Майстер-сержант 74 ОРБ позивний Хан: “Ми викладали бійниці з тіл знищених російських окупантів, щоб хоч якось захиститися від куль”

Геннадій Сапдєєв до війни працював цивільним інструктором у польській армії, навчав західних сусідів, як правильно стріляти. Коли кремлівські найманці почали захоплювати наші землі, він повернувся в Україну і вже на той момент у складі 72 бригади імені Чорних Запорожців розпочав свій легендарний воєнний шлях.

Про Хана знає вся військова Україна: бійці – він для них символ хоробрості, для нього не існує перемир’я з окупантами, його навіть не зупинило важке поранення; волонтери – Генадій завжди знаходить час поточити ляси з ними, розказати цікаву історію; пересічні жителі країни, які слідкують за перипетіями на Донбасі, досі згадують його весілля із жителькою Донецької області, якій він запропонував руку і серце прямо під час обстрілів на передовій.. Та з особливою люттю про Хана згадують наші вороги, яких він разом із своїми бійцями перебив сотнями, і це не буде перебільшенням. Ватажок російських терористів, сумнозвісний Гіві вважав його своїм ворогом, не раз і не два наші бійці чули, як той кричав у рацію: “Знищіть цього бородатого чорта” – Геннадій носив колоритну, чорну із сивими пасмами бороду.

КУПАНТИ НАМАГАЛИСЯ ВІДБИТИ НОВОТРОЇЦЬКЕ І ПРОТИ НАС БОЄМ ПІШЛИ КАДИРОВЦІ

– На службу в ЗСУ я попав у кінці 2014 року і зрозумів, що армії як такої немає. Бійці не отримували належного забезпечення, озброєння. Коли мені сказали, що я воюватиму у складі славнозвісної 72 бригади, я запитав: “А що в ній славнозвісного”? Адже до того я бачив тільки сумнозвісну поразку під Ізвариним. Вже з 2015 року – це бойове з’єднання показало себе у всій красі, боялися згадувати усі вороги. Тоді в нашому батальйоні поміняли комбата, ним став Олександр Вдовиченко (Слов’ян) і почався реальний підйом.

– Коли вперше попав на позицію під Новотроїцьким, у нас із побратимами не було нічого: зброї, набоїв, навіть бронежилетів. Тільки через тиждень нам підвезли все потрібне. А тим часом ворог не дрімав, окупанти намагалися відбити Новотроїцьке і проти нас боєм пішли “кадировці”. Це була перша серйозна і близькоконтактна тригодинна сутичка. Вони перли на нас, найближчі підходили на відстань 70 метрів, ми, дивлячись на цілі, які наближалися, – знищували їх. Після бою наблизившись до того місяця, де був ворог, ми побачили гори ворожих трупів. Хто із зброєю на нашу землю прийшов, той від неї і загинув.

Приїхав Слов’ян, у нас зав’язалася розмова, він каже: “По бойовому розпорядженню, ти не розвідник, а командир механізованого взводу, чому виконуєш таку роботу”? Я відповів Петровичу, що всю делікатну роботу ми виконуємо неофіційно, здобуваємо розвіддані і потім використовуємо їх у бою. Нас тоді працювало троє: я, Міша і покійний Агроном. Комбат вислухав уважно і ще після декількох запитань сказав збирати розвідгрупу і очолити її. Завдання було виконано миттєво, після цього я зі своїми бійцями і побратими із 74 ОРБ облазили весь терикон та встановили на ньому прапор. До речі, біля цього прапора пізніше підірвалися 6 російських найманців, які намагалися зірвати його, але ми вдало замінували усі підходи. Згодом мій взвод зайшов туди разом із взводом нашої бригадної розвідки, внаслідок чого ми отримали змогу закріпитися на цих позиціях.

– Це був початок нашої великої роботи. Я з хлопцями і командир групи 74 ОРБ на чолі із Смайлом висунулися у цей район, щоб розвідати можливості подальшого наступу. Я з побратимом Льовою просувався одним боком, наші бійці іншим. В один момент Льова каже до мене: “Тихо”, – ми зупинилися і підповзли на край терикону, там, де був кар’єр. Внизу ми побачили чотирьох: три чоловіки і жінка. Розвертаюся до Льови і кажу: “Що б сказав твій командир у цьому випадку”? “Він би дав команду повертатися, оскільки ми змалювали картину і в принципі завдання виконали” – відповів мені побратим. “Бачиш, я не твій командир, тому дамо тягла ворогам”, – промовив я і ми дружно відкрили вогонь по найманцях і по автомобілю, який був поряд. На відході Льова кричить: “Контрольний”, бере дві гранати Ф-1 і кидає в кар’єр. Пролунав вибух, ми відійшли на базу, в той час приїхала наша бригадна розвідка, яка викликала нас на розмову. Ми з Льовою думали, що нас зараз будуть наказувати по-чоловічому, проте все пішло за іншим сценарієм. “Скількох убили?” – запитали вони? “Чотирьох” – відповідаю їм. “Ні, ще два було збоку на териконі, вони загинули від вибуху гранат” – відповіли бригадні розвідники. Як виявилося пізніше, два російських найманці обходили нас з іншого боку, якби я не ухвалив рішення відкрити вогонь по терористах, лежати б нам усім мертвими.

– Саме так, атакували нас із допомогою піхоти, танків, проте на диво ми вистояли. Скажу більше, в одному з боїв ми накришили їх понад три сотні.

– Бій розпочався 14 лютого 2015 року з розвідки диверсійних груп, їм на допомогу пішла піхота. Натиск був такий шалений, що я кричав до ротного: “Ромо, стріляй, сука, бо не можу підняти голову, щоб перезарядитись”. Комбат говорив, щоб ми покинули терикон, я відповідав йому, що маємо патрони, тому можемо протриматися.

Потім приїхало 8 машин з ворожою піхотою, танки, ми вирішили, що будемо трохи зупиняти бій, адже такий натиск витримати неможливо, тим більше, що боєприпаси реально закінчувалися. Проте ворожі солдати не наступали, вони просто збирали тіла вбитих нами їхніх поплічників і складали їх купками по п’ятдесят чоловік. Це було яскраве видовище, спостерігати за результатом нашої роботи. Як тільки окупанти покинули місце бою, на зв’язок вийшов Сергій (Звір) і доповідає: “Бачу, як внизу “гуляють” три тіла, що робити?” “Якщо немає ворожої піхоти, відправ цих трьох до загальної купи з убитими” – відповів Сергію. Так і сталося, ще кілька терористів отримали квитки в пекло.

– По-перше, мене прозвали – “людина-війна”, мені завжди хотілося воювати, аби не сидіти на місці. Що ж стосується просування вперед, то перед самим виходом із сектору приїхав Слов’ян і каже, що другий батальйон “завис” у полі під щільним вогнем противника, який не дає бійцям розвернутися, потрібна допомога. Я зібрав своїх хлопців, запитав: “Їдемо”? Всі дали згоду, і ми, сівши на дві БМП, пішли в атаку.

Проте так захопилися цим дійством, що не побачили, де знаходяться наші побратими з другого батальйону, тому наскоком пройшли якийсь ліс і зупинилися над кар’єром. З іншого боку був тільки невеличкий терикончик і місто Докучаєвськ. Виявилося, що наші сусіди мали захопити позицію “Банан” і вийти до Оленівки, нам про це не сказали, тому ми пішли далеко вперед. Цілий місяць мій взвод утримував ці позиції під шквальним російським вогнем. Потім приїхав заступник комбрига Валерій Гудзь із позивним “79”, теперішній комбриг 24 Королівської бригади, і каже: “Перестань воювати”. “Добре, прийняв” – відповідаю йому.

Після цього приїхав Слов’ян і каже: “Хане, чому не воюєш”? “Так “79” заборонив”, – відповідаю йому. “Ти від мене чув таке, хто тебе сюди послав? #баш” – прозвучало від Петровича. Я тільки того і чекав, розвернув зброю і давай гатити.

Пізніше мали на меті забрати “чорний терикон”, але не могли захопити його через велику висоту.

овитів, захоплення ворожих позицій.

– Відповідатиму чесно. Після Революції Гідності відбувалася люстрація у всіх гілках влади, проте армію вона оминула. До боїв з московськими бандитами нас повели “совкові генерали”, які нічого не тямили у справжній війні. Наша армія, як тоді, так і тепер просто “здається” ворогам: позиції уже захоплені, відомі наміри про чергову бойову операцію.

Але саме на цій війні виросло дуже багато командирів, які уже вміють воювати, проте їм не дають цього робити. До таких можна віднести покійного Андрія Кизила, Лівшу, Шерифа Романа, Тараса Тарасюка, який влаштував з російським танком дуель – ці хлопці з 72 бригади. Олександра Старину – унікального офіцера з 74 ОРБ, який не був військовим, проте здобув досвід боїв на цій війні.

Чому ми програвали на початку війни? Деякі зрадники в наших лавах передавали відомості про армію окупантам, але це один бік медалі. Нами командували офіцери, які навчалися разом з російськими офіцерами, відповідно всі мислять однаково. Тому розгадати наші стратегічні плани для окупантів не становило майже ніяких складнощів. Якби теперішньому бойовому поколінню офіцерів, таких, як наприклад Слов’ян дали можливість воювати, ми досягли б набагато більших результатів. Він єдиний, кого я знаю, хто дякує своїм солдатам за те, що були з ним.

Проте на керівні посади в штаби знову рвуться “совдепівські офіцери”, які бачать, що характер бойових дій трохи змінився, ризику, як такого немає, тому можна знову керувати. Саме ці “старпери” не дають розвиватися бойовим хлопцям і гальмують розвиток української армії. Скажіть будь ласка, навіщо нашим ЗСУ – 450 генералів, які не вміють взагалі управляти по-новому, мають дружні і родинні зв’язки з ворожою нам російською стороною?

Знову візьму за приклад нашу 72 бригаду зразка 2015-17 років – це було могутнє бойове з’єднання, яке ніколи не сиділо на місці і воювало навіть, якщо нам казали про режим припинення вогню. Сват, 79, Слов’ян – знали, як мотивувати людей, чим запалити, ми завжди кричали: “Срака новоросії” і даємо тягла російським педерастам.

Тобто з окупантами потрібно вести агресивну війну, притому не забувати, що багато з них теж навчилися воювати, думати неадекватно. Саме тому теперішню молодь, яка приходить на фронт потрібно навчати нової стратегії боротьби.

Закінчуючи це запитання, хочу розказати, як ми після виходу з Троїцького у 2015 році поїхали на міжнародні навчання “Репід Трейдент”. Там зустрічалися з американцями, канадцями та іншими учасниками НАТО. Як показав кінцевий результат, війна з Росією дала нам можливість навчитися воювати, що не мало важливо. В деяких компонентах ми були набагато кращими, ніж наші західноєвропейські партнери. Це ще раз засвідчує, що в нас є величезний потенціал, дайте нам його розвинути, і ми змусимо ворога здатися.

– Познайомилися, як це буває, почали спілкувалися, зав’язалися стосунки. Пізніше, коли почали лупити російські ГРАДи, САУ, танки підійшов до неї і кажу: “Виходь за мене, так набридло бути одиноким”. До 17 року вона була поряд зі мною, їздила по всій передовій. Як тільки зайшли в Авдіївку у 2016 році, крапля її терпіння лопнула, нас страшено накрили танками, і один із російських снарядів влучив у дім, в якому ми були. Дружина вийшла з будинку після обстрілу і каже: “Все, заєць, я не можу терпіти цю війну, ми не розлучаємось, але я їду до батька”. Після того, як мене комісували, я забрав її від батьків і привіз у Тернопіль.

– А що до нього звикати, воно прикольне і файне місто із своїми тарганами, в ньому просто потрібно вміти жити. На фронті, дружина кричала, що їй хочеться сімейного щастя, скандалів домашніх і так далі. Коли мене “списали” після поранення у 2017 році, я перебував поряд з нею, проте життя перетворилося на “однотонний організм”. Йшов на рибалку чи ще кудись подалі з дому, мене все гнітило, ввечері приходив, лягав і дивився на стелю. Дружина не витерпіла такого мого страждання і сказала: “Роби щось, щоб попасти на фронт, адже твоє тіло зі мною, проте душа поряд з побратимами”! Вона зрозуміла, що поки йде війна, я мушу бути на фронті. Зрештою я став бійцем 74 ОРБ, але цьому передували бої в Авдіївці.

Хоча навіть на війні у нас із дружиною були приємні моменти. Одного разу перед 8 березня вона заявила, що я не романтик. Довелося йти в найближче містечко, яке на той час було під окупантами і здобувати квіти. По дорозі на свої позиції, ми з друзями ледве не загинули, але знищивши кілька терористів, зуміли добратися цілими. Комбат, звісно, дав прочуханки, проте квіти кохана на свято отримала.

– Ми зайшли на позиції, які називалися “Малі дачі” і зразу трапилася біда, загинув наш побратим Денис. Окупанти гатили по нас із міномету 120 калібру, дві міни влучили в одну і ту ж точку, хоча кажуть, що снаряди двічі в одне місце не попадають, брехня все це. Ми всі разом викопували хлопця, потім ховали його, було дуже важко, адже він був першим загиблим у нашому батальйоні.

Потім загинув Сергій Захаревич, він працював з кулемета і російський снайпер влучив у бійницю в той час.. Якщо фізичні хвороби можна вилікувати, то душевні ніколи. Ці бійці, що були з тобою, а потім загинули, – це твоя родина і втрачати їх нестерпно.

Після того, як ми зайняли “Малі дачі”, були відбиті “Великі дачі”. Повторюю, ніхто не сидів на місці, всі воювали.

– Так, командуванням було прийнято таке рішення і після цього розпочалися величезні бої. “Алмази” ми зайняли без єдиного вистрілу, проте, коли російські окупанти прокинулися, нам стало непереливки. Ми попали в кільце, звідки був тільки єдиний виїзд, який використовувала наша швидка, забираючи тіла вбитих і поранених.

Після кількох годин бою в нас не стало боєприпасів, в мене особисто залишився один патрон у пістолеті, щоб у разі чогось застрелитися. Проте завдяки Господу Богу, відчайдушності Андрія (Лівші), ми вижили. Брали тіла мертвих російських найманців і складали на купу, щоб зробити собі з них бійниці і захиститися від російських куль у їхньому окопі, коли ми його зайняли.

Коли ж закінчилися патрони, Санич, я, Лівша зістрибнули в окоп, в той час розривається поряд міна і вибуховою хвилею Саничу на руки закинуло заряджений ворожий кулемет. Таке неможливо вигадати, якби сам не бачив, ніколи б не повірив. Саме цей кулемет знову врятував нам життя. Проте терористи не здавалися, вони давили нас, наступаючи хвиля за хвилею, але ми уже закріпилися добряче, тому загалом нічого не могли нам зробити.

бачити ворога перед собою, які емоції в голові чи їх в той момент не існує? Адже не щодня бачиш, як озброєний росіянин чи сепаратист озлоблений наближається до тебе, щоб убити.

– Скажу так, що їм було важко нас вибити з окопів, вони вузькі, стріляти можуть максимально тільки троє, всі інші чекають за їхніми плечами. Тоді вони вирішили піднятися з шанців і наступати відкрито, противник інакше не вміє. Їх було так багато, як мурах на землі, і вони вилазили з усіх боків. Було чути їхні крики: “Укропи, вам пі..да, вам не жити, здавайтеся, відходьте”. Поранені кричали від болю, сипали прокляттями.

У такі моменти емоції виключаються, ти воюєш автоматично, думаєш, як знищити ворога, який перед тобою. Розум шукає можливість зробити так чи інакше, рішення холоднокровні. Брехня, коли люди говорять, що вони не сплять, бо вбили одного чи більше ворогів. Ти не можеш спати тоді, коли гинуть твої друзі, побратими, а окупантів потрібно вбивати, інакше вони знищать тебе.

Вбитих російських найманців було настільки багато, що ми давали терористам забирати тіла своїх поплічників. На місце бою приїхав Червоний хрест, ОБСЄ і почали збирати тіла по полю, окопах. Вони уже хотіли покидати місце бою, як наш Санич каже до них: “В окопах знаходяться тіла ворогів, з яких ми збудували стінки, перестінки, що захищатися”. Загиблі окупанти були настільки замерзлі, що їх довелося виколупувати ломами, як це не цинічно звучить, але вони захищали нас від куль.

– Оговтавшись – ці педерасти атакували нас танками, в той час, як наші танки були відведені. Вони не допускали ОБСЄ на свої об’єкти і робили що хотіли. Диверсійні групи пробували прорвати фронт, проте ставали нашими жертвами. Ми в полон не брали, знищували усіх на підході до наших позицій. Немає москаля, немає проблем. Проте згодом ситуація вирівнялася і війна пішла своїм звичним ритмом.

– Ми уже були на “Великих дачах, що теж в районі Авдіївки. На один з моїх спостережників окупанти пішли атакою, я вирішив бігти туди. По дорозі відчув, як автомат чомусь приклеюється до руки, глянув, бачу нижче ліктя величезна дірка, через яку видно все наскрізь. Вистрілив по окупанту з підствольного гранатомета, рух виявився вдалим – той, хто мене поранив, заснув навіки. Розвернувся, щоб іти на КСП, дістав випадкову кулю в спину, просто не хотілося викликати медиків, щоб ці виродки не зрозуміли, що Хан поранений”. В такому стані мене побачив комбат і після короткої розмови з ним мене все таки забрали наші медики. Далі було лікування, втеча з госпіталя на фронт, проте рана почала гноїтися і Слов’ян знову відправив мене в тил. Більше в 72 бригаду я не повертався, рука відмовлялася працювати, плюс до всього Петрович пішов з батальйону. Бригаду очолив Татусь, якому не потрібні були люди, котрі думають, як правильно воювати, хочуть і вміють воювати. Комбриг шукав собі тих, хто попросту готовий був виконувати його накази.

Розказувати можна багато чого, але найголовніше в цій історії – це люди. Вони не статистика чи просто цифри, а наше минуле, теперішнє, майбутнє. Дехто з командування заявляє, що ми надто “чтім” пам’ять загиблих бійців і взагалі до війни ставимося по- особливому. Такі заяви, я називаю “довбой#бізмом”, не інакше, і тих офіцерів такими ж.

Пригадую, як у 2017 році до нас приїхали деякі “великі” офіцери, щоб показати нам, як ми маємо вести облік гранат і гільз, тодішній генерал Локота видав такий тупий наказ. Ми стояли на позиціях і ніяк не могли зрозуміти, що від нас хочуть, як можна рахувати гільзи? Я взяв цього офіцера з собою на позиції і кажу: “Ось окоп, який весь засипаний гільзами, покажи, як вести облік? До нас щодня приїжджав “Урал” і привозив боєприпаси, бої тривали такі, що патрони тисячами вилітали в бік окупантів. У той момент, коли ми бесідували з цим “капітаном”, розпочався обстріл, зав’язався бій. Вогонь був таким шквальним, що цей “перевіряючий” почав кричати, мовляв, йому не потрібно гільз, він все зрозумів. Я ж зі свого боку розумію, що бій неконтрольований і нам цього капітана не витягнути. Кілька годин він лежав у воронці і скавулів від страху, коли все затихло, капітан переляканий втік на КСП роти і сказав: “Ї..ав я ваші гільзи, бійці всі тут йо..нуті”, більше ми його не бачили.

На війні потрібно воювати і бути воїном. Не потрібно дотримуватися ніякого перемир’я, тільки жорстока боротьба з ворогом і тотальне знищення агресора. Я не підписував ніяких “мінських домовленостей”, хто підписував, хай прийде на передову, повоює, тоді говоритиме, чи потрібно переставати стріляти.

І теперішнє відведення військ – це злочинний наказ, адже ми на своїй землі. Я і мої побратими будемо воювати, поки ми не дійдемо до території Ростовської області, тоді ми зупинимося. Москва нам не потрібна, в нас є своя країна, але поки ворог тут, ми йому спокою не дамо.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться