Мати зниклого безвісти розвідника Романа Біленького: Серед полонених є “російський список” – добровольці, яких ніхто ніколи не поміняє

Людмила Біленька розповіла Цензор.НЕТ про власні пошуки сина через російських військових та правозахисників, міністрів "ДНР" та Анатолія Шарія.

Раніше ми вже згадували про Романа Біленького (позивний Рамзан) у одній з публікацій про зниклих безвісти українських біців. Тоді ми описали ситуацію зі слів колишньої дружини бійця, яка згадала, що, за інформацією слідчих, Романа Біленького імовірно було вбито. Однак пізніше мати Романа, яка безупинно займається пошуками сина, напряму звернулася до нас із проханням подати і її точку зору. Ми робимо це – і тому, що безперечно заслуговує на увагу сама історія пошуку Рамзана його матір’ю, і тому, що, можливо, ще одна згадка у ЗМІ допоможе привернути увагу до справи, а також знайти людей, які могли б допомогти рідним добровольця знайти будь-яку нову інформацію про його долю.

Роман Біленький

Я шукаю сина шостий рік, тому маю стукати в усі двері – інших варіантів у мене просто не залишається. Хоча, в усі двері я стукала, ще відколи Роман потрапив у полон…

Звичайно, після його зникнення була порушена кримінальна справа. Спочатку всі подібні провадження були зібрані в УБОЗ на Антоновича. Пізніше справа з УБОЗ пішла у Волноваху, і мене про це навіть не поставили до відома – я і не дізналася б про це, якби не зателефонувала слідчому з УБОЗ, щоб повідомити йому нову інформацію. Я билася головою в усі двері – а мені не відкривали. Мою дитину не шукали. До цього часу слідчі не допитали жодного із тих бійців розвідгрупи, що не потрапили у полон.

… Максим Худан (побратим Романа Біленького, який також зник безвісти. – Ред.) одразу з Майдану пішов у “Дніпро-1”. Наприкінці червня 2014 року Білецький забрав його в “Азов”, де Максим формував розвідгрупу. Мій син пішов у ту групу до нього. Я дуже хвилювалася, адже Роман – не військова людина. Так, я знала, що у них є інструктор, що вони тренуються – але ж я розуміла, що необхідні для такої роботи навички потрібно набувати роками або хоча б місяцями. Не днями! Але  що мені залишалося? Я ніколи синові нічого не забороняла. Він у мене змалечку був таким дорослим, що я могла з ним тільки радитися… Я навіть не сказала йому, що це може бути небезпечно. Батько, правда, зауважив: “Романе, це ж може бути не тільки смерть, а і полон…” Син йому відповів: “На цей випадок є граната, я носитиму її з собою. У полон не здамся”. Коли я вже приїхала на базу “Азова” і зайшла до кімнати хлопців – гранати їхні якраз лежали там, у кімнаті. Не знаю чому – але вони їх не взяли з собою, на щастя… Чи на біду. Адже у полоні людей катують.

Як мені потім розповідали в “Азові”, на момент, коли добровольчі загони були в Іловайську, наші хлопці були у розвідці безпосередньо у Донецьку. Групи не було декілька діб, і побратими дуже боялися, що вони взагалі не повернуться. Але вони повернулися, притягнули із собою контуженого товариша і принесли інформацію про велике скупчення військової техніки у Донецьку, про присутність регулярних російських військ.

Після цього одного з них відправили у госпіталь у Дніпро, а іншим дали декілька днів перепочинку. На базі в Урзуфі з групи залишилися лише Максим Худан на позивний Севастополь і мій син Роман Біленький, позивний Рамзан. (Я його питала – нащо ти обрав такий позивний? Він відповідав, що скоротив – від “Роман Золотаренко”. Золотаренко – це моє дівоче прізвище. Але Ромзон не звучало, тому хлопці почали називати його Рамзаном). Разом з ними на неочікуване завдання пішов Микола Самофалов, позивний Ядро – бо він спортсмен, штовхав ядро. Цей хлопчина виріс у Маріуполі, дуже добре знав місцевість, і ще з травня 2014, з часів “чорних чоловічків”, був у “Азові”.

Я досі не знаю, хто саме дав їм те завдання. Тому що часто-густо хлопці отримували завдання від Руслана Хомчака. Як мені казали, не всі військові хотіли іти в розвідку, натомість добровольці бралися за таку роботу без будь-яких заперечень. Але я так і не з’ясувала, хто відправив їх саме тоді…

Вранці 27 серпня 2014 року Роман мені зателефонував і сказав: “Мамо, я не можу з тобою довго розмовляти, у нас нарада. Подзвоню тобі ввечері”. До цього я жодного разу не просила його бути обережним – хоч і розуміла, де він. А тут сказала: “Синку, будь дуже обережний, я тебе дуже прошу. Мені сняться такі сни тривожні”. Він відповів: “Мам, я дуже тебе люблю, і я подзвоню ввечері”. У той день я якраз була на роботі, у нас в клініці було багато клієнтів, я була дуже зайнята – але все одно, звичайно, постійно дивилася на телефон. Роман так і не подзвонив.

Наступного дня я і далі чекала на його дзвінок. Вже почала дуже хвилюватися його старша на 5 років сестра Ярина. Вона фактично виростила його, Роман називав її “маленькою мамою”. Ярина казала мені: “У мене такі відчуття недобрі, давай будемо телефонувати”. А я відповідала: “Він подзвонить. Він обіцяв мені подзвонити, він подзвонить”. Але 30 серпня ми з донькою побачили відео з допитом Максима Худана на деенерівському каналі “Царьград” – і зрозуміли, що сталося.

Допит Максима Худана

Я затерпла вся, не могла нікуди телефонувати. Ярина набрала пресцентр “Азова”, поспілкувалася з побратимами брата… А вже 13 вересня я поїхала в “Азов”. Нічого втішного мені там сказати не змогли. Також у кімнаті я не знайшла ані паспорта, ані військового квитка, ані телефона Романа. Як пояснили мені хлопці – скоріше за все, вони залишали ці речі у якомусь “тайничку”. Також у “Азові” мені розповіли, що вони шукали зниклих, що намагалися зібрати інформацію. І що виходив на зв’язок Максим Худан, якого тримали у Сніжному. За словами бійців, Максим телефонував не зі свого телефона, а з телефона Ядра, і голос був дуже дивний – не схожий на голос Худана. Той, хто дзвонив, сказав, що “ребят добили” – тобто, Романа та Миколу, і попросив поміняти його якомога скоріше.

Бойовики за Худана запросили 10 своїх. Азовці знайшли цих десятьох, а також попросили повернути тіла загиблих. Ці кошти підрозділ також погодився дати. Але після цього люди з того боку більше просто не вийшли на зв’язок. Мені у “Азові” сказали, що ситуація ця дуже дивна – тому що на той час тіла віддавали і за 100 доларів, і за 300 доларів… Максима Худана також не обміняли.

Азовці мені пояснили це тим, що, напевно, хлопці їх просто зацікавили. Роман відомий ще по Майдану, він був першим на Майдані заарештованим за сфабрикованим звинуваченням. А Максим Худан, Севастополь – з Криму, він охороняв своє місто від “зелених чоловічків”, і кримський “Беркут” його давно шукав.


Роман Біленький після звільнення з-під варти під час Майдану

30 вересня мені з номера, який не визначився, зателефонував чоловік. Розмовляв українською мовою. Він сказав, що мій син знаходиться у Донецьку за адресою проспект Ілліча, 104а, де був колись туберкульозний диспансер, який переобладнали під госпіталь. Чоловік сказав, що Роман зараз перебуває там, але водночас є інформація, що за 2-3 дні їх будуть вивозити. Я намагалася спитати у якому Роман там стані, але мій співрозмовник вже відключився.

Я одразу зателефонувала людині, яка допомогала нам, вона юрист, адвокат – Альоні. Я сказала їй, що є така інформація – а вона відповіла, що знайде можливість подзвонити туди і спитати. Вона додзвонилася і запитала чи є такий у госпіталі. А вони в неї вирішили уточнити: “А он гражданский или военный?” Вона потім сказала мені: “Я злякалася. Я подумала – можливо, він непритомний, і зараз я його викрию… Тому поклала слухавку і більше їх не набирала”.

Ми почали шукати інший спосіб перевірити інформацію. Я звернулася до волонтерів, побратимам Романа також все розповіла. Розвідники, які мали заходити у Донецьк, зізналися: “Дуже стрьомно, перевірити не зможемо”. Тоді я набрала свою давню приятельку з Донецька. Через деякий час вона повідомила мені, що у госпіталі багато охорони. “Там нет адекватных. Я очень боюсь”, – пояснила вона.

Минуло три дні. У мене на кухні працювало радіо, звичайний брехунець, і я почула у новинах інформацію про те, що бойовики масово вивозять поранених своїх у невідомому напрямку. І я зрозуміла, що інформація того чоловіка підтвердилася, що йому потрібно було вірити. Я була у розпачі. Куди вивозять?..

На роботі мене всі дуже підтримували. У нашій клініці діткам лікують зубки уві сні і для того, щоб виключити ризики, у нас повинен бути дуже кваліфікований анестезіолог. Такого наша клініка знайшла у інституті Амосова – Ельдара Самедінова. Він виїхав з Криму, на півострові залишилися його батьки, і мою ситуацію він сприймав дуже болісно. На роботі він запитав мене як справи, а я розповіла йому все і запитала, що робити. “Ви знаєте, ми тільки-но прооперували Олену Васильєву, вона очільниця організації “Груз-200″ (російська правозахисниця, що збирає дані про загиблих в Україні російських військовослужбовців. – Ред.), у неї мережа дуже серйозна – бо я чую її розмови. Я її попрошу особисто”, – пообіцяв мені Ельдар. Це була середина жовтня. За місяць Олена Васильєва надала йому інформацію про те, що мій син “був у госпіталі Ростова-на-Дону, але зараз він у Москві, у військовій в’язниці”. І все. Це було все, що вона змогла на той момент, на жаль, з’ясувати.

“Офіцерський корпус” Рубана відмовився шукати Романа – нам відверто відповіли, що по добровольцях вони не працюють. Однак Максим Токарев згодом вийшов на свого давнього знайомого там, і вони все ж таки почали шукали Романа. Таким чином з’ясувалося, що – можливо, до відправки у “військову в’язницю”, про яку казала Васильєва, – мій син був у СІЗО №1 Ростова-на-Дону. Принаймні, чоловік із “Офіцерського корпусу”повідомив, що Роман у СІЗО №1 – але що ані міняти, ані продавати його нам вони не будуть. “Он конченый нацик, мы его будем судить”, – сказали йому росіяни.

У Романа дуже чітка націоналістична позиція, тому що у нас рід такий. У три роки Роман вже знав на пам’ять Олександра Олеся “Княжу Україну”, казки йому були не цікаві. А коли йому було 2 роки та 10 місяців, ситуація у нас у державі була важка, і якось нам потрібно було проїхати додому лише одну коротку зупинку на тролейбусі. Ми залітаємо з Романом у той тролейбус, і він дивиться на мене великими очима.

– Що таке, Ромчику? – питаю я.

– Чому ти не компостуєш талон? – запитує дитина.

Я відповідаю йому так тихенько:

– Нам одну зупиночку…

А Ромчик каже на весь тролейбус:

– Наша делзава така бідна, а ти не платиш за плоїзд?! – він ще літеру “р” тоді не вимовляв.

Роман свою позицію ще тоді чітко визначив. А для них “нацик” і “націоналіст” – це, напевно, речі однакові…

До травня 2015 року новин у нас не було зовсім ніякої. Але у травні з’явилася інформація, що Роман може бути у Чечні, куди переправляли інших хлопців. Ми перевіряли ці дані як могли, допомагали нам у цьому, зокрема, чеченці з “Азова” – і зрештою нам сказали, що у Чечні Романа немає. Хіба, може, у Дагестані… Але перевірити Дагестан було надзвичайно складно.

Також у 2015 році на правозахисній конференції я спілкувалася з Зоєю Свєтовою (російський журналіст і правозахисниця. – Ред.), просила її про допомогу. І вже у 2018 році вона мені писала, що має інформацію – нібито 70 наших полонених добровольців судили у РФ закритими судами, дали їм великі терміни і відправили відбувати покарання на території РФ. Свєтова сказала, що, можливо, у цьому списку є і мій син. Але, на жаль, перевірити вона не мала змоги. Вона мені пояснювала, що там працюють специфічні маячки – якщо йде запит на людину, яку переховують, то запит скасовується.

У міжвідомчому центрі (Міжвідомчий центр допомоги у питаннях звільнення полонених та розшуку зниклих безвісти, – Ред.) інформація була лише та, яку я там сама озвучувала. Вони її просто записували, і час від часу телефонували мені щоб запитати чи немає нової інформації по Роману. Слідчі також не спромоглися допитати, наприклад, розвідника Миколу Дикого. Це боєць який, коли Максим Худан йому зателефонував і сказав, що вони йдуть на завдання, їхав доганяти їх. Коли Дикий приїхав в “Азов”, у підрозділі вже була інформація, що Худан подзвонив, що наші хлопці виконали завдання та повертаються назад. Це була 16 година 27 серпня. Хлопці верталися по трасі на Красноармійськ (повернутися по тій дорозі, по якій вони їхали на завдання, вони не могли), казали, що багато техніки і живої сили. І вони дорогою попали у засідку. Їх запеленгували і обстріляли. Але Коля Дикий не був допитаний, хоча у нього є навіть роздруківка дзвінків – і коли хлопці телефонували, і з якого місця. Слідчим це було абсолютно не цікаво.

14 грудня 2014 року о 5:36 ранку мені прийшла СМС: “Людмила Степановна, никому не верьте, РОМА ЖИВ”. Потім наступна: “Мы не можем говорить сейчас, все на прослушке Захар… Скажите мы все пленники на отстройке (ЛНР). За Рому слышал вы нашли? Его выкупили у Бати”. О 6:39 – ще одне повідомлення: “Скажите всем и знайте сами, Савченко агент Рос.. Удачи вам”

Я з цими СМС швиденько пішла у СБУ, а мені там кажуть: “На жаль, у нас немає можливості перевірити звідки дзвонили”. До справи цю інформацію навіть не долучили.


Коли я зрозуміла, що СБУ нічого не цікавить – почала вже шукати по родині. У мене є родичі у Росії, але вони дуже налякані. Мій двоюрідний брат у Костромі був керівником ОМОНу свого часу, і у Чечні був… Альоша міг би пошукати! Але він дуже швидко якось відсторонився. Злякався. Але, зрештою, я попросила про допомогу далеку родичку, зять якої – російський військовий, що був у Чечні. І цей чоловік нам не відмовив, сказав: “Если я смогу – я помогу”.

29 січня 2017 року він написав, що Роман проходив лікування у госпіталі Ростова-на-Дону. Після цього був переправлений у “ДНР”: “Ищите в ДНРе”. 8 лютого написав знову – повідомив, що на початку листопада 2016 року у “ДНР” був документ на переведення 7 осіб, у цьому списку є і Біленький Роман. “В этом списке есть азовцы, есть Николай, уточню точно ли Самофалов”, – додав росіянин (адже куди б я не зверталася, кого б про що не просила – я завжди озвучувала прізвища усіх трьох зниклих хлопців). Буквально за тиждень він відписався знову: “Николая и Романа перевели в “ЛНР”, в СИЗО. Менять их не собираются. Есть какое-то видео, где Роман якобы расстреливает мирных граждан. В этом месте еще 11 человек”. Також він тоді сказав надіслати йому фото Романа і попросив ніде не називати його імені, не вказувати ніякої інформації про нього: “Для меня это чревато”. 31 березня 2017 року від нього прийшло ще одне повідомлення: “По фото подтвердили – это Роман. Его содержат под охраной ФСБ. Больше ничем помочь не могу”. На зв’язок він більше не виходив.

Ще була ситуація, коли повернули Надію Савченко – вони з Рубаном були у Донецьку, пам’ятаєте? Перед тією поїздкою звертався до Рубана чоловік, який нам допомогав, просив його дізнатися про наших хлопців. Після поїздки він знову підійшов до Рубана і запитав чи може той щось сказати стосовно наших. Рубан відповів, що вся інформація є у Савченко. Я зустрічалася тоді з Надією – ви пам’ятаєте, що вона тоді знайшла наших полонених… Надя тоді сказала мені, що там є люди, так званий “русский список”, яких справді охороняють росіяни. Вони їх називають “нациками” – це хлопці з добровольчих загонів. Також Надя переповіла мені те, що їй сказали: “Немає чого ними перейматися, тому що їх ніхто ніколи не поміняє”. Вона сказала, що треба чекати. Що якщо вони їх тримають – значить, тримають для якоїсь мети, якось мусять їх використати, якщо до цього часу вони не знищили.

… На обмін подаються тільки прізвища, які у бойовиків підтверджені. Наших не подають – так, нам це казали відкритим текстом.

За декілька місяців до загибелі Захарченка ми виходили на людей з того боку. Там був такий міністр Тимофєєв, який міг нам щось сказати. І люди допомогли нам за дуже великі кошти отримати інформацію. Ось яку: у переліку вбитих по “ДНР” Біленького Романа Васильовича немає. Відправлені у місця утримання запити, у лікарні, на Захарченка. Єдине, що знайшли – у польовому шпиталі населеного пункту Маркине (Новоазовський район Донецької обл. – Ред.) у книзі прийому поранених 28.08.2014 є запис про прийом полоненого на позивний Рамзан, записано зі слів військовополоненого. У Рамзана було тяжке кульове поранення голови і численні поранення тіла та кінцівок осколками. Згодом поранених з польового шпиталю відправляли у лікарні Ростовської області третім і четвертим гумконвоями з різницею у два дні. Навпроти Рамзана не зазначено ані що він помер від ран, ані куди він був відправлений.

Я у розпачі. Тому що тоді чоловік дзвонив і казав, що Роман у Донецьку, на проспекті Ілліча… Можливо, його, як важкопораненого, не везли у Російську Федерацію, а відправили у Донецьк, ближче? А потім вже переправили у Ростов, коли вивозили всіх поранених? Я не знаю… Грішно, мабуть, так казати, але я дуже пошкодувала, що Захарченка тоді вбили – тому що у нас була реальна можливість за кошти у нього дізнатися інформацію, яка дала б нам хоч якийсь слід.

2 жовтня 2018 року Анатолій Шарій опублікував відео “Мне нужно найти этих людей” на Youtube, там він говорить про Романа і Худана. Я так розумію, що це, напевно, ті люди, яких ми просили нам допомогти, не знайшли іншого способу крім як попросити Шарія. Коли я читала коментарі – кров холонула в жилах… Там писали, наприклад, про те, що Романа розібрали на органи. Все писали.

На той час мені прийшло повідомлення з Європейського суду про те, що справу Романа взяли до розгляду. Я попросила Гельсінкську спілку зробити запит у Волноваху, щоб вони нарешті відповіли мені що відбувається у справі Романа, яка у них є інформація і чи роблять вони взагалі хоч що небудь. Бо все, що ми могли, ми вже спробували… І правозахисникам відповіли. Я дізналася, що лише наприкінці 2018 року слідчі промоніторили соцмережі. Але там вже не лишилося жодних відео з тих, які я переглядала у 2014 році, у 2015 році. І що вони нарешті допитали Ігоря Княжацького, Душмана – той розповів у тому числі про дзвінок нібито Худана, який казав, що “ребят добили”. І слідчий ніби схиляється до цього…

Але пробачте! Немає тіла! Я здавала ДНК 9 грудня 2014 року. Жодного підтвердження не було. Тому не смійте закривати справу – бо ви сьогодні її закриєте, а я її завтра відкрию, чого б мені це не коштувало”.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться