“Ми не бинтували якогось бійця, не катали його на вертольоті… Ми показали все так, як було на війні”: продюсер фільму “Евакуація” Наталія Хазан

Режисер Євген Тітаренко, продюсер Наталія Хазан та оператор Олексій Степанков-Ткаченко у документальному фільмі "Евакуація" розказали не тільки про те, як працює медична ланка з передової до реабілітації, а й нагадали вустами героїв стрічки дещо важливе.

Під час зйомок у Пісках

Як відбувається чергування медиків на передовій? Як вони живуть там, де щомиті в рацію можуть заволати: “Медиків!”? Постійне напруження та очікування. Ти можеш не досмажити картоплю на вечерю, якщо доведеться швидко виїхати на позицію. А що відбувається в мобільному шпиталі? Як довго там перебуває поранений? Яким чином його перевозять у стаціонарні шпиталі? Хто і як домовився про те, що військових можна перевозити в експресах? Невже вертольотами також евакуюють хлопців? Саме про це невидиме павутиння, яке сплели ще у 2014 році разом із військовими медиками небайдужі громадяни країни, і розповідає фільм “Евакуація”. Днями його затвердила державна комісія, яка і стала замовником цієї стрічки. Згодом він має вийти на телевізійні екрани. Про те, як і чому з’явилася ідея фільму, як відбувалися зйомки, що залишилося за кадром, ми і поговорили з продюсером фільму Наталією Хазан.

– Трошки ширше. Про те, як побудована система евакуації. Вона складається з п’яти рівнів. П’ятий – це вже реабілітація. Ми показуємо всі, крім нього. І на кожному рівні глядач ніби занурюється безпосередньо в події, в те, як це відбувається. Майже не було постановочних кадрів. Ми зняли одну реконструкцію для екранізації закадрового тексту, але глядач навряд чи це помітить, бо знімав режисер з військовим досвідом. Ми не бинтували якогось бійця, не катали його в вертольоті, на машині. Ми показали все так, як було на момент зйомки на війні, в мобільному шпиталі, у госпіталі на мирній території.

– Для цього ми використовували архівні зйомки Євгена Тітаренка, які він зробив у 2014-2015 роках, коли сам працював у складі екіпажу медичної добровольчої служби “Госпітальєри”. Тоді він неодноразово знімав поранених, надання їм допомоги в режимі реального часу. Під час торішніх зйомок, на щастя, поранених наших вояків не було, тому саме це не зняли, а чергування медичного екіпажу, умови їхнього життя, – сповна. Ми вирішили не прив’язуватися до історії якогось бійця, до його особистості. Для художнього фільму якраз це і було б головним. В нашому фільмі всі поранені різні. У шпиталі ми знімали розмови з хлопцями, а в момент надання першої допомоги, коли їх щойно вивезли з передової, некоректно акцентуватися на обличчях. Головне, що все це реальні поранені. І глядач їде разом з таким “трьохсотим” у кареті швидкої допомоги, пролітає вертольотом, їде потягом, опиняється в палаті.

– Не тільки медиків. Ми працювали з усіма, хто створив ці ланки евакуації. Думаю, широкий глядач не розуміє, що існують ротації людей на війні. І ми працювали з тим головним хірургом ООС, який на момент зйомки виконував це завдання, з вертолітниками, які працювали минулої пізньої осені. Також ми ставили перед собою завдання показати тих, хто створював цю систему. На момент 2014 року не існувало нічого, а зараз вона працює, як годинник. Хто ті люди, які започаткували евакуацію? Це Тетяна Петрівна Губа, радник губернатора Дніпропетровської області. Вже у третього губернатора вона залишається радником з цивільно-військового співробітництва і, власне, займається пораненими. І Сергій Віталійович Криворотченко, директор аеродрому “Дніпро”. Він почав приймати борти з пораненими в перші ж дні війни і до сьогоднішнього дня продовжує це робити.

– У цьому і полягає унікальність цієї системи. Цивільний аеропорт взяв на себе функції майданчика для військових вертольотів. Сергій Віталійович сам колись служив льотчиком-винищувачем і, власне, мабуть, саме тому відразу включився в ситуацію. В 2014 році, я це добре пам’ятаю, бо бачила на власні очі: виходиш на злітне поле – з одного боку люди заходять в чартерний літак на Шарм-ель-Шейх, а з другого сідає борт з пораненими. Люди летіли на відпочинок, ще літали літаки в Москву, і тут же, поряд, всі це бачили, із вертольотів перевантажували важких поранених, доставлених з лінії вогню. Тут же поставили палатку, в якій була так звана сортувальня, тому що до якогось моменту у Дніпро доставляли прямісінько з поля бою – і поранених, і загиблих. Як був там – з гранатами, зброєю, в бронежилеті, так його і доставляли в мирне місто. З часом це змінилося. Тепер завдання аеропорту – забезпечити перевантаження пораненого з борта в машину. Прийняти вертоліт і відправити швидку.

Єдина жінка на знімку – Ганна Корницька, медик, яка чергує на передовій. Крайній зліва режисер фільму “Евакуація” Євген Тітаренко, біля нього оператор Олексій Степанков-Ткаченко

Крім вже названих людей, одним з героїв стрічки став сам режисер, який все це пропускає через себе, розповідає, як було в 2014 році, як за ці часи все змінилося. Через п’ять років він опинився на тих самих місцях, де чергував на початку війни. І те, що він не випадкова людина, дозволяє набагато щиріше та відвертіше говорити з тими, хто несе службу зараз. На війні з випадковою людиною не спілкуються. Має бути довіра. І коли Євген приїхав у Піски в будинок, де чергувала Ганна Корницька, вона не тільки дозволила пожити знімальній групі разом з медиками декілька днів, а й спілкувалася настільки відверто, що її інтерв’ю вийшло дуже сильним. До речі, Ганна багато років співпрацювала з добровольчою медичною службою ASAP, а не так давно підписала контракт зі Збройними силами України.

Саме фрази Ганни, записані під час обстрілу в Пісках, коли то зникає світло, то знову з’являється, коли жінка на півслові починає уважно вслухатися в те, про що говорять про рації, коли несподівано жартує, справили на мене дуже сильне враження: “Щоб убити націю – з нею не треба воювати, потрібно театри та книги замінити цирком та телевізором. Ось нам і замінили”, – гірко посміхаючись. І майже із сльозами на очах: “Відсотків у 90 людей Україна закінчується за дверима квартири. А вона не закінчується!” Цей документальний фільм і показує саме те, що від війни, як і від країни, не можна закритися. І війна легко може увійти в будь-який дім. Так, як це сталося в Криму і на Донбасі.

– Під обстріл хлопці потрапили… Саме тому це не було зйомками для кіно, коли героїню загримували, виставили світло, підготували питання. Знімали так, як виходило в той момент. Смажила Ганна картоплю – в цей час відповідала на запитання. Так і знято. Ми всіх знімали в звичних для них умовах роботи. Вертолітники у вертольоті, медики – в приймальному відділенні.

– Вона з’явилася дуже давно. Я як волонтер з самого початку війни займалася саме медициною, починала з домопоги у Дніпровському шпиталі. Розуміючи, скільки людей стоїть за рятунком одного бійця, за рятунком ока чи ноги, мені хотілося показати їх. Бо буває, що це – сотні людей! Верхівку цього айсберга не бачать навіть люди, пов’язані з медициною, що вже говорити про пересічних громадян. Для мене показовою є концепція Ізраїлю, що життя людини стоїть на першому місці. І це не просто стаття в Конституції, таке ставлення  у них і відпрацьоване. У нас на війні цей підхід також почав працювати. Заради порятунку одного життя, якості життя задіяна величезна кількість людей. І ця система вибудовувалася у мене на очах, бо в той період я постійно спілкувалася з Тетяною Петрівною Губою, Сергієм Віталійовичем Криворотченком. Бачила, як поступово вимальовується, організовується, цементується ця система. Бачила, скільки зусиль для цього було витрачено. Ми сьомий рік воюємо, а конкретно про цих людей були лише поодинокі телевізійні сюжети, але показати їхню важливу роль у формуванні системи евакуації з передової повною мірою ніхто не брався. 

– Наш документальний фільм має тривалість 55 хвилин. А персонажі настільки глибокі, що з тим самим Сергієм Віталійовичем ми спілкувалися чотири години. Він настільки цікавий як особистість, що про нього потрібно знімати окреме кіно. Так само, як і про Тетяну Петрівну. З нею важко працювати – це знають всі журналісти. Вона постійно в русі, будь-якою зйомкою та домовленістю пожертвує заради вирішення питань пораненого.

Неймовірна удача творців фільму, що їм вдалося зняти Тетяну Губу, яка за кермом машини підспівує відомій на фронті автору і виконавиці своїх пісень Христині Панасюк “Я не втомився, сили я маю”… Як раднику обласного губернатора вдається всі роки війни не втомлюватися, а ще й підтримувати поранених та їхніх рідних – не зрозуміло. Саме вона в стрічці розповідає, як було запропоновано залізниці перевозити поранених в експресах. І коментує: “Військові, які підтримали цю мою ідею, спочатку отримали від командування по голові, а потім – подяки. Ну знаєте, як це у нас буває!”

– Режисер фільму – людина, яка пройшла війну, – продовжує продюсер Наталія Хазан. – Я вже сьомий рік займаюся волонтерством. Ми настільки в темі, що апріорі не могли зробити пластмасове, несправжнє кіно про війну. Я радію, що нам вдалося зняти всіх персонажів такими, якими вони і є. Тетяну Петрівну показуємо в спілкуванні з пораненими в шпиталі, в телефонних розмовах, в її власних переживаннях. Я сподіваюся, що хтось, а може й ми самі, на цю тему ще знімемо хороший художній фільм.

War for Peace викликав скандал у Росії. Його забороняли, а стосовно організатора документального фестивалю та Євгена Тітаренка навіть завели справу в генпрокуратурі РФ… Детальніше про це ми говорили з Євгеном Тітаренком два роки тому

-І попри це, Манський, серйозний документаліст із всесвітнім ім’ям, запропонував наш фільм розташувати на власній платформі документальних фільмів “Артдокмедіа”. Це найбільша платформа на пострадянському просторі та й у Європі. Там є платна частина і безкоштовна. Чим цікава платформа – вони ведуть власну статистику, яка дозволяє бачити, які стрічки мають попит. Після розміщення на платформі нашого фільму у березні сказали, що такого трафіка з України у них ще не було. Фільм відразу увійшов у топ і через пів року продовжує триматися, обігнавши навіть “Свідків Путіна” самого Манського.

Мені дуже прикро, що у нас досі не сформована культура демонстрації документальних фільмів у кінотеатрах. Це не підтримують самі кінотеатри, та й художні фільми українського виробництва ставлять на вкрай незручні сеанси. Це страшенно неправильно. Бо власне кіновиробництво потрібно підтримувати і заохочувати саме увагою глядачів.

Спочатку, звичайно, хотілося б, щоб наш фільм отримав фестивальну історію. Сподіваюся, нашу нову стрічку віддадуть і на телеканали, щоб її побачили якомога більше глядачів.

– У країні зараз формується дивна політика: потрібно просто перестати стріляти. Війну замовчують, про неї майже не чутно. Можливо, це розповсюдиться і на інші сфери нашого життя: потрібно перестати знімати про війну, писати про війну. Тим більше англійське слово shoot означає і знімати, і стріляти…

Після War for Peace ми сказали собі, що більше про війну нічого не робитимемо. Але нас запросили зробити панорамний фільм у форматі 360 градусів для Дніпровського музею АТО. Після цього ми були впевнені, що тепер точно все, бо психологічно було важко працювати. Потім зробили фільм про форсування Дніпра за часів Другої Світової війни та англійську версію фільму в музей АТО. Ми ж не біороботи, все проживаємо, пропускаємо через себе. І після кожного військового проєкту вважаємо, що з цією темою закінчили. Зараз я також мрію, що ми будемо знімати комедії. Але у нас лежить вже відзнятий та змонтований матеріал короткометражного фільму про війну. Його залишилося лише озвучити. Потрібно його закінчити. Та й про що б я не мріяла, все одно вважаю, що про війну має бути багато різного кіно.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться