Лідер гурту “Тимчасова Назва”, гравець “Що? Де? Коли?” донеччанин Володимир Улахович: “Біда Донецька в тому, що, опинившись перед доленосним вибором, місто вирішило не робити його зовсім. І цей вибір зробили за нього”

З 2014 року Володимир не був удома. Він, як і тисячі інших донбасівців, після переселення мав почати життя з нуля. Саме в Києві Володимир, інженер за фахом, почав писати пісні на вірші Сергія Жадана і з друзями записав вже два альбоми, які є у вільному доступі в інтернеті. Донеччанин сподівається, що ці пісні він колись заспіває в рідному звільненому місті.

…Ми познайомилися з Володимиром у Донецькій області. В Карлівці, в будиночку волонтерів-стоматологів, який за останні роки став ще й культурним центром фронту. Тут зупиняються митці, письменники, актори, режисери, художники, співаки, влаштовуючи як концерти і виступи, так і посиденьки за величезним столом на кухні. Прекрасне місце для знайомства і спілкування. Саме так зимового вечора 2019 року тут з’явився відомий журналіст, кримчанин Павло Казарін із мовчазним, трохи приголомшеним другом. В якийсь момент він узяв гітару – і щось відбулося: стіни розсунулися, час зупинився, здавалося, що прямісінько в легені тобі заливали свіже повітря. Володимир співав свої пісні, написані на вірші Сергія Жадана.

Виявилося, що той вечір зіграв величезну роль в житті Володимира. По-перше, тоді він вперше з 2014 року повернувся майже додому. Жодного разу він не був настільки близько до власного будинку, що залишився в Донецьку. А по-друге, саме після цього застільного виступу він вирішив з друзями записати свої пісні, які тепер слухають тисячі українців по всьому світу. Пісні, які дуже точно передають відчуття війни, що увійшла в країну і ніяк не покине її разом з окупантами. А те, що їх пише і виконує людина, яка багато чого втратила саме через війну, відчувається в кожній інтонації. Саме про те, як інженер-інтелектуал із Донецька став ще й автором двох музичних альбомів, Володимир і розповів нам. Може, ця розповідь нагадає, що поряд з нами продовжують жити ті, кого називають переселенцями, допоможе зрозуміти, що відчувають вони.

– Минуло шість років, і я вже тепер не можу відразу назвати дату, коли це сталося. Ще рік тому назвав би точно, – Володимир замислюється. – 9 чи 11 липня 2014 року. На вихідні я поїхав із Донецька в Київ пограти в “Що? Де? Коли?” на великий інтелектуальний турнір. І більше додому не повернувся.

– Я багато про це думав. Роками… Мабуть, доля так склалася. Коли їхали мої друзі, я їх проводжав, пакував з ними речі, завантажував їхні автівки. Один із друзів сказав, якщо мені потрібно, то я можу забрати з його квартири стіл. І я його перевіз собі. Я не планував їхати. А потім так сталося, що я не зміг повернутися.

Тоді якраз почали обстрілювати вокзал. З’явилися проблеми з виїздом потягів. І була інформація, що краще якийсь час побути за межами Донецька. Вже з часом стало зрозуміло, що в принципі краще бути поза Донецьком.

– Ця довга історія розтягнулася на пів року – саме стільки обхідними шляхами мені і моїй дівчині передавали з дому одяг, робочий ноутбук, мою улюблену цукерницю, на якій був намальований Маленький Принц.

– Розбилася… Вона приїхала, послужила мені ще деякий час і розбилася. Знаєш, чому вона була мені дуже дорога? Я в Донецьку грав у театрі Маленького Принца. І це був дарунок знайомої. Дорогий дарунок.

– Все. Нічого ж не було. Зі мною тепер назавжди покривало, таке – під хутро, “шик-блиск-краса”, вітання з дев’яностих. Воно зараз вже начебто й непотрібне, у мене достатньо сучасних побутових речей, але я буду ще років двадцять його тягати із собою тими місцями, куди мене занесе, бо це покривало із дому. Більше майже нічого з тих часів не залишилося.

– Причина появи цих розмов зрозуміла: людям потрібно якось вибудовувати в собі ставлення до ситуації, до обставин, які виходять далеко за межі звичайного розуміння. Можливо, це захист. Але більшою мірою все ж – це така спроба якось пояснити ситуацію самому собі. Просто все, що сталося на Донбасі, не мало відбутися ні в якому зі всесвітів, ні з ким. Тим більше не з нами, з жодним з нас. Але це сталося. І кожному доводиться це самостійно проживати, набувати цей травмуючий досвід. І тим, хто виїхав. І тим, хто залишився. І тим, хто спостерігав все, що відбувалося, здалеку. Насправді такого поняття як “не наші люди” не існує. Донбас – це Україна. Це люди, земля, які були і будуть нашими. Все це ми з часом повернемо. Не тому, що вони кращі за інших, а тому, що вони наші. Як пише Жадан у “Ворошиловграді” – не можна віддавати своє.

– Донецьк мені часто снився. Я достатньо добре знаю місто, тому що народився і виріс тут. На мій превеликий жаль, потроху починаю забувати деталі. Коли бачу фотографії Донецька цього року або минулого, часом не впізнаю місця, де вони зроблені. Або впізнаю місце, але не можу зрозуміти, що, наприклад, видніється на обрії.

Я виріс на околиці. Дуже любив гуляти центральною частиною Донецька. Так би мовити – від стадіону до стадіону. Від “Донбас Арени” до старого стадіону “Шахтар”. “Донбас Арена” знаходиться в парку Ленінського комсомолу, “Шахтар” – в парку Щербакова. Ось ця центральна частина Донецька, з кінотеатром імені Шевченка та бульваром Пушкіна, між двома головними міськими парками, між двома стадіонами, між міськими ставками та рікою Кальміус. Це той центр, де минало моє студентське та культурне життя. Там були мої улюблені кафе, набережна…

– Маю пояснити. В Донецьку у мене було досить специфічне коло спілкування. Я грав в інтелектуальні ігри, в театрі, багато спілкувався з тими, хто займався кіно, театром, музикою, туризмом, хто влаштовував культурні активності в місті. Це був такий не сказати закритий клуб, а радше досить герметичне оточення, яке об’єднувало талановиту прогресивну пасіонарну молодь. Для мене особисто ніколи не стояло питання: Україна чи Росія. Інша річ, що ми жили значною мірою нав’язаним згори меседжем, що Донецьк – це особливе місто. У нас навіть жартували з цього приводу: “Вітаємо жителів Донецька і гостей столиці”. Сумні на сьогодні жарти. Тодішньою владою багато робилось, аби створити відчуття особливості Донецька. Мені здається, це зовсім не унікальна історія. На цьому значною мірою взагалі будується політика “перший серед рівних”: всі прекрасні, але ми – особливі. Наше місто занадто захопилося цим і поплатилося за це. Але, на моє переконання, думка про те, що Донбас – це не Україна, ніколи не була внутрішньою оцінкою, впевненістю самих жителів міста. Те, що відбулося в Донецьку, – це пряме втручання і вторгнення Росії.

Активність, пасіонарність людей у Донецьку була в принципі дуже низькою. 20 тисяч людей виходили на площу в Донецьку один раз на рік, коли “Шахтар” вигравав чемпіонство. Уявити собі, щоб на площі Леніна на підтримку будь-якого політика міг зібратися мітинг на 20 тисяч, – це самообман. Найбільший проукраїнський мітинг, який я пам’ятаю, налічував тисяч з десять людей. І це дуже оптимістична цифра. Найбільші проросійські мітинги аж ніяк не перевищували за чисельністю проукраїнські. І більшість тих, з кого складалися ці проросійські мітинги, до Донецька не мали ніякого відношення. Це вже факт, на жаль. Біда Донецька в тому, що, опинившись перед необхідністю робити доленосний вибір, місто вирішило не робити його зовсім. І цей вибір зробили за нього.

– Події Євромайдану, а потім Революції Гідності, очевидно, говорили: в України є свій шлях, шлях до Європи, якого потрібно дотримуватися. З цього шляху Росія намагалася нас жорстоко скинути, потрібно було цьому опиратися. Зрозуміло, в Донецьку мітингів такого масштабу, як у Києві, не було. Проте біля пам’ятника Шевченку щовечора збиралися невеликі мітинги.


– 17 липня 2014 року ввечері. Я був у Києві, сидів на набережній Дніпра. І коли прочитав новину, що збили “Боїнг”, в той самий момент мені все стало внутрішньо зрозуміло. До того ще було якесь дивне відчуття, безпідставна, але дуже щира надія, що, навіть попри весь жах, що вже стався і далі твориться в Донецьку, все можна буде просто відкрутити назад, зробити вигляд, що нічого взагалі й не сталося, жити як жили. Після “Боїнгу” всі ілюзії розсипалися.

– Це були події такого масштабу, які в той момент просто не вкладалися в мою ментальну картину. Ти дивишся новини, тобі говорять про все це, ти бачиш людей з георгіївськими стрічками на вулицях міста, але ти це ігноруєш, виводиш поза поля свого зору і намагаєшся жити, як раніше. Мені дуже довго довелося приймати жах того, що відбулося. Це був тривалий процес. Але коли збили літак, мені стало внутрішньо зрозуміло, що це катастрофа. Стало очевидним, що як раніше вже точно не буде. Варто попрощатися з минулим життям, тому що його просто вже немає.

– Багато хто з моїх знайомих переїздив на підконтрольну територію України, бо переїздили компанії, в яких вони працювали. Я все починав з нуля. Мені допоміг мій досвід – я достатньо кваліфікований спеціаліст, займався проєктуванням і встановленням систем кабельного обігріву. Що це таке? На заводах є трубопроводи, які потрібно обігрівати. В Донецьку я був керівником відділу. В Києві два роки я працював в цій самій галузі, а у 2017 році дещо змінив професію. І вже понад три роки працюю в українській компанії, яка займається розробкою і виробництвом мікроелектроніки, світлодіодних екранів і систем керування до них.

А взагалі я хотів стати… футболістом. Але возити мене в школу “Шахтаря” батькам було далеко. Так що хіба трохи пограв за збірні району та університету.

– Ні. У мене немає музичної освіти. Чув, що нот сім, на цьому мої знання закінчуються. Гітару я взяв у руки в 14 років. Батьки мені запропонували: на день народження подаруємо або гітару, або 8-бітну приставку для ігор. Я зробив вибір, який багато що визначив в моєму житті. Перша пісня, яку я навчився грати, була House Of The Rising Sun групи Animals. Потім, звісно, був і вуличний блатняк, якого мене вчили старші товариші у дворі на околиці Донецька. А взагалі в мене дуже гарні музичні вчителі, бо в нашій інтелектуальній тусовці багато хто класно грає на гітарі, добре співають. Це своєрідна частина культури нашого спілкування та спільного відпочинку. Я дорослішав із відчуттям того, що розумна людина – ще й музична людина. І хлопці, на яких я хотів рівнятися, були як на підбір на “ти” з гітарою.

– Школа! Я почав грати ще там. Вчителі у нас були потужними. З 8 класу вони почали мене залучати до ігор. Мене швидко запросили в міський клуб – грати у студентських командах. І вже коли я вчився в університеті, інтелектуальні ігри становили значну частину мого життя, багато їздив на чемпіонати та змагання. У 1996 році перша поїздка була в Харків. З того часу щороку багато їздив Україною. Двічі побував на чемпіонаті світу зі спортивної версії “Що? Де? Коли?”, тричі грав за збірну України в азербайджанському телевізійному клубі в Баку. Двічі їздив на чемпіонат світу з “Брейн-рингу”. Чотири роки грав у телевізійній версії цієї популярної гри в телеклубі в Києві і ще чотири роки – в Москві.

Дивно зараз це обговорювати. Гра в московському інтелектуальному клубі – це одна з тих речей, що залишилася в минулому житті, з чим довелося попрощатися саме через війну, і з чим я не міг порвати впродовж двох років війни. У 2016 році я останній раз їздив в Москву на гру. Зараз про це навіть говорити нелегко… Я їздив у країну, що напала на мою батьківщину, для того, щоб пограти в питаннячка в тєлєку. І в мене немає короткого пояснення, як це так. Є дуже довге і болюче. Просто довелося пройти дуже довгий шлях, щоб повною мірою осягнути, який величезний пласт життя у мене забрала війна. Дуже важко було впускати в себе це розуміння. За деякі речі ми всі, хто був змушений покинути Донецьк, чіплялися руками і зубами. Мені особисто довелося два роки іти шляхом розуміння катастрофи. Комусь вдалося це зробити швидше. Деякі люди цей шлях так і не пройшли.

-Так, у Донецьку десь раз на місяць ми регулярно збиралися дуже широкою компанією. У нас було декілька локацій. Вуличні тусовки могли бути, наприклад, на набережній Кальміуса. Зустрічалися ми і в кафе, клубах. Те, що ми називаємо “спєвки”, доволі схоже на звичайні українські вечорниці. Хтось співає, хтось грає на гітарі, хтось спілкується. У 2014 році багато хто з нашої тусовки виїхав з Донецька. Не обов’язково в Київ. Переїхали в Одесу, Харків, Дніпро. Багато хто – у Львів. Знаю хлопців, які переїхали в Росію. На щастя, знаю тих, хто звідти повернувся. Якийсь час там пожили і повернулися, щоб будувати своє життя все ж в Україні. Знаю хлопців, які повернулися в Донецьк. Такі також є.

Восени 2014 року хтось із цієї тусовки списався із кимось. Виявилось, що багато хто переїхав у Київ. Вперше ми зібралися в невеличкому пабі – нас було 11 людей. З часом це стало перетворюватися на культурне явище, яке навіть переросло себе. В нашу тусовку почали підтягуватися наші недонецькі знайомі. Ті, хто приходив, казали: як у вас класно і круто, можна ми приведемо своїх друзів? Кожного разу приходять нові люди. Приходять зацікавлені, а йдуть від нас часом ошелешені. Великого удару по “спєвках” завдав коронавірус. Ми не можемо збиратися в приміщеннях. А тепла пора року, коли ми зустрічалися, наприклад, на Трухановому острові, закінчилася. Думаю, поки “спєвки” поставлено на паузу до повернення тепла або до вакцинації.

– Зараз у цих зустрічах невелика складова ностальгії. Ми всі змінилися, співаємо інші пісні, майже зник з репертуару російський рок. Я добре запам’ятав, які на одній із перших “спєвок” велися розмови: у кого перехопити пару сотень до завтра, до кого можна заїхати переночувати на тижні, комусь потрібно було терміново поїхати до батьків у Дніпро, хто просив підкинути якусь роботу. За два роки я несподівано співставив розмови, які ми вже тепер ведемо, з тими, що були раніше. Один готується до поїздки на наукову конференцію, інший – купляє квартиру, третій купив машину, четвертий – і це був я – збирався у ділову поїздку до Туреччини, хтось відкрив власний бізнес. І все це за два роки.

Багатьом з тих, хто полишив свої домівки, довелося подолати великі проблеми, влаштовуючи своє нове життя на порожньому місці. На жаль, не всі, але все ж багато хто з цим упорався. Ми тут такі собі хлопчики, що вижили. Тільки у нас шрамів у формі блискавки на чолі немає, – сміється Володимир.

– Можна я передам привіт? – несподівано питає мене Володимир, наче ми ведемо телевізійну розмову.

– Вважаю, що творчість Сергія Вікторовича Жадана – унікальне явище в культурному житті України. Мені здається, це величезна наша удача, що саме в цей момент історії Україні у нас знайшовся такий Поет – з великої букви П. Я точно знаю, що я не єдиний, хто на його вірші спирався, немов на останню, ще не розталу кригу. Коли відчай вже заливав собою весь світ, була книжечка, яку можна відкрити і прочитати: що їй 15, вона торгує квітами на вокзалі… Коли згадувати більше немає кого, вона засинає…

Тому я і передаю привіт Сергію Вікторовичу. І страшенно вдячний йому за слова, які він пише. Бо вони рятують.

До переїзду в Київ, я не читав і не знав про Сергія Жадана. Хоча він неодноразово проводив у Донецьку свої творчі вечори. Вперше з творчістю Жадана я познайомився в театрі. В Київ приїхав харківський ТЮЗ з виставою “Депеш Мод” за твором цього автора. Оскільки театральна мова мені близька і зрозуміла, я пішов на виставу. З величезним задоволенням витримав три години. Люблю вистави, коли ти сидиш в залі і пітнієш разом з акторами, які на сцені. Потім були читання “Тамплієрів” у київському планетарії. Пішов слухати вірші, купив книгу. Приїхав додому, щоб перечитати почуті вірші, і тоді з’явилася перша пісня. По сьогодні не можу пояснити, як це сталося.

– Ні. Перша пісня, яку я написав, “Змієлов”: міста будували з сонця і глини…

З того часу ніяк не закінчиться ця історія.

– На сьогодні 28.

– По-перше, я не музикант. Це важливо. У мене немає ані амбіцій музиканта, ані природних даних. Це крута яскрава частина життя, яку я радію проживати. І сподіваюся, що вона закінчиться, бо у мене на життя інші плани. Я непоганий інженер, хотів би приносити користь країні в тій галузі, де можу зробити щось серйозне і унікальне. Пісні є кому писати. Я в цьому впевнений. По-друге, видавати пісні на носіях немає сенсу, тому що світ змінився. Всі ці пісні є на цифрових платформах. Будь ласка, слухайте. Їх можна послухати і безкоштовно, і за гроші, якщо ви хочете заплатити за нашу роботу.

Існує доступ до цих пісень у всіх, в тому числі у тих, хто зараз знаходиться з того боку лінії розмежування. Значною мірою ці пісні написані саме про тих людей і для тих людей. Повірте, там є кому їх слухати. І повірте, їх там слухають. І для цього фізичні носії не потрібні, потрібен лише доступ до мережі.

Запис цих пісень ми робимо з друзями. Антон Ізмайлов – чудовий талановитий стоматолог, який до того ж, здається, може грати на всіх музичних інструментах у світі.

Антон Ізмайлов – стоматолог із Донецька, також став учасником проєкту “Тимчасова назва”

У нас із ним дуже схожі історії. Він виїхав із Донецька, пройшов також біди та проблеми. Записи ми робимо на студії наших друзів з “Chess records”. Записи – це вельми суттєві витрати, але на сьогодні я можу їх собі дозволити. Я не впевнений, що готовий продовжувати цю музичну діяльність, записувати нові пісні. І я точно не готовий промотувати їх, розкручувати. Але я добре розумію, що в сучасному світі достатньо і того, щоби записати і викласти свої пісні в загальний доступ. Тоді вони раніше чи пізніше знайдуть свого слухача.

– Ти була цьому свідком. Все почалося саме в Карлівці. Там я побачив, як мої пісні слухають. Той мій виступ і став поштовхом до запису пісень. Практично всі, хто тоді був в будиночку, спитали мене потім: де це можна послухати? Для мене там була показова історія, яку ти маєш пам’ятати. Коли я вам грав, Ігор Ященко, організатор будиночку і один із засновників волонтерської стоматологічної допомоги на війні, поїхав відвозити медиків на потяг. А коли він повернувся, ви всі попросили мене ще раз зіграти всі пісні – щоб він їх також почув. Це був неабиякий натяк долі. Саме тоді і з’явилась “Тимчасова Назва”.

– Тому що це тимчасовий проєкт. В нас зараз і життя до певної міри тимчасове: більше, ніж шість років минуло, як полишено дім, а валізи, образно кажучи, ще досі не всі розпаковані. Кожний рік починається з побажань вже цього року неодмінно повернутися додому. А ця музика дещо допомагає якось миритися з тим, що повернення все ще лишається за обрієм, за випаленою горою. Через це ми і співаємо пісні, зокрема, про втрачені міста і про покинуті доми. Але ж коли ми повернемося – навряд чи їх буде дуже хотітися співати: нащо повертатися до болю, коли ти вже зцілився. Коли ми повернемось, у глобальному розумінні, до звичного мирного життя, вночі будемо дивитися добрі сни про далекі чарівні країни, а не про рідні покинуті міста, вечорами будемо занурюватися в милі домашні справи, а вдень зосередимося на професійних питаннях та роботі, проєкт “Тимчасова Назва” помалу, але неодмінно зникне, розтане, хіба що залишить по собі спогади на Youtube.

У мене є навіть не мрія, а очікувана мета: є декілька пісень, які я написав і які я б хотів офіційно закінчити співати, хотів би, щоб вони втратили свою актуальність. Наприклад, пісня “Місто”.

Дуже хочу, щоб ми голосно заспівали її в Донецьку, і більше вона не відповідала нашим відчуттям, щоб ми перестали плакати за містом, яке втратили, тому що ми його повернули. Я б хотів, щоб це раніше чи пізніше відбулося.

– Вперше Сергій почув наші пісні наприкінці 2019 року в Харкові на церемонії нагородження “Народний герой України”. Влітку 2020 року він вів ефіри на радіо Тризуб ФМ у Карлівці, робив презентації музичних українських проєктів, розбирали давні альбоми вже відомих музикантів. Я маю дякувати Ігорю Ященку за протекцію. Привіт йому великий! Сергій подзвонив мені й запропонував випустити пісні в своєму ефірі. А у нас якраз майже зведений був другий альбом “Кораблетрощі”. Вже готові пісні ми видали в ефір. Відбулося і невелике інтерв’ю телефоном.

– Коли ми говорили, Сергій спитав, чи будемо ми готові приїхати на Донбас зіграти. Тоді ще не йшлося про конкретний фестиваль. Через якийсь час він запропонував нам поїхати в Лисичанськ, на Террафокс фест. Ми зіграли там концерт. На мій погляд, це був дуже вдалий виступ. Принаймні за відгуками, що ми отримали.

Перед концертом у Лисичанську я написав нову пісню, ми її ледве встигли відрепетирувати перед виступом. Коли ми відчули, як її сприйняли в Лисичанську, вирішили її неодмінно записати. На сьогодні вона вже майже готова, залишилися останні правки. Днями її презентуємо.

– Альбомів у “Тимчасової назви” більше не буде. Будемо, можливо, час від часу записувати пісні, але щоб писати альбом, треба мислити альбомом. Ось з “Кораблетрощами” саме так і вийшло. Але це забирає у мене забагато сил. Я не готовий стільки їх витрачати і надалі.

“Кораблетрощі” для мене – певний підсумок емоцій та думок від 2014 року по сьогодні. Для нового альбому, мабуть, потрібно накопичити нові емоції, але я справді не думаю про це зараз.

– Це широка хвилююча тема. Я не їздив у Донецьку область з літа 2014 року.

– Не підштовхнув, а вхопив за комір і привіз.

– Року з 2016. Це була складна поїздка. Напередодні виїзду я писав Паші посеред ночі: “Вибач, я не можу поїхати, здавай квиток”. Він у відповідь обривав мені телефон посеред серйозної наради, щоб сказати: що чоловіки так не роблять, що він чекає мене на пероні о 6 ранку або ніколи не потисне мені руку. Це було дуже напружено. Уже в Костянтинівці, куди приходить експрес, я наче відчував, що щось має розпочатися. Тепер, коли я написав два альбоми, розумію: тоді дійсно багато що почалося.

– З відстані у 700 кілометрів простіше собі пояснити, чому ти не можеш зайти у свій дім. Коли ця відстань зменшується до 40 кілометрів, це геть інше відчуття. А до 20… Ти знаходишся на відстані, з якої можеш подивитися на рідне місто. Складно пояснити собі, чому ти, подолавши 660 кілометрів, не можеш подолати останні 40. Спочатку мені потрібно було повірити, що поїздка так близько додому в принципі можлива. Зрозуміти, що така поїздка – це на користь, побачити людей, які слухають мої пісні, побачити їхні емоції. Наші пісні для декого відкривають Сергія Вікторовича як поета. На мій погляд, це також важливо.

– Певною мірою мені поталанило, що я відразу поїхав до Києва. В професійному плані тут реалізуватися було і є легше, ніж в інших містах. І в творчому також. Все моє життя я сприймав Донецьк як місто, що було мені співрозмірно. За розміром, за темпом життя, за звичками, якимось нормативами спілкування. Звичайно, я бував у Києві раніше. Він видавався мені завеликим. Я дуже люблю Харків, але і його сприймав, як завеликий для мене. За шість років, які я живу в Києві, я не те що його полюбив. Я його пізнав. А він – мене. Київ дуже відкрите і мотивуюче місто для тих, хто має якийсь талант, хист, наснагу та терпіння робити свою справу, добиватися, боротися, співпрацювати. Хто цінує свої досягнення – і чужі. Хто готовий бути частиною комунікабельного суспільства. Для таких людей Київ дуже спонукальне місто.

Хто приїздить сюди із думкою: я прекрасний, любіть мене всі – той у кращому випадку зачиняється в своїй бульбашці, а в гіршому – взагалі не знаходить себе тут. Я б хотів думати, що Київ мене прийняв. Якщо поставити питання, чи хотів би я повернутися в Донецьк? Так, хотів би. Якщо поставити питання, чи готовий я жити в Донецьку як раніше, до війни, то ні. Професійна реалізація, творча – в столиці для цього більше можливостей. І потім життя людини може не обмежуватися одним містом і одним місцем. Я відчуваю себе як людину, яка принесе більше користі цій державі, якщо буду реалізовувати себе в Києві, але я ніколи не скажу, що не повернусь у Донецьк. Паша Казарін якось гарно написав – від Києва до війни лише шість годин потягом. Зверну вашу увагу: шість годин – це зараз до війни. А буде ж інакше: шість годин від Києва – до Донецька.

 Володимир і Антон місяць тому під час виступу в Карлівці

– Так. Безперечно. Це назавжди місто мого народження, дитинства, моєї історії.

Я б хотів, щоб у мене була можливість не просто повернутися в мій дім, а бути там тоді, коли мені цього захочеться. Залізничні працівники готові забезпечити цю можливість. Єдине – залишилося повернути місто.

Коли ми говоримо про тих людей, які начебто не наші, ті міста, за які начебто не варто боротися, частіш за все контекст такий: є Донецьк та Луганськ, і ми вирішуємо, повертати їх чи ні. Але ж є ще Сімферополь, Ялта, Севастополь, Керч. Ми завжди маємо тримати в голові, що у нас є дві великі рани на тілі України. Ніколи не вийде вилікувати одну з них, не вилікувавши іншу. Ми маємо розуміти, що Донбас – це Україна, Крим – це Україна. І вони повернуться під контроль України та в українське культурно-політичне поле і простір. Мабуть, не одночасно. Ми маємо бути готові до цього. Але вони повернуться!

Источник: censor.net
Вам также может понравиться