Мама молодшого сержанта міліції Романа Сокуренка (Сокола): “Рома побіг витягати хлопців, коли в них стріляв снайпер. Вони йшли на перший штурм Іловайська”

У містечку Корсунь-Шевченківський через дорогу від вулиці Романа Сокуренка – кладовище. Навіть не переходячи на інший бік, можна побачити жовто-блакитний прапор над однією з могил.

Фото: Цензор.НЕТ

“Там мій Ромчик”, – говорить мені Тетяна Перетятько, мама добровольця, що дістав важке поранення, витягаючи своїх побратимів з лінії вогню.

Фото: Віка Ясинська

 Ромчик, як називає його мама Таня, понад місяць боровся за життя, але не переміг у цьому бою. Будинок Тетяни розташований на цій самій вулиці. “Зараз я вже виходжу на ґанок і кажу: “Доброго ранку, сину!” – а раніше не могла. Боляче, звісно, дуже. Але тепер навіть не те що змирилася з цим, просто думаю, що там наче продовження нашого двору”.

 Фото: Віка Ясинська

У дитинстві його називали Ромашечка – у нього білесенький чуб був і блакитно-зелені очі. Дуже добра дитина була мій Ромчик.

Собак сильно любив. В школу я і йому готувала бутерброди, і собакам. Класний керівник розповідала про Ромчика: бувало таке, що він у клас заходив з собакою і вона лежала під партою. І вчителька її не виганяла, бо це сильно його травмувало – як це так вигнати собаку?

Розповідь першої вчительки про Романа. Відео: Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник

Ще був такий випадок в класі 6 чи 7, коли вони з товаришем після школи пішли на Рось. Там по камінцях можна було перейти на другий бік річки, а вже був перший лід, і товариш Ромчика зісковзнув у воду. Роман, не довго думаючи, кинувся його рятувати – і витягнув.

Коли Ромка йшов в армію, тоді була ще така мода робити проводи. І коли він поїхав, до мене прийшов його товариш Сергій допомагати після проводів розставити столи. Коли все поробили, він поділився зі мною: “Тьотя Таня, от Ромчик пішов, а у мене така тривога на душі. Мене в школі сильно чмирять, а Ромка мене скрізь захищав”. Цей хлопчина тоді ходив в 11 клас. І потім я дізналася, що він перед самим випускним повісився.

З предметів у школі Ромчик любив історію і фізкультуру. Його тато, мій колишній чоловік, був учителем фізкультури і я теж – яка може бути дитина? Але коли син закінчив 9 класів, ми стали перед вибором, яку спеціальність він здобуватиме. Навіть проаналізували ринок праці – і зупинилися на газоелектрозварювальниках і крановщиках. Ромчик вибрав зварювальника. Відучився в училищі в Кривому Розі – і пішов працювати. Спочатку у нас на заводі “Восход”, а згодом дійшло до того, що влаштувався в Київ у “Мостобуд”. Його заробітна плата була набагато вища за мою вчительську. І оскільки я була розлучена, а менший син Діма навчався в Одесі на програміста, Ромчик взяв на себе усю чоловічу роботу вдома. А свій дохід він ділив на частини: “Оце, мамо, тобі на утеплення хати, це тобі на харчування, це вишлеш малому, а оце мені на прожиток”. Ніколи не було такого, щоб він про когось забув. І коли його не стало, я втратила не лише сина, а і годувальника.

Він ще й сусідам допомагав: комусь підварити калитку, комусь машину. Щойно Ромчик приїжджав, як у нас під двором починалося паломництво. Син казав мені: “Мамо, спочатку треба людям допомогти, а потім собі робити”.

Коли він виїжджав з Києва, я вже чекала на нього. І коли бачу у вікно, що мелькнув на подвірї, чекаю, що зараз зайде, а його немає і немає. Виходжу назустріч, Ромчик стоїть, курить і дивиться на двір. Кажу, синок, чого ж ти стоїш, не заходиш? А він мені: “Мам, якщо є на світі рай, то це наш двір!” І коли його не стало, я стараюся, щоб тут було все краще і краще.

Коли почався Майдан, туди спочатку поїхала я. Після побиття студентів. Серед них було двоє братів – моїх учнів. Мама у них померла і вони часто дзвонили мені, як і багато хто з моїх вихованців. От і тоді мені зателефонував менший з них і каже, що, Володимирівна, нас побив “Беркут”. Я спитала, чи сильно їм попало. Відповів з іронією, що ні, ви ж нас навчили бігати. А коли почалися криваві події, тоді вже Роман покинув роботу – і весь час був серед протестувальників. Ромчик був дуже великим патріотом. Та і Діма такий. І усіх своїх учнів я завжди учила любити свою країну. Була колись така смішна історія: я щось готувала на кухні, а сини в кімнаті дивилися футбол. І зазвичай вони прибігають щось перекусити, а тут нікого немає – дивно. Я тихо підійшла до кімнати, де були малі, матч тільки починався і звучав гімн України. Бачу, а вони вдвох поклали кожен собі руку на серце і затягують гімн.

Ромка на Майдані ходив під прапором з написом “Корсунь”. Син був у 14 черкаській сотні. В той період я майже не спала – переживала, як він там. Під час штурму будинку профспілок Ромчик був серед тих, хто стояв ланцюгом проти “Беркуту”. Він зателефонував мені о третій годині ночі, почав вибачатися, можливо, колись чимось образив – я зрозуміла, що він прощався. Кинулася дивитися по телевізору, що там відбувається – і побачила три ряди “беркутівців”. Бігом вдяглася, вибігла на автовокзал, а це пів на четверту, чи четверта ранку. Почали збігатися люди. Перший автобус на Київ їхав о 5-ій – і ми всі туди позапихалися. Проте, коли приїхали на Майдан, там вже було затишшя.

В ту ніч Ромчика врятував Кличко. Беркутівці вихвачували хлопців по одному з кільця в свої ряди і там били дубинками. Ромку теж отак висмикнули з натовпу, а Кличко затягнув його назад за ручку рюкзака. Рома про той випадок розповідав, що, мамо, я вже й очі закрив, думав, що зараз почнуть мене лупцювати. А взагалі в тих подіях він був на передовій, на Грушевського. Але Майдан ми пережили.

Почалася війна на сході – ми дивилися події по телевізору. Якось показували сюжет про наших загиблих хлопців. У одного залишилось троє діток і молодесенька дружина. Ромчик дивився на це все і сказав: “Мамо, троє сиріт залишилось і молода вдова, а я неодружений сиджу ось тут на кріслі. Буду йти воювати”. І якщо Роман сказав, що буде йти, він босий, голий, але піде. Відмовляти не було сенсу. Ми його взули, вдягли, купили бронежилет, каску. Так вийшло, що наші корсунці, що йшли тоді добровольцями, потрапили в батальйон “Азов”. А коли йшов Ромчик, їх вже офіційно оформлювали і вони проходили два тижні вишколу. А далі поїхали на схід.

Додому Ромчик приїжджав двічі. Йому давали відпустку на 10 днів, проте він ніколи не міг досидіти її до кінця, казав, що, мамо, там побратими – і через 4-5 днів їхав назад. Останній раз він був у Корсуні в серпні на вінчанні Діми. Рома їхав на війну ще хлопчинкою, а коли приїхав у відпустку – це був зрілий чоловік. Змужнілий, мотивований.

Про війну він нічого не розповідав, беріг мене від цієї інформації. Проте знаю, що в батальйоні вони дружили з Миколою Березовим і Андрієм Дроьміним – їх Рома і побіг витягати, коли в хлопців стріляв снайпер. Це сталося 10 серпня. Вони йшли на перший штурм Іловайська. Світляка (Андрія Дрьоміна) одразу поцілили в голову, як розповів його батько, в нього влучило 5 куль. А Березу поранило в пахову артерію.

Хлопці, яких витягував Ромчик, нагороджені посмертно орденом “За мужність”. А Рому нагородили медаллю “За військову службу Україні”. Хоча його теж ще в 14 році батальйон подавав на нагороду “За мужність”, проте марно. Це обурює.

Спогади бійця з підрозділу Романа (memorybook.org.ua):

“Ми затягнули спочатку Дрьоміна, а потім Березу, де найактивнішим був Роман Сокуренко, який вискочив для того, щоб їх подати нам аж на лінію вогню. Щойно Береза був за БМП, як Сокуренко (Сокіл) прозвітував по радіостанції, що “Береза поранений, не може керувати боєм”. По радіостанції запитали, хто буде керувати – і Сокуренко взяв секундну паузу, а потім сказав “Я!” Він позначився “Сокіл”. Тоді йому дали наказ зібрати зброю, і відходити назад. До цього ми тримали бій як могли, під шаленим вогнем ворога, що навіть доводилось залазити в БМП, щоб не повідстрілювали ноги всім, а нас було 8 “автоботів”, як називали чоту Березового, і два “шахтарці”, один з яких теж зазнав пораненя, але його долю не знаю”.

В той день о 5 годині вечора у нас мало бути віче, на якому я мала виступити зі зверненням наших матерів до матерів Росії. Ми збиралися відправити його до російського посольства. Але в обід я прийшла з базару, увімкнула телевізор і побачила, що показують Миколу Березового, висловлюють  співчуття Тетяні Чорновол. Але там, де Микола, там і Роман. А коли сказали, що окрім Берези загинув ще один боєць “Азова” Дрьомін, а за життя третього лікарі борються, я розуміла про кого йдеться. Тоді у відпустці саме були Ромині побратими з Корсуня, що з ним служили. І майже одразу, як я дізналася про ці новини, зателефонував мені Олег Собченко і запитав, чи їду з ними в Урзуф. І я, в тому одязі, що прийшла з базару, вскочила в машину – і поїхала з хлопцями.

Ромчика прооперували у Старобешевому, але в лікарню нас впустили лише наступного дня вранці. Ми переночували в Урзуфі . Пощастило, що головний лікар виявився хорошою людиною з проукраїнською позицією – і мене пустили в реанімацію до Романа. Зі мною була Тетяна Чорновол, і перше, що Роман сказав, коли нас побачив: попросив вибачення, що не врятував її чоловіка. Сам лежить важкий, живіт розпорений, але вибачається – оце точно про мого Ромку.

Потім мені зателефонували, сказали, що по Ромчика мають вислати вертоліт. Окрім сина ми забирали на Дніпро ще двох поранених. Оскільки  Старобешеве тоді було наполовину сепарським, вертоліт все ніяк не міг сісти і тричі міняв місце для посадки. На зустріч з ним ми виїхали трьома швидкими, у супроводі батальйону “Азов”. Оскільки дороги як такої не було, машину трясло, Роману все боліло, знеболюючі не брали, він дуже кричав, а я не знала, чим допомогти. Проте врешті вертоліт таки сів і ми полетіли у Дніпро.

Хлопців повезли у військовий госпіталь, а Романа в лікарню імені Мечнікова. У мене речей із собою ніяких не було, якась маленька сумочка і все. Літо, спека. Ромчика одразу забрали в операційну, а я сіла в маленькому волонтерському пункті – нахилила голову, взялася руками за неї – і плачу. Я ніколи в цьому місті не була, нікого не знаю. І тут мені хтось руку на коліно поклав. Дивлюся, якийсь чоловік у білому халаті: “Таню, ти мене не пам’ятаєш? Я Сергій Риженко”.

Це головний лікар Мечнікова, але він корсунський, ми з ним однолітки. В школі були часто разом на олімпіадах, змаганнях. Мабуть, йому хтось сказав про те, що я тут. Сергій дозволив мені сидіти в реанімації біля Романа. Окрім сина, я допомагала там іншим бійцям. І судна треба було носити, і подушки поправляти.

Проте, коли син пробув у лікарні два тижні, я побалакала з хірургом, Віталієм Пелихом, він сказав, що вони зробили все по максимуму з того, що можуть. Підказав, що в Києві є інститут хірургії імені Шалімова, там спеціалізуються по внутрішніх органах. І Ромчика відправили туди. Він ще два тижні лежав у реанімації, а я була з ним з 5 години ранку до пізнього вечора.

Ромчик переніс безліч операцій: майже щодня, коли був у Дніпрі, в Шалімова кожна перев’язка теж закінчувалася втручанням. Його, в принципі, навіть не зашивали. Заштопували в одному місці дірочку, а в іншому рвалося. Кишечки тонкі, куля їх сильно порвала. А нечистоти, які є в кишківнику, призвели до того, що у нього почав розвиватися сепсис.

’ятій. А бувало таке, що о третій ночі телефонує мені: “Мам, ти де. Ти ж о 5 будеш?”

А потім по програмі Меркель сина забрали в Німеччину.

Хоча Ромчика, як дуже важкого, не одразу хотіли брати, проте я попросила німецьких лікарів дати йому шанс. І те, що хлопців туди відправили – це заслуга Оксани Сивак (ексзаступник міністра охорони здоров’я України з питань громадського здоров’я та європейської інтеграції).

Ромчика поклали в бундесверівський шпиталь у місті Ульм. А я за три дні зробила документи – і вилетіла туди. Мене зустріли наші українці з діаспори. І жила я у однієї з них, Тані, вона працювала в тому ж шпиталі науковцем.

Мені дозволяли щодня по три години бути з Романом. Коли я приїхала, його перевели з реанімації в палату інтенсивної терапії – і у мене з’явилася надія, що все налагодиться. Але потім синові ставало гірше і гірше – почали відмовляти нирки, сепсис зробив свою справу. Я балакала з лікарем, як мама чіплялася хоч за щось, казала йому, що зараз повно новітніх технологій, можна ж пересаджувати органи. А він пояснив, що можна пересадити один орган, а тут треба всі. А потім все пішло у легені – і 23 вересня Ромчика не стало. Але я вдячна німецьким лікарям, вони мені зателефонували, коли у нього пішла негативна динаміка – і я до останнього сиділа і тримала його за руку.

Як тільки син ліг у лікарню, до Ромчика майже щодня приходив священник греко-католицької церкви отець Андрій. І тільки він заходив у палату, Рома просив, що а давайте помолимося. Отець брав його за руку, Ромчик мене – і ми молилися. Я молитву з дитинства знала російською мовою, але Роман попросив: “Мам, не молися російською. Вчи українською”. І коли я повторювала за ними двома – запам’ятала “Отче наш” нашою мовою. А коли Ромчика не стало, отець зробив у себе в церкві панахиду.

Фото: Віка Ясинська

Тіло Ромчика довго не могли повернути додому, ніяк не могли зробити документи, мабуть, днів 8 його не привозили. А потім був похорон. Днів 9 після цього я була, як зомбі, – взагалі нічого не пам’ятаю.

А потім до мене прийшли мої дівчата волонтери і сказали, що все, хватить лити сльози – працюємо.

Ще під час Майдану я створила свою громадську організацію, називається вона “Солдатські матері Корсунщини”. Тоді ми допомагали Майдану, возили продукти харчування і на кухні в КМДА працювали. А коли почалася війна, ми допомагали фронту. А потім у нас створилася ще одна ГО “Народна рада”. Там ми в основному займалися трьома напрямками: передова, хлопці, що приходили після демобілізації, і поранені. Я взяла собі поранених, бо пройшла великий шлях з Ромчиком, мала багато знайомих: і волонтерів, і медиків. Плюс займалася реабілітацією хлопців, що повернулися з війни. Я могла тижнями бувати в госпіталях. А ще я відкрила центр допомоги для бідних – склад речей. Люди безкоштовно можуть прийти і взяти щось для себе. Речі мені пересилають з Німеччини. І оце все разом, мабуть, заставило мене триматися. Бо вдома я перебувати не могла – одразу за парканом через дорогу моя дитина. Мені треба було вийти кудись ще вранці, щоб голова туди не поверталася, і прийти пізно, щоб теж цього не бачити.

Фото: Цензор.НЕТ

У Ромчика позивний був Сокіл. Він сам собі його придумав, коли пішов на війну. І коли він помер в Ульмі, я перший раз в житті побачила цього птаха. Це сталося, коли ми їхали машиною у Мюнхен, звідти вилітав літак додому. Мене везла наша землячка – і в якусь мить прямо перед нашим лобовим склом пролетіла якась пташка. Здорова така. Я ще сказала, що, ого, який голуб. А Оксана заперечила: “Ні, це ж сокіл. Бачиш, тебе Ромка додому проводжає”. І після того я бачила сокола безліч разів. Якось із подругою, у якої теж помер син, ми сиділи поминали наших хлопців на кладовищі, і вона мені показала, що над могилою Ромчика на дереві сидить величезний сокіл. Можливо, це і дивно, але куди б я не їхала, бувають невдалі, здавалося б безвихідні ситуації, проте якщо я побачу цю пташку, знаю, що у мене все вийде.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться