Мама Героя України Тараса Матвіїва: “Останні обійми, останній синівський поцілунок… Ми були у масках і рукавицях. Так захотів Тарас, він хвилювався за нас. Останні дотики – через гумові рукавички і маски”

18 лютого журналісту, добровольцю, лейтенанту Тарасу Матвіїву, який загинув на Луганщині 10 липня 2020 року, мало б виповнитися 32 роки.

Тарас був дивовижно доброю дитиною. Всі навколо, хто потребував будь-якої допомоги, – діти, старенькі, тваринки – негайно отримували її від нього.

Пригадую, як він турбувався про вуличного песика, який от-от мав покинути цей світ, бо потрапив під колеса авто. Тарас поспішав зі школи додому, щоб якомога швидше зібрати йому щось попоїсти, брав йод, зеленку, перекис водню – і гайда з хати, сам нічого не ївши: “Мам, потім!” Коли песик все ж таки помер – вдома була справжня жалоба, мов за людиною. За другом… Тарас його навіть поховав…

В одному класі з Тарасом навчалася дівчинка Марічка, дитина з особливими потребами. У молодших класах хлопчиська ставилися до неї, м’яко кажучи, не дуже дружелюбно: дражнили, ображали… Тарас навпаки взяв її під свій захист. Однокласники почали глузливо називати їх парочкою, але Тарас не зважав на їхні кпини. Коли через багато років сталася ця біда – Марічка підійшла до мене під час прощання з сином і, плачучи, по-своєму подякувала мені за Тараса. Я мало що пам’ятаю з того страшного дня – а цей зворушливий момент запам’ятала…

Тарас був дуже свободолюбивим, ще з дитинства. З ним не завжди було просто. Особливо, коли в тембрі голосу когось зі старших з’являлися владні нотки. Отут Тарас починав бунтувати! Це й зрозуміло: ім’я Тарас у перекладі з грецької означає “бунтар”. Тільки тоді, коли ми розмовляли й поводились з ним нарівні, як з дорослим, – він сприймав якісь настанови й поради. А згодом ми і самі стали просити в нього порад, як би це не смішно звучало. Бо Тарас якось несподівано рано став дорослим – по духу, по мудрості, далеко не дитячій, по внутрішньому наповненню…

Як і більшість дітей, Тарас був дуже жвавим, енергійним і спраглим до всього нового. В чому тільки він себе не спробував! Секція кікбоксингу, карате, боксу, волейболу, навіть гурток грецького танцю “Сіртакі”, художня студія… Малював дуже добре, мав власний стиль, особливо полюбляв працювати над портретами – то римських полководців, то відомих українських істориків, політиків, геніїв літератури…

Згодом Тарас спинився на футболі. Саме цей вид спорту був найбільшою його пристрастю і любов’ю. Вже потім, коли Тарас став громадським діячем, волонтером, депутатом Жидачівської районної ради, він доклав максимум своїх зусиль та можливостей для того, щоб відновити місцевий футбольний клуб як професійний. І це йому вдалося! Зрештою, як і більшість проєктів, за які він брався.

Як тільки навчився добре читати, він запоєм читав. Причому читав усе, що потрапляло до хати. Звичайно, спочатку це були казки, а потім йому полюбилися міфи Древньої Греції, легенди Карпат, народні перекази про історичних персонажів. А якось ми подарували йому книгу із серії 100 видатних… І почалось!.. 100 видатних полководців, 100 видатних загадок історії, політиків, українців, мудреців, великих битв, режисерів, архітекторів, богів, диктаторів… Ледве встигали купувати чергову “сотку”, як ми казали. Разом з цим він був і романтиком…Військова романтика Ремарка, Хемінгуея, поезії Симоненка, Олександра Олеся, Ігоря-Антонича… Ну, і, звісно ж, Стус, Ліна Костенко, Іван Франко, Тарас Шевченко… Поеми Шевченка вчив напам’ять, за нагоди легко цитував. І це – навчаючись у середній школі. А потім – Монтень, Ніцше, Шопенгауер, Макіавелі… Біблія… Це взагалі, мабуть, фантастика для сучасних школярів – читати Біблію, від Старого до Нового Заповіту. А він читав, з олівцем, довго розмірковував над текстами. “Ходяча книга” – якось назвав Тараса його близький друг. Тому цілком логічно, що Тарас, зростаючи в атмосфері книжки, й сам пробував своє перо. Ділився рідко, був надто скромним. Але всі шкільні твори писав виключно сам, хоч і мама-філолог! Закономірно, що згодом Тарас обрав саме творчу професію журналіста. Хоч, знаєте, я думаю… Це тому, що тоді був мирний час. Але якби на той час вже тривала війна, як зараз – він, не вагаючись, одразу обрав би шлях військового. Бо поняття гідності, честі й відваги були в його серці викарбувані вже змалку.

Тарас ще з садочка полюбляв організовувати цілі військові баталії з однолітками у дворі або ж у хаті на підлозі з пластмасовими солдатиками й такою ж технікою. Тоді ми забували, що в хаті є дитина й могли не чути його годинами. Він будував шеренги вояків, розставляв бойові машини. Одним словом, “воював”. Чим неймовірно пишався тато: справжній козак росте! Воїн! Якби ж тоді знати, що це невинне дитяче захоплення стане йому в нагоді, коли реальна війна кине серйозний виклик, і він почне вивчати стратегію й тактику ведення правдивого бою у військовій академії, а потім стане бойовим командиром… Тому професія військового стала лише питанням часу і відповіддю на реалії.

Лицар… Мій лицар – чомусь завжди називала я його. І при цьому хотілось його міцно пригорнути й не відпускати – наче захистити від чогось чи від когось… Адже цей світ у всі часи надто жорстоко обходився з лицарями.

Його рішення стати журналістом ми сприйняли “на ура”. Тим більше, що журналістика – це була і моя юнацька мрія. Не склалося… Я стала вчителем. Зате дуже втішилась, що син наче втілює мою давню мрію!

Та ще раз повторюсь: тому що тоді в Україні панував мир. Ми й подумати не могли, що за якихось кілька років почнеться таке кровопролитне протистояння… Тому далі розмов про військову професію справа не зайшла.

Як альтернативу він розглядав хіба що історичний факультет, адже цікавився історією України. Вона йому боліла… Він до дір зачитував книги саме на українську тему, потім ставив питання – не раз такі, що я сама бралась до книг, щоб знайти відповіді. Так ми вчили історію України разом, бо, на превеликий жаль, моє покоління виросло на брехливій совєцькій “історії”… І я завдячую саме синові за свою любов до України та біль за всі її поневіряння та втрати.

Не дивно, що такий палкий патріот опинився в Українському Домі серед протестувальників щодо злочинного мовного закону. Це був 2012 рік. На той час Тарас вже другий рік поспіль жив і працював у Києві, спочатку на каналі НТН, згодом – на ТРК “Ера” та опозиційному тоді ТVI. У нього все складалося добре, поступово він будував телевізійну кар’єру, обростав друзями-телевізійниками, йому подобалась робота над новинними сюжетами, він мріяв згодом створити власний проєкт на телебаченні, мріяв зняти фільм… Але почався протест. Вдень Тарас працював, а після роботи одразу йшов туди. Він мало про це розповідав, бо розумів, що ми хвилювалися за нього… За тодішньої влади за такі дії можна було щонайменше залишитись без роботи, бо якраз тоді Тарас працював на каналі “Ера”, який був державним. Думаю, що саме це і стало причиною переходу його вже зовсім скоро, а саме наприкінці того року, на опозиційний до влади TVI.

Коли він приїхав додому і повідомив про своє рішення – очі його сяяли. Це був вогонь передчуття свободи – свободи слова! Це було його. Але потім почалася Революція Гідності… І все. Буквально з перших днів він був там.

Відтоді саме Майдан став його новим робочим місцем. Чи знали ми про це з самого початку? Ні. Тарас, як завжди, хвилювався за нас… Дізнались ми лише якраз перед першим кривавим розгоном у ніч на 1 грудня 2013.

Пригадую, як вранці чоловік розбудив мене, мовляв, давай, швидко набирай Тараса, бо там жах що коїлось уночі! Всі телеканали гудуть! Доки йшли гудки – здавалося, минула ціла вічність. Тарас довго не брав слухавку, але коли ми почули рідний голос – я розплакалась: від радості, що живий… І від страху.

З того часу страх за його життя не покидав мене. Бо Тарас жив Майданом і жив на Майдані – від його початку. І аж до літа 2014, доки Пошукова ініціатива Майдану, співкоординатором якої він був, розшукувала безвісти зниклих Майдану. За винятком хіба що тих кількох тижнів, коли Тарас захворів на запалення легень – зима тоді була дуже холодна! – і змушений був їхати додому на лікування.

Ще він якраз приїхав додому на своє 25-річчя, яке припало на 18 лютого 2014 року. “На ротацію”, як він сам казав. Але вранці дізнався з телевізора, а потім і з дзвінків друзів про перші розстріли – і негайно зазбирався назад на Київ. Звісно, ми просили його лишитись, бо ж ювілей…І тому, що там вбивають! Це була якась агонія, безвихідь… Дійсно: який ювілей – коли вбивають побратимів?! І ми це розуміли. Та все ж… Жевріла остання надія, що, може, послухає, пошкодує нас, адже єдиний син… Ні.

Попросив благословення, бо по-іншому не може: “Я там потрібний!” І поїхав. Можна собі уявити, що коїлось у наших батьківських серцях. Але тато навіть взяв квитки й відвіз його ще з кількома друзями на київський потяг. Як ми жили ті страшні кілька днів? Як в тумані… Дзвінки щогодини… Відсутній зв’язок… Дзвінок з невідомого номера… Ху-у-у-у! Це Тарас! Живий! Потім знову мовчанка… Знову відсутній зв’язок… І знову дзвінок, що живий… Кажуть, що тоді навмисне глушили мобільні мережі.

Ті кілька ночей я в прямому сенсі простояла на колінах перед іконами, а вранці вставала і йшла на роботу. Але про які уроки могло йтися?! Я роздрукувала молитву за майданівців (Тарас якось ще раніше привіз її з Києва) на багатьох листках А-4, роздавала дітям і ми всі молились, всі уроки підряд… 5, 7, 9 клас. Неймовірні діти. Тепер я впевнена, що це були найсильніші уроки в їхньому житті: уроки милосердя. Бо тоді ці чисті дитячі серденька, можливо, вимолили не одне життя на Майдані…

Лише 21 лютого ми змогли нормально поговорити з сином. Голос у нього був піднесений і щасливий. Тарас тріумфував! Режиму Януковича прийшов кінець! Але коли мова зайшла про розстріляних побратимів – голос його почав тремтіти і він ледве стримав себе – щоб я не почула, як він плаче.

Ми думаємо, що смерть тих, хто ще вчора стояв з ним пліч-о-пліч, перевернула його свідомість остаточно. Він ще тоді, мабуть, поклявся помститись за них. Хоча, можливо, ще й сам не усвідомлював того, як саме. Знаючи Тараса, його гіпертрофоване почуття справедливості – навіть якби одразу не почалась військова агресія Московії – Тарас всіма правдами й неправдами боровся б за справедливий суд над катами свого народу. Та почалася війна…

Після Майдану Тарас став рішучішим, сильнішим, різкішим. Все, що в нього було десь там в глибині душі, – гнів, ненависть, нескореність, безкомпромісність до ворога – випливло нагору.

Він не припиняв боротьбу, яку почав 22 листопада 2013 року. Спочатку це був пошук зниклих на Майдані. Парки, ліси, цвинтарі, озера, каналізаційні ходи Київщини… Залучалися небайдужі активісти і професіонали: від аквалангістів до працівників поліції і моргів.

Потім, коли почались воєнні дії на Сході, настала фаза активної волонтерської діяльності, яка тривала до весни 2015 року. Це було вже в рідному Жидачеві та Львові. Скільки всього вони збирали для наших вояків: важко тепер осягнути розумом: як?! Від простих шкарпеток і чаю – до бронежилетів, касок та іншого військового спорядження. Підключали громадськість, приватних підприємців, навіть великий бізнес…

Якось навесні 2015 року Тарас повідомив нам, що знову вирушає на Київщину, але цього разу на віськово-медичний вишкіл. Чесно скажу, одразу з’явилась підозра, що це не зовсім правда… Бо ми бачили, як він всім серцем вболіває за українське військо, як активно слідкує за всіма подіями на фронті, як спілкується з тими, хто воює, як допомагає їм, чим може… Підсвідомо ми розуміли, що прийде день, коли він скаже: “Все, я – туди!” Але Тарас пішов іншим шляхом… Він беріг нас. Тому й не сказав правди. А ще на той час був дуже хворий дідусь, мій тато, якого я мусила доглядати, бо час ішов на місяці… Очевидно, Тарас розривався між рішенням піти добровольцем на фронт і залишитись вдома, щоб ми могли спокійно зосередитись на лікуванні дідуся, якого, до слова, Тарас дуже любив. Та перше рішення все ж перемогло…

Не маючи військового досвіду, тим паче бойового (крім військово-патріотичних вишколів, які він з волонтерами сам і організовував) – одного дня Тарас, зібравши все, що міг з друзями назбирати для такої поїздки на волонтерському складі, рушив потягом на Схід. Там він потрапив у добровольче збройне формування “Карпатська Січ”, командиром однієї частини якого був наш земляк Андрій Чад. Тільки пізніше той скаже, що якби знав, що Тарас – один син у батьків, і що він особисто добре знає його тата, він би ніколи не взяв його. Тому що на той час ішли запеклі бої, хлопці гинули щодня.


Про все це ми дізнаємось лише… через півтора року!.. Уявіть, півтора року ми тільки здогадувались, десь краєм вуха чули, що Тарас воював на Сході – і йняли і не йняли віри! Як? А так: ідучи на Схід, він строго наказав своїм найближчим друзям не видавати його. Сказав, не дай Боже здадуть: він викреслить їх з життя! І вони тримали язик за зубами, бо знали, що Тарас так зробить. Він так хвилювався, щоб ми не дізнались!.. Адже тато нещодавно переніс інфаркт… І дідусь хворий… І мама розривається між Львівщиною й Волинню, рятуючи дідуся…

Але… Розуміємо тепер, що поїхати воювати на Схід для Тараса було поняттям честі. Це, як лицар у Середньовіччі: якщо він відсиджується у тяжкі для свого народу часи вдома – він перестає бути лицарем. Він втрачає гідність і дістає зневагу. А Тарас був лицарем – лицарем своєї доби. Він просто не міг інакше вчинити, не міг.

Мабуть, саме дідусю Павлу, якого, на жаль, ми все ж втратили наприкінці того ж 2015 року, треба завдячувати поверненням Тараса додому… Як ми дізналися пізніше, тоді добровольці з “Карпатської Січі” якраз почали легалізацію у ЗСУ. Тарас вже мав у планах підписати контракт. Але в якийсь момент його синівське і родинне почуття взяло верх. Ми спілкувалися з ним, хоч і рідко, по телефону. До слова, зі зв’язком тоді творилося щось подібне, як на Майдані: то відсутній, то коротка розмова, то погано чути, то лише СМС… Ми лише могли здогадуватися..

Та всі мої сили тоді були спрямовані на батька… І Тарас знав це з наших розмов, дуже переживав за стан здоров’я дідуся. Я якраз була біля батька в Луцькій обласній лікарні, коли вранці задзвонив телефон і я почула найрідніший голос: “Мам, а як знайти вашу обласну?” Я мало не зомліла!.. Ми стільки не бачились… Я вже не вірила, що він на якомусь там вишколі. Просто відганяла від себе тривожні думки… А тут такий дзвінок! Значить, він тут, і скоро я побачу його!

На вулицю я летіла. А коли побачила сина – ледве стримала сльози… Ніколи не забуду, який він мав вигляд. Був у військовій формі, за спиною – величезний військовий рюкзак зі спальником, під вагою якого Тарас, здається, аж пригнувся. Худющий, бородатий, засмаглий, аж чорний… А навколо літо. Молоді хлопці і дівчата всі веселі, вбрані в білі шорти, кросівки, майки… Разюча відмінність…

Ми обійнялися. Я тоді все зрозуміла – але боялась йому сказати. Для нього важливо було, щоб ми вірили йому. Так Тарас повернувся: допомогти мені доглядати дідуся. Як виявилось, мав на меті побути вдома лише на кілька тижнів. Значить, потім він знову планував повернутись на Схід – щоб вже остаточно підписати контракт із ЗСУ.

Не знаю, що саме стало причиною, але одного дня я ненароком почула телефонну розмову з побратимом, щоб той переслав Тарасу речі, які “там” залишились, на домашню адресу. Тоді я ще не знала достеменно, де це – “там”.

Тоді Тарас так і не підписав контракт. Мабуть, йому все ж судилось прийти в лави ЗСУ офіцером, пройшовши довгий шлях підготовки й гартування.

Вдома його боротьба за Україну продовжувалась – лише в іншому амплуа. Після повернення Тарас став ще сильнішим. Я б сказала, він став безстрашним. І це мене лякало. Смерть побратимів з “Карпатської Січі”, а саме Мирослава Мисли і Данила Касьяненка, зробили його навіть жорстким. У його кімнаті на стіні з’явились їхні фото, а у фейсбучних дописах – слова клятви, що колись він помститься за них. Ці фото він зняв зі стіни лише тоді, коли він востаннє приїхав додому, щоб попрощатись перед своєю останньою ротацією на Схід… Це було 28 березня 2020 року. Тарас поїхав на війну зі світлинами побратимів – щоб відплатити ворогу за їхні втрачені молоді життя. Але це буде згодом…Бо на наступні три роки Тарас поринув, з головою занурився в активну громадську, депутатську та волонтерську діяльність.

За цей, здавалось би, недовгий час Тарас встиг зробити дуже багато. Він з друзями-однодумцями продовжував організовувати військово-патріотичні вишколи для молоді району, вони проводили щорічні етнофестивалі під назвою “Удеч-фест Івана Купала”, відновили роботу місцевого професійного футбольного клубу “Авангард”, організовували різні благодійні концерти. Тарас боровся з незаконною вирубкою лісу як депутат райради і громадський активіст руху “Стоп лісоцид”, працював над проєктами, спрямованими на здорове дозвілля дітей і молоді, продовжував волонтерську діяльність, брав активну участь в обласних молодіжних форумах. І це далеко не все.

А ще Тарас багато писав, друкувався у пресі, давав інтерв’ю на радіо та телебаченні, вів особистий блог – переважно ночами. Він взагалі мало спав. Наші прохання поберегти себе не допомагали. Він горів – за що б не взявся. І запалював інших, мов та іскра. Друзі його так і називали: іскрою, вогнем, генератором, локомотивом… Та було очевидно, що давня мрія про професійне військо й гідну відсіч ворогу не полишали його весь цей час…

Тарас гартувався: фізично, морально, інтелектуально. Стало помітно, що він готується до якогось доленосного життєвого кроку. Ні успіхи й визнання як громадського діяча, ні майбутня перспектива політичної кар’єри не стримали Тараса від остаточного рішення податися до війська. Але вже зовсім іншим шляхом, ніж у 2015. Він розумів, що щоб щось змінити в українському війську – недостатньо бути просто солдатом. Тому, знову ж таки попросивши у нас батьківського благословення й блискуче склавши вступні іспити, почав навчатися на лідерських курсах офіцерів у Львівській академії сухопутних військ.

Відколи Тарас вирішив пов’язати своє подальше життя з військом і ми, на його прохання, благословили його на це – Тарас розцвів! Здається, він не радів так навіть тоді, коли вступив в омріяний виш чи почав працювати на київських телеканалах. Видавалось, що він йшов по життєвій дорозі саме до цієї стежки все своє життя…

А ми не могли надивуватися й натішитися, як Тарас захоплено розповідав спочатку про навчання, а потім про службу. Бо зазвичай він був дуже стриманим, а після кривавих подій на Майдані та добровольчого шляху – навіть замкнутим. А тут Тарасу наче відкрилось друге дихання і він розправив груди на повну. Про службу Тарас більше розмовляв з татом як з офіцером, правда МВС. А от до мене в той період почав ставитись якось ще ніжніше, ще трепетніше… Аж до сліз… Він був сином, яким пишалася б кожна мати, за яким – як за стіною.

Після закінчення курсів Тарас став командиром взводу у легендарній 24 ОМБр ім. Короля Данила Галицького. І одразу ж пройшов бойове хрещення в Мар’їнці, отримавши свій взвод прямо на передовій. (Тепер думаю, що це було: доля чи просто збіг? Так сталося, що попередній комвзводу 33-річний старшина Олександр Бардалим загинув 19 липня 2019 року…а наступний, тобто наш Тарас, – майже рівно через рік, 10 липня 2020. Його хлопці зізнаються, що ще й досі не оговтались від втрат своїх двох командирів підряд…)

Нам залишалось хіба молитись, вірити, надіятись і любити свою дитину, підтримувати й приймати його таким, як він є, а ще – пишатись, що виховали справжнього чоловіка. Хоча ми чудово розуміли, що йде війна і в будь-яку хвилину з будь-ким там може статись непоправне… Та ми вірили в краще, свято вірили… Адже Тарас завжди любив повторювати у відповідь на мої хвилювання за нього: “Ма, не хвилюйся: зі мною легіони!” А потім додавав:”… Ангелів…”

Так, Тарас був не просто воїном, він був воїном-християнином – я хочу на цьому окремо зупинитись. І це не полягало в якомусь просто носінні натільного хрестика чи вервички, як прийнято серед вояків … Він був з Богом. Називав Його своїм Батьком, Отцем. Він довіряв Йому себе, повністю.

… Тому ми й вірили, що з нашим сином все буде гаразд – адже з ним були легіони ангелів і сам небесний Батько.

Коли Тарас отримав у своє командування взвод – пам’ятаю, сказав, що мріє вибудувати з нього справжню родину, де пануватимуть взаєморозуміння, взаємопідтримка, довіра і справжні братерські стосунки. Вже після того, як Тараса не стало, його підопічні зі сльозами на очах розповідали, що так і було: він став для них і командиром, і братом, і батьком одночасно. Хоча були вояки, які самі годилися йому в батьки… Сказали, що такого взводного у них ще не було…

Він нарівні з усіма виконував будь-яку роботу, розпитував бійців про родини, переймався проблемами, захищав, як міг, оберігав… Шкода, що їхній спільний бойовий шлях тривав всього-на-всього трішки менше року…

Ще проходячи лідерські курси, Тарас дав телеінтерв’ю військовій передачі “Звитяга”. Тоді він сказав, що у нього не стоїть за самоціль дорости до генерала, для нього головне – на рівні свого взводу досягти хороших результатів і по максимуму зробити все можливе від себе як від командира. Мінімум амбіцій, максимум результатів: таким він був завжди і у всьому. Та, впевнені, що якби не та смертельна міна, Тарас ще неодноразово проявив би себе у війську і хтозна-хтохна: можливо, таки й доріс би до генерала – але справжнього, бойового генерала, такого, як, наприклад, генерал Кульчицький, якого він дуже поважав. А ще захоплювався Коновальцем, Шухевичем, Болбочаном, Черчиллем, великими полководцями всіх часів і народів… На його стінці ще й досі висить файл із зображеннями тих видатних постатей, які він узяв собі за приклад, і серед них є й вищезгадані. Ми так і залишили цей файл на місці, як і решту, що було цінним для Тараса. А його цінності – це його бібліотека, родинні й особисті фотоальбоми, його думки, які він залишив нам у своєму робочому ноуті і на папері… Оце й усе багатство, яке Тарас встиг нажити за своє життя… Та для нас воно не має ціни, бо така спадщина не вимірюється в грошовому еквіваленті, вона – безцінна за своїм внутрішнім наповненням. А воно неймовірне.

Перед тим, як вони бригадою виїхали на Схід, Тарас приїхав попрощатися… Я знала, що рано чи пізно так станеться, але старалась про це не думати, просто молилася і вдихала всі наші зустрічі й телефонні розмови. Мені видається, що так роблять всі рідні вояків – вдихають їх, поки вони поруч.

Приїхав на кілька годин. Це була неділя. Я приготувала вареників, Тарас їх любив. Було 29 березня, весна тільки-но набирала обертів. Моя улюблена пора. Завжди так чекала весни, наче дитина, вірила, що от прийде весна – і все зміниться. Змінилось… Та весна назавжди попрощала нас із сином. Чи прийму її знову, чи полюблю її? Не знаю. Боляче. Просто дуже боляче, коли вже стільки часу не чутно в хаті рідного голосу, рідних кроків, рідного сміху. Тихо. Коли не відчиняються більше двері – і в дім не заходить наш козарлюга, як тато його називав: завжди усміхнений і водночас серйозний, завжди зібраний і такий близький, як колись в дитинстві… До болю…

Його очі… Тоді був дуже сонячний день. Пам’ятаю, як ми сиділи на кухні за столом, а він задумливо дивився у вікно. Сонячні промені виробляли неймовірні метаморфози з його зіницями. Вони набували різних відтінків – від темно-коричневого і зеленкуватого до кольору бурштину. А, може, то мені так здавалось… Бо я “малювала” його обличчя, його поставу на пам’ять, вдихала його. Як виявилось, навічно.

Товариш, котрий мав забрати Тараса у Яворів, спізнювався. Син ледь помітно нервувався – а я тихо тішилась. Ще… ну, ще, будь ласка… Ще хоч кілька зайвих хвилин разом… Яке то щастя!

Чи відчувала, що ця зустріч остання? Ні, не скажу. Була тривога. Але вона не проходила вже від Майдану, стала хронічною. Просто я знала, куди він іде: на війну. Хто проводжав своїх синів – той знає, як це. Але я вірила. Так вірила! І він мені пообіцяв, що повернеться. Так спокійно і твердо. І я йому повірила. Бо завжди вірила, а Тарас не вмів підводити, просто не здатен був на таке.

Може, колись, наважусь показати маленьке відео, яке я спонтанно тоді зняла. Чому я тоді його знімала?.. Мабуть, просто хотіла зняти, щоб легше було чекати… А виявилося, що на пам’ять. Він не бачив, що я це роблю, а коли помітив – ми посміялися з цього. А потім, вже на камеру, знову пообіцяв: “Матуська, я повернусь!” І я вірила… А потім був той дзвінок друга, останні обійми, останні сплетіння поглядами очей, останній синівський цілунок… Ми були у масках і рукавичках.

Сумно тепер… Але так захотів Тарас – бо карантин тільки-но почався, а він дуже хвилювався за нас, бо ж прибув з частини – велелюдного місця. Отже, останні дотики через гумові рукавички й маски. Ненавиджу їх тепер. Вони відняли в мене безцінні відчуття. Та Тарас же наполягав на цьому – а він завжди мав рацію… Рідний наш… Він ішов назавжди.

11 липня о 9 ранку пролунав той зловісний дзвінок, який розділив наше життя навпіл. Я не вірила. Кричала: “Ні! Не може бути! Це помилка!” Та, на жаль… Про загибель сина мені повідомив спочатку його добрий друг, військовий нашого районного військкомату, а потім і сам військовий комісар.

Далі все було наче уві сні… Боляче про це згадувати… Страшно… Чоловік поїхав на прощання у Київ, а я не змогла – ані фізично, ані морально.

Звідки Тарас починав свій шлях боротьби – там і закінчував. На Майдані. Коли наш тато отримував тіло нашого сина з моргу – не знаю, як і витримало його хворе серце… Героя України він отримував, не стримуючи сліз. Так, сильні чоловіки теж плачуть: коли ховають своїх синів у розквіті сил.

Потім було прощання у Львові у гарнізонному храмі Петра і Павла і в рідному Жидачеві. П’ять безкінечно довгих днів Тарас повертався до свого дому. Вже назавжди. Поховали ми його 15 липня.

Яким був похорон – знає чи не кожен мешканець нашого міста, від старого до малого – бо, здається, прощатись з Тарасом вийшло все місто. Та я не помічала нічого й нікого – крім рідного обличчя, яке бачила востаннє. Вже потім, мабуть, аж через місяць, знайшла в собі сили переглянути фото й відео тих чорних днів. Кажуть, герої не вмирають? Ще й як вмирають…

Ось уривок вірша Тараса, який він присвятив, щойно повернувшись з фронту у 2015 році, усім загиблим українцям, хто тримав зброю в Пісках і по всьому фронту:

Або ще: “Мало вам було Богдана, Тараса, Василя? Хотіли собі “нових” героїв. Нате, і не шкодуйте сліз”, – написав Тарас після розстрілу Небесної Сотні. Не шкодуйте сліз…

Які слова, з написаних сином, дають нам силу жити? Найбільше, мабуть: “Будьте гідними ранкового сонця!” Така коротка фраза – а який глибинний зміст!.. Тепер, щоранку прокидаючись, я повторюю їх в своїй голові, наче молитву – і стараюсь бути гідною всього, що дав мені Господь сьогодні: життя, рідних, друзів, світу навколо себе, найменшої дрібниці, яка приносить тиху радість.

Тарас сам так жив – гідно і з любов’ю до всього, а тепер і ми маємо вчитись наслідувати його. Адже ж можна прожити й сто літ – але так і не навчитись цінувати життя і те, що воно нам дарує. А Тарас цінував. Кожну мить, кожну людину, що стрічалась на шляху, кожну можливість. Більш вдячних людей я не бачила, направду! Я вчусь у сина жити. Тепер уже з його роздумів, віршів, есе, зі споминів друзів про нього…

Та найбільше дають нам силу жити далі слова, написані на порозі важливого рішення – стати професійним військовим, де він вірить, що, що б не сталось – ми, батьки, маємо стати сильнішими. “Батьки. Як бути з ними? Залишити на самоті, в очікуванні лиха, у постійному неспокої… Боляче. Усвідомлюю. Нестерпно. Бо одинак. Бо загроза реальна. Страх самотності паралізує їхні серця. Але це тільки варіант. Із тисячі тисяч. Але мушу. Я обрав шлях і мене він прийняв. У мене вийде. Бо Він зі мною. Батьки мають стати сильнішими. Сподіваюсь, вони приймуть мій вибір. Світло захистить нас у часі темряви. І розвіє смутки та сумніви.”

… Тарас прожив коротке, але повне, насичене життя. За свої 31 з лишком років він встиг зробити стільки добрих справ, що декому не дано й до ста. Він пронісся по життю, наче яскрава комета, лишивши по собі довгий слід. Тепер, куди не глянь – всюди є частинка його: і в його творчості, яка згодом переросте в книги, і в здійснених проєктах, і в їхньому продовженні, в тих зернах людяності й милосердя, які Тарас посіяв своєю допомогою й підтримкою в серцях людей – щоб колись вони проросли рясним урожаєм. Він – у добрих споминах побратимів по Майдану, “Карпатській Січі”, 24 ОМБр. У теплих спогадах однокласників і вчителів, однокурсників і викладачів, колег-медійників з Києва і рідного Жидачева та Львова, друзів-однодумців по волонтерству, депутатству та громадській діяльності. Він – у юнаках, яких навчав військової справи на вишколах, у спортивних і дитячих майданчиках міста, у вдячності тих, кому Тарас допомагав своєю благодійною діяльністю. Він навіть у тих незрубаних деревах, які живуть завдяки Тарасовій активності в “Стоп лісоциді”… Хіба таке може забутися чи безслідно зникнути?! Ні. Тому, ми впевнені, що Тарас був щасливою людиною. І що він встиг реалізувати себе як особистість.

Хоча у нього було ще стільки планів і мрій, які він все відкладав на потім!.. Серед його файлів ми знайшли й список з 51 мрії, більшість з яких він не встиг здійснити. Та найпершою була така: “Перемога: Крим і Донбас”. Коментарі тут зайві… Він не міг дозволити собі насолоджуватись життям, доки його землю топче ворог, доки його народ вбивають, доки вбивці Небесної Сотні й побратимів з фронту не покарані. Це був би не Тарас.

Тарас же написав: “Україна – загадка і моя печаль… Моя мрія загинути – як прабатьки. У полі, над головою – блакить, в ногах – чорнозем. У руках – зброя, в душі – полегкість. І хай клюють вОрони тіло, байдуже…”

Так, нам важко. Дуже важко… Бо втрата такого сина, онука, коханого, друга, побратима і просто людини з великим серцем справді непоправна… Але ми шукаємо порятунок насамперед у любові, яку залишив нам син. Її так багато, що вистачить до останку. Тарас продовжуватиме жити, доки жива пам’ять про нього і його справи. А пам’ять вічна. Як і любов.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться