Колишня полонена так званої “ДНР” Валентина Бучок: “Катам своїм казала: навіть вам не побажаю пережити те, що ви зробили зі мною”

На 55-річну жительку Донбасу, яка за свою проукраїнську позицію була заарештована в окупованому Донецьку, після звільнення скоєно вже два замахи.

У дворі її дому під Костянтинівкою вибухнула граната. Жінка дивом залишилася жива. Хто і чому намагається її вбити – про це ми і поговорили з Валентиною.

Жінка чекала мене біля свого подвір’я в селі неподалік Костянтинівки Донецької області, де все сталося. Типова сільська хата з червоної цегли з двох боків розширена – білі великі шлакоблоки дали змогу добудувати ще пару кімнат і почати робити веранду. Невеличкий город. Пара старих дерев і зовсім молоде деревце. Хазяї щось собі планували. Якщо перед будинком є паркан і ворота, то з тилу ділянка виходить у бік залізничних колій, непролазних хащ і кущів, які заплели майже всю територію. Невеличкий клапоть землі, який належить Валентині, також частково оброблений, на ньому стоїть сарай, будки для тварин, літній душ. Саме біля виходу за хату зранку, коли жінка ішла годувати котів, стався вибух…


Валентина піднімає широкі холоші штанів і показує: на ногах, здається, немає живого місця. Рани більші, менші, глибші, ті, що загоїлися, та ще свіжі… Ними вкриті обидві ноги жінки, живіт, груди, руки, постраждало і обличчя…

-Неможливо перерахувати, скільки на мені цих ран. Щодня витягаю з тіла дрібні уламки. Права рука вся в синцях, ліва долоня була пробита наскрізь, але навіть рентген ніхто не робив. До цих пір не можу долоню в кулак стиснути, ганчірку викрутити, тому поприбирати ще в хаті ніяк не можу. Ось уламок відчуваю – ніяк не вийде, – Валентина, розповідаючи про свої поранення, проводить руками по тілу, відчуваючи залізо під шкірою. – На коліні рану зашили, а вона, як зняли нитки, розповзлася, розпалася. Права нога менше постраждала, але глибока рана також є – аж палець туди залазить. Ступні розпухли і болять від ран так, що я не можу ніяке взуття носити. Попросила купити мені найширші тапочки, в них ледь всовуюся. Кудись їдучи, приймаю знеболюючі препарати. Добре, в момент вибуху я не повернулася. Хоч на спині можу лежати. Мене тоді янгол-охоронець на руках відніс.

Чому ви не в лікарні?

-Втекла звідти. Лежати заради того, щоб тобі рани зеленкою мазали? Я і вдома можу так лежати. Та й переживала за вагітну кішечку, яка залишилася тут сама. Коли я нарешті приїхала сюди і вона вийшла до мене, я ледь не плакала: мішечок з кісточками. Вона вже народила кошенят, але не показує поки, де вони знаходяться. Я нагодувала кішку, залишила корм сусідці, щоб підгодовувала. Аж легше на душі стало.

Може, у Дніпро б поїхали лікуватися, чи в Київ?

-Нікуди не хочу. І нікому не вірю.

Ми йдемо по стільчик, щоб Валентина могла зручно сісти, і вона показує мені побите крайнє вікно хати.

-Тут була хвіртка. Бачте один піддон? З іншого боку був інший. Між ними стояла віконна рама на петлях. Я штовхнула її. Опустила очі і побачила – висить якась штукенція, схожа на гранату, сантиметрах в десяти від землі. Я ще встигла зробити два кроки назад.

Валя показує, як вона відходила.

-Вибух – і я вже лежу на землі.

Ви одна була?

-Так. За голову схопилася, почала кричати. А потім думаю: чого ж репетувати. Піднялася і пішла в будинок…

-Подзвонила брату, подрузі, також звільненій з полону Олі Плітовій – вона ж лікар. Набрала і Володю Щербаченка, який опікується жінками, які були в полоні. Хтось із них викликав швидку. Мене всю трясло. Я навіть не накинула на себе нічого. На мені ж була лише коротка нічна сорочка. Вставши, лише умилася, та й пішла годувати котів. Думала – спочатку зроблю справу, а вже потім кава, сирок… Завжди так роблю зранку.Того дня після сніданку я планувала їхати на залізничний вокзал. Як раз записалася на манікюр – треба було привести до ладу нігті.

Жінка показує руки – з того часу манікюр так і не корегований. Частини пластин вже немає…

-Потім планувала їхати до Андрєйки, чоловіка, в частину в Маріуполь. Він же служить в 10-ій бригаді.

Це не перша вибухівка, яку я знаходила у себе в дворі. Перша була тут, перед будинком, де ми сидимо. Тут лежала залізяка – коробка від машини. Граната була прив’язана між нею та високим бур’яном. Я ще в той день три рази бігала повз розтяжку. Бог тоді відвів, чи янгол-охоронець. Вранці вибігла у двір, а дуже багато роси, то я траву обходила. Так само і верталася в будинок. Зібралася та поїхала в Бахмутський апеляційний суд.

Це коли було?

– 15 жовтня 2019 року. Я їхала вияснити, чи правомірно суд першої інстанції застосував до мене 119 статтю КЗПП. Я ж судилася з ДТЕКом за виплату мені зарплатні за період, коли я була в полоні. Там, у Бахмуті, зустрілася з Політовою. Сидимо на лавочці, говоримо. Ще добре пам’ятаю час, було 12.05. Дзвінок. Андрій телефонує. Він прийшов у відпустку. “Ти що, – каже, – тут розвела? У тебе в дворі розтяжка!” Яка розтяжка? Я не зрозуміла навіть, про що він. “Викликай поліцію. І давай швидше додому”, – сказав мені чоловік. Скоріше, ніж ходить автобус я ж не можу доїхати. Який був перший – у такий сіла. Коли добралася додому, в дворі в навкруги було повно машин. Мені ставлять питання, а я нічого не знаю. І табун вже всіх пройшов по ділянці.

Вам підтвердили, що то була бойова граната?

-Ніхто нічого мені не підтверджував. Коли я приходила в дільницю, щоб дізнатися про хід розслідування, зі мною ніхто не хотів говорити. Відправляли, та й годі. А коли вже я вийшла з лікарні після цього вибуху і пішла в Костянтинівський РВВС, попросила: дайте мені витяг з єдиного реєстру за 15 жовтня 2019 року. Там довго ходили, між собою шепталися. Винесли папірець і виявилося, що вони ту гранату оформили… як добровільну здачу боєприпасів! Щоб не розбиратися, не шукати, хто ж її поставив… Тоді була Ф-1, її ще називають “лимонкою”. Така ребриста. А зараз була РГД-5. Чи як вона правильно називається? Наступальна, відступальна… Я не дуже в тому розбираюся.

З чим ви пов’язуєте ці події? Хто може бажати вам загибелі?

-Версій у мене багато, але нічого конкретного. Ще ж до гранат мені робили прикрості… Ну от взяти вбити кота… Це що? І зробили це 27 грудня 2018 року. Рівно на річницю мого звільнення. Як я тут ридала! Мені зробили дуже боляче. Бо я люблю тварин. А того кота ще й в день мого повернення з полону передали з Донецька. Мене ж з літака ніхто не зустрічав, бо чоловік якраз у Костянтинівці зустрічав машину, якою передали з Донецька котів. Вони мене не зрадили. Весь час, поки я була заарештована, вони, як брати, сиділи на трубі біля мого помешкання. Сусіди давали їм їжу. Хіба можна було залишити цих пухнастиків? От ми і заплатили гроші, щоб Рижика та Рябка передали мені. От одного з цих котиків і вбили на річницю мого звільнення… Уявіть, який це удар був для мене. А трохи пізніше вбили і другого мого котика. Але не даремно говорять: хто кота образить, щастя сім років не побачить.

Потім у січні 2019, коли випав перший сніг, біля воріт все було залите кров’ю з великими згустками. Це що? На психіку мені тиснули? Мене цим не налякаєш, крові не боюся.

10 березня 2019 року мене підпалили. Якраз чоловік прийшов у відпустку, ще ніхто не знав, що він вдома, бо тільки приїхав, у дві години ночі підривається: “Бучок, горимо!” Дивлюся, все, як в молоці. Добре, драбина стояла на горище, відра з водою біля неї були, тому швидко загасили. Я вибігла на вулицю, з боку городу все палає. Там також стояла бочка з водою. Залили і там. Викликали пожежників. Вони потім привозили експерта, який встановив, що це був підпал. Але й це нікого не примусило зробити висновки. І вже восени – перша розтяжка. Мені казали: тебе щільно взяли в облогу.

Якби кожний слідчий, який мав вивчити справу, уявив, що на моєму місці може опинитися його донька, внучка, мама, сестра, жінка, бабуся, то дивилися б на все це інакше. Але це нікому не цікаво. Поселилася тут якась, ще й піариться. Так вони мені в очі казали.

Я бачила, що з посадки за городом за мною наглядали. Сидів там чоловік типу бомжика, палив вогнище від вечора до ранку. Сусідка якось пішла до нього, він сказав, що зараз піде… Думаєте, поліція туди ходила? Вивчала ті сліди? Ні.

Чесно кажу, не знаю, хто це все може робити, кому це потрібно. Я нікого не звинувачую. Але добре розумію, що живу я в сепарському анклаві. Тут, якщо по-державному підійти, не тільки по відношенню до мене, а по відношенню до всіх проукраїнськи налаштованих людей ставляться із зневагою і ворожо. Тут треба робити жорстку зачистку. Практично в кожній родині хтось стояв на блокпостах, хтось зараз у Деенерії. А з огляду на те, що я даю свідчення проти тих, хто мене катував, тримав у полоні, я можу бути незручна. І я знаю, що тут, поряд зі мною, є люди, які зідзвонюються з “ДНР”…

Я не можу назвати нікого конкретно, хто міг би це робити. Багато кому я заважаю. Я дуже незручним працівником була в ДТЕКу. Це також не потрібно відкидати. Потім я з Лукічовою, головою місцевої сільської ради, в поганих стосунках. Її син стояв на блокпосту… Сепарському. Сусіди через двір якось підпалили сміттєзвалище. Я була в Києві, пожежа дійшла аж до мого дому. І в коментарях у фейсбуці мені написали: менше з сусідами потрібно лаятися…

Після тих перших залякувань, коли чоловік повертався на службу, ви залишалися тут, у будинку, сама?

-Так. Навіть якось чула, що хтось ходив у дворі.

У вас є де жити в Костянтинівці?

– Я живу зараз у брата. Він також відслужив з 2016 році на контракті в Збройних силах Україні, цього року повернувся додому. Купив квартиру в Костянтинівці. У мене і племінник служить в армії…

Ми разом з Політовою та Гайовою, які також пережили полон, штурмували Офіс президента, щоб вирішити проблему з житлом. Навіть нас, полонених, ділять. Тих, хто сидить в ОРДЛО, називаються заручники. Вони не мають можливості отримати медичну допомогу, до них не їздять консули… А ті, хто сидить у Росії, – політв’язні. Їх навідує консул, омбудсмен, моніторять стан їхнього здоров’я. Після їхнього повернення, їм житло купили, а ми? Нам також немає де жити. Ми також все втратили.

-16 січня 2018 року я вже була тут, у Костянтинівці. Втекла з Києва, з Феофанії. На крилах ейфорії їхала сюди. Головне було, що воля! Ейфорія у мене швидко закінчилася. Приїхавши сюди, лягла в неврологію, щоб підтвердити свою ІІІ групу інвалідності, потрібно ж було оформити пенсію, хоча б півтори тисячі, хоч ці копійки… Приходжу в пенсійний фонд, займаю чергу. І мене просто ошелешують: “Ви думаєте, будете пенсію отримувати? Та нічого подібного”. Показую довідку з СБУ: “Ви розумієте, що я була там і там?” Мені відповідають: мене це не стосується. Мені не платили пенсію до жовтня місяця. Іду в суд як законослухняний громадянин. Виграю його. Зобов’язали Пенсійний фонд все виплатити. Думаєте, хоча б хтось поспішив зробити перерахунок? Ні. Епопея тягнулася сім чи вісім місяців. Законні методи в цій країні не діють.

Компенсацію ви отримали?

-Так. Серед перших. Але це не заслуга держави, а тих людей, які контролювали, щоб це все ж зробили. Але що таке сто тисяч, коли все залишилося на окупованій території? Як переселенець, я ніяк не можу отримати відповідь, де наші гроші на житло. Мені днями відписали на чотирьох сторінках, цитуючи Житловий кодекс УРСР… Таке відчуття, що мене тримають за дебілку. Я навіщо вам писала? Щоб оце побачити? Мене цікавить конкретно – коли виділять кошти. А брошурку житлового кодексу я можу купити і читати її кожен вечір на сон прийдешній. Попри всі обіцянки, я так розумію, зараз перспективи отримати житло немає… До війни я судилася з державою за нормальні умови проживання. Судовий процес розтягнувся з 2006 по 2009 рік. І тільки після рішення Європейського суду мені дали квартиру, яку довелося залишити, бо вона була в Донецьку.

Чому довелося через суд добиватися житла?

– В Україні був пілотний проєкт – закривали шахту 1218 у Пролетарському районі Донецька. І було розпорядження всім, хто стояв у черзі на покращення житлових умов, видати нормальне житло. Моя мама стояла в черзі на нього тридцять років. На той момент номер її черги був 66. Вона на тій шахті відпрацювала з 1956 року. А тут мені кажуть, що до неї черга не дійшла. А дали 160 квартир. Арифметика по-українськи. Тому я і почала судитися. Але мама не дожила до щасливого моменту отримання житла. Батько також. Він також працював на шахті. Я почала судову тяганину, тому що у мене не було більше сил жити в бараці. Я працюю з 18 років. На сьогодні у мене 32 роки стажу. Я ніколи не працювала на себе, не ухилялася від податків. І як громадянин України всі свої зобов’язання перед країною виконувала. Чому ж держава повернулася до мене задом? Робить вигляд, що мене немає? А скільки таких, як я? Майже всі звільнені з полону покинуті напризволяще…

Я не проміняла Україну на золоті гори, які мені обіцяли. В “МГБ” мені казали: “Погано, що ви не на нашій стороні. Ми вас поважаємо як ворога”…

А ця хатка звідки у вас?

-Тут колись жили батьки мого чоловіка, Андрія. У 2013 році мама померла. Ще раніше, у 2006, не стало батька. У 2014 році, коли почалася війна, я відразу вирішила: не залишуся в Донецьку, якщо буде окупація. На окупантів я не працюю, не підтримую їхні умови життя, окупаційні продукти не вживаю. Це все вороже. Я отримала довідку переселенця на цю адресу. І почали наводити тут порядок. Тут не було ні вікон, ні дверей. Все заросло травою так, що вовки вили. Помалу меблі якісь купляти почали… І коли мене звільнили, раділа, що у мене є ця хатинка. Не потрібно хоча б платити за квартиру. Тут, правда, немає води. Світло в 2015 році провели, хоча потім незаконно відрізали. Я довела це ДТЕКу. Вони ще навіть гроші хотіли за підключення отримати.

Мені після звільнення операцію зробили – прибирали поліп з кишківника. Бо я то голодувала там, то невчасно в туалет ходила. В ізоляції ходиш по кабінету, який переобладнали під камеру, стукаєш – можна в туалет? А тобі кричать: своє гімно носи в своїх штанях. І все. Хочуть виведуть, хочуть – ні. А буває, відкривається камера, а нас там троє чи четверо, і кажуть: у вас три хвилини, час пішов. І кричать постійно: давай скоріше! Я після того це словосполучення ненавиджу.

Як і коли вас арештували?

-Мене взяли прямісінько з роботи. Я працювала на українську компанію, ДТЕК. У 2014 році все наше керівництво виїхало з Донецька, а нас залишили. До війни у мене з ними стався конфлікт. Мене незаконно звільнили в 2010 році. Рік судилася і поновилася на роботі, отримала компенсацію, продовжувала працювати. Коли мені керівник казав: “Валентино Миколаївно, ми з вами не спрацюємося”, я питала: “А ви що, йдете від нас?” На мене і психологічно намагалися тиснути. Але я щодо цього – товстолобик. Мені потрібно працювати. У мене немає особистих рахунків. Я працюю і з цього живу. Так само і в той період я чекала: “Коли ж наше турботливе керівництво попіклується про нас? Коли ж нам щось запропонують?” Я не дочекалася. Ходила по адресах, вимагаючи сплатити за енергію. Приходиш – дзвониш у двері, а звідти таке летить: “Розстріляю тебе”, матюки, образи. Повертаюся в офіс, пишу пояснення майстру, заяву на ім’я директора, все детально розповідаю. Завжди вказувала таку фразу: “Коли ведете переговори з окупантами, не забувайте про безпеку рядових працівників”. У відповідь – повна тиша. І коли мені набридла така невизначеність, я пообіцяла, що звернуся в офіс директора. Того ж дня, 3 лютого 2016 року, мене і заарештували. Не виключаю, що самі вони мене і здали.

Вам інкримінували саме проукраїнську позицію…

-А я ніколи її не приховувала. І вважаю, що це підло – приховувати свої погляди. Чого це я під когось маю стелитися? Я живу в своїй країні, на своїй землі, нікому нічого не винна, ні у кого не брала чужого. Так, я проукраїнська. І відразу казала на допитах: “Вашу “ДНР” бачила в гробу, щоб ви всі повиздихали. А я – українка. У мене і паспорт український”. Коли вони перевірили мій гаманець, розстроїлися, що там не було російських рублів, лише гривні, американська валюта. Так і казали один одному: вона нас не сприймає.

Мене затримав чоловік. Привезли у Ворошилівський РВВС. Взяли відбитки пальців. На мене набігли всі дивитися, як на макаку: “Укропа привезли”. Ніхто ще нічого не знав, а вже кричали “укроп”, “шпіон”. МГБіст Орлянський, житель Макіївки, вдягнув на мене величезний пакет. Він ідейний-ідейний, але не погидував зняти у мене з вух сережки із сапфірами та діамантами, які мені чоловік на весілля подарував. Пакет був настільки здоровенний, що лежав у мене на колінах. І от я сиджу в теплій куртці, черевики на мені теплі, якісні, українського виробництва. Штанішки також тепленькі. На голові плетена шапка. І поверх всього цього натягнули пакет, руки завернули назад, застібнули щільненько так, що вони надулися, як сардельки. Піт ллється, а я не можу витерти. Виїдав очі. Мене питають: “Вам зручно?” “Дуже комфортно”, – відповідала я.

Пакет – це ж форма психологічного тиску, тортури. Що таке не дати людині дихати, не піти в туалет, не дати пити. У мене потом все виходило, тому про туалет не було і думки. Я була мокра, як миша. Як згадую все це – ніколи б не хотіла, щоб хтось бодай хвилину таке відчув. І катам своїм казала: навіть вам не побажаю пережити те, що ви зробили зі мною. В пакеті перший раз тримали 20 годин, наступного дня так само. Я сказала відразу: пишіть все, що хочете, як казки Андерсена. Я підпишу все. Тільки внесіть мене в списки на обмін.

Суддя військового трибуналу, бабуся божий одуванчик, пудрочкою щічки рожеві намазані, на моє зауваження “У вас недозволені методи вибивання показань. Мене били по голові”, спитала: “А звідки ви знаєте, по якій частині голови вас били? Ви ж у пакеті були”… Я не змовчала: “Знаєте, я ж можу ще щось відчувати”.

У вас були сили так відповідати?

-У мене? Та ви б мене бачили! На суді сиділа, закинувши ногу на ногу, віялом обмахувалася! В камері мені його дали. Якось зі мною в камері опинилася така Мар’яна, її звинувачують у шахрайстві. Насправді думаю, що це замовлення. Вона з хорошої багатої родини. Їй в камеру приносили красивий одяг. А у мене все, що передавали, крали. Але мені було все одно, в якому я вигляді там. Але в серпні, коли мене забирали на трибунал, вона давала мені віяло. Я – нога на ногу і мотиляю ним, слухаючи, як вирішується моя доля. Кротова, прокурорша, маненька така, схожа на щура, ненавидить все українське, просила для мене 18 років позбавлення волі. “Чому так мало? – дивувалася я. – Хочу 20. Як Савченко”. Мені ж інкримінували вбивство Мотороли. В особистій справі у них було написано, що я особливо небезпечна, володію холодною зброєю.

Мені надали місцевого адвоката. Така собі Шишкіна. Ми з нею разом вчилися в школі. Тільки вона молодша. Вона знала, що я ярий “укроп”. “Ти ж не можеш мене захищати, бо ти дировка, а я укроп”, – говорила я їй відкрито. Про який захист у такій ситуації може йтися? Я їм всім в очі казала: повернуся в Україну і все про вас розкажу, про кожного, хто тут чим займається. На ізоляції у нас був охоронець – Юра із Бахмута. Так він злився: “Перед тим, як тебе відпускати, потрібно язика відрізати”. “Але ж ви тут правову державу будуєте. Так я і розкажу про ваші методи”, – відповідала я на це. І я впізнала всіх, хто піддавав там людей тортурам, охоронців, суддів… Мене так виховали – зло має бути покаране, а справедливість – перемогти. По-іншому я не вмію. І промовчати не вмію.

Під час допитів у мене весь час питали, які завдання від СБУ я отримала. Питали і що я відчувала, коли бачила в місті росіян? В 2015 році, коли я вперше побачила тут башкирів, оніміла. Я в автобусі їхала в Костянтинівку. На Ясинуватському блокпосту через вікно ледь не вивалися, щоб краще такого роздивитися. Мене аж в жар кинуло. Думаю, був би пістолет, застрелила б зараз і тут. В Донецьку я жила в Пролетарському районі. Там був завод “Градієнт”. От там їх було, як собак нерізаних, техніки. Базу вони там зробили. Окружна поряд. Виїхали, постріляли і назад. Виявляється, я за ними слідкувала! Навіщо мені слідкувати за ними, якщо я місцева? Я і так їх бачу.

І що ви відповіли?

-Дослівно скажу: “Коли бачу цих тварєй у своєму місті, в мені підіймаються найтемніші думки. Я їх ненавиджу”. Вони ж як шолудиві коти – якщо ти прийшов сюди, так скажи, визнай це. Мовляв, ви, українці, неправильно себе поводите, а ми, росіяни, наведемо тут порядок. Так ви дієте тихцем. Прийшли сюди і робите вигляд, що вас тут немає. Балаклавами обличчя закриваєте. Мені намагалися розповідати, що України ніколи не було, її Ленін у 1917 році придумав. “Так, – погоджувалася я. – І Шевченка він придумав, і Лесю Українку”.

Звідки у вас шрам на голові? – звертаю увагу на відмітину біля лінії волосся.

– У 80-х роках я потрапила у ДТП і дістала черепно-мозкову травму. Тому я на групі. В МГБ, коли мене били по голові, я підказувала: бийте більше та частіше, у мене перелам черепа, довго мучитися не буду.

-Зі мною сиділа Галя Гайова, я пересікалася з Олею Політовою, Галиною Іванівною Терещенко, Лєною Завальною, Гончаровою, Ярмішко. Всі жінки, з якими ми разом сиділи або десь пересікалися, вийшли, вже на волі.

-Після моєї відмови працювати в “Ізоляції” мене перевели в СІЗО. Там перші два місяці був жах. Всі знали, що до них їде “укроп”, який розкидає жучки, а потім вбиває їхніх дітей. Поселили в камеру, де зі мною два місяці не розмовляли, не дозволяли вставати, обговорювали, як мене треба вбивати, здирати шкіру. Зі мною сиділи вбивці, – подвійні, потрійні, наркоманки, шахрайки. Дехто з них хворів на ВІЧ, гепатит С. Були такі, хто в СІЗО з 2012 року!

Камера маленька – по ній не походиш. Мені весь час вказували: залізь на нару, забийся в куток і там лежи. Я спочатку спробувала посперечатися, а потім згадала: мовчання золото. І мовчала. Через два місяці, коли вони побачили, що я нічого ні у кого не прошу, зранку вмиваюся, приводжу себе в порядок і знову залажу на нару, заспокоїлися трохи. Єдине, що я казала на роздуми про мене: “Думайте про своє життя, про мене Україна піклується. Я сидіти не буду”. Навіть пів раза в цьому не сумнівалася. “Кому ти потрібна, – дивувалися вони. – Ти що, військова, щоб про тебе дбали?”

Я знайшла собі там розвагу – невістка принесла мені пачку паперу, десять ручок, і я писала “генеральному прокурору ДНР” і всім підряд: “Прошу вас порушити кримінальну справу проти осіб, які не здійснили процесуальні діяння стосовно охорони мого майна. Мені стало достовірно відомо, що моє майно було розкрадене…” Я добре розуміла, що з цього не буде нічого. Але все одно писала. І співкамерниці під’юджували: да хто тобі буде відповідати, ти укроп. А коли потім майже щодня відкривалось віконечко: “Бучок, отримайте відповідь”, вони прозріли. Я навіть добилася, що деякі справи в суд їхній передали. Але, мабуть, мене звільнили невчасно, – сміється Валентина. – Я не побачила результати тих судів. Потрібно було мозок тренувати, інакше можна було отупіти вкінець. Я писала проти слідчого “МГБ”, який дав у публічний доступ секретну інформацію про моє затримання. Писала з будь-якого приводу. І співкамерниці з часом почали мене поважати: “У неї все є. Передачі носять мішками. Будемо в укропа просити”. І почалося: дай масла, цукру. “Як воно, бандерівське, вам в горло лізе?” – питала їх я. Мені було б западло. А вони ж мені спочатку і їсти не давали, різати не дозволяли. Я ковбасу відкривала з упаковки і їла, як ескімо. І думала: було б що гризти, погризу, просити не буду.

Вам носила передачі невістка?

-Так. І ще одна людина, яка мене підтримувала, з 23 січня 2020 року сидить в тюрмі “ДНР” за допомогу Бучок Валентині. Його зупиняли і раніше на блокпосту. Я просила на заїжджати на окуповану територію, але у нього там родина, діти. Я не могла примусити дорослого чоловіка не перевідувати їх. Йому 63 роки. Він дуже хворий. І – сидить. За допомогу терористці.

Таким чином окупанти поповнили обмінний фонд…

-Мені від цього не легше. Він носив мені передачі разом з моєю невісткою. Її також намагалися виманити на ту територію. Після арешту я відразу сказала: з братом ніяких стосунків не маю, не підтримую зв’язок, чоловік – не знаю, де він шариться. Мені не цікаво, що з ним і як. У нас шлюб фіктивний. Я сама по собі”. Намагалася нікого під удар не поставити…

Що в полоні було для вас найстрашнішим?

-СІЗО. Навіть не “Ізоляція”. На “Ізоляції” камера розміщена була напроти кімнати допиту. Коли там мучили людей, а ти нічого не можеш зробити… Когось били струмом, когось просто забивали до півсмерті… А ти лежиш і чуєш, як розмотують скотч. Від цього звуку волосся на голові двигтіло. Тортури закінчуються, переміщають людину в сусідню камеру, і все продовжується. Я чула, як хлопцю на голову одягають чи пакет, чи протигаз, а він хрипить: я все сказав. Мені здається, легше, якби це робили зі мною, аби цього не чути. А в СІЗО не можливо пережити, коли прусаки їдять твої ноги. Дівчата рижі, а хлопчики чорні. Їх було стільки, що це дійсно було страшно. Думала постійно, хоч би не заліз ніхто у вухо, в ніс чи рот. На ніч замотувала голову рушником. Ті, що зі мною сиділи, на ніч замотувалися, як ляльки. А я ж “укроп”, матрац мені “не положено”, ковдра також. Подушки у мене не було. І я лежу – дрижаки ловлю. Червоною “шпіонською” курткою, в якій мене арештували, то ноги прикрию, то плечі… Я з нею і повернулася – утеплила будку для тварин.

А попросити, щоб у передачі якусь отруту для тарганів передали?

-Як і кого я могла попросити? Зв’язок мені надали аж у кінці липня чи на початку серпня. У мене 13 серпня день народження, і перед цим наді мною зглянулися. Вже слідство закінчилося, і мені дозволили: іди подзвони. На той момент мене вже перемістили в іншу камеру. І я сама вирішила: нічого, що може поліпшити умови перебування в тюрмі, від мене ви не отримаєте. Коли забилася каналізація в камері і місяць не можна було нею користуватися, приходили перевіряючі, говорили “смотрящій” у камері: ти збери з усіх гроші, тоді ми зробимо каналізацію. Я відразу сказала: “Я до вас сюди в гості не просилася. Кому потрібно, хто порушив закон – самі і оплачуйте”. Я і так все ж зробила крок, який поліпшив умови перебування. З камери мені вдалося поговорити з представниками ОБСЄ. Я набрала свого адвоката, якого чоловік мені найняв в Україні. Він у Донецьк заїжджав. Він мене попередив, що можуть подзвонити на цей телефон в камеру від адвоката. І мене покликали. Це були представники ОБСЄ. Я їм сказала, що параша тече рікою через унітаз. А над нами, поверхом вище, знаходився туберкульозний диспансер. Всі їхні випорожнення ішли до нас. Ми черпали це все баклажкою і виливали у вікно. Досвід чудовий… Співкамерниця, як хворіла на гепатит С, знаючи це, їла так, що все летіло навкруги, потім колупалася в зубах, після чого хапалася за нари… Жах!

Були моменти, коли хотілося вмерти?

-В СІЗО перші два місяці. Навіть планувала – накрапаю 40 крапель ліків від тиску, ляжу засну і все. А потім уявила обличчя своїх хороших знайомих. Вони б мені точно сказали: ти подивися, що вона задумала. Ну я про можливий обмін мріяла і це також вплинуло. Всіх будуть зустрічати, а я що? Ні. Хай краще повиздихають всі мої вороги.

Після вибуху у вашому дворі в коментарях у вас на сторінці люди писали, що вам не можна тут залишатися, жити далі в цій хаті…

-У мене все сплановано. Мене чекає подруга за кордоном, щоб я там пройшла реабілітацію. Я про це думаю. Але і є інші справи. Я готова подати позов проти ДТЕКа на компенсацію моральної шкоди за те, що організація не забезпечила працівникові охорону праці, і я була заарештована. Крім того, мені не була надана інформація, що я могла перевестися на вільну територію. Коли я за зарплатню судилася, з того боку заявили, що я залишилася з власної волі. “Так ми зараз договоримося до того, що я сепар”, – обурилася я в суді.

Але ж вам потрібно десь жити… І краще, мабуть, не в цій хаті…

-Це питання поки висить у повітрі. Я вдячна всім людям, які мене запрошували до себе. Це і Чернігів, і Київ. У Межигір’ї пропонували пожити. Але це все тимчасово. Мені 55 років. Я все життя буду з клунками ходити? Мені потрібний будинок, житло. В коментарях хтось написав: люди хочуть халяви… Але ви розумієте, що людина – істота соціальна. І вона не може без житла. Я сподіваюся дочекатися того часу, коли чиновники будуть працювати для людей. Ми маємо бути небайдужими. Є у нас є таке заїжджене слово “менталітет”: мене не стосується і Бог з ним. Почекай. Це тебе сьогодні не стосується, а завтра може торкнутися. Хай кожен, хто пише мені образливі коментарі, пройде мій шлях і залишиться людиною, знайде в собі сили радіти життю.

P.S. Номер картки Приват-Банку для допомоги Валентині Бучок 5168 7551 1316 2578

Источник: censor.net
Вам также может понравиться