Командир 93-ї ОМБр Дмитро Брижинський: “Здуру просунутися на три кілометри вперед ми завжди можемо. Але треба зважувати, що ми матимемо на виході, якщо це зробимо”

Комбриг "холодноярців" розповів Цензор.НЕТ про свою мрію стати розвідником, про те, як у військових частинах сприймали помаранчевий Майдан та Революцію Гідності, про підготовку армії в умовах критичного недофінансування, про оперативну групу 1 танкової в оточеному Луганському аеропорту, про шанси взяти Луганськ влітку 2014, про те, що таке подвиг, про неочікуване призначення, про бій за спостережник "Баня" та про молодих офіцерів, які вирішили стати військовими, коли війна вже йшла.

Я завжди хотів стати військовим. Це був єдиний варіант, який я розглядав. Ставлення до армії у нашій родині, всі чоловіки з якої пройшли як мінімум строкову службу, було позитивним: “Армія з хлопця робить чоловіка”. Я любив книги про військове мистецтво, обожнював радянський фільм “У зоні особливої уваги”. Так, я був жертвою пропаганди – адже військова пропаганда тоді працювала відмінно (сміється).

Вже після 9 класу я планував вступити до Чернігівського військового ліцею. Був у школі “хорошистом”, однак швидко вийшов фактично на самі п’ятірки лише для того, щоб якнайшвидше пов’язати своє життя з армією. Але вже у Чернігові безпосередньо перед вступом ми з батьком дізналися, що після цього ліцею беруть лише у льотне училище. Як у льотне?! Ні! Адже я мріяв стати розвідником…

Рідний брат моєї бабусі, Микола Якович Кухаренко, пішов у партизани сімнадцятирічним пацаном та дослужився до офіцера. За списками він був у артилерійській розвідці, але де-факто займався диверсійними роботами. У радянській пресі я читав про те, як він та його товариші без зброї, лише з ножами, повзали на той бік та “висмикували” ворогів. У 1945 році мій двоюрідний дідусь демобілізувався, а у 1947 його відправили воювати вже з УПА. Так він і загинув. Був кавалером Ордена Слави трьох ступенів, що прирівнювалося до звання Героя Радянського Союзу. Саме його історія підштовхнула мене вступати на розвідника.

У військкоматі мого рідного міста Щорс (зараз Сновськ) детальної інформації про те, де я можу отримати бажану освіту, не було. Але мені дали адресу Київського інституту сухопутних військ. Корявим дитячим почерком я написав туди листа, і мені прийшла відповідь з інституту. Справжня відповідь з інституту! У конверті була докладна інформація про спеціальності та факультети, з-поміж яких я, звичайно ж, обрав факультет військової розвідки. Готувався йти туди.

Коли я приїхав вступати, то дізнався, що розвідникам видають дипломи військових перекладачів, що набирають розвідників цього року лише двадцять, і що конкурс – 15 осіб на місце. Мене переконали, що це – без варіантів, та порадили йти у танкісти. Так я і став танкістом. Натяків на те, що саме так і має статися, у моєму житті було чимало. Один мій дід дійшов до Кенігсбергу у складі танкової армії, щоправда служив водієм. Другий дід вже після війни був командиром танку Т-34. У 9 класі мати подарувала мені годинник із танком. А коли я їхав у Київ вступати до інституту, ми проїжджали повз танк – пам’ятник, що стоїть у Чернігові. І мій дядько тоді сказав: “Чекаємо тебе на танку після вступу”.

Наш курс танкістів зі столичної “сухопутки” незабаром перевели у Харків, у танкове училище, відновленням якого активно займався тодішній міністр оборони Кузьмук.

Чи відрізнялася армія, яку я побачив, від армії, про яку я мріяв у дитинстві? Звичайно. Мої погляди на те, що відбувається в армії, були сформовані телебаченням. Я дивився фільми про армію, про війну, дивився передачі, у яких солдати грали у шахи та читали газети у караулі. Телевізор ніколи не дає об’єктивної картинки… Тож мої уявлення виявилися хибними.

Я навіть не усвідомлював під час вступу, що попереду чотири роки у казармі. Думав, що буду студентом, який ходитиме на заняття, на тактичну підготовку і так далі. А тут раз – і тебе на чотири роки закрили, і відпускають лише на вихідні. “Тюрма народів”, – жартома називали ми альма-матер.

Коли у дитинстві мрієш стати військовим – думаєш, що будеш завжди воювати. Що будуть постійні бойові навчання та польові виходи… Романтика! Цього колись очікував від служби і я. Адже по телебаченню ніхто нічого не казав про необхідність вести журнали, відповідати за техніку, займатися списаннями… Ніхто нічого не казав про забезпечення повсякденної життєдіяльності підрозділу. А це – левова частка офіцерської роботи та основа нашої бойової готовності. Так виходило, що у довоєнні часи ми дуже багато уваги приділяли утриманню техніки у нормальному стані, військовій дисципліні, караульній службі.

Зараз багато хто каже, що військові нічого не робили у мирний час, що наша армія була не готова до війни. Я з цим категорично не погоджуюсь, і мені дуже образливо чути, що військові нічого не робили, не знали та не вміли. Відсутність фінансування була не нашою провиною. І на той момент військові у частинах робили просто неможливе. Якщо тобі, як командиру бригади, на місяць дають 300 літрів палива – як ти маєш організувати бойову підготовку?! Але її організовували. Армійське керівництво, керівництво корпусів та військових частин з усіх сил намагалося викараскатися з ями, до якої нас недофінансуванням та постійними скороченнями заганяло політичне керівництво.

Скорочення були цілком реальною загрозою. Не в останню чергу і це, а не лише бажання розширити кругозір та якомога більше дізнатися, свого часу підштовхнуло мене отримати ще одну освіту – економічну. А потім і третю, це було правознавство. Я хотів мати змогу влаштуватися у житті, якщо мене скоротять. У мене є дружина, є діти, як чоловік я несу відповідальність за них. І така я людина за характером – завжди хочу мати запасний варіант. Війна виграється резервами. Так само і у звичайному житті – треба завжди бути готовим до усього та у будь-якій ситуації залишатися на плаву.

Якими б страшними не були ті часи для армії, у більшості офіцерів було почуття власної гідності. А що ще може рухати офіцером, який на полігон ходить пішки по 15, по 30 кілометрів? Коли палива немає, щоб людей вивезти, а вчити їх потрібно? Бувало, що і грошима скидалися. І до електричних генераторів під’єднували танки – щоб стріляти. Військові робили все, що могли.

Я служив тоді у 1 танковій бригаді, у 8 корпусі. І 8 корпус на той час був найбоєздатнішим. Проводилося чимало військових заходів, зборів, змагань. Це дуже важко було організувати, але командири шукали можливості.

І у 2014 році контрактні підрозділи показали себе з найкращого боку – і 72 бригада, і контрактні батальйони 30 бригади, і 95-та, і наша перша рота контрактна, про яку я ще розповім…

Армія змінювалася і тоді. Просто не так швидко, як під час війни. Скасували “тумбочку днювального”, скасували дошки документації з її абсурдними правилами щодо того, як що потрібно написати, з якими відступами та яким шрифтом… Натомість почали впроваджувати стандарти підготовки бійців, був створений і вже працював Центр стандартизації у Житомирі.

Хто дійсно хотів щось змінювати у армії – змінював і ситуацію на місцях. В житті кожного, мабуть, є люди, які вплинули на його становлення як професіонала. Для мене це – мій колишній командир батальйону Олександр Романенко, у якого я починав ще ротним. Потім я став начальником штабу 1 танкового батальйону бригади, а Олександр Євгенович звільнився за скороченням і стояв у нас у батальйоні на посаді водія вже як цивільний. Він був фахівцем, який досконало знав озброєння танків та самі танки. Зараз він працює на заводі “Артем” – випробовує керовані снаряди, постійно їздить у відрядження за кордон.

Олександр Романенко

Ми з Олександром Євгеновичем розуміли, що у батальйоні потрібно змінювати систему підготовки. І розробили разом те, що називали “мінімумом для найманців” (“найманцями” ми жартома називали контрактників). Ми описали мінімум того, що кожен, залежно від військово-облікової спеціальності, мав знати до кінця кожного місяця служби. Наприклад, що має знати командир танку після першого місяця служби, після другого, після третього… Стандарти НАТО, до яких ми зараз ідемо, передбачають дуже чітке визначення того, що ти маєш знати та вміти. Ми розписали це для себе, для внутрішнього користування – і щомісяця приймали заліки.

Так вийшло, що робити це ми почали під кінець літа 2013 року, а восени вже розпочалася Революція Гідності… Дійшли ми до того, що наші контрактники вже самі почали готувати молодих контрактників. Це були Федір Матюша та Вова Костенко, які зараз служать. Це був сержант Андрій Мансуров, який у серпні 2014 загинув біля Красного Яру – підірвався на танку з Андрієм Плохим та Сергієм Нагорним. Це були наші контрактники, які вже і самі людей готували…

Дуже багато ми вивчали досвід чеченської війни – тому що це був досвід зрозумілий та найближчий. Ми з контрактниками розбирали загибель майкопської бригади у Грозному: чому загинула бригада, які помилки вони зробили, які танки використовували? Сирія тоді почалася, і на цей досвід ми також звертали увагу. Показували своїм бійцям фільми про те, як застосовуються у Сирії танки. Показували фото підбитих танків і загиблих бійців – це свого роду психологічна підготовка. Ми працювали. Ми намагалися викарабкатися з ями.

… У 2014 році наших хлопців вертольотом перекинули у Луганськ для того, щоб вони виконували бойові завдання – коли робити це відмовився один з батальйонів мобілізованих. Першим загиблим у нас був Сергій Дусь. Він збирався звільнятися з армії взимку, а ми з Романенком вмовили його залишитися. Сергій згорів у танку, який підбили по дорозі на Луганський аеропорт. Пряме влучання… Але іншим членам екіпажу вдалося врятуватися. Навідник того танку Колотушкін потім казав мені: “Коли я вистрибнув з танка – я згадував вас, згадував, як ви вчили перебіжки робити. Я перебіг, упав, убік відповз. Потім наступна перебіжка і знову впав…”

Або Артем Богуславський. Ми казали завжди, що дніщє танку має бути сухим, щоб не було палива, парів. Щоб не горіло. Адже якщо буде влучання – займеться. І Артем зізнавався потім: “Я на війні його щодня витирав…”

Наші хлопці знали, що робити.

Майдани в армії – тема окрема.

Під час Помаранчевого Майдану в армії було багато незадоволених. Я тоді був командиром роти і відкрито казав, що Майдан підтримую. Ми бачили корупцію… Якби люди, які зараз говорять про корупцію у окремих підрозділах ЗСУ, бачили корупцію в армії до Помаранчевої революції, – вони б жахнулися. Корупційну складову мало будь-яке питання – і квартирне, і посадове, і питання переміщення… Якби те, що називаємо корупцією ми зараз, назвали корупцією у ті роки – всі б реготали. “Що ви, яка ж це корупція!” Зміни вже дуже серйозні відбулися. Так само, як і у сфері забезпечення. Перед сімейним бюджетом моєї родини інколи поставало питання: коли купимо форму і берці? Адже у лахмітті не ходитимеш. А в армії не видавали нічого. Отримати форму можливо було, якщо ти “у тьорках” був із начальником відповідної служби, і видавали тобі те, що було. Ти їхав на базар, доплачував і міняв все це. Зміни колосальні…

Підтримував я і Революцію Гідності. До мене доходили чутки про те, що у Києві використовується армійська техніка – наприклад, для забезпечення підвозу продуктів харчування силовикам. Але самі армійці на боці “Беркуту” – такий варіант взагалі не розглядався. А якби розглядався – я був би категорично проти цього як начальник штабу батальйону. І, якщо чесно, у мене навіть був свій план дій на такий випадок.

Мені як військовому заборонено було брати участь у будь-яких демонстраціях та акціях – адже армія поза політикою. Але ми розуміли з дружиною, що момент переламний, що потрібно щось змінювати. Ми говорили про те, що діти ростуть, що пізніше вони запитають нас: “А що ви робили під час Майдану?” Тому ми з дружиною порадилися – і я поїхав на Майдан, куди згодом повертався ще декілька разів, уперше.

Екіпірувався я по-військовому. Але я не знав нікого там, не знав, куди йти… Побачив на площі чернігівський намет однієї з політичних сил, привітався, сказав, що я військовий та запитав, чи можу чимось допомогти. “Та ні, нічого не треба”, – відповіли мені. Тоді я підійшов до другого намету з земляками – і там мені також сказали, що нічого не потрібно. Я відійшов, сів біля “Глобусу” на парапет… і побачив військові прапори – десантників і так далі. “О! – думаю. – Якщо чернігівці не ідентифікували мене як свого – то військові точно ідентифікують”. Це була спілка афганців. Дядьки зі значками на шкіряних куртках. Вони зрозуміли, що я діючий військовий – я записали мене до Афганської сотні Самооборони під псевдонімом. Це було прізвище мого родича.

Різні були люди на Майдані… Але мене вразило те, наскільки більшість віддавалася справі. Кожен підтримував Майдан, як міг. Хто міг – був на барикадах, хто міг – приходив готувати їсти. Приходили комерсанти та запитували, чим можуть допомогти. І дуже мені сподобалася там молодь, студенти. Цвіт нації. На чергуванні із сотнею я тоді провів вихідні, а потім мав вертатися у частину.

У особового складу в частині настрої були різні. На офіційному рівні Майдан намагалися “клеймить позором”, як зараз у Білорусі. З цього приводу до мене приходив навіть представник відділу матзабезпечення, але я сказав йому, що у мене в батальйоні він цим займатися не буде. Був у мене і словесний конфлікт з одним офіцером, який був проти Майдану… Але він потім брав участь в АТО.

Деякі військові просто не до кінця розуміли, що таке Майдан. Але коли почалася війна, вони опинилися на своєму місці. Адже наше завдання – захищати територіальну цілісність країни. Армія відповідає за територіальну цілісність – і крапка, який політичний прапор не майорів би над Верховною Радою. Це наш обов’язок. А політичні сили нехай розбираються між собою…

Так само під час перемир’я ми прикриваємо кордони – даємо коридор для того, щоб політики розібралися, домовилися з Москвою… Хоча всі переконалися вже, що з ними домовлятися не можна. Зараз закрили канали проросійські – і вони почали одразу пострілювати, лякати нас. Нехай лякають!

Хто б що не казав про “братів” – ця війна розставила все на свої місця. Росія – ворог, це однозначно.

“Віджимають Крим, а ми нічого не робимо. Що відбувається? Як це так? Потрібно воювати!” – такі були думки навесні 2014 року. І коли 12 березня нас вночі підняли по тривозі – спочатку було відчуття ейфорії. Зараз ми розберемося! Пограємося, м’язами потрусимо! Тим більше, що бригада технічно була готова виконувати завдання. У нас була контрактна рота. були нові танки – “Булати”.

Але р-р-раз – і ми серед ночі відкриваємо ящики, зриваємо цинки, комплектуємо роту. І раптом думки змінюються. Що, буде війна?.. Пам’ятаю, ми відійшли тоді убік із замполітом батальйону: “Таке ж, напевно, і у 1941 було. Чуваки з червоними очима, які не розуміли, що відбувається”. Ніч. Бійці збираються у бій… Тоді була інформація, що росіяни вже готові захоплювати Чернігів. І ми виїхали на північний кордон.

Часто люди сперечаються про те, чому військові у Криму не застосовували зброю. Для того, щоб дати оцінку будь-якій людині, потрібно опинитися не лише на її посаді – а на її посаді у той самий час і у тому ж місці. Адже з часом змінюється все, змінюються фактори впливу. Але інколи мені здається, що якби у всіх у Криму спрацював тумблер – все, можливо, склалося б інакше. Який тумблер? Зараз розповім…

У районі Шостки є річка Іва. Стоїмо ми там, бійці копають окопи, а ми із замполітом знову розмовляємо про перспективи. Ну, от попруть зараз росіяни – що тоді робити? Серйозно, що робити?! Всередині ще є якісь сумніви… Але замполіт каже: “Що-що… Стрільнемо, а там будемо дивитися”. І все. Тумблер раптом спрацьовує: так, ми будемо стріляти.

Ми до цього вимагали чогось – пояснити нам, дати накази, сказати, куди висуватися, що там робити… А потім зрозуміли, що просто будемо стріляти. У хлопців у Криму цей тумблер не спрацював, мабуть. Хоча неправильно давати їм оцінку. Все може бути інакше, коли твоя родина там, зовсім поруч, під прицілом “козачків”…

Ми постояли на кордоні, а потім нас знову повернули у розташування. Тоді при бригадах, на базах військових частин, почали формуватися навчальні полки – адже “Десну” на той момент практично розформували. Мій батальйон пішов на Луганськ без мене, тому що мене призначили вже в іншу військову частину командиром навчального батальйону. Ми займалися підготовкою мобілізованих. Вони приходили, ми їх готували і вони потім використовувалися як резерв. Було це у Гончаровську.

Два батальйони пішли на луганський напрямок, і для відправлення у Луганськ ми почали формувати вже механізований батальйон. Але комбат Артур Костюченко тоді захворів (пізніше він загинув, коли вони відтягували на себе сили ворога з дебальцівського напрямку). Не було кому заводити підрозділ на фронт, і мене викликав командир бригади: “Візьмеш батальйон, заведеш”. Звичайно, заведу… Ми висунулися туди.

Ми залишали Чернігів. Ніби спокійне місто… Але тільки-но ми завантажилися – надійшла команда розвантажуватися знову, тому що було багато дезінформації, була неясна обстановка. Нібито треба було знову обороняти Чернігів. Адже ми були останньою військовою частиною, яка йшла з північного напрямку. Уявляю, як важко було у той час військовому керівництву прийняти рішення перекинути звідти сили на луганський напрямок та залишити ділянку повністю відкритою. 200 кілометрів до Києва… Залишалися там, напевно, лише якісь підрозділи МВС.

Одну нашу роту літаком ще до цього перекинули у Луганськ. Це була оперативна група з 1 танкової бригади – мінометники, розвідники… У Луганськ вони зайшли одними з перших і були у оточенні майже місяць. Потім їх деблокувала 80 бригада. 80 бригада – молодці, герої. Але перші, хто там утримував позиції, – це наші хлопці під керівництвом полковника Маленка, який тоді був начальником штабу 1 танкової, і він першим організовував оборону Луганського аеропорту. Про це мало говорять.

… Я їхав на фронт з батальйоном, у якому ще майже нікого не знав. Пам’ятаю, дорогою говорив із Дімою Степанченком. Він тоді ані слова не сказав мені про це – але потім я дізнався, що сам він з Луганська, що там залишилися його мати та брат, який нібито на тому боці воював. Влітку Діма блискуче відбив атаку сєпарів на Вергунському роз’їзді. А на початку вересня – загинув біля Шишкового. Коли почали відходити з Луганського аеропорту, з Георгієвки, з Лутугиного – бувало таке, що давали команду відійти, а потім наказували знову йти уперед. І Діма був у групі, яка поїхала знову займати залишені позиції… Тіло Дмитра Степанченка не повернули сюди – його поховали у Луганську. У місті, за яке він воював.

На Луганський напрямок ми прибули орієнтовно 20-22 липня 2014 року. Міняли тоді 30 бригаду, яка першою блокувала Луганськ з півночі – якщо не помиляюся, вони йшли у рейд у бік Савур-Могили. І от вчора я ще був удома – а сьогодні вже на Веселій Горі… І я у шоці. Тому що, знову ж таки, по телебаченню кажуть: “антитерористична операція”, “там постріляли”, “тут постріляли”, “один загинув”… А тут стоїть зліва та справа артилерія – і лупить. Тут іде реальна війна.

30 бригада ще добу залишалася з нами – поки ми освоїлися. Чуєш якусь доповідь у ефірі. Чуєш, як командир відповідає: “Вогонь! Вогонь!” І думаєш – які проблеми, вогонь та й вогонь… Але потім вони їдуть, ти залишаєшся старшим, і тобі доповідають: бачу те і те. І ти підвисаєш… Тим більше, що війна війною, але на Металісті люди ж все одно займалися своїми справами – і ходили, і на городах поралися. Бійці тільки-но приїхали, можуть бути на емоціях. А ти маєш дати команду на відкриття вогню…

Мені не доводилося стріляти у супротивника вживу, бачити його. Лише з танка стріляв по опорнику. Але дати команду відкрити вогонь – те саме. Ти всередині все переварюєш… Думаєш: треба воювати. І кажеш: “Вогонь”. Це переламний момент. Момент, коли ти ставиш завдання когось вбити…

А інколи на фронті буває відчуття, ніби твоє життя тобі не належить, ніби нічого не залежить від рівня твоєї підготовки. Якось я привіз бійців на опорний пункт у районі Стукалової Балки на підсилення. Там тиша і немає нікого, лише бахкає десь вдалині. Я не розумію, що відбувається, кажу хлопцям розвантажуватися, а сам іду шукати старшого. І тут рука з землі затягує мене у бліндаж: “Йди сюди! Ти чого там ходиш?!” Цей ВОП якраз обстрілюють, тому хлопці усі по норах і сидять… Нас про це ніхто не попередив. А я ж буквально вчора ще був у Чернігові!.. Туди, де пацани розвантажувалися, за мить прилетіла міна. Троє поранених. На щастя, всі живі, всі у бронежилетах були.

Або ж якось зайшов я до бійців “Айдару” у тому ж районі. Вони дивляться на мене:

  • А як ви сюди зайшли?!
  • Через хвіртку.
  • Так у нас там розтяжка стоїть.

Перевірив потім – і дійсно…

Чи були реальні шанси відбити Луганськ влітку 2014 року? Думаю, що були. Коли “закрили” Хрящувате та Новосвітлівку – різко скоротилися обстріли. Буквально жодного пострілу не було, хоча до цього нас щодня обстрілювали. Якби на той момент на тому напрямку був ще один нормальний кадровий батальйон – мені здається, Луганськ ми взяли б. Але людей не вистачало. “Айдар” тоді буквально розривали – і справа він був, і зліва, туди добровольці поїхали штурманули, сюди поїхали… Бракувало активного підрозділу, який міг би висуватися уперед.

Але я не знав та не знаю усю оперативну обстановку на той момент, звичайно – я очолював лише свій підрозділ. Кожен бачить своє. Хто трішечки, хто більше, а хто – на 360 градусів. Тоді була загроза втратити і Харків. Його прикривала 92 бригада, і перекинути її звідти на Луганськ було б, імовірно, дуже важким рішенням. Що сталося б, якби і Харків тоді захопили? Тоді всі в районі Луганська і Донецька взагалі залишилися б в оточенні…

Що таке подвиг та кого потрібно нагороджувати? Був у мене медик Андрій. Він киянин, на швидкій допомозі колись працював. Ми у одній “щілині” з ними жили на передовій. І от іде обстріл. Є поранені, про це кричать у ефірі. Андрій, що сидів перед входом, швидко одягає каску, окуляри. А я спостерігаю за цим – спостерігаю за людиною, яка приймає свідоме рішення ризикувати життям, яка розуміє, що може зараз вийти – і загинути. Це ж буває і несвідомо: тупанув, заблукав, загинув… І все одно – герой, все одно – медаль. А тут людина ризикує свідомо. Це і є подвиг – знаючи, що смерть поруч, все одно прийняти рішення діяти.

… Хоча Андрія я потім сварив за те, що він побіг надавати допомогу: “Потрібно запросити, що за поранення, уточнити стан пораненого. Ти кваліфікований медик. А якщо там поранення легеньке? Якщо можна накласти пов’язку, зупинити кровотечу? Ти побіжиш під обстрілом перев’язувати, грубо кажучи, пальчик комусь, тебе поранять, а за 10 хвилин у мене буде важкий поранений – і не буде кому надати людині допомогу…” Але Андрій – молодець.

У 2017 році мене перевели до 58 бригади, яка на момент мого призначення була в Авдіївці. Там я був начальником штабу. Потім мою кандидатуру почали розглядати на посаду командира 1 танкової бригади, вже проходили комісії. Але туди призначили іншого офіцера.

Буквально за тиждень після цього мене викликали на співбесіду безпосередньо до міністра оборони. Призначити мене вирішили командиром 93 ОМБр – і це була неабияка несподіванка. 1 танкова бригада була мені рідною, я танкіст, я прослужив у ній 15 років… Я був готовий до цього. Але коли мене призначили у 93 ОМБр, то було відчуття… відповідальності, напевно? Будь-яка зміна колективу – це важко. А тут – нічого собі, 93 бригада! Легендарна бригада. Та, що Донецький аеропорт обороняла. Та, у якій купа добровольців.

Механізована бригада – це не танковий підрозділ. Танкова рота – це 40 осіб і, в принципі, танковий підрозділ має зовсім іншу психологію. Танкісти більш згуртовані. Екіпаж 3 людини, і основне для цих людей – це танк. Нам навіть в училищі завжди казали, що без танка ти ніхто. Зампотехами чому призначають танкістів? Бо нам прищепляють любов до техніки, бо все у нас крутиться навколо неї. У піхоті інакше. Піхота – і без БМП піхота.

93 ОМБр тоді перебувала на Авдіївському напрямку. Нові місця, нові люди. З корабля на бал. Приймати бригаду довелося на позиціях… Більш за все у часи перемирь я боявся не збити військовий дух бійців. Вважаю, що армія воюючої країни має тримати удар, має бути постійно у контакті із супротивником. Є величезна різниця між боксером у рингу під час двобою та боксером, який стоїть розслаблений у супермаркеті… Йому у бороду хтось дасть – і він впаде.

Так, з 93 ми неодноразово просувалися уперед… У інформпросторі багато маніпулюють тим, що перемир’я, тим, що стріляти не дають і так далі. Але сутність завжди в іншому. Один чоловік з армійського керівництва, з яким мені доводилося спілкуватися, не хочу називати прізвищ, завжди казав: “Яка ціна питання? Треба зважувати…”

Що це нам дасть? Чи варті ті чи інші п’ять метрів можливої загибелі бійців? Навіть коли вже виконуєш якесь завдання – все одно переживаєш, все одно продовжуєш думати, чи вартий контроль над ділянкою людських життів. Адже хлопці можуть загинути, і відповідальність за це лежатиме на тобі. Варто? Не варто? А, може, не треба було?..

Взявши під контроль якусь із посадок, ми звужували свій фронт – і вже менше людей потрібно було для того, щоб утримувати рубіж. Або ж ми розширювали свою зону безпеки і вже могли безпечніше пересуватися, виводили з-під вогню маршрут або створювали новий.

Комбати завжди дивляться, оцінюють, оголошують перспективи на тій чи іншій ділянці, пояснюють, що це дасть – і ми починаємо думати. Але будь-які дії необхідно розглядати та планувати і у контексті загальнонаціональному. Яка зараз обстановка у країні? Що кажуть на дипломатичному рівні? Які втрати в ООС? Які втрати у супротивника? Все це надзвичайно важливо! Зараз багато хто залишився у 2014 році – і контрактники, і добровольці, що прийшли в армію. Але війна вже не така. Щороку вона інша. І потрібно йти у ногу з часом, а не залишатися у минулому. Потрібно робити висновки та йти вперед…

Я взагалі прихильник того, що супротивника потрібно не лобовими атаками вибивати, а заходити до нього у тил, на фланги, вичавлювати його. І ось вже він не може безпечно ходити на пости, ось вже не може підвозити необхідне…

Здуру просунутися на три кілометри уперед ми завжди можемо. Але потім постане питання евакуації поранених, підвозу боєприпасів… Тому, знову ж таки, завжди треба зважувати. Твердо знати, що ми будемо мати на виході, якщо це зробимо.

З усіх боїв 93 найбільше мені врізався у пам’ять бій за “Баню”. Це був момент, коли я, як командир бригади, зміг перевірити готовність своїх підрозділів, побачив, як уся система запрацювала, як за пів години ожила ціла бригада. Був застосований план оборонного бою, ми використовували усі сили та засоби, у тому числі артилерію. Все працювало, всі були на своїх місцях. Тому цей бій і запам’ятався – це був комплекс, а не окремий епізод, коли 5-10 бійців пішли уперед.

Я привів бригаду повністю у бойову готовність. Вона була готова до контратаки – якби у цьому був сенс у ній і якби було таке рішення. Але вороги запросили перемир’я. Їх запал зник, коли ми відкрили прицільний вогонь, тому що наш вогонь приніс втрати. Хоча до цього вони намагалися закріпитися на наших позиціях, щоб переламати ініціативу. Адже на тому напрямку ми свої підрозділи виставили у незручний для них бойовий порядок. Війна – це постійна боротьба саме за ініціативу, постійне переламування ситуації у свій бік.

… Коли ставиш людині бойове завдання – завжди розумієш, що вона може не повернутися. Це важко, і з роками ти перебудовуєш себе так, щоб почуття відходили на другий план. Адже насамперед це наша робота, наш професійний обов’язок, який усі ми маємо виконувати. Однак і з професійної точки зору, коли боєць гине – потрібно не приймати це як належне на війні, а зрозуміти, де ти не допрацював, де командирів своїх пожалів, і тому вони не допрацювали… Наприклад, коли підірвався наш “Урал”. Я ж ставив завдання інженерам проводити розвідку постійно – і вони її проводили. Але я не дотиснув, щоб проводили щодня. Пішла відлига, міна з’їхала, “Урал” трохи пішов у бік – і підірвався…

… Я 23 роки в армії. Різні були періоди, але зараз я отримую насолоду від управління бойовими підрозділами. Командири батальйонів та командири рот – мої однодумці. Вони проявляють ініціативу, вони розуміють, про що я говорю, вони професійні. І вони сучасні. Того року ми призначили командирами рот чотирьох випускників 2020 року, і цього року на посади вже також прийшли хлопці випуску 2021. Це люди, які прийняли рішення стати військовими, коли війна вже йшла. Я ціную це.

Вважаю, що наша бригада на правильному шляху хоча б тому, що минулого року слідчий комітет москальський відкрив проти мене кримінальну справу та подав мене у розшук. Якби ми щось неправильно робили – цього не було б, правда? (Сміється) Вони хочуть мені пальчиком пригрозити…

А ми їм що у відповідь покажемо? Середній палець.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться