Льоша поки не поставив прапор над терміналом – не поступився. В цей момент снайпер поцілив синові в ногу

5 років тому в Пісках загинув Олексій Дурмасенко – боєць 93 бригади. Хлопець пішов добровільно воювати, кинувши роботу в Москві. Провів одну ротацію в ДАПі, збирався на другу, але 29 грудня 2014 року зазнав смертельного поранення від гранати, в результаті зіткнення з ворожою ДРГ.

Про життя свого сина “Цензору” розповів його батько Олег Дурмасенко.

Льоша був дуже емоційною людиною і сильно переживав за поразки. Благородний, чесний і дуже відповідальний, він завжди стояв за правду. Коли був “Помаранчевий Майдан”, син був ще школярем. Зробив тоді стенд “за Ющенка” – десь набрав дуже дебелих дощок і сколотив його сам. Коли я прийшов додому, побачив розміри, спитав: “Льоша, а як ми цей стенд донесемо?” (сміється)

У нас вся сім’я творча, але Альошенька був геніальним і різностороннім. За що не брався – все виходило. Найбільше він знайшов себе у квітковій індустрії – став художником по квітах. У мене було таке відчуття, що він хоче все встигнути. У нього була феноменальна пам’ять, дуже любив історію. Дати, події, все це трималося у нього в голові. А по флористиці як почав перераховувати мені всі назви рослин – я не розумів, як він все це тримає в голові.

В 2011 син отримав моє благословення і я відпустив його до Москви – він хотів розвиватися в своїй сфері. Це було ще до Майдану і війни. І там у нього все досить непогано виходило – був провідним флористом в одному із салонів. Навіть мав їхати на семінар за кордон – ми нашвидкуруч робили закордонний паспорт. Тепер він і багато інших Альошиних речей лежать у музеї , який я зробив на честь сина – це стіна пам’яті, вітрини і експонати. У мене ще є дві доньки – Льоша навчив їх флористики. Зараз вони обидві працюють у цій сфері.

Правда, в дитинстві син хотів бути футболістом. Я теж любив цей вид спорту, а мій батько колись грав за “Динамо Київ”. Льоша вів конспекти чемпіонатів, а на полі він просто віддавався грі. І коли команда програвала – краще до нього було не підходити, такий був злий і засмучений. Проте фізично не завжди в усіх є можливість іти у великий спорт. У нього були проблеми з колінком, потім зі спинкою – і ми переключилися на творчість. Син почав малювати.

В 13-му році я саме збирався на Майдан – щодня ходив туди після роботи, а Льоша приїхав у відпустку з Москви. І хоча він потрапив у Київ з трохи іншого виміру, захотів поїхати зі мною. Ми походили по площі – і те, що відбувалося там, його зворушило. А коли почалися протистояння на Грушевського, син туди як поїхав – “пропав”, тобто залишився. Проте, коли все затихло, він повернувся до Москви. Потім стався Крим, – Альоша дзвонив і розповідав, що тату, нас, українців, тут ненавидять, і що у нього майже щодня сварки на цю тему. У сина завжди було відчуття своєї родини і своєї країни – і що ні те, ні інше не можна чіпати. Ну а коли почалося вторгнення на Донбас, він сказав, що покине все – і поїде воювати.

14 серпня 2014 року син пішов на фронт, у складі 93 бригади. Восени поїхав на схід. В ДАП попросився добровільно. Казав, що людей не вистачає. Поїхав туди на початку грудня 14 року – і був там два тижні.

А після аеропорту Альоша приїхав у відпустку, ми з ним погуляли, і я настільки заспокоївся щодо його характеру, бо у мене син був дуже гарячий. Я пам’ятаю, як приїжджав до нього в Черкаське і він тоді одному хлопцю по “дині” заїхав, бо той пиячив, а Льоша такого дуже не любив. Та і взагалі, якщо десь якийсь кіпіш – він завжди був першим. На тому ж ППД (Пункт постійної дислокації) якось відібрали двох бійців їхати в зону АТО, а його ні, то він без амуніції заплигнув в машину, що їхала на війну. Або є таке відео, як у ДАПі , на старому терміналі, коли вороги збили український прапор, троє хлопців його назад встановлюють – один з них Льоша. І саме він, коли інші відходили, ще продовжував його вкручувати, і поки не поставив – не поступився. В цей момент снайпер поцілив синові в ногу. В музеї лежить його розстріляний берець. До речі, двоє бійців, що були з ним на даху ДАПу, пізніше теж загинули. Проте вдома я побачив, що син дуже змінився, настільки став дорослим, виваженим.

А ще після дембеля він хотів піти в якусь силову структуру: “Тату, я хочу порядок наводити в Україні”. Скажу чесно, я це не підтримав. Бо вважаю, якщо тобі Бог дав якийсь талант – цим треба і займатися. А з другого боку, він був правий, бо таких принципових людей, як Альоша, дуже у нас не вистачає.

Після відпустки він повернувся на війну – і ми щодня були на зв’язку. 28 грудня, як завжди, здзвонилися, пам’ятаю, він ще розповідав, що у них так тихо, аж нудно. І що знову хоче піти в ДАП, бо знову хлопців там не вистачає. А наступного дня я зустрів знайомого, теж ветерана війни. Він товаришував з Альошою. Поспілкувалися, і він попитав, чи я чув, що сьогодні в Пісках троє загиблих. Я настільки був упевнений, що з моїм сином нічого не станеться, що не сприйняв цю новину тривожно. Льоша був щасливчиком. Я його з того світу спасав, як мінімум два рази: перший – це в 5 місяців, коли лікарі поставили неправильний діагноз і ми ледь його не втратили, і вдруге, коли вони з сестрою тонули – я вчасно їх виловив з води. Проте вдома вирішив подзвонити Альоші, спитати, що там сталося. Не додзвонився, подумав , що зайнятий – таке нерідко бувало і раніше. Але з’явилися негативні відчуття. Почав набирати його побратима, Женю Ковтуна. Він взяв трубку і промовив: “Дядя Олег, я не знаю, что Вам сказать… Леши больше нет!” Що я відчував далі – словами не передати. Найзапеклішому ворогові я б такого не побажав. І деякий час все, що було потім – це суцільний туман.

З Льошою ми разом призивалися, проходили навчання і потрапили в один батальйон, одну роту. Служили поряд. Хлопець він був дуже активний і запальний.

Ми стояли в Пісках. 29 числа, напередодні Нового року, людей на постах було менше, ніж зазвичай, – багато хто збирався у відпустки. Взагалі, тоді було перемир’я. Але десь о 9-10 ранку до нас зайшла ворожа ДРГ. Їхня ціль – знищити нашу бойову техніку. А Льоша тоді був на сусідньому посту. І коли він почув, що почався бій – взяв зброю і кинувся на допомогу. Знаючи його, скажу, що він би і не вчинив по-іншому. Але коли прибіг, вороги вже були в наших окопах, один із них кинув гранату неподалік Олексія – і він загинув на місці. Тоді, окрім Льоші, загинуло ще двоє наших бійців: Сергій Абрютін і ще поранили двох хлопців із добровольчих батів.

До речі, коли бій закінчився, того, хто кинув гранату, ми взяли в полон. Позивний його був Шум, а звали Денис Курбатов. Цікаво, що він був родом із Запорізької області. Проте Льошу ще не встигли поховати, як сепаратиста вже обміняли на декількох наших полонених.

Уламок синові влучив у потилицю, і коли я чекав на гроб у морзі, молив Бога, щоб у нього була ціла голова. Бо є чимало історій щодо повернення батькам рештків, які неможливо впізнати. Але Льоша мій був цілий.

Я досить тривалий час не вживаю алкоголь, все життя займався спортом, і зараз займаюсь. Але тоді, щоб заглушити біль, у мене навіть була така думка “випити”, проте я поставив собі питання, а чим це тобі допоможе? Нічим, лише загострить ситуацію. Я завжди розумів, що треба бути сильним, бо чоловік, так само вчив і сина. Але було у мене відчуття, що сенс життя втрачено – я вірив, що Льоша стане суперуспішним, видатною постаттю.

Мені важко передивлятися наші з ним фотографії, відео. Хоча одного разу я набрався сил – і усе переглянув. Плакав, але не переставав. До речі, я ніколи раніше не лив сльози, а Льоша мене навчив плакати. Інколи здається, що час лікує – неправда. Якщо ти дуже любив людину, з часом туга стає сильнішою. Зараз постійно перед очима його образ.

З моменту смерті сина, в моєму житті все змінилося: я перестав звертати увагу на якісь побутові дрібниці , вони тепер не мають ніякого значення. Почав замислюватися над фундаментальними речами. Коли Альошу поховали, я спочатку думав іти на війну, але я астматик, і під час стресових ситуацій починається напад. Тому я почав займатись усім, щоб про сина залишилась пам’ять,. Окрім музею є меморіальні дошки в інституті і в школі, де він навчався, – скрізь стоять квіти, скрізь мій Льоша живе.

А ще я створив громадську організацію. Насамперед ми проводимо національно-патріотичне виховання по всій Україні – їздимо і на Донбас, Луганщину. Зустрічаємось щотижня переважно зі старшокласниками, студентами. І проводимо захід “Славетні епохи України” – у нас є 5 великих стендів про різні періоди нашої держави. Спілкуємося не штампами, а  зрозумілою дітям мовою. Головне, що ми не не нав’язуємо їм свою думку, а намагаємось привести розмову до того, щоб діти пишалися тим, що вони українці. На жаль, за весь період Незалежності цьому приділялося дуже мало уваги, і я думаю, саме тому ми і маємо ситуацію на Донбасі і в Криму. Навіть зараз, нерідко, коли ми ставимо дітям питання, а що таке “Тризуб” і звідкіля він взявся, багато хто з них цього не знає. Коли був День Захисника, і на завтра після нього ми проводили захід, питали, яке вчора було свято – теж не знають. Тому дуже хочеться змінити свідомість у дітей.

Також ми даруємо стенди школам, де колись навчалися загиблі герої-атовці. На сьогодні робимо це в Оболонському районі. Виготовляємо їх разом з моїм другом, ветераном, Віталієм Барановим.

Ще обов’язково під час заходів ми робимо зустрічі з якоюсь видатною постаттю – людиною, яка реально щось зробила для України. Наприклад, Боровик Руслан – ще один мій товариш, людина яка має дві ротації в Іраку, був у ДАПі. Або запрошували Жоржа Івановича Шанаєва, видатного науковця і чорнобильця, який має нагороди. Хотіли привести Левка Лук’яненка, але не встигли.

“Славетні епохи України” – це лише один з наших проєктів, але найголовніший. Коли я проводжав сина на війну, зрозумів, наскільки ми, старше покоління, втратили час, що діти віком нашої сучасної відродженої України мусять зараз іти захищати суверенітет.

Зараз прийшов момент, коли заклади вже запрошують нас, а не ми пишемо звернення і пропонуємо приїхати з проєктом. Наприклад, Національний інститут пам’яті – це наш партнер, ми підписали з ними меморандум, і це було їхнє бажання. Окрім них у нас багато інших партнерів, яким я вдячний за співпрацю, це і проєкт “Воїни”, і “Українська спілка інвалідів АТО”, новостворене Міністерство ветеранів… З ними разом ми робимо ще чимало різних заходів: “Забіг на честь загиблих героїв”, – він проходив по всій Україні, ще “Герой киянин”, “Герой оболонець”, “Патріот України”. Державного фінансування у нас немає, тому ми своїми силами намагаємось залучити якомога більше наших однодумців, щоб створити осередки по всій Україні.

Після того, що сталося, мої проєкти, – це те, чим я продовжую жити. А ще я написав сценарій для фільму про Льошу, називається “Просто герой. Спалахи буття”. Починається він з того, як зав’язується бій у Пісках, а потім, коли син зазнає смертельного поранення, в його свідомості спалахами проходять усі знакові періоди його життя. Взагалі, Льоша постійно мені намагався довести, що він чогось вартий, – і він це зробив, але я не думав, що такою ціною.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться