Микола Карпюк про ув’язнення в Росії: “Металева клітка метр на метр, в якій не дають спати. Тортури проводилися професійно, так, щоб не залишалося слідів”

Спеціально для Цензор. НЕТ колишній кремлівський в’язень Микола Карпюк розповів про перебування в російському полоні і своє бачення майбутнього України.

Він народжений, щоб бути бунтарем: спочатку Придністровський конфлікт, в якому Микола брав участь, потім були акції непокори – Україна без Кучми. Революція гідності і 5 з половиною років ув’язнення, які він провів у російських тюрмах, після того, як Микола був схоплений агентурою ФСБ. Згодом колишній представник “Правого сектору” був засуджений до двадцяти з половиною років ув’язнення. Проте зміг повернутися додому внаслідок обміну полоненими, який відбувся у вересні 2019 року. 

Останні роки сильно змінили його. Пережити російське пекло вдається не всім. Що відчуває людина, яка роками не має зв’язку з рідними? Як вижити, коли тебе морально намагаються зламати і паралельно катують фізично? Про все це і не тільки читайте в цьому інтерв’ю.

– Скажу тобі так, що перші п’ять місяців я адаптувався до нового життя, приводив своє здоров’я в нормальний стан. Проте на даний момент в мене все гаразд і я приступив до певної діяльності. Мною був проведений аналіз того, що відбувалося з тих пір, як я потрапив у полон. Адже, що б не говорили, ви всі жили тут, мені ж присудили роль – стороннього спостерігача. Тому мої висновки ґрунтуються суто на цих спостереженнях.

У нашій країні відбулося те, про що я колись писав Ірині Геращенко, у владі пройшла зміна поколінь. Моє покоління політиків, яке було при владі з самої Незалежності, потроху починає змінюватися тими, хто народився у вісімдесятих- дев’яностих роках. Останні – це люди вільної країни, хоча волю для них здобули ми. Ці люди доволі освічені, вони бачили більше, ніж ми, особливо життя на Заході Європи. Їхня проблема полягає в тому, що вони не мають абсолютно ніякого політичного досвіду. Вони не розуміють, як побудовані механізми політичної діяльності, тому що цього їх ніхто не навчив.

В нас є глобальна проблема, ми віками не мали своєї Незалежності, власної держави, відповідно на серпень 1991 року в нас не було політичної культури, традицій і української політичної еліти. На сьогоднішній момент перед Україною стоїть завдання створення інституцій виховання політичної еліти.

– Знаєш, я тобі скажу відверто, на сьогоднішній день мене дивують певні моменти. Україна в стані війни з Росією, остання напала на нас, щоб повністю управляти українською державою. Для Росії питання суверенітету України є нонсенсом, плюс не потрібно забувати, що Москва постійно хоче контролювати Балкани, Європу.

Мене дуже дивує ставлення деяких українців до цієї ситуації. Адже багато з них прагне дружити з нашим ворогом, вони ходять у так звану їхню московську церкву, що взагалі неприпустимо. Не можна стелитися під російського агресора і при тому називати себе українцем.

– Хочу почати з того, що проти “Правого сектору” працювали різні структури, вони намагалися розвалити його, адже ця організація несла загрозу для багатьох. У структурі ПС було дуже багато молоді, яскравих особистостей, які могли протистояти зовнішнім ворогам і розбудовувати стратегію розвитку нашої країни.

У нас була величезна фінансова підтримка по всій Україні, ми намагалися впорядкувати всю цю діяльність. Адже загалом “Правий сектор” створився” як стихійне явище, тому в ньому паралельно від хороших особистостей, перебували і різні незрозумілі елементи.

З огляду на всі вищевказані елементи, а також шалену підтримку від суспільства, ми готувалися до будівництва нової політичної української сили. Це не подобалося москалям і деяким членам нової влади, яка переформовувалася після Майдану, як кажуть у народі – “базар на крові”. Зовнішня служба розвідки Росії розробила план, який полягав у тому, щоб мене викликати на їхню територію арештувати. Він досяг мети за сприяння деяких чиновників України. Десь через тиждень був убитий Сашко Білий (Олександр Музичко). Тоді їхня пропаганда запустила дезінформацію, що Ярош та колишній керманич СБУ розробили операцію, яка полягала в тому, щоб мене ліквідувати. Черв’ячок розбрату в нашу організацію справді запустили, звідти і випливали такі чутки.

Ярош, як і я на той момент, були зайняті іншими процесами, тому відповідно не могли відслідковувати багатьох речей. Тим більше, що “Правий сектор” викликав інтерес у багатьох європейських країнах. На фоні цього відбувалися постійні зустрічі з послами цих країн, в тому числі США, Азії. Саме тоді була створена “замануха”, що Путін має інтерес поспілкуватися з керівництвом “Правого сектору”. Напередодні мого від’їзду в Росію відбулася нарада ПС, де обговорили чимало питань, в тому числі – мою поїздку на переговори з агресором. Крайнім запитанням займався мій дуже хороший знайомий, якому я довіряв – Фурса В’ячеслав. В нього нібито були зв’язки з відставним генералом ФСБ, котрий проживав у Києві і допомагав В’ячеславу вирішувати певні питання в уряді України, які стосувалися бізнесового напрямку.

Цей генерал ФСБ заявив, що є давнім товаришем Путіна по службі, спілкується з ним і той нібито хоче зустрітися із керівництвом “Правого сектору”. Після анексії Криму біля наших кордонів сконцентрувалися величезні військові сили агресора, ми готовилися до війни з ними, тому такий діалог розглядався як можливість зупинити московську агресію. Проте я особисто купився на такі слова генерала, мовляв, перша зустріч відбудеться в Росії, наступна в котрійсь із європейських країн, де вже розмову матимуть Ярош і Путін.

Ніхто з нас не усвідомлював, що Росія – це величезна територія беззаконня. Тим більше, що я нічого протизаконного не вчиняв на той момент проти росіян, тому вважав, що в разі чогось, мене просто видворять з Московії. Проте ФСБ мала на мене інші плани. В мене була можливість в майбутньому все обдумати, крім того мені дещо підказали представники українських спецслужб, які в темі – операція стосовно мого ув’язнення і дискредитації “Правого сектору” планувалася спеціально. А кілька українських чиновників, які ще з радянських часів пов’язані з Кремлем, просто допомогли окупантам. Вони боялися втратити владу, через зростання “Правого сектору”.

– Розумієш, будь-яка серйозна спецслужба не видаватиме імена своїх агентів. Вони десь числяться в їхніх архівах, проте доступу до них ми не маємо на даний час. Я їх особисто знаю, проте звинувачувати публічно не буду, адже на даний момент не маю документального підтвердження.

– Відверто скажу, не маю такого бажання і потреби, мені нецікаво з ним говорити.

– Думаю, що він був просто сліпим використаним кошеням, хоча потім Фурса повів себе не дуже адекватно. Тому, повторюю, що не хочу бачити його, чути якісь виправдування. Він зараз не є впливовою людиною в нашій країні, а я витрачаю свій час тепер тільки на корисну для України роботу. Знаєш – це ув’язнення було для мене випробуванням, і я мав його пройти, а лайно ворушити не хочу.

– Майже півтора року до мене не пускали зовсім нікого, я був ізольований від зовнішнього світу. Мене перекидали з місця на місце, я спочатку сидів в ізоляторі тимчасового утримання у місті Владикавказі, вулиця Пушкінська – 10 місяців. Потім пене перевели у слідчий ізолятор ФСБ того ж міста, сидів пів року там. Коли росіяни уже не знаходили причин, щоб до мене нікого не впускати, я переїхав у Челябінськ.

12 вересня 2015 року мене доставили в СІЗО міста Грозний уже на судовий розгляд. Одразу після того я зустрівся із своїми адвокатами, які забезпечували мій захист, українським консулом і так розпочалося моє спілкування з Україною.

Проте хочу на інше звернути увагу: після тих катувань, які я переніс, ФСБ і слідчий комітет не отримали тої інформації, яку вони від мене вимагали. Росіяни хотіли, щоб я підписав кримінальні справи, які вони мені “шили”, проте я відмовився. Після того, росіяни намалювали мені план захоплення моєї дружини, сина. Детально розказали, як він ходить у школу, звідки його викрадуть і повезуть на територію Росії, де катуватимуть, як і мене.

Моєму сину тоді не було ще й дев’яти років, тому я сказав їм: “Не чіпайте моєї сім’ї, все що необхідно, я підпишу”. Тому сказати, що я вимагав зустрічі із родиною – це буде неправда, адже вони були в небезпеці. Остання розмова щодо мого сина і дружини відбувалася з бандитами із ФСБ у травні 2015 року, перед тим, як мене відправили в Челябінськ. Вони наполягали, щоб мої рідні приїхали в Росію і вони забезпечать їм тут умови проживання. Я втомився від цих розмов і промовив: “Господа офіцери, нєужелі ви щітаєтє, что я такой большой прєступнік в Росії? Мало того, что я должен нєсті наказаніє, так єшщо моя сємья”. Їм тоді стало зрозуміло, що я не поведуся на провокації, тим більше, я знав, що є друзі, побратими, зрештою – держава, і вони будуть під захистом.

Я нічого не знав про події в Україні, до мене приходили ефесбешники, розповідали про початок бойових дій, “розпятих мальчіков”. Здебільшого я мовчав, але моментами вступав із ними у дискусію: “Ви мені розповідаєте відверту брехню.., хоча в мене таке враження, що спочатку ви самі намагаєтеся в неї повірити… Де вас таких брехунів виховують? Деякі представники ФСБ не знали, як себе поводити в тій ситуації. Потім я їм пояснював, що моя політична кар’єра розпочалася, коли ще було КГБ і в мене був досвід спілкування з цими хлопцями. Вони були достатньо розвинені люди, я ж думав, що теперішнє ФСБ виросло у розвитку порівняно із старою структурою, але це було помилкове твердження.

ФСБ на даний момент – це структура, яка заробляє гроші, “кришує” певних людей, садить в тюрми невинних, тортурами вибиває в них потрібні свідчення і таким чином забезпечує собі кар’єрне зростання. Структура, як і вся країна побудована на беззаконні.

– Зі мною працювала доволі-таки хороша група професіоналів. Перші п’ять днів, я перебував у кімнаті для допитів. Металева клітка метр на метр, в якій не дають спати, ввечері мені натягували мішок на голову і вивозили за межі ізолятора. В іншому приміщенні, куди ми приїжджали у “воронку”, я піднімався на четвертий поверх, зумів пізніше порахувати сходини, де мене починали катувати електрострумом. До другого пальця правої ноги підключали клему, іншу клему прив’язували до різних частин тіла, тортури проводилися професійно, так, щоб не залишалося слідів.

Дуже часто мені підливали психотропні препарати, після яких я втрачав пам’ять, пробували гіпнотизувати, проте наголошую, все робилося обережно.

Іншого політичного бранця – Станіслава Клиха вони катували відкрито: психотропні препарати, якийсь металевий чіп вживляли під шкіру. У нас склалося таке враження, що на Північному Кавказі росіяни знущаються з людей з допомогою різних технологій, щоб дізнатися під час цього процесу, як в’язні будуть поводитися – ми для них піддослідні кролі.

– Росіяни знали, що я не воював у чеченській війні, проте ліпили липову справу. Мені і Станіславу інкримінували бій у місті Грозному на площі “Мінутка”, на боці чеченських повстанців з 31 грудня 1994 року на перше січня 1995. Наступний бій, в якому ми нібито приймали участь, відбувся в районі залізничної станції через кілька годин після першого. Мій адвокат зумів довести, що ці бої насправді відбувалися на місяць пізніше, відповідні документи зберігалися в структурах ФСБ. Але мені винесли вирок на підставі фіктивних документів обвинувачення. Росія – це країна беззаконня, там нічого не відбувається по правді.

– Коли нас затримали на території Росії в березні 2014 року і кілька днів тримали в ізоляторі ФСБ у Брянській області, туди приїхав представник адміністрації Путіна. Він сидів у присутності одного із офіцерів ФСБ, через нього і давав мені запитання. Я не бачив його обличчя, оскільки мені в очі било яскраве світло від лампи.

З Москви прилітав генерал ФСБ, який називався Роман Григорович, він не раз заявляв, що моя доля в його руках. Загалом зі мною багато працівників ФСБ спілкувалися, але в них такий принцип роботи, ніколи не називати своїх імен. Таких в Росії називають “фейси”.

Що стосується простих арештантів, то вони до мене ставилися спокійно. Там не поважають ґвалтівників, все, що стосується тероризму, естремізму – проходить, головне залишатися людиною. Мене запитували звичайно, чому ми в Україні всі “майдануті”, таке питання ставили навіть молоді конвоїри. Я говорив, пояснював і близько 70 відсотків слухачів потім із захопленням говорили: “Нам здесь в Росії надо откривать свой Майдан”.

– У липні 2019 року, після президентських виборів в Україні до мене прибув консул, до речі хочу зазначити, що захоплююся цими людьми, які представляють нашу країну на території ворога. Наша дипломатична система надзвичайно сильна у всьому світі – це єдина державницька структура, якою ми можемо пишатися.

Цей консул почав мені говорити, що йдуть деякі процеси переговорні і нас можливо звільнять. Не повірив, скажу більше мовою метафізики, в мене уже був запущений процес самознищення. Я вбив собі у голову, що перейду до кінця 2019 року в інший світ. Забігаючи наперед, скажу, що уже в Україні під час лікування я довго намагався зупинити ці думки про самознищення..

У ніч на 16 серпня 2019 року мене підняли і сказали, щоб я збирався на етап. В очах охоронців Володимирської тюрми, в якій я перебував, бачив співчуття. За три роки спілкування вони зрозуміли, хто я, і ставилися з повагою. Їм я говорив, що вони раби, а ми вільні люди, саме тому росіяни нас ненавидять, але водночас заздрять.

Мене посадили вночі у “воронок” і повезли кудись. Прибули в тюрму московську “Лєфортово”, там обшукали всього, лікарі оглянули на предмет виявлення слідів катувань. Прийшов підполковник якийсь і показав документи, де йшлося про якийсь обмін. Хоча навіть тоді я не повірив. Ми до 7 вересня чекали в окремій кімнаті, прогресивні москвичі приносили нам передачі, підтримували морально. У Москві, Пітері розвинена система правозахисників і вони намагаються якось боротися з путінською злочинною системою. Навіть коли усіх вночі везли автобусом: Кольченка, Сенцова, – не вірив, що скоро воля, хоча жартував разом з усіма. Лишень коли я зайшов у літак, зрозумів, що їду додому, а до того було відчуття тривоги. Адже путінські найманці настільки жалюгідні і зрадливі, що для них влаштувати якусь гру з твоїм життям, не матиме проблем.

– Коли отямився після звільнення з полону, я справді аналізував все, що відбувалося. Мені якоюсь мірою навіть не зручно перед Україною, що, можливо, обмін був неспіввісним. Я розумію, що наше суспільство боляче реагує на такі процеси, особливо ми це помічали, коли дізналися, що один з тих, хто був звільнений Україною, катував українців і служив окупантам.

Але нам потрібно визволити усіх, хто перебуває в московських катівнях, і вже тут хай СБУ розбирається: Герой – відповідне ставлення, зрадник – відповідне покарання.

– На даний момент я працюю над таким проєктом, як Українська Суспільна ініціатива, який має на меті об’єднати молодих творчих людей, політиків, які працюватимуть по-новому. Якщо говорити простіше, то тут мають перебувати люди, які здатні виховати нову політичну еліту.

Мені довелося відбувати покарання за акцію “Україна без Кучми”. Але був такий цікавий епізод, коли я у 2008 році разом із своїм покійним побратимом Русланом Зайченком, з яким ми керували УНА-УНСО, вийшли на зв’язок з Леонідом Кучмою і зустрілися в його фонді. Перші п’ять хвилин розмова не ладилася, тому що Кучма поводився надто насторожено щодо нас. Тоді йому кажу: “Леоніде Даниловичу, ми сиділи за участь в однойменній акції проти вас. Але в нас немає претензій до вас. Ви були президентом, щось там робили для держави. Ми бачили ваші неправильні кроки і з своєї точки зору забезпечували протест, як наслідок – ми маємо розвиток української держави. Тому на сьогоднішній день до вас є просто питання, які стосуються розвитку нашої країни”.

Кучма погодився з цими запитаннями, які ми йому поставили, і нам навіть вдалося знайти спільну мову. Скажу так, нам потрібно навчитися сприймати одне одного такими, як ми є. Наприклад Кравчук, він не може бути іншим і я це знаю, адже з Леонідом Макаровичем у нас були хороші стосунки ще до мого останнього ув’язнення. Що Кучма, що Кравчук – виховані радянською владою, тому апріорі не можуть мислити і діяти по-іншому, тому нам зараз потрібна нова політична еліта. Хоча Кучма сказав дуже хороші слова, які я усвідомив, коли попав у російську тюрму: “Україна – не Росія”!

Кожен з українських президентів зробив так, щоб український народ збагнув, що ми – вільні люди і не є російською часткою. Саме тому виник Майдан, ми зуміли переродитися. Зараз ми повинні усвідомити, що державою керує народ і кожен громадянин нашої республіки є “співсуверен, співволодар” держави. Якщо ми це усвідомимо, тоді швидше будемо нести відповідальність за свою країну і будемо краще ставитися до вибору на виборах.

І Майдан є нашою древньою традицією, яка полягає в тому, щоб зібратися і вирішувати разом проблеми країни.

– Так – з нього потрібно виключити Януковича, але насправді, він “геніальна людина”, яка двічі зуміла зібрати українців на Майдани. Це негативний персонаж для нас, але він був посланий сюди, щоб українці зрозуміли – ми нація. Але більше “януковичі” нам не потрібні, надто багато українці страждали.

– На даний момент ми маємо делікатну ситуацію. В нас тільки одна державна структура, яка відносно добре працює – це МЗС. З іншого боку ми маємо президента, який не є політиком, але щось хоче зробити для розвитку України. Але в президента є проблема, він не виховувався, як політик, хоча чомусь вирішив, що з командою, яка займалася шоубізнесом, зможе досягти певних цілей. А вийшло так, що не маючи фахової системи політиків, він став заручником системи, котра взяла його за горло. Систему потрібно руйнувати, а не домовлятися з нею.

Саме тому в його команду проникають такі люди, як Єрмак, котрі маніпулюють президентом з певною метою. Єрмак – бізнесмен, якому байдуже, що там відбуватиметься на Донбасі. Йому потрібно встановити уявний мир, щоб вести спокійно свій бізнес. Те, що фіктивний мир може спричинити розподіл України, його майже не цікавить. Якщо Росія проведе вибори на Донбасі на своїх умовах, – це означитиме, що окупанти здобули плацдарм для подальшого наступу на всю Україну. Так званий “Мінськ” прийнятий ще Порошенком, і теперішні кроки, які робить Зеленський, не ведуть нас до визволення.

– Деякою мірою Зеленський є патріотом, йому справді хочеться, щоб Україна розвивалася і була включена у систему європейських цінностей. Але в нього немає станового хребта українця, який є в тих, хто воює за свою державу. В тих, хто до болю в серці сприймає стан речей, які пов’язані з національним розвитком України, культурним. В нього немає відчуття України на генному рівні, але тільки коли Зеленський став президентом, він зрозумів, що Кремль – це імперія, яка хоче з’їсти нас.

Але я дуже радів, коли Зеленський на переговорах з Путіним, сказав, що Донбас і Крим – це Україна. Тому що там на москаляндії вважали, що Зеленський – це їхня людина, а тут прозвучали такі болючі для них тези.

Але саме зараз нам потрібно попрацювати, щоб до влади приходили нові покоління українців, які віддаватимуться повністю країні і замінять різних там: кучмів, кравчуків, зеленських і їм подібних. Але тут проблема не тільки у владі, але в нас теж. Ми маємо постійно впливати на владу, не дозволяти їм одягати корону, вести з ними діалог і лишень тоді спільно можна буде досягнути розвитку нашого суспільства.

– Звичайно, чим активніше буде суспільство, тим більше влада буде звертати увагу на свій народ. Ще в часи правління Ющенка я говорив своїм побратимам: “Чому олігархи, хоча їх більше,ніж 10, змушують владу танцювати під свою дудку? Що заважає українській нації взяти на себе їхню роль – нічого?!” Тому нам усім треба зорганізуватися, щоб впливати на повсякденне життя нашої держави, треба просто бути активними. Якщо ми навчимося цього, ніяка влада не зможе діяти проти свого народу.

– Почнімо з Придністров’я – це була перша війна, в якій я брав участь. Ця частина невизнаної території належить Молдові, хоча в 90-их роках КДБ вдалося спровокувати конфлікт між росіянами, котрі там проживали, і молдаванами, а також українцями. Придністров’я можна вважати українською територією, адже там багато сіл, які ще були засновані українськими козаками, наприклад – Великий Молокіш. Як перекладається слово “молокіш”? Малий кіш – прикордонна застава козаків, які оберігали українську територію на початку 18 століття. Тому наш захід у цей район був виправданим. Коли ми туди зайшли, там майоріли суто російські прапори, коли виходили у серпні 1992 року, майже над кожним селом Придністров’я майорів синьо-жовтий прапор. Такий стан речей нам вдавалося втримати до 1997 року, але потрібно було, щоб своє слово сказала влада України. Тобто ця невизнана територія мала перебувати у впливі України: культурному, історичному. На жаль, тодішня влада з цим не справилася, тому ми маємо московський анклав у себе в запіллі на південному заході. Ця проблема надзвичайно актуальна, адже Молдова тепер проросійська, у Придністровії російські війська, звідти щоразу потрібно чекати удару по нашій території.

Що стосується Грузії, то тут все зрозуміло. Ми бачили, як Росія починає оживати і намагатися повернути колишні союзні республіки під свій вплив. Було розуміння, що треба московського агресора зупинити на тих кордонах, адже рано чи пізно вони вдарять по нас. Тому багато українців у 1993 році поїхали в Грузію. Я був з ними, аж доки мене не поранило в боях з московитами..

Якби Україна була самодостатня держава, то таку політику мала б проводити вона, а не окремі її громадяни. Ворога потрібно зупиняти на його території, контратакувати на всіх фронтах: мовно, культурно і збройно.

– Ще в 2014 році на Майдані був запущений черв’ячок розбрату, особливо це стосується “Правого сектору” та визначних на той момент організацій. Але основна проблема правих сил – ідеї, які були сформовані сто років тому. Вони правильні були на той час, але тепер все змінилося, адже ідея, яка не розвивається, втрачає свою актуальність, або взагалі може померти. Не можна пристосовувати те, що було в тридцятих роках минулого століття, до сьогодення, інакше – це уже деградація. Саме тому патріотичні сили, які живуть здебільшого минулим, не змогли об’єднатися і дати щось нове суспільству. Тому на даний момент я не бачу перспективи розвитку старих структур, якщо вони не змінять свою риторику.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться