“Ми виїжджали танком близько 40 разів. Знищували піхоту, бліндажі. Це вже було як робота: прокинувся о четвертій, випив кави – і вперед, як в офіс”, – доброволець Дмитро Коцюбайло (Да Вінчі)

Танкова битва під Авдіївкою, про яку ви не чули, перше побачення з дівчиною в бою, влучання ракети у високовольтну лінію і купання в крижаній воді, запеклі бої з російськими окупантами – про це і не тільки читайте у четвертій розповіді командира-добровольця 1-ї окремої штурмової роти ДУК "Правий сектор" – Дмитра Коцюбайла на псевдо Да Вінчі.

На початку 2017 року Дмитро був молодим, але уже досвідченим командиром, який вів за собою добровольчу роту. Три роки війни змусили хлопця, який прийшов на Майдан наповнений ідеєю, подорослішати, змужніти і навчитись ухвалювати правильні рішення.

Три роки він воював у позиційній та окопній війні. В 2017 році змінювався характер бойових дій на всьому фронті, тому Да Вінчі теж “переформатувався”. Як показав час, все пішло на користь українським воїнам і взагалі стратегії ведення боротьби з агресором. Дмитро своїм прикладом показав, що воювати треба не кількістю, а якістю.

– Після святкування Нового року я познайомився на позиціях біля Авдіївської промзони з “Орлом” (Андрій Кизило), заступником командира 1 батальйону 72 бригади ЗСУ, який згодом відіграв значну роль у наступі українських військ. Він зразу сказав мені: “Хлопці, я все розумію, але коли бачу сюжет по телебаченню, де розповідають, що військові святкують Новий рік на передовій, і з трьох хвилин сюжету – дві з половиною хвилини розповідається про добровольця Санту, а 15 секунд приділяють ЗСУ – це дуже дивно..”. Ми тоді посміялися і так розпочалася наша співпраця.

Варто зазначити, що саме початок того року ознаменувався чутками про можливий контрнаступ наших військ, які згодом стали реальністю. Я перебував на позиціях під Крутою Балкою, як мені зателефонував Тенгіз, теперішній комбат ДУК ПС, і попросив терміново прибути в Авдіїівку. “Завтра планується захоплення позицій російських військ, тобі потрібно буде прикривати однією групою наших військових, інша має бути в резерві”, – повідомив мені він.

Це уже був вечір, я зв’язався з базою, почав підтягувати звідти хлопців. З позицій теж забрав бійців і почав готуватися, тим більше, що часу майже не було. Ми зібрали ПТУРи, СПГ, з останнього мали гасити дзоти окупантів на Ясинуватській розв’язці, коли армійська піхота буде наступати. Протитанкові ракети мали використовуватися в разі появи важкої техніки московського агресора. Близько 11 ночі ми закінчили підготовку. Я пригадую, що тоді було дуже холодно – мінус 25 градусів морозу.

Зібравши все, що нам потрібно, ми почали розставляти зброю на позиціях. Частина бійців були у прикритті, щоб в разі чогось – здійснювати евакуацію. Сім чи вісім хлопців перебували зі мною. Нам так і не довелося спати в ту ніч.

Якщо не помиляюся, близько 5-ої години ранку 29 січня розпочала працювати наша артилерія по дальніх артилерійських точках окупантів. Група піхоти ЗСУ в той час висунулася в район російських позицій, де зав’язався стрілецький бій. Я ж був на своїх позиціях і чекав команди до бою.

– Скажу так, що всі вони були заряджені на бій, тим більше, що ними командував Лівша, Орел, Тайфун – це класні хлопці, воїни. Саме вони і розпочали контратаку.

Десь через годину після початку операції я почув кілька приходів з боку окупантів, запрацював наш важкий кулемет і мені сказали, щоб я почав працювати по російському дзоту, який знаходився навпроти позиції “Алмаз” з СПГ. Зробивши близько десяти пострілів, я змушений був перервати стрільбу, оскільки в гранатометі замерзли контакти. Я спустився в бліндаж, почув, що в нас є перші втрати, окупанти вже на той момент гатили артою і, знову почав стріляти.

В цей час в мене знову замерзає контакт і руки, адже мені доводилося ремонтувати СПГ прямо на мосту, звідки працював по ворогах. На вулиці падав сніг, він потрапляв на гарячу трубу і під дією морозу все замерзало. Я забіг в середину бліндажа, щоб на кілька секунд зігрітися і в моє СПГ прямою наводкою попадають московські терористи. Вибігаю наверх, бачу, що труба лежить перевернута, снаряди поруч з нею валяються. Зразу передав по рації, що уже не маю чим працювати.

На вулиці світало, нам по рації передали, що є багато поранених і їх треба евакуйовувати. Ми тільки зібралися з хлопцями бігти туди, як в цьому напрямку запрацювала ворожа арта. Добре, що нашій БМП вдалося пробитись в епіцентр бою, хоча просуваючись до поранених – в неї злетіла гусениця, але в кінцевім результаті, забрали постраждалих бійців. До самого вечора, ми знаходилися на дальніх позиціях і прикривали наших військових з кулеметів.

В той день була настільки велика інтенсивність обстрілів, що район бою в районі квадратного кілометра, в прямому сенсі цього слова був переораний мінами, снарядами. На жаль, наш підрозділ тоді теж зазнав втрат. Під час відходу тоді зазнав поранення мій побратим Федя, його вдалося евакуювати, проте ситуація з неприємних. Серед всього цього місива, відбувалися ротації солдатів, вивозилися поранені, всі кудись бігали, щось вирішували. Забігаючи наперед, скажу, що за час бойової операції під “Алмазами” в лавах ЗСУ було понад сто поранених, семеро вбитих, і це тільки початкова фаза боїв.

Пізнього вечора ми відбули на базу, щоб відпочити. В ту ніч навіть вдалося трохи поспати, хоча Тенгіз попереджав про повну бойову готовність. А зранку нам поступила команда від того ж Тенгіза – відволікти окупантів на лівому фланзі, створити видимість атаки, адже вони хотіли відбивати втрачені позиції. Ми набрали багато гранатометів, вогнеметів, підключили міномет та почали імітувати прорив. Нас було близько 12 людей, які створили цю шумову завісу і окупанти купилися на це.

Вони витримали паузу, як тільки я почав парами відправляти бійців на бліндаж, російські найманці відкрили артилерійський вогонь. САУшки, міномети так інтенсивно працювали, що в мене виникли побоювання з приводу того, чи вдасться мені врятувати своїх хлопців, адже вся дорога безперервно прострілювалася. Як наслідок, ми повернулися з бойової операції всі цілі, постраждала тільки моя машина. Варто зазначити, що перед самим штурмом мені зателефонував комбат 39 батальйону ЗСУ і попередив, що їдуть наші танки, потрібно їх зустріти. В цій “м’ясорубці” вони відіграли важливу роль і допомогли тримати ситуацію під контролем.

– Окупанти відкрито почали гатити танками, десь після двох тижнів з початку нашого контрнаступу. До того – це були поодинокі акції. Коли наші військові активно закріпилися на “Алмазах”, росіяни зрозуміли, що ця ділянка фронту для них втрачена. Після цього щодня виїжджало по чотири їхні  машини, які “кошмарили” наші позиції.

Добровольці, які прикривали українских військових під час штурму “Алмазів”

Я почав активне полювання на них, відслідковував час обстрілів, періодичність зміни позицій. Вони діяли дуже грамотно, кожен танк мав свій сектор обстрілу. Наприклад, той що на нижній розв’язці, суто бомбив позицію “Орел”. Танк, який виїжджав в районі колишнього поста ДАІ, той суто “херачив промзону”. Лівіше поста ДАІ танк працював по Авдіївській дев’ятиповерхівці. Ще один танк бив по позиціях “Цитадель” і в район Крутої балки.

Той танк, який бомбив “промзону”, був в найближчій зоні попадання для мене. Тому саме по ньому я гатив, коли він починав стріляти. Близько десяти разів влучав, одного разу навіть вдалося збити гусеницю. Але повторюю, вони діяли дуже технічно. Вистріл – зміщення на метрів сто в бік..  Найцікавіше, що в перші тижні ми не могли нічого зробити з ними. Танк – це страшна сила, яка розносила наші позиції вщент.

– Ні! Це були професіонали, які володіють хорошою технікою. Цей танк, по якому я працював, був дуже красивий, з цільною активною бронею, тоді як наша активна броня була у вигляді невеликих квадратиків. Він був подібний до російського Т -90. Як тільки в мене закінчувалися снаряди до СПГ, я вибігав на дорогу і гатив з РПГ, хотілося влучити по ньому. Через деякий час – цей танк змінив позицію і почав виїжджати в район “Алмазів”.

Ми з Василем Тарасюком на псевдо Тайфун, лейтенантом 72 бригади ЗСУ, знайшли нову позицію, звідки Василь сам почав гатити по цьому танку. Після того, як Тайфун кілька разів влучив по ньому, танкісти розвернули башту і вистрілили в бік Василя. Тайфун дістав дуже важку контузію, мікротріщини в черепі, після чого уже не зміг продовжувати бій, як і саму службу в армії.

На своїй позиції я мав перевагу, стріляючи по російському танку, мені вдавалося залишатися більш-менш захищеним. Аби танкісти змогли влучити в СПГ, їм би треба було виїжджати повністю на дорогу, що самим собою створювало критичну ситуацію, адже тоді ворожа машина була б відкрита для нас повністю. І кілька прямих влучань не в башту могли похоронити російський танк, тому окупанти діяли обережно.

На Крутій Балці танк виїжджав суто вночі, там теж я влаштовував засідки. Оскільки в мене не було на той час тепловізора, я з Тенгізом придумав таку схему: ловити машину окупанта під світлові міни. З промзони покійний Шаман закидав “світілки” і я стріляв по ньому уже з ПТУРа. В одну з ночей, коли танув сніг повсюди, я побачив, як виїхав танк і почав трощити все перед собою. Чітко бачив його силует, постріли, він же впевнено гатив, не боячись, що по ньому вночі попадуть. В один з моментів летить наша міна, я наводжуся на танк, перша ракета вилітає і падає за метрів сто перед ним. Світлова міна погасла і я не побачив, куди вести ракету. Роблю другий пуск, веду ракету просто в танк, мені лишається опустити її на метр в низ. В цей час він робить постріл, вибух.. і мене з ПУТром відкидає вбік.

Я спочатку подумав, що це влучання від танка, але потім виявилося, що ракета зачепилася за високовольтну лінію і мене “шарахнуло” током. У всій Авдіївці на кілька секунд пропало світло. Я лежу і відчуваю, що мені відняло весь правий бік, хоча в голові мелькають думки, що в мене права нога та рука відірвані. Я на адреналіні починаю бігти, не розумію, що відбувається навколо і влітаю у крижану яму з водою, яка знаходилася там неподалік.

З неї мене витягнув побратим Безсмертний, я ще кажу йому: “Скачи сюди?” “Ні” – кричить він, махає головою і руками намагається визволити мене з цієї пастки. Після вдалої спроби, ми мокрі, але цілі заскочили в підвал. Кінчики пальців в мене були всі чорні – це наслідок ураження током. Щоб ти розумів, ракета летіла на відстань 3600 метрів, по всій довжині проводу пройшов струм і “шарахнув” мене. Після цього випадку, танк перестав туди приїжджати..

– Так, ми працювали повністю разом, навіть більше.. Одного разу до мене підійшов Петрович, заступник командира 39 батальйону і сказав, що на позиції приїде заступник командира бригади, який не любить “правосєків”, щоб я був обережний. Але при тому, потрібно показати йому позиції, адже крім мене і моїх хлопців їх ніхто не знає.

Приїжджає замкомбрига, я приклав руку до голови, як справжній військовослужбовець, відрекомендувався і повів показувати свою територію. Мене здивувало, що Гудзь Валерій Федорович, а це він був заступником командира бригади, уважно слухав мене, повзав поряд у болоті, коли я показував, куди потрібно прокопатися.

Після цього його почала насторожувати моя мова, коли я сказав, що вже здійснив близько тисячі пострілів з ПТУРа. Він подивився на мене і каже: “Щось ти не похожий на бійця Збройних сил України”? Я йому почав перечити, але він каже: “Чого ти мені брешеш, хто ти насправді”? “”Правий сектор”, псевдо Да Вінчі”, – відповідаю йому. Він такий шокований був почутим і побаченим, що мовчки поїхав від нас.

Не пригадую, коли це було, але він викликав Тенгіза на штаб, Петрович підійшов і сказав, що Гудзь хоче вигнати всіх добровольців з позицій, щоб не було лишніх проблем.. Приїжджає Тенгіз з наради і розказує, що там відбувалося. Гудзь подивився на нього і каже: “Так, бля.. Щоб вас завтра не було на позиціях”. “Добре”, – говорить Тенгіз – не буде нікого”. “В сенсі, добре, що ви так просто покинете все? Щось тут не так? – запитує Федорович. “Так, ви ж просите”, – каже Тенгіз. “Дивно, а скільки вас усіх”? – запитує Гудзь. “Десь чоловік під 90. Плюс хлопці Санти” – каже Тенгіз. “Я сиджу і думаю собі, чого мій перший батальйон, так оху..но воює? Тепер розумію в чому причина”, – каже Федорович. З того моменту, ми завжди були нерозлийвода і завжди працювали разом. Три роки на будь яких-позиціях гатили московських окупантів.

– Так, і не раз. Саме його батальйон виконав свою бойову задачу. Вони окопувалися після того, як просунулися вперед на два кілометри, мене ще тоді здивувало, що піхота ЗСУ робить такі відчайдушні кроки, аби закріпитися.

Познайомившись поближче, ми розпочали активну співпрацю на авдіївському напрямку, жодна нарада не відбувалася без нас. Коли тривало захоплення “Алмазів”, Федорович був у відпустці, він повернувся, коли вже тривала активна фаза російських танкових обстрілів. Одного разу 79, таке у нього псевдо, викликав мене і каже: “Да Вінчі, треба щось робити з цими танками”. Вони насправді дуже нам докучали, піхота була геть деморалізована.

В мене на той момент була карта, куди я наніс всі точки, звідки стріляли російські машини. Я запропонував Федоровичу, як тільки танки виїжджають, я йому називаю координати і він дає наказ артилерії працювати. Так вдалося знищити один танк, арта 152 калібру просто перетерла його. Крім того Санта відкрив на них охоту з мінометів, після таких наших дій російські танки почали появлятися набагато менше.

Мене знову викликав до себе Гудзь і каже: “Треба робити хід конем, заводимо наші танки”. Перед тим, ми вже пробували використовувати танки, але невдало. Над ранок наша машина виїхала в поле і відкрила вогонь в напрямку ворогів. Не знаю, куди полетіли снаряди, але в цей момент, коли танк розвертався, в нього злетіла гусениця. Танкісти вискочили і втекли на позиції, мої хлопці прибігли до машини і почали маскувати його під кущ. Цей танк кілька днів стояв у полі, сам командир батальйону приїхав, щоб почепити гусеницю. Зараз він заступник командира 72 бригади ЗСУ і в мене до нього величезна повага за такий вчинок.

– Це з Гудзем у мене була співпраця, він цінував нашу роботу. Інші командири не дуже хотіли бачити нас. В районі Крутої балки стояв 13 батальйон, його згодом замінив 12 окремий батальйон, який зайшов на підсилення 58 бригаді, і ним командував колишній міліціонер, йому не подобалося, що добровольці знаходяться на позиціях. Через деякий час на початку березня 2017 року гине наш боєць на псевдо Старий, і це стає нібито приводом для того, аби нас вивести з Крутої Балки.

Перед тим по лісі інтенсивно працювали російські міномети, важке поранення в руку двстав наш боєць “Тьома”. Безсмертний вивіз його і завіз нову зміну на позиції, серед тих бійців був Старий. Кілька днів тому, Старий і ще один боєць ЗСУ, отримали контузію від розриву ВОГа. Друг Олексій не захотів довго відлежуватися, тому попросився знову на позиції. Зранку він пішов виносити сміття, як в нього поцілив снайпер московських терористів.

Після цього випадку ми все-таки покинули облаштовані нами позиції і переїхали в Авдіївку. З нашим виходом бійці ЗСУ змушені були перекривати цю ділянку, але в них не було потрібних сил. Тому вони забрали спостережний пост з однієї посадки і закинули його на наші позиції, що згодом зіграло з ними злий жарт.

– Ой, щоб ти розумів, в ці дні відбувався справжній блокбастер. Там стоїть танк, який намагаються витягнути з допомогою іншого танка. По них стріляють, Слава Богу, що не з важкої зброї. В цей час мої бійці влаштовують засідку на піхоту окупантів, яка іде міняти зміну. Найманців прикриває їхній снайпер, як тільки мій кулеметник на псевдо Муха, починає “херачити” по ворогах, стріляє російський снайпер. Куля пробиває мішок з піском і залітає йому в живіт.

Муха падає з цих мішків, на нього падає кулемет і розбиває йому голову. Хлопці побачили, що з голови кров іде, бинтують верхні рани. Підняли Муху і побачили, що з живота вилазять кишки. Наклали пов’язку на живіт і викликали машину для евакуації. Паралельно неподалік наші танкісти тягнуть той самий злощасний танк, який застряг у полі. Окупанти почали гатити по танках, мої хлопці вантажать пораненого на носилки і несуть до машини. В той час один із російських снарядів з РПГ, який був випущений по танку, розривається над моїми бійцями і ранить сімох бійців. Комусь голову пробило, іншому руки, ноги. Добре, що це був кумулятивний снаряд, там є осколки, але не такі противні.


Хлопці піднялися і знову почали бігти до машини, але вже всі “300”. Зараз це наче смішно, але в той момент і той день – це був який жорстокий “пі..дєц”.

– Так, перед тим, як поранили кулеметника, вони добрячи посікли московських найманців. Одного з них “зажмурили”, але я втратив за один день своїх сімох бійців. Вони всі живі, проте спогади неприємні.

Я вже казав, що Федорович постійно кликав нас на наради бригади. Одного разу він запропонував підняти бойовий дух всього з’єднання і одночасно показати окупантам нашу силу, тому сказав, що будемо виводити танки. “Хто готовий на своїх позиціях застосувати танки?” – сказав він. Я підняв руку. “Я ще раз запитую, хто з бригади готовий, що від нього працюватимуть наші танки” – повторив Федорович. Я знов підняв руку. В той момент я кажу до Петровича: “Підійміть руку, я ж правосєк”. В той час Федорович знову каже: “Що, тільки Петровичу і Да Вінчі треба танки”? Врешті-решт, Гудзь виділяє нам з Петровичем танк.

На цьому напрямку, звідки ми мали стріляти, командиром роти був Береза. Ми разом знайшли позицію, зробили дорогу через ліс, щоб можна було відступати і так далі. Перший виїзд був у напрямку “трьохповерхівки”, де зосереджені чималі сили окупантів. Тільки -но почали стріляти, як звідти вибігає якийсь ідіот і стріляє по нас з гранатомета. Граната розривається метрів за двадцять від нас, хлопці побачили, що по ним ведуть вогонь, і почали закривати люки, аби покинути позицію. Я сидів зверху на танку і почав кричати, щоб танкісти продовжували стріляти, інакше кину гранату всередину.

Це був блеф, звичайно, але він подіяв. Тим більше, що в нас була дуже грамотна позиція, ми прорахували всі шляхи відступу, аби не було мінного поля, праворуч і ліворуч від нас гатили міномети, які прикривали фланги. Наша піхота гатила по ближніх траншеях окупантів, звідки могли стріляти з гранатометів. Тобто, як тільки танк під’їжджав до того місця, звідки мав працювати, я кричав: “Вогонь” і всі дружно стріляли в напрямку агресора.

Такі смс приходили тоді від окупантів нашим воїнам

– Кожен танковий виїзд був детально спланований разом з бійцями Збройних сил України. Ми разом планували кожен рух, кожен напрямок стрільби, і це приносило результати. Під мостом танк знищив шістьох беркутівців, які перейшли на бік російських окупантів, на інших позиціях теж кришили ворогів, які моментами не розуміли, що відбувається у них.

Після того, як танк відстрілявся, я вискакував з броні і закидав димові шашки, щоб забезпечити виїзд з позицій. Те саме робили і всі позиції – викидали дими, щоб окупанти не могли орієнтуватися, куди зникла машина..

– Ми кришили московських найманців, трощили їхні позиції, і танк завжди повертався цілим. Тим більше, що Гудзь завжди давав мені добро на виїзд після того, як я все детально обґрунтовував: місце звідки машина стрілятиме, шлях відступу, раціональність використання танка саме в цьому місці.

Ми вибирали різні точки, стріляли з відстані 3500 метрів – це найдальше. Найкоротша відстань, з якої ми гатили, – 200 метрів.

– Так!!! В мене навіть відео є з цього виїзду. Ми намагалися максимально використовувати танки і під них працювала піхота. Вдало сплановані бойові операції – це мистецтво війни. Якщо врахувати, яку силу мають танки – це ціна успіху в боях. Якщо екіпаж працює злагоджено і ними все сплановано, операція вдасться. Надзвичайну роль в машині під час бою відіграє водій механік, його відчуття їзди, розуміння, куди рухатися, щоб не було паніки.

Були моменти, коли нам доводилося їхати по лісі на швидкості 60 кілометрів на годину. Це просто нереально передати словами. Танк заносить, він в’їжджає у дерево, воно падає. Мене одного разу так гілляка приклала по голові, думав, що вже не виживу. Бували випадки, коли на ходу доводилося стрибати з машини, щоб не потрапити під удар якогось дерева.

– Я не вчився цього, воно все якось само виходило, інтуїтивно і жодного разу в мене не було промаху. Тільки раз мені заборонили виїжджати стріляти, коли я хотів вискочити на саму розв’язку і впритул знищити з танка позиції москалів. У всіх інших виїздах я сидів на башті танка, керував діями хлопців. Такі дії мотивували екіпаж танка, вони бачили, що в будь-який час я можу загинути, але все рівно їду з ними.

На позиціях навіть почали ходити чутки, що я п’яним виїжджаю стріляти, або під дією наркотиків, інакше ніхто не міг пояснити мою мотивацію.

Коли ми знайшли класну позицію для стрільби, відстань з якої до російських найманців сягала 200 метрів, я зразу поїхав до Гудзя. Федорович, як не дивно згодився. Ця позиція знаходилася на промзоні і туди потрібно було виїжджати під круту гору.

Ми неслися на величезній швидкості, я пам’ятаю очі журналістки Жені Цвітанської з каналу 1+1, яка знаходилася неподалік. Вона не могла зрозуміти, що тут відбувається.

З першого разу, ми не змогли виїхати, з другого теж не вийшло, я думав, що будемо повертатися на базу. Все відбувалося за кілька сотень метрів від окупантів. Танк гуде, за нами всі спостерігають, міномети з усіх боків нас прикривають – це було феєрично. На щастя, в танку був дуже класний механік, він проложив маршрут на гору, заїжджаючи туди під схилом. Я думав, що ми перекинемося.

Як тільки вибралися на гору, пушка розвернулася і ми почали “херачити”. Уяви, що таке двісті метрів для танка? Позиції цих покидьків просто розліталися на дрібні щепки. На місці командира танку завжди сидів ротний, на місці навідника – командир екіпажу. Останній, щоб просто не сидіти в машині, гатив з кулемета “Утес”. Моїм завданням було корегувати пушку танка, за кулеметом я майже не дивився. Згодом, коли переглядали відео з моєї камери, побачили, що кулемет стріляв по горобцях. Довелося сказати, що він збивав ворожі безпілотники, зате ротний потім йому по-своєму пояснив (сміється)..

Зараз це смішно згадувати, а тоді… Ми тільки відстрілялися, розвернулися, щоб їхати, як на місце, звідки працював танк, щось прилетіло.

– Так. Ми ж майже двадцять хвилин перебували в зоні видимості, замість стандартних 5-7 хвилин, але все закінчилося благополучно. Щоб ти розумів, поки на “промці” стояла 72 бригада ЗСУ, ми виїжджали танком близько сорока разів. Гатили по всіх позиціях, знищували піхоту, бліндажі, так звану “трьохповерхівку”, ми просто зложили, і її можна було захоплювати. Я вже їздив стріляти з танка, як на роботу. Прокидався в четвертій годині ранку, пив каву і вперед, як в офіс. А потім зі мною трапилася подія, яка змінила моя життя. Я – закохався!

– Та не кажи. Пізнього вечора я приїхав до Петровича, щоб планувати черговий виїзд, коли мені зателефонував якийсь волонтер і повідомив, щоб приїхати в Авдіївську лікарню, забрати молоко. Не хотів хлопців витягувати на ніч з лісу, тому поїхав сам. Першою мені назустріч вийшла дівчина Аліна, і я зразу в неї закохався. Так буває – це життя, навіть на війні. Щоб якось її здивувати, запропонував поїхати зі мною і постріляти з танка. Типу, давай зранку глянемо на схід сонця.

– Так. Вона згодилася. Ми виїхали стріляти, я коректую, снаряди вибухають, вона задоволена кричить, пищить. Закінчивши стрільбу, ми покидаємо позиції, як по нас почали гатити міномети. Я вже трохи злякався, картаю себе: “Ідіот, навіщо ти брав дівчинку на танк”? Але і тут все закінчилося благополучно, після цього виїзду в нас розпочалися стосунки. Аліна тоді перебувала в медичному підрозділі “Госпітальєри”, разом із своєю подругою Кубою. Але згодом вони створили медичну службу при нашій штурмовій роті.

– Я сам собою був шокований, не кажучи уже про танкістів. Вони дивилися на мене великими очами і не розуміли, що в моїй голові.

– Розуміли, моментами така робота могла закінчитися для нас дуже погано. Вони піднімали безпілотники і обстрілювали нас з артилерії, як на диво, снаряди були на фугасі і майже ніякої шкоди нам не заподіяли. Під час одного з виїздів під Верхньоторецьке нас засікли і почали гатити з гармати “Рапіра”. Екіпаж тоді був не готовий працювати з певних причин. Хоча вирішальну роль в тому, що ми залишилися живі, відіграли московити. Якби вони не побоялися підпустити нас на позиції, то могли знищити танк прямими пострілами.

– Ми наробили дуже багато шуму насправді, і це не могло закінчитися просто так. Гудзя відправляють у чергову відпустку і беруться за мене. Тодішній командир бригади кричав: “Нах..й вам той Да Вінчі? Він командує бригадою і танковим батальйоном?”

В той час підрозділ УДА попросився на позицію “Джек”, щоб повоювати під Крутою Балкою. Вони окопалися грамотно і десь на четвертий день туди виїжджає російський танк та починає гатити по них, розносячи все в друзки. Я знаходився в той момент у Тенгіза, коли нам передали, що біда з хлопцями. Беру свою медичну службу, побратимів, приїжджаємо туди і бачимо, що четверо хлопців – поранені, ще двоє вбиті. Десь до години 12 ночі ми відкопували одного з них, адже позиція була вщент переорана снарядами.

Наступного ранку ми знову копаємо, десь години через три знаходимо тіло іншого бійця. В той час туди приходить комісія з військових і командир роти на псевдо Іхтіандр показує їм, звідки стріляв танк. Російський снайпер спостерігає за нами і в той час, коли ротний говорить про обстріл, він йому прострілює руку. Іхтіандр кричить, я намагаюся йому руку перев’язати, а той репетує, щоб я не різав бронежилета і не загубив шолома..

Коли хлопців відкопали і почалися розбірки, саме мене почали обвинувачувати у їхній загибелі..

Погані події на тому не закінчилися. Пригадуєш, я розказував, що комбат 12-го батальйону вивів мене з позицій, які знаходилися в посадці. В нього людей не вистачало, тому по центру посадки він знімає пост і там просто встановлюються сигнальні ракети. Через деякий час піхота доповіла, що туди хтось ходить, навіть БМП їздить. Тобто ніхто не міг повірити, що на наші старі позиції зайшли окупанти. Командування відправляє туди саперів на перевірку, але вони підриваються на мінах, які встановили російські найманці. Гудзя немає, його відправили ж у відпустку, комбриг приймає рішення, що треба терористів звідти вибити.

Паралельно мені телефонує Кулібін, командир ще одного підрозділу ДУК. Мовляв, допоможи знайти позиції, щоб ми могли трохи повбивати ворогів. З Тенгізом ми домовляємося на Верхньоторецькому за цих хлопців, проте, як тільки вони виходять на позиції, Кулібіна ранить російський снайпер. Знову мені телефонують із штабу, криють матами, що це я привів їх на позицію. Поранений Кулібін в Торецьку, в його команді на руках купа стволів. Довкола хлопців крутяться поліцаї, ВСПшники. Я їду туди через всі блокпости, перевожу їх на базу. А хмари кругом мене згущаються.

Ми з Тенгізом знову їдемо під Верхньоторецьке, де беремо участь в операції по вибиттю московських покидьків з наших старих позицій. Зразу нам нічого не вдається робити, хоча використовували танки, вогнемети. Позиції, з яких стріляли були непридатні до якісного використання. Все летіло поверх дерев, а москалики сиділи собі в норах і не зважали на ніщо.

– На мене на той момент не хотіли зважати уже. Потім мені сказали, що планується штурм посадки, і я поїхав на штаб того самого 12 батальйону. Тільки прибув туди, як побачив заступника комбата, який вийшов на вулицю з чорним обличчям. Запитую його, що сталося? Той відповідає: “Да Вінчі, пі..дець. Нас відправляють на штурм посадки через поле”. Кажу йому, що там всюди міни. Він говорить: “Я знаю, але є наказ”.

Щоб “розрулити” цю ситуацію, я кажу йому: “Друже, береш одного танка і стоїш в засідці, я беру іншого танка і з екіпажом виїжджаю на місце, котре знайшов для стрільби. Там ідельно видно посадку, ми викуримо окупантів звідти”. Так і сталося, вистріляли весь боєкомплект, взяли ще один – вистріляли і його. Окупанти втекли з посадки, забравши своїх вбитих. Коли ми покидали позицію, нас засікли і почали гатити артилерію 152 калібру. Це було знову феєрично, добре, що вкотре щасливо вдалося втекти.

Московити почали сипати по дорозі, я кричу танкістам: “В поле давай, в поле втікай”. Ми мчимо, пшениця на полі росте висока, позаду снаряди розриваються, неймовірні спогади. Після того, як ми зуміли вибити окупантів із позицій, поступила команда бійцям 3 полку спецназу, щоб зайти на колишні наші позиції. Вони сідають на БМП і їдуть туди. На жаль, попадають на мінне поле, механік- водій “бехи” гине, спецназівці поранені, але все- таки їм вдається виконати завдання.

Моя ініціатива з танками не минає безслідно. Комбриг забороняє спілкуватися зі мною особовому складу і співпрацювати. Тим більше, що по бригаді пішли чутки, що Да Вінчі з танкістами знищив окупантів в посадці. Мене пресують всюди, навіть на позиціях, які в той час утримувала моя рота. Комбат “Слов’ян”, на чиїх позиціях ми перебували, пробував захищати мене, але безуспішно. Мені дали два дні, щоб покинути зроблені нами позиції. Для заміни добровольцям було визвано дві роти з 54 бригади ЗСУ. Ось так закінчилася окопно–танкова війна на “промці” для мене і моєї штурмової роти, яка тривала з початку зими 2017 року до липня того ж року.

– Так – це були хороші дні. Після подій на “промзоні” я довго не міг знайти позиції для своїх хлопців. Хоча зв’язок з Валерієм Гудзем, дав мені можливість не киснути, а працювати. Саме Федорович подав мене на Народного героя. Вже через нього я познайомився з Віолеттою Кіртокою, журналісткою, котра познайомила мене з колишнім комбатом 34 батальйону Опером. Чесно кажучи, Тенгіз не хотів, щоб я заходив в Піски, проте хлопці хотіли воювати, і ми не могли відмовитися від такого шансу.

ТЕНГІЗ ТРИМАВ У РУКАХ ПІСТОЛЕТ, ВІН БУВ ГОТОВИЙ СЕБЕ ВБИТИ, АБИ НЕ БУТИ ІНВАЛІДОМ

– Так, довго я не був у Пісках. Правда, цього розу ми зайняли позиції по центру селища, які вели в напрямку Вольвоцентру і окопів російських терористів. Крок за кроком ми копали донецьку землю, прорили десь близько 500 метрів, якщо не більше. На початку осені, мої бійці зайняли один будинок і зробили там спостережний пункт. Єгер, наш побратим, зайшов всередину і підняв стіл, з-під нього викотилася граната і розірвалася. Гранати спеціально залишали з “нульовою” чекою і прикривали чимось. Як тільки гранату хтось ворухнув, запобіжник вистрибував і лунав вибух, Єгер натрапив саме на такий “сюрприз” від російських покидьків.

Наступного дня нас попросили вийти. Неприємна ситуація, якщо чесно, воюєш, копаєш – потрібен. Тільки щось стається – викидають, як непотріб. Проте – це був наш не останній захід в Піски. Через місяця два, ми знову заходимо туди уже разом з 74 ОРБ і командиром роти на псевдо Старий. Знову важкі бої, постійні постріли, під час яких гине наш доброволець з Казахстану Віктор Матюхін на псевдо Казах.

Я цей кількамісячний період розказав у двох абзацах, хоча за ним ховається важка праця моїх бійців, побратимів з 34 батальйону, волонтерів, розвідників. Ми шукали вигідні позиції, намагалися просуватися вперед, але війна не буває без жертв..

– Ще на деяких позиціях в мене були бійці, але в основному ми працювали по конкретних точках, не затримуючись довго на місцях. В одній бригаді просили знищити російські бліндажі з ПТУРів, в іншому підрозділі просили попрацювати мінометами.

В середині грудня, в нас була запланована “робота” у 25 бригаді ЗСУ, з якою ми справилися на відміно. Були розтрощені російські дзоти, вбита їхня піхота, поранені. Після операції, я ще мав одну ракету, аби поразити конкретну у ціль. Навкруги була тиша і в той момент лунає постріл з боку московського агресора, міна приземлилася неподалік мене. Навкруги метушня, хтось виставляє зенітну гармату, інші СПГ. В той момент лунає ще один постріл, я намагаюся заштовхнути побратима Вовка під накриття, він застрягає. Міна вибухає неподалік і нам кажуть, що хтось поранений. Біжимо окопами з Вовком і виявляється, що поранило нашого теперішнього комбата Тенгіза.

Він сидів в окопі, голова вся посічена, в крові, проте був при пам’яті. Я ж навпаки, не міг повірити, що це трапилося з Тенгізом, людиною, яка нас стільки виручала, а тут лежить поранений. Він запитав мене, чи великі діри в голові, я відповів йому, що все гаразд. Тенгіз тримав в руках пістолет, він був готовий себе вбити, аби не бути інвалідом, живим овочем, чиїмось страшним тягарем. Після того, як я запевнив, що голова серйозно не пошкоджена, Тенгіз віддав мені пістолет..

В той момент, обслідуючи Тенгіза, опустився до спини і побачив, що там величезна діра. Мені в голові промайнула думка, що Тенгіз загине.. Я закрив пневмотораксною плівкою цю діру, обмотав бандажем. Ми намагаємося винести Тенгіза, в окопі це не зручно зробити. Тут знову починають розриватися російські снаряди, під обстрілами, ми вантажимо Тенгіза в один автомобіль, потім в інший. Всі ці маневри тільки шкодять йому, я бачу, що людині потроху приходить пі..да. Інакшими словами його стан важко назвати.

Медик з 25 бригади, який їхав з нами в автомобілі, виявився толковим хлопцем. Він почав діставати медикаменти, голкою пробивав груди, щоб полегшити дихання (пневмоторакс). Я не втримався в автомобілі і впав на ту голку, яка залізла Тенгізу ще глибше в тіло. По дорозі нам назустріч виїхала Весна, медик-доброволець, яка чергувала в цьому районі, вона вже стабілізувала нашого комбата.

Після того, коли Весна прийняла Тенгіза, я відчув, що мене сили покидають. Поки надавав сам допомогу, робив все на адреналіні, згодом, організм мій спустошився. Як тільки, ми приїхали в Авдіївку, Тенгіз відключився, я почав плакати, не міг повірити, що можу втратити Тенгіза.

Тут уже приїхали поліцаї, СБУшники, ВСП, вони мені кажуть, що подають Тенгіза, як цивільного пораненого. Я кричу: ” Мені по..уй, він не цивільний, його подаємо, як командира ДУК “Правий сектор”! Мені починають погрожувати, що завтра приїде Національна гвардія України і буде мене роззброювати.. Одним словом – божевілля, якщо висказувати свої емоції цензурно. Добре, що поряд була Оксана Корчинська, тодішній народний депутат, вона підтримала мене, допомогла. Приїхала також Віолетта Кіртока, яка десь перебувала в цьому районі.

Наступного дня мені телефонує Аліна, я боюся піднімати трубку, щоб вона не сказала, що Тенгіз помер, проте чую по той бік телефону: “Там тебе Тенгіз чекає, просить, щоб ти йому речі привіз”. Все, рік закінчувався добре.

– Я змужнів, набрався досвіду, почав ухвалювати зважені рішення. Зустрів дівчину, котру покохав, яка стала опорою у всьому. Це був переломний вік у всьому: житті на той момент, війні.. Далі був 2018 рік, проте – це вже нова історія.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться