Лауреат Премії ім. Джеймса Мейса-2020 Дмитро Десятерик: “Забуттям теми Бабиного Яру ми допустили появу Хржановського і російських олігархів на місці трагедії”

Цьогорічну Премію імені Джеймса Мейса отримав кінокритик і оглядач газети "День" Дмитро Десятерик. Відзнаку присуджують, зокрема, за публіцистику, яка сприяє утвердженню історичної пам'яті українського народу, його національної самосвідомості та самобутності.

Однак Дмитро відомий не просто кінооглядами, а рішучою критикою російського режисера Іллі Хржановського – спершу як автора нашумілого екранного проєкту “Дау”, у зйомках якого брав участь справжній неонацист Максим (Тесак) Марцинкевич і було застосоване реальне насильство, а потім – діяльністю Хржановського вже у Києві як художнього керівника Меморіального центру Голокосту Бабин Яр.

Цензор.НЕТ спитав Дмитра Десятерика про його позицію щодо Хржановського, пам’яті про Бабин Яр, насильства в кіно і в практиках пам’яті та щодо відродження українського кінематографу.

– Усе почалося з кіно, зі скандалу довкола фільму Іллі Хржановського “Дау”. Ще на Берлінському кінофестивалі група кінокритиків і кінокритикинь написала листа протесту до дирекції фестивалю про те, що фільм, створений такими методами, не може бути показаним у конкурсі. Цей лист не справив враження. Фільм показали і навіть нагородили.

Коли я дізнався, що цей режисер, який влаштовував казна-що на знімальному майданчику – причому зйомки, нагадаю, тривали в Україні, – тепер придумуватиме концепцію меморіалу в Бабиному Ярі, то просто не міг лишитися осторонь. Звісно, це певною мірою був виклик – писати на тему меморіалізації страшного досвіду Бабиного Яру. Але мої тексти виходили достатньо емоційними і знайшли достатньо широкий відгук.

Якщо ж говорити про пана Мейса, то він переймався не лише темою Голодомору. Йому в цілому було не байдуже до того, що відбувається в Україні. У ХХ столітті наша країна пережила дві катастрофи – Голодомор і Голокост, в яких загинули мільйони українців і українок різних національностей. Тому ці дві теми не можна забувати і тим паче віддавати на відкуп сумнівним емісарам з країни-агресора.

– З цілого ряду причин. На Заході більш-менш працює інститут репутації. Ми знаємо про справу Вайнштайна та інших зірок, які мають у біографії справи аб’юзу чи зґвалтування і які навіть якщо не засуджені у судовому порядку, але все одно несуть непоправні репутаційні втрати. Але територія колишнього СРСР – це місце, де інститут репутації практично не працює. Багато жертв тут просто бояться говорити або їм затикають рота. Така політика замовчування оточує й “Дау”. А ще мені інколи здається, що пострадянські люди для західної аудиторії – це такий загадковий народ, якому, мов тому Юпітеру з латинського виразу, можна те, чого не можна бику.

Плюс, не треба забувати про гроші. За цим проєктом стоять російські олігархічні кошти, які вкладалися в його рекламну кампанію. На ці гроші купували відомих західних діячів мистецтва, інтелектуалів, яких знімали в цьому фільмі і які потім стрічку хвалили, орендували цілі театри в Парижі, возили на прем’єри провідних кінокритиків. Тобто піар тут займав більше місця, ніж власне кіно. І піар вдався набагато більше, ніж фільм. Я, чесно кажучи, не пам’ятаю іншого проєкту з такою кількістю “куплених” людей.

До того ж Хржановський чомусь вважається ліберальним опозиційним діячем. Так усе в комплексі й спрацювало – замовчування, “загадкові пострадянські люди”, велике лобі та хибний імідж Хржановського.

– Для мене це також загадка. Змушений повторити, що йдеться про всепроникне лобіювання. Та і про що ми говоримо, якщо навіть Поланські досі вважається респектабельним режисером, хоча справа у США не закрита і справедливість стосовно його жертви не перемогла. У Європі дійсно відбуваються часом дивні речі. У США з цим суворіше.

– Кінематограф заручений з насильством і жорстокістю. Бо в людській природі є насильство і жорстокість. Тож жорстокість у фільмах є необхідною, якщо є відповідне художнє завдання.

Однак фільм – це одне, життя – це інше. Коли фільм починає мішатися з життям, то мистецтво зникає. Тільки поганий митець використовує реальне насильство над реальними людьми. Значить, йому бракує уяви й таланту відтворити насильство суто мистецькими методами.

Хай раніше бувало всяке. Але в наш час є величезні технічні можливості. Після того, як людський рід зіткнувся з колосальними війнами, геноцидами, масовими винищеннями… невже обов’язково знову влаштовувати перед камерою реальне зґвалтування, реальне вбивство тварини? Заради чого – щоб створити скандал? Скандал – це бульварна річ, а не мистецька. Будь-який кошмар можна створити за допомогою суто екранних методів.

Ба більше, найстрашніші фільми, які я бачив, взагалі не мають прямих актів насильства в кадрі або мають дуже мало. Тобі не показують крові, але страшно так, що ти стікаєш по кріслу.

– Для мене еталонний взірець – це “Забавні ігри” австрійського режисера Міхаеля Ганеке у версії 1997 року. Сюжет простий: у будинок звичайної родини приходять двоє дуже ввічливих молодих людей, мало не в білих рукавичках. Протягом фільму вони цілеспрямовано за допомогою психологічних та фізичних тортур вбивають цю родину. Крові і прямих ударів там майже немає. Але це не просто страшно, а так, ніби з тебе виймають шматок душі. Я цей фільм потім не міг передивитися багато років, хоча маю доволі загартовані неври як кінокритик.

– Я дуже поважаю думку Івана. Він чимало зробив для привернення уваги до цієї проблеми. Я у цьому сенсі почуваюся другим номером порівняно з ним.

Щодо Хржановського… якщо людина не має жодних принципів – то це її проблеми. Хржановський та його команда, певне, вважають, що будь-який відгук про них – це піар. Однак це працює в Росії – якщо ти при царі й боярах улюбленець, то, звісно, тебе можуть сварити скільки завгодно. Але ж ми живемо в Україні. Тут думка громадськості має значення.

– Вони щось намагаються робити. Але мені подобається те, що тиск з боку громадськості не припиняється. Постійно є звернення, публікації. Про ту жахливу концепцію “Голокост-Діснейленду” Хржановського, яка раніше потрапила в пресу, вже ані пари з вуст. Схоже, вони реально почали думати про те, як дійсно меморіалізувати місце. Не впевнений, однак, що з цього вийде щось путнє.

– Так, Хржановський – це наслідок. Причина в тому, що цей меморіал створюється на гроші людей з країни-завойовника.

– На жаль, є певна кількість людей, які самі себе можуть переконати в тому, що якщо їм платять хороші гроші, а вони напряму ні в чому людиноненависницькому не беруть участі, значить все гаразд. Мовляв, ну і що, що гроші від російського олігарха? Ну і що, що гроші дають на щось сумнівне з етичної й естетичної точки зору, якщо це ж все-таки про Бабин Яр?

– Я змушений визнати, що ми всі в певному сенсі винні. Багато років тема Бабиного Яру була на маргінесі. Хай за Радянського Союзу ця пам’ять замовчувалася, збудували той жахливий пам’ятник “анонімним радянським громадянам”, усі мітинги пам’яті розганялися КДБ і міліцією. Радянська влада замовчувала Голокост так само, як Голодомор. А втім, СРСР немає вже 30 років, а інерція мислення про Бабин Яр, як про щось далеке і неактуальне, лишалася. Політикам ця тема політичні дивіденди не могла принести, а громадськість переймалася іншими проблемами. І це призвело до ганебної ситуації, коли якийсь приватний ділок (Вадим Рабінович. – Ред.) спершу фактично купив частину Бабиного Яру, а потім передав росіянам.

Однак краще пізно, ніж ніколи. Давайте це виправляти – розривати договір оренди, перезапускати все з нуля. Давайте розробляти нормальний проєкт.

– Розумію, що можу когось образити, але до українського проєкту також є претензії. Це окрема тема, яка потребує окремої розмови. Якщо коротко, там недостатньо прозорості і надто традиційний підхід.

Але це проблема другого порядку. Спочатку треба розібратися з цією російською орендою. Вже потім влаштувати на прозорих умовах нормальний конкурс проєктів, залучити світових фахівців, що мають досвід меморіалізації важливих місць пам’яті. Є чому вчитися, і все можна зробити не за такі колосальні гроші.

– З одного боку, є люди, матеріально зацікавлені. З другого – це необізнаність і брак естетичного досвіду чи смаку, або й те, й друге. Якби люди більше дивилися на те, як це у світі робиться, то зрозуміли б, що естетика – застаріла, недоречна, непотрібна в такому місці. Наша проблема – це тривала відірваність від цивілізації. Тому коли з’являються якісь піжони і щось гучне роблять, то це означає нове слово. Каюсь, я сам колись таким був, поки не поїздив по світу і не походив по музеях, вернісажах, бієнале. Тому я наполягаю, що якщо це робити, то залучати західних фахівців.

– Росія багато в чому тримається, тому що на неї достатньо західних фахівців працює. Так, демократичні, ліберальні. Але виходять з тих завдань, які перед ними ставлять російські керівники.

Хтось вийшов, хтось зайшов… але хто там командує? Можна залучити скільки завгодно фахівців. Але хто формулює сенси і ставить завдання? Хржановський і російські олігархи. Поки там зберігатиметься така ідеологія, нічого не буде. На смислоутворюючі позиції потрібно брати людей дійсно незалежних і тямущих.

– Так, ривок. Цілеспрямовано фінансувати українське кіно через систему пітчингів почали ще у 2011 році. Але прорив стався після Революції Гідності. Пройшла хвиля пасіонарності, Україна розкрилася світу. Сталися тектонічні потрясіння, що змінили суспільну свідомість. І така комбінація – поєднання сталого фінансування і перевороту в умах – привела до того, що в нас з’явилося кіно. Я вважаю, що справжнє незалежне українське кіно з’явилося в 2014 році. До того це було кіно пострадянське, яке доїдало радянські ресурси і кадри.

– Треба фінансувати все українське кіно. Без дотацій воно не виживе. І йдеться не лише про виробництво. Кіно – це комплексний процес. Ставимо питання: скільки кінозалів у країні? Їх достатньо для того, щоб показувати вдосталь фільмів? Як відбувається промоція фільмів? Все це потребує грошей. Зрештою, наскільки в нас платоспроможний глядач? Скільки разів на місяць він готовий віддавати 80-100 грн за квиток? А якщо йде ціла сім’я? Тобто глядачу треба створити потужний стимул, щоб він хотів витратити ці 100 гривень.

Щодо нюансів. Зрозуміло, що студіям, які просувають комерційні комедії, державне фінансування потрібно менше, ніж артхаусним фільмам, які в прокаті ніколи не окупляться. Але проєкти, котрі претендують на те, щоб бути глядацькими, не дають високі збори. До цього, повторюю, призводить зокрема відсутність кінозалів та низька купівельна спроможність людей. Але й митці далеко не завжди справляються.

За останні роки лише 5-6 українських фільмів окупилися в прокаті. І це все винятково комедії.

– Це вже дуже сумні нюанси. Зрозуміло, що є непрямі витрати, які не вказуються в бюджеті фільму. Тому дотримуймося оптимістичної цифри у 5-6 фільмів, що окупилися.

Автори “Скаженого весілля” заробили уп’ятеро більше, ніж витратили. Так само з деякими фільмами “Кварталу 95”. Навіть “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча вийшли на нуль. За винятком цього останнього окупилося не велике кіно, а “реготалки”. Вони тримаються на тому, що до акторського складу залучили естрадних зірок, і їхні шанувальники пішли в кіно й зробили касу.

– Саме так.

– Європейське кіно окупається не часто. Там є комерційні прориви, частіше, ніж у нас. Але у масі своїй середній європейський фільм окупається дуже рідко. Треба бути повним профаном і невігласом у цих питаннях, щоб стверджувати, що якщо фільм не окупився, значить нічого не треба фінансувати.

Кінематографій, які окупаються, можна перерахувати на пальцях однієї руки. В Америці само собою – там налагоджена фабрична і прокатна система. В Індії недороге народне кіно – ми знаємо, що таке Боллівуд. У Південній Кореї дуже шанують своє кіно, і там фільми переганяють у прокаті голлівудські картини. Є комерційні успіхи в Китаї.

– Так. Ми живемо у Європі, а тут кіно здебільшого дотаційне без гарантій успіху в прокаті. Та про що ми говоримо – достатньо подивитися прокатні дані фільмів Бунюєля чи Берґмана, й усе стає зрозумілим. Тож ми маємо європейське прокляття. Тому я наполягаю: наше кіно треба фінансувати. Навіть якщо частина фільмів буде невдалою з художньої чи комерційної точки зору. Інакше кіна не буде.

– Найбільша кінематографічна подія часів незалежності – “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. Фільми Сергія Лозниці “Донбас” і “Майдан”. “Атлантида” Валентина Васяновича, який здобув приз у Венеції. “Земля блакитна, ніби апельсин” Ірини Цілик – пронизливе кіно про те, як переживають війну прості громадяни. “Погані дороги” Наталі Ворожбит, які цього року мають вийти у прокат і які також здобули приз у Венеції та справили величезне враження на всіх, хто бачив це кіно. “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” Надії Парфан – чудова документальна комедія. Те, що робила група “Вавілон 13” та режисери, що вийшли з неї – надто під час Майдану – взагалі вартує окремої розмови.

Можна згадати ще з добрі два десятки прекрасних документальних фільмів про революцію, війну, але й про мирне життя теж. Хороших документальних фільмів у нас більше, ніж ігрових, але баланс потроху вирівнюється.

– Поки ми не навчилися давати хороший жанровий результат. Можу згадати “Черкаси” Тимура Ященка – це класична воєнна драма. Я був приємно вражений. Там все добре і з акторськими роботами, і зі сценарієм, і з режисурою.

До “Мої думки тихі” є претензії, але я вважаю, що це вдалий фільм. “Припутні” Аркадія Непиталюка – дуже влучна комедія з прекрасними характерами.

Серіал “Спіймати Кайдаша” Наталки Ворожбит – це так само масове. Він вдався, його дивляться й обговорюють.

– В українському кіно зміна поколінь нарешті відбулася. Болісно, тяжко, але відбулася. У 2014 році прийшли люди, які не мають жодного стосунку до старої радянської школи.

У театрі ця зміна затягнулася. Театр взагалі меш мобільний і достатньо консервативний організм. Є хороші режисери і цікава драматургія, але величезна проблема з акторською школою. Потрібно щось робити з підготовкою акторів. Патетична гра вже віджила своє. Режисер може ставити щось прекрасне, сміливе і значуще, але він має справу з тими акторами, які є. В кіно так само величезна проблема з акторами, але багато режисерів знаходять підхід, спонукають актора скидати штампи і грати так, як треба в кадрі.

Окрім того, структура фінансування державних театрів дається взнаки. Театр, як і кіно, не може існувати без дотацій і меценатів. Але ці дотації треба правильно розподіляти.

Але, повторюю, головна проблема в тому, що бракує свіжої крові, яка би перезапустила театральний процес.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться