Командир гаубиці Володимир Іванов: “Маленька радянська армія під прапором України воює з великою радянською армією під прапором Росії. Ми переможемо, коли створимо українську”

Історія вчителя, який пройшов війну, закохався у вдову героя Небесної Сотні, переїхав до неї на Прикарпаття та почав займатися бджільництвом.

Я жив, як усі люди. Робота, хата, нічого цікавого. Працював я вчителем у ПТУ – майстром виробничого навчання.

Майдан мені спочатку не зайшов. Дитячі лозунги, які звучали на Євромайдані, коли там збиралися студенти – викликали у мене хіба що легеньку посмішку.

Я не маю нічого проти ЄС, але, на мій погляд, у нас має бути українська самостійна соборна держава. Ми дивом вилізли з одного колгоспу, який називався Радянський Союз. І влазити у Євросоюз…

… Я проти. Вважаю, що ми маємо бути дружніми з усіма (крім москалів, звичайно) – але самостійні. Тому і до Майдану я ставився спочатку з посмішкою. Але без єхидства, адже у моїй країні будь-яка людина має право на свою точку зору, навіть якщо я цю точку зору не поділяю, і має право на мирний протест.

Особисто для мене все почалося тоді, коли мусора по-звірячому били студентів. Це був мій Рубікон. 1 грудня 2013 року першою маршруткою я виїхав з-під Києва у місто. Далі на Майдан я приїжджав ситуативно, коли починалися якісь двіжняки. Просто сидіти там та слухати промови зі сцени мені не було цікаво. Тим більше, що на сцені були люди, які, у моєму розумінні, зрадили попередній Майдан. Але у важкі моменти я підтягувався.

Найпаршивіший спогад – ніч з 18 на 19 лютого, здається. Вибухають світлошумові гранати, по периметру купа мусорів, а людей на площі стає все менше, менше і менше… Залишається досить невелика кількість. “І усьо”. Я майже пішов у паніку та зневіру… А потім удар БТР у барикаду відчув навіть на собі, хоча був на певній відстані. І коли цей БТР спалили – це була радість, це було сяйво. Це була подія, яка надихала і давала надію, що ми прорвемося.

… У мене було розуміння того, що так, як було, у країні після Майдану вже не буде. Хребтом, підсвідомо, як розумів, що москалі нас так просто не залишать. Але у якій формі буде втручання, якими будуть події, я ще до кінця не усвідомлював.

Навесні мені довелося з’їздити з товаришем до нього у Краматорськ, шоб допомогти йому вивезти речі. Ми проскочили буквально туди і назад, нікуди не лазили. Приїхали, завантажилися і поїхали. Я тоді ще, слава Богу, був російськомовним, “мурчав” трішечки – і на блокпостах мене приймали за свого. Але я подивився на контингент, що нас на тих блокпостах зустрічав… І зрозумів, що далі спокою вже не буде. Вдома я пішов у військкомат.

Строкову службу я не проходив. І на військову кафедру теж хєр забив, тому що військова кафедра у КПІ під час мого навчання там – це було узаконене хабарництво, платний атракціон. Тому, коли я приперся y військкомат, мені сказали, що я їм нецікавий.

У соцмережах я знаходив добровольчі батальйони та писав їм: у “Донбас” писав, у “Азов” писав, ще комусь… Мене запитували у відповідь про наявність строкової служби за плечима, про наявність дозволу на зброю. Ані першого, ані другого у мене не було. І лише в одному батальйоні з чотирьох або п’яти мені пообіцяли: “Будемо мати вас на увазі”.

Далі я абсолютно випадково побачив оголошення про мобілізацію “Правого сектора”. Приперся до них у штаб, пройшов співбесіду, познайомився з надзвичайно цікавими людьми – і у понеділок вже поїхав на Десну, у перший навчальний підготовчий центр ПС. Там я пройшов вишкіл, а далі з групою вирушив у 5 батальйон.

Пробув я там, щоправда, недовго. Виникли проблеми вдома та на роботі. У тій ситуації я не знав чи залишатися, чи їхати вирішувати ці проблеми. Я порадився з друзями, і ті сказали – поїдь, залагодь все, а потім повернешся. Однак проблеми були такі, що мені потрібен був “офіціоз” – тому вдома мені довелося знову йти штурмувати військкомат. І згодом я повернувся на фронт вже більш офіційно – у складі 56 бригади.

Я і читав, і хлопці, які пройшли Афганістан, розповідали, що війна – це брудна робота. І все одно мене на війні вразив бардак, який був присутній майже всюди. У 2014 році я бачив, як БМП розчавила величезну кількість людської консервації, проїхавшись зверху по банках із салом. Я розумів, що свиню треба виростити, забити, переробити м’ясо, законсервувати, довезти на Донбас… Але ці банки скинули в одному місці насипом і по них проїхалася техніка! По розп#здяйці звалили у купу. А потім шухер був, БМПшка тікала – і проїхала там. Просто роздовбаї – один не подумав. Інший не побачив. Але у мене в голові це не вкладалося. Також я не розумів, як можна поносити шкарпетки – і викинути їх потім, або спалити у буржуйці, а не прати… “Волонтери ще привезуть!”

Інколи дивувала мотивація хлопців, яких я зустрічав на фронті. Я розумів, що війна – це не Олімпійські ігри. Але, як мені здавалося, мотивація піти в армію все одно мала бути суттєвою. Батьківщину захищати, так? Щось таке… Але був хлопець, що посварився з жінкою. Інший крендель набрався кредитів, як собака бліх, – і ховався на фронті від колекторів. При цьому він гарний воїн був! Правильний дядько. Але з кредитами, що негарно.

Добровольці мене знають як друга Бампера. А коли я пішов у ЗСУ, то вирішив підібрати собі інший позивний: нехай перший буде для добровольців, а другий для ЗСУ. Вже і не згадаю, як мене намагалися називати на початку… Але жодне псевдо не приживалося. Позивний Рожевий виник тоді, коли у мене була хандра, криза жанру, коли трохи заїла тоска. Був травень 2015 року. Ми стояли під Маріуполем, і мені довірили привести до ладу БТР-60 з консервації. Зробивши свою роботу, я підійшов доповісти зампотєху, що все добре – але непогано було б бронетраспортер пофарбувати. Зампотєх запитав мене:

– Є волонтери знайомі, щоб фарбу прислали?

– Є, – сказав я. – Я вже замовив два відра рожевої фарби.

Зампотєх поперхнувся і поматюкався трохи. З почуттям гумору у нього і у ЗСУ загалом було досить напружено… А до мене прилип позивний Рожевий Фламінго, або просто Рожевий – через бажання пофарбувати БТР у рожевий колір і поїхати на ньому у атаку. Психологічну.

Хлопці ржали. Один побратим з відпустки привіз мені шкарпетки рожеві – бабусі замовив. Інший подарував мені “тактичний” рожевий ремінь Dolce&Gabbana на мою талію. Була і рожева балаклава.

Якщо рожеві трусєля волотери привозили – це однозначно мої були! У мене навіть позивний на наліпці рожевим кольором був вишитий, і сержантський погон був вишитий трьома рожевими смужками.

… На війні у мене завжди було три мрії: відіспатися гарно від душі, щоб ніхто не турбував, гарно поїсти і добре помитися. Найтяжче мені давалися загалом саме гігієнічні питання: завжди хотілося помитися і сходити в туалет у нормальних умовах… Я намагаюсь війну не згадувати, ні з ким про неї не розмовляю, не порушую цю тему. Інколи, тим не менш, питають – а що було там найтяжче? Я тоді кажу: поїдьте, подивіться. Те, що було для мене найтяжчим, може не бути проблемою для вас. І навпаки – найтяжче для вас, можливо, для мене найпростіше. Це все суб’єктивно!

Думки піти з війни почали з’являтися у мене наприкінці 2015 року. В армію почав повертатися Радянський Союз. Писанина. Дебілізм. Маленька радянська армія під прапором України воює з великою радянською армією під прапором Росії. Це нинішня війна. Виграти цю війну у моєму розумінні неможливо. Ми переможемо тоді, коли створимо українську армію.

Коли я став сержантом, нас викликав замполіт і пропонував нам взяти на поруки аватара-ідіота, гвардії сержанта, який отримав своє звання ще під час Афгану і був удвічі старшим за нас.

Він бухав постійно – але нам пропонували взяти його на поруки і зайнятися його вихованням. На запитання чому б його не вигнати з армії, або хоча не посадити на “губу” – нам пояснили, що для того, аби покарати бійця за пияцтво, потрібно покарати купу людей, починаючи від його безпосереднього командира. Всіх покарати за те, що вони не працюють з особовим складом.

Було і у мене стягнення за те, що боєць набухався. Поки ти займався роботою – у тебе боєць набухався, ось тобі догана та мінус 25% зарплати! Трошки образливо було.

Не беріть в армію алкоголіків – та й усе! Вибачте мене, коли боєць погрожує жінці-продавчині автоматом і вимагає, щоб вона йому продала пляшку горілки – чим він відрізняється від ватного дебіла, який те саме робить з того боку?!

… Але або ти приймаєш правила гри, або йдеш. Я вирішив іти. Зібрався і потихеньку пішов з армії.

Світ для мене змінився. Світ став нудним і нецікавим. Коли я повернувся до хати – мені стала і робота не цікава, і підробітки. Дратувало багато чого – наприклад, нерозуміння людей, які залишилися вдома і далі будували хати та купували машини. “Нафіга ти взяв і пішов? У тебе сад заріс, у хаті сирість, миші книжки погризли…” Тривалий час мені хотілося повернутися на фронт. Кілька разів я був на межі. Але я розумів, що це від безвиході, що це шлях в нікуди.

Дуже підтримало мене свого часу те, що доля дала мені можливість після війни працювати з дітьми, займатися військово-патріотичним вихованням. Надихнули мене на це побратими: друг Тео, друг Калина, друг Сом, друг Ангел. Ми займалися у школі з дітьми від 12 років домедичною допомогою і медициною, орієнтуванням, туризмом. Стріляли трошки – у нас тир невеличкий свій був.

Я дітям трошки маскування показував, техніку безпеки, стройову… Саме у цьому я побачив світло у кінці тунелю, у цій сірості у буденності, що оточувала мене після війни. Я вважав та вважаю, що займатися дітьми надзвичайно важливо. І у дітях це розвиває передусім не навички воїна, а навички лідерства, відповідальності, командної роботи.

У мене дійсно були проблеми зі світосприйняттям. І великі проблеми зі сном. Я вже починав підкуповувати собі рецептурне снодійне. Тому що тиждень не спати, а потім відключатися “по синьці” на кілька годин, тому що лише алкоголь допомагав заснути, було вкрай важко. У мене реально почав підтікати дах.

Кілька разів мене кликали на реабілітацію у “Творчу Криївку”. Але тривалий час я не міг поїхати: то одне, то інше… Зрештою я плюнув: все, я їду. Далі відкладати немає сенсу… У “Творчій Криївці” я почав спати.

Одним з музеїв, які ми відвідували під час реабілітації, був музей вишиванки у Верховині. У один день зранку туди приїхала група, у якій були родичі тих, хто втратив своїх близьких на війні. А потім до музею приїхали ми, ветерани. Свого часу психолог дав мені поради вести щоденник. І про все, що мене вражає, я пишу у себе на сторінці у Facebook. У музеї я вдягнувся у гуцульське вбрання та вийшов сфотографуватися. Запостив фото у соцмережі. Аж раптом якась незнайома жінка залишила під моїм фото коментар про те, що у мене косиця знаходиться з правого боку. Я чув термін “косиця” – але забув, що це. І я спочатку роздратувався трохи – що за фігня, яка косиця, до чого тут правий бік?! Але запитав ввічливо що це значить. І мені розтлумачили, що косиця у чоловіка на шапці з правої сторони означає, що чоловік не одружений. Так ми з Марією потихеньку розбалакалися, почали переписуватися.

Потім якось зустрілися і випили кави. Це було 20 лютого – коли вона приїхала у Київ на панахиду за чоловіком (Ігор Ткачук загинув на Майдані 20 лютого 2014 року від кульового поранення у голову, – Ред.)

Ми зійшлися світоглядами. Минуло ще трохи часу. Ми з’їздили у Софіївський парк на екскурсію вихідного дня. Коли екскурсовод, літня вже жіночка, забувала назви дерев або рослин, Марійка їй підказувала. Я був вражений: звідки вона все це знає?.. Це дар – інакше це не назву. Вона захоплюється квітами. Землю любить, господарювати любить…

Незабаром ми вирішили, що далі будемо триматися разом. Переїхати мені до неї було простіше, ніж їй до мене. Коли діти ходять у школу та у садочок – жінці важко їхати. А мені що? Я рюкзак взяв, песика посадив у “вольєрчик” (у мене такса), ключі від будинку куму віддав – хай живе. Сів у поїзд і поїхав. Переїхав на Прикарпаття на Покрову. І якщо у 2014 році я шукав офіційного оформлення, щоб зберегти роботу – то в даному випадку виявилося, що робота, яку я так цінував раніше, не важлива для мене. Я розумів, що треба ризикнути заради людини, яка тебе розуміє, і яку розумієш ти… Ти дивишся на людину – і відчуваєш теплоту до неї.

Так, під Києвом я збудував будинок. Але у тій хаті було порожньо. Твій дім – там, де тебе чекають.

Місто у 10 км від Києва, звичайно, відрізняється від невеличкого села на західній Україні. Чим ближче до центру – тим більше можливостей у дітей, вони зможуть отримати кращу, якіснішу освіту. Але коли ми повернемося під Київ – я не знаю. Спочатку були такі думки. Але потім – народження доньки Ярини, смерть Жені (14 грудня 2019 року п’яний водій збив Євгена Ткачука, старшого сина Марії, – Ред.), поховання, суди… Все незрозуміло.

Я опинився у місці, де не можу себе реалізувати. Родини частково перебувають у Польщі, частково сидять тут – а потім міняються. Я їхати на заробітки не хочу.

Ходити тут за мінімальну зарплату на роботу, яка не приносить жодного задоволення – це, мабуть, теж не моє. Так у мене виникло бажання потихеньку займатися своєю справою.

У мого дядька є під Києвом своя невеличка пасіка, і час від часу я їздив допомагати йому качати мед. Завжди мріяв про власну пасіку, але руки не доходили. А тут виявилося, що є час, що є фахівець (старший брат дружини розбирається у бджільництві) – і у мене виникло бажання спробувати організувати тут, на місці, гарну пасіку. Добрі люди допомогти з матеріалами. Юра, друг Ігоря Ткачука, з яким вони разом працювали і разом на Майдан їздили, розповів мені про надзвичайно цікаві технології, як по-новому тримати бджіл у вуликах. Інший Юра столяр, почав мені показувати як з деревом працювати, я трішечки піднавчився столярної справи для себе. Зробив перші сім великих вуликів. Минулого року ми їх потихеньку заселили бджолами, і вже було трохи меду, який ми продали.


Зараз я вчуся за бджолами доглядати, вивчаю їхні повадки, роблю нові вулики. Планую зробити пасіку вуликів на 50-70. Хочу зробити причіп, щоб з вуликами виїжджати на поля, збирати різний мед – окремо гречаний, окремо липовий… Хочу навчитися медовуху робити, вино, оцет. Хочу буженину зробити крафтову, крафтові ковбаси. Сад досаджую. Дружина квітами займається. Теплицю поставили минулого року.

… Смерть Жені, якого збив п’яний ідіот, нас дуже підкосила. Смертей я бачив багато. Двоє моїх менших братів з життя пішли. Та й війна… Але коли молодий хлопець виходить із хати, а потім привозять його тіло, тому що якийсь п’яний ідіот сів за кермо?.. До цього я звикнути не можу. Не можу звикнути до того, що цей п’яний ідіот навіть не розуміє, що він зробив. Не розуміє, за що має сидіти у в’язниці. Не розуміє, чому його не можуть вибачити. Вважає, що він трішечки випив і трішечки сів за кермо. Що це випадковість. “Вибачте мене, я буду вам допомагати”. Це маячня. Він забрав життя людини!

Йому дали 5 років. Зараз у нас іде апеляція – буде 20 січня. Він теж подав апеляцію, бо вважає, що має заплатити штраф і бути вільний. Живе від нас по сусідству, їздить на скутері на роботу, на роботі на тракторі їздить. Те, що у нього забрали права, не заважає його роботодавцю довіряти йому техніку…

… Я мрію зробити пасіку повноцінною. Щоб це було родинне підприємство. Щоб брат дружини старший не їздив у Польщу заробляти на пасіках, щоб заробляв тут. Денису (молодший син Марії, – Ред.) зараз сім років. Він ходить зі мною на пасіку, дивиться, потихеньку вчиться. З раннього віку розуміє, що пасіка – це праця. Виросте, захоче вчитися – піде вчитися. Як ні – у нього вже буде велика пасіка, він зможе на ній працювати, і не доведеться йому їхати нікуди на заробітки. Ярину (спільна донька Марії та Володимира, -Ред.) ще ранувато на пасіку виносити. Але сподіваюсь, що за пару років і її буду брати на пасіку, щоб вона потихеньку привчалася. І до пасіки хочу її привчити, і до медицини, і до зброї… Одна з мрій – повезти доньку на військово-патріотичний вишкіл. Дениса я на вишкіл вже двічі возив. Він ще трошки замалий для вишколів, але йому сподобалося. Якщо його друзям буде цікаво – планую зайнятися цим тут, організувати заняття для дітей. Давати їм військово-патріотичну підготовку.

Такі мрії.

Однак на війну я повернуся, якщо доведеться. Рюкзак зібраний. В разі чого – мені 20 хвилин потрібно. Жінці сказати. З донькою посидіти… А так я, в принципі, зібраний.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться