“Куля знайшла його далеко від Парижу”: міф Василя Сліпака

Вам спадало коли-небудь на думку: чому є так багато пам’ятників невідомому солдатові, а нема жодного пам’ятника невідомому лібералові?

Це питання може видатися надуманим. Воно є важливим з огляду на загальну кризу ліберальної демократії у сучасному світі. Захід уже раз пережив таку кризу 1920- 1930 рр, не треба довго розказувати до чого це привело.

Перша відповідь лежить на поверхні: у світі є багато солдатів, але мало лібералів. Особливо у нашому закутку світу, де лібералів дуже мало. Часто ті, що видають себе за них, є карикатурою на лібералізм (наприклад, Володимир Жириновський і його ліберально-демократична партія). Оскільки лібералів мало, їм важко лишатися непомітними. Вони наче білі ворони, колір пір′я видає їх. Незалежно від того, милують чи дратують око, зграя про них пам′ятає, не може забути чи пробачити.

Але є інша, глибша відповідь. Лібералізм – це про облаштування країни, а невідомий солдат – про націю, про наше насліддя.

Нація і націоналізм не мають доброї слави. Їх ставлять в один ряд з нацизмом, ксенофобією та масовим насильством. Особливо погану славу має український націоналізм. Коли про нього згадують, у голові виникає образ погано поголеного мужчини у вишиванці, брудних чоботах, із сокирою чи обрізом у руці, антисеміта та вбивці польських селян.

Однак, націоналізм означає не тільки ненависть. Як писав Бенедикт Андерсон, автор однієї з найбільш цитованих книжок про націоналізм “Уявлені спільноти” (1983): “причина, чому з націоналізмом пов’язано так багато жертв, пояснюється тим, що заради своєї нації багато людей готові не лише вбивати, але й добровільно віддавати своє життя. Бо нація у першу чергу викликає любов, причому любов безкорисливу і жертовну”.

Андерсон повторив думку Ернеста Ренана, іншого теоретика націоналізму. У своїй відомій лекції “Що таке нація?” (1882) Ренан твердив, що нація — це не про спільну мову, спільну релігію чи спільні економічні інтереси. Нація є передусім втіленням духовного принципу. Вона є результатом жертви і самовідречення.

Андерсон наводив приклади такої любові, однак не роз’яснив, звідки вона береться. Його рецензенти дали відповідь за нього: ця любов сягає корінням до нашого дитинства. Вона береться з колискових пісень, які співає нам мати. Або з пісень, які ми чули з платівок, радіо і телебачення. Слово, промовлене, діє слабше, ніж слово проспіване. Музика, яка додається до слів, творить колосальну різницю. Вона додає їм міфічного виміру.

Під міфом тут розуміють не красиву брехню чи вправну мас-медіальну фальсифікацію. Міф – це найвища істина. Вона настільки висока, що не піддається верифікації щоденним життям. Міф – як біблійні притчі, розповіді про неймовірно складні речі зрозумілою для кожної і кожного мовою.

Міфічна свідомість властива всім людям. Навіть людині модерній і людині раціональній – більшості з нас. Ми можемо ставитися скептично до старих міфів, але не можемо жити без міфів взагалі. Десь всередині нашої фізілогії вмонтований релігійний інстинкт, разом з інстинктом до виживання і до розмноження. Примітивні інстинкти не потребують міфу, бо в них ідеться про життя повсякденне. Релігійний інстинкт не може існувати без міфу, адже в ньому закладені вищі і складніші речі. Він надає нашому життю сенсу та змістовності. Особливо сильно це помітно у часи криз та потрясінь. І немає різниці, чи “ми” – люди з минулого, чи з сучасної консюмеризької доби. Важливим є те, якої саме форми він набирає. Це може бути музика, співані тексти – вони, як і біблійні притчі, перекладають складні концепти простою мовою.

Ось приклади. 13 листопада 2015 р. терористи атакували нічний клуб та футбольний стадіон у Парижі. Загинуло 150 людей і декілька сотень було поранено. Тисячі глядачів, що поверталися зі стадіону після терористичної атаки, спонтанно почали співати “Марсельєзу”. Це було їхнім ствердженням – попри те, що декількох із них убито, як спільнота вони мають сили продовжувати життя. Півтора року по тому, на початку червня 2017, після терористичної атаки у Лондоні та Манчестері французькі фани на цьому ж стадіоні співали “God Save the Queen”.

Ті з нас, хто був на Майдані, знає ці приклади з власного досвіду. Повертаючись на ніч з Майдану, натовп у метро так само спонтанно співав “Ще не вмерла України…”. Щоденний спів гімну став нормою, адже була загроза, що твоє життя може перерватися цієї ж ночі. Але поки ми співаємо гімн, наша спільнота лишається безсмертною.

Число таких прикладів можна множити. Комбінація зі слів “God+music+nation” на google дає 289 млн результатів, включно з рекламою футболок і травокосарок. Навіть якщо це число поділити на тисячу чи навіть десять тисяч раз, все одно лишиться дуже і дуже багато.

Навіть найбільш промовисті історії були би маловартісними, якби за ними не стояли жертви. Так само, як християнство потребує мучеників, так і міф потребує своїх свідків. Міф живе доти, поки серед нас є ті, хто пожертвує заради нього найдорожчим. Особливо ті люди, до яких прикута увага та світова любов.

Тому таким важливим є приклад Василя Сліпака. Він міг бути співаком у Ґранд Опера, їздити на гастролі по всьому світі, щоразу вертатися до Парижу. Багато хто мріє про таке життя. Недаремно, одна з популярних українських пісень висловлює жаль з приводу того, що “ми помремо не в Парижі”.

Куля знайшла його далеко від Парижу, у пісках Дебальцевого. З точки зору щоденності – смерть випадкова і безглузда. З перспективи історії – саме така смерть має найбільший сенс.

Фото: Юрій Білак

Я не знаю, яких політичних поглядів був Василь Сліпак. З інтерв′ю його брата Ореста дізнався, що ім′я Василя зараз хочуть перетягнути до себе то одні, то інші політичні сили. Я, як прихильник лібералізму, втримуюся від спокуси зробити з нього ліберала. Однак для нас, лібералів, його життя і смерть служить нагадуванням, що справедливі закони, демократичні інституції, повага до особистих прав – все те, до чого прагнемо і віримо, не втілиться, якщо за ними не стоять духовні принципи. Принципи такі сильні, що заради них варто не лише жити, але і вмерти.

Текст написаний для мистецького проєкту PLUS 1, в межах якого українські інтелектуали розповідають у художній формі історії військових. Автор проєкту – Мар’ян Присяжнюк.

Проєкти PLUS 1 та “Що таке пам’ятати” є складовою мультимедійної кампанії, направленої на формування модерного образу українського ветерана та гармонізації міжнародного та гуманітарного законодавства для притягнення РФ до відповідальності за воєнні злочини.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться