають, чи ти вбивав? Як на мене, краще питати, а скільки життів ти врятував? Тому я зазвичай кажу так: я добре відслужив, отримав подяку за honorable service (бездоганну службу) і вийшов на пенсію.

Оскільки я багато часу провів на війні, мені захотілося побачити світ. Почав подорожувати, відвідав близько сотні країн. Але скрізь мене найбільше цікавили нетуристичні місця – таке вражає, особливо там, де люди живуть вкрай бідно. Був і в Росії, проте там мені не сподобалося. Якщо конкретніше -справа не в містах, а в людях – нерідко зустрічались такі, які, живучи в гівні, кричали: “А я же русский!” Я називаю це “русский говнометчик”. Якось із моїм другом Олегом Сенцовим ми говорили про різницю між росіянами та українцями. Дійшли висновку, що більшість росіян не готові боротися за свою свободу. На жаль, їхня ментальність така: хто сильніший, той і головний. А в українців навпаки історично так склалося, що вони бажають волі. Лозунг України – “Борітеся – поборете!”, а Росії – “Сидітися бухатися!” (сміється). Коли про українців кажуть “Моя хата скраю”, я не розцінюю це, як позицію нікуди не втручатися. Це якась пострадянська версія цього вислову. “Моя хата скраю” означає, що я перший зустріну ворога. Що буду захищати свою країну.

Проте серед росіян є хороші люди, і я маю багато друзів з Росії, правда, багато хто виїхав з цієї країни, бо там немає місця вільній людині. Також мені подобається дещо з російської літератури та музики. Наприклад, Віктор Цой, можна сказати, – це моя молодість. Мій дядько працював в авіації і якось привіз касети з Цоєм , і хоча в ті часи було непросто знайти словник з російської, я перекладав тексти. Люблю читати Булгакова, хоч він писав російською, але народився в Києві. Багато моїх друзів казали, що я схожий на Воланда.

Щодо української музики, тут багато гуртів, які я залюбки слухаю. І багатьох виконавців знаю особисто. “Бумбокс” – перший гурт, який я почув, слухаю Вакарчука, “Піанобой”, “Даху Браху”, “Один в каное” та багато інших.

А коли мене питають, що я робив у тому чи іншому місті, я кажу, що пробував борщ. Я був навіть суддею на фестивалі борщу в КУТЕПі (Київський університет туризму, економіки і права). Найкращий борщ був з Хмельницької області. Ще до того, як я приїхав в Україну, у мене вже була купа рекомендацій, куди поїхати і що там побачити/спробувати. Наприклад, друзі казали так: “Давід, приїдеш у Бердичів – там обов’язково спробуй таке-то пиво, а у Полтаві найсмачніше сало”, – і так далі.

Мені багато міст тут до душі, але не склалося з Одесою. Не по собі там. Пляж і море – це чудово, проте мої враження зіпсували людські стереотипи. Мене сприймали як іноземця, який приїхав по дівчат. І це все лише тому, що мої друзі розповідали, що я американець, краще б вони казали, що я поляк, бо до американця одразу виникає якась надмірна зацікавленість, особливо у жінок. Але у мене зовсім інші справи в Україні. Так, мені потрібна дружина, але це не головна мета. Плюс, коли мене асоціюють з такими людьми, що займаються тут секс-туризмом, мені стає соромно за іноземців, бо через них падає репутація моєї країни. Кожен з нас – президент (жартує), кожен з нас тут, як посол своєї країни. Тому я маю робити гарні справи.

Щодо української мови, я продовжую її вчити. Проте вже дуже добре розмовляю матом, хоча він зовсім не український (сміється). (Як Лесь Подерв’янський? – питаю). О, я знаю Леся. Вважаю, що він, як сучасний Тарас Шевченко. Обидва говорять про те, що російська мова – смерть для української Незалежності. І це так. Проте я думаю, якщо людина розмовляє російською, але робить багато для України, вона заслуговує бути українцем більше, ніж той, хто говорить українською, але нічого не робить. Ветеранів теж чимало російськомовних, і багато хто з солдатів, що віддали життя, теж розмовляли російською.

З початком війни я займався волонтерством, а потім мене запросили працювати у Нацгвардію – радником двох командирів. Я проводив курси з медицини за стандартами НАТО (ТССС – (Tactical Combat Casual Care ). І цей курс виявився доволі ефективним для українських військових. Найголовнішим завданням було навчити хлопців так, щоб надалі вони могли передавати цей досвід від підрозділу до підрозділу самостійно, тобто щоб українці навчали українців натовських стандартів. Ще ми проводили курс у Військовій академії в Одесі, а також морській піхоті. Пробував те саме запропонувати і для ЗСУ, але там дуже багато бюрократії, тому нічого з того не вийшло.

У 2014 році у Слов’янську я познайомився з Вадимом Сухаревським, командиром 503 окремого батальйону 36 бригади морської піхоти. Тоді я ще волонтерив, тобто був просто, як Дід Мороз, що приніс їм рюкзак з медикаментами. Ми почали спілкуватися, а в 2017 стали товаришувати. Якось на одній офіційній зустрічі Вадим познайомив мене з адміралом військово-морських сил України Ігорем Воронченком. І саме він мені запропонував провести офіційний медичний курс для морської піхоти. Але я одразу попередив, щоб це узгоджувалось без довгих бюрократичних моментів, інакше я просто відмовлюсь.

Ще я спілкуюся з добровольчими батальонами, з ДУКом, наприклад. Не так давно у них був, привозив медикаменти, турнікети. У цих людей дуже велика мотивація. І плюс у тому, що у них немає бюрократії. Загалом, коли я дивлюся на українського борця за волю, чи то добровольця, чи армійця – це мені нагадує американців, коли у нас була війна за Незалежність. Дух і бажання свободи притаманні обом країнам. І мені дуже подобається така ментальність. Можливо, через деякий час Україна буде, як Америка тільки посеред Європи.

Починаючи з 2018 півтора року я прослужив у Нацгвардії. А потім проєкт закінчився, я був дуже задоволений, що передав свій досвід – і зайнявся цивільними справами. Різними проєктами, які покращують життя в місті.

Я живу на Борщагівці. Взагалі, перше місце, куди я пішов у Києві,- це заправка на Борщазі. Знав тоді лише декілька слів з української мови. Люблю цей район. Живу тут вже 4 роки.

Хоча є цікава історія, як до цього я жив у Голосієві, в будинку біля СБУ. І усі мої сусіди були СБУшники. В цьому будинку ніхто з сусідів не спілкувався одне з одним – це було дивно для мене, я не зустрічав такого ніде в Україні. Якось спитав одного з сусідів, чому в тут усі такі непривітні? Він запросив мене в гості і розповів, що тут живуть одні есбеушники: і ті, що вже на пенсії, і ті, що служать, а це специфічні люди. Але усім їм було цікаво, що тут робить американець. Спілкування з сусідами почалося, коли я купив найсучасніший вайфай роутер і назвав його “Американський шпіон” – і через декілька хвилин до мене у двері постукали. Це був один із сусідів, перше, що він сказав: “Пане Давід, май інгліш із нот соу гуд, велкам ту зе нейборхуд” (сміється). І подарував мені варення зі своєї дачі. Коротше, з тих пір будинок до мене став дуже гостинним.

Одного разу до академії СБУ завітав президент Порошенко – вручати медалі курсантам. І з балкону моєї квартири було видно цю церемонію. Я сидів там, пив чай і подумав, що якби це було в Америці, на моїх грудях було б уже повно червоних точок (снайперські приціли), бо це було в 50 метрах від події. Мене здивувало, що було дуже мало охорони. На дахах – нікого. Якби це був Обама, у мене в країні, я б уже лежав на пузі, і великий дядько за спиною питав би, що я тут роблю.

І тоді ж була смішна ситуація, коли я вийшов надвір, щоб винести сміття – два великі пакети. Зазвичай там завжди була купа машин, бо в Україні дуже класно будують паркінги (жартує). Але в той момент усі машини кудись забрали. І на вулиці я зустрів президента з охороною і спитав, де смітник. На моє здивування мені показали де він і навіть не перевірили, що в пакетах. Після чого я спокійно повернувся додому. Тобто мене випустили на територію і без зайвих питань запустили назад в будинок. В Америці, мабуть, вже б обшукали мою квартиру.

А далі була Борщагівка – це легендарний район, там немає іноземців (сміється). І саме там почалися усі мої справи з очищення навколишнього середовища від сміття і наркореклами.

У мене є свій бізнес. Це курси з англійської та інших мов, займаємось перекладом, редагуємо тексти. А ще останні 5-6 років у нас був курс англійської мови для атовців, за рахунок нашого бізнесу. Але зараз на період пандемії, ми робимо лише online speaking club для усіх охочих.

А проєкти робить наша громадська організація “Аномалія”. Хтось дав влучне визначення, чому така назва, бо аномалія – це ненормально. А нормально для більшості, на жаль, сказати, що все буде добре, але нічого для цього не робити. Взагалі, українці – найнормальніші люди (жартує). Кого не спитаєш, як справи – відповідь “нормально”. Важкий день – нормально, щасливий день – нормально.

Коли я розповів про нашу діяльність місцевим бабушкам, пояснив, з якою метою ми це робимо, вони згодом стали нашими, так би мовити, агентами, які цілий день сидять на лавочках, все знають і все бачать. Бабушки – це усі спецслужби України разом узяті. Коли вони тільки дізналися про мене, почитали статті в газетах, побачили мою діяльність, вирішили, що я хочу бути президентом. Так чомусь людям здається, бо якщо я щось роблю для свого району, багатьом дивно, що це лише тому, що мені не все одно. Але я просто намагаюсь донести, що на кожному є певна відповідальність за середовище, в якому він/вона живе. І це стосується не тільки України. В Америці байдужих людей теж чимало.

Ми з моєю командою закрили втричі більше наркоманських телеграм-каналів, ніж МВС. І бюджет у нас трошки менший, ніж у МВС (жартує). Я виділяю гроші зі своєї пенсії на це.

Також, разом ми створили бот-канали, які допоможуть жителям Києва у вирішенні деяких проблем. Вони націлені на вирішення питань ЖКГ, наркоманії та екології. Тому, якщо у вас виникли проблеми в якомусь із цих напрямів, я раджу вам повідомити про них у телеграм-каналах:

Наркотики та наркореклама: https://t.me/UkrainianNarcBot

Екологія: https://t.me/eco_ua_bot

ЖКГ: https://t.me/zhek_ua_bot

Взагалі у нас багато проєктів. Зокрема ми допомагаємо нашим друзям “Зупини Лося”. Вони борються за культуру на українських дорогах та тротуарах. Волонтерити разом з нами може кожен, хто захоче. Я завжди кажу так: якщо у тебе є 5 хвилин часу, великий палець, щоб користуватися смартфоном, і вайфай – ти можеш зробити свою країну краще. А ми можемо навчити, як це зробити.

Сторінка Давіда у Фейсбуці:

https://www.facebook.com/david.plaster13/

Источник: censor.net
Вам также может понравиться