Морпіх Іван Костенко: “Треба дивитися правді у вічі: війна зачепила дуже невелику кількість народу. Вона не стала великим глобальним потрясінням для всіх українців”

Боєць 503 батальйону – про подолання 200 км за 12 годин, про "фашистський" мотоцикл з коляскою, про печиво, що повертає віру, про різницю між мобілізованими та контрактниками, про відсутність загальної для всіх національної ідеї та про соціальні потрясіння.

Колись я продавав спортивне спорядження для гірського туризму, альпінізму. Їздив у гори, займався походами, катався на сноуборді.

З усіляким активізмом я зав’язав після того, як взяв участь у Помаранчевій революції 2004 року. Я побачив результати – і зрозумів, що таким чином змінити у державі нічого неможливо, оскільки будь-які серйозні соціальні зміни можливі лише після не менш серйозних соціальних потрясінь… І коли у 2013 році на Майдані почалося стояння за євроінтеграцію – я туди взагалі не ходив. Мені це було нецікаво.

Потім побили студентів… І я пішов. Пішов тому, що Україна – не Білорусь, у нас не можна просто брати і бити людей, які протестують. І все. Я включився… На вулицю вийшли безліч людей, купа народу. Ми з друзями теж йшли у цьому натовпі, не маючи конкретної цілі на той момент. Ми гадали, що мають звільнити поліцейських начальників, “беркутівців”… І все, мабуть. Думки, що треба скидати Януковича, на той момент не було.

Далі на Майдан я ходив по можливості. Трошки допомагав медикам із наданням першої допомоги. Намагався приходити ввечері, тому що ввечері та вночі людей було менше. Вдень всі приходили подивитися що та як, походити, сфотографуватися.

… Пам’ятаю картину – людина на інвалідному візочку молотом розбиває бруківку.

Дуже круто, коли кожна людина намагається зробити все, що може.

Я Крим, в принципі, не люблю. Ані Крим, ані людей, які там мешкають: через намагання заробити грошей вони себе ведуть абсолютно неадекватно… Але це все одно моя земля. У мене там дідусь з бабусею жили, я там колись навіть жив у дитячому віці. Коли почалася окупація Криму, я зрозумів: треба іти в армію. Прийшов у військкомат. “Ви всі молодці, що ви прийшли. Якщо щось – до вас прийдуть з повістками”, – сказали там добровольцям.

Строкову службу я не проходив. Насправді, коли мені було 18 років, мені хотілося потрапити в армію, а саме – у морську піхоту. Естетика чорної форми! Але у мене була професія “столяр-паркетник”. І коли воєнком дізнався, що на службу йде паркетник, у нього аж затрусилися руки. Він сказав: “Ванечка! Какая морская пехота? Во-первых, у тебя рост не тот. А во-вторых, ты паркетчик. Служить ты будешь в Киеве, и в армии ты будешь два дня – на присяге и на демобилизации”. У мене не було особливого бажання впродовж року комусь стелити паркет безкоштовно… Але були довідки про те, що я хворий, що мені не можна зараз іти в армію. Я просто планував їх не показувати – і піти. Однак довелося ці папери діставати. “До побачення!”. Потім були відтермінування. І, між іншим, у військкоматі мої документи губилися тричі. Коли почалася війна, я робив справу з нуля, через знайомих, щоб все максимально швидко відновити і все ж таки потрапити у ЗСУ.

Контактів “Азова” у мене тоді не було, я не знав, як на них вийти. Подавав заявку у батальйон “Донбас” – але мені відповіли, що все прикольно, класно, що мені дякують за душевний порив… але у списку я шеститисячний. Ок. Потім, коли я вже був на навчанні та злагодженні у складі 79 бригади, коли вже був Іловайськ, мені подзвонили з батальйону “Донбас”:

-Ви залишали заявку. Не хочете до нас прийти?

-Я прийшов би… Але я вже є військовослужбовцем.

Мені побажали успіху і на цьому все закінчилося.

Через те, що у мене був певний медичний досвід, у підрозділі мене поставили стрільцем-санітаром. Все своє життя я не дуже хотів мати якесь відношення до медицини. Тому що це означає допомагати людям – а людей я взагалі не дуже люблю (сміється). А якщо бути відвертим, то що таке стрілець-санітар у звичайному підрозділі? Він не завжди рятує людей від лютої смерті. А от ситуація, коли тебе будять серед ночі із вимогою “дати якусь пігулочку, бо болить горло” – це “нормальна” ситуація.

-А ти не міг до мене підійти вдень? – запитуєш ти.

-Вдень не міг, бо було нормально. Зараз не нормально, – відповідає боєць.

І дійсно. Мені ж спати не треба… Медиком мені бути не хотілося, але довелося.

На фронт ми виїхали якраз після закінчення Іловайська. Тому що батальйон у нас був, але техніки, на якій ми могли б виїхати, не було фізично. Вона була не на ходу. Я жартував постійно, що мій БТР був пам’ятником, який розштовхали і сказали йому:

-Поїхали на війну!

-Нє-нє-нє, яка війна, я пам’ятник!

-Нє-нє-нє, поїхали…

Наш перший перехід, коли ми виїхали з полігону і поїхали у бік війни – це 200 км за 12 годин. Зранку ми вишикувалися у колону і поїхали… На виїзді з полігону був затяжний спуск, а потім затяжний підйом. Першим накрився БТР командира роти. Він навіть не зміг виїхати з полігону. Усі 200 км з десяти БТР, наскільки я пам’ятаю, подолали своїм ходом два, наш у тому числі. І ще один БТР притягнули, тому що він поламався недалеко.

У невеличкому селі під Мелітополем ми трошки підшаманили техніку – і переїхали у Мелітополь. Рота затрималася у Мелітополі на летовищі. А я, на щастя, там не залишився, бо це було дуже похмуре місце. Зранку прокидаєшся – і дивишся у безвихідь. Тому що тут нічого не відбувається. Все померло, все розвалене, все сіре. Немає нічого, і ти серед цього “нічого” один – навіть незважаючи на те, що навколо тебе купа людей.

Я поїхав з другим взводом на виконання певного завдання, про яке, напевно, ще не можна розповідати. Далі ми об’єдналися з нашою ротою і нашим батальйоном – і поїхали у Розівку.

Дорогою у нас з’явився мотоцикл типу МТ з коляскою. І з’явилася чудова фотографія, де ми їдемо на цьому мотоциклі, я сиджу у колясці, у мене в руках ПКМ. Російські новинні сайти почали публікувати фото і підписувати: “Подивіться! Історичні паралелі! Ось фотографія нацистів на мотоциклі з коляскою у 1944 році під Одесою, а ось степи Приазов’я, і знову фашисти, і знову на мотоциклі, і знову з кулеметом!” Щоправда, вони завжди писали, що це батальйон “Азов”.

Якось на цьому мотоциклі ми супроводжували нашу ротно-тактичну групу і проїжджали через якесь містечко. На кільцевій розв’язці пригальмували і я побачив двох хлопців, що носили якісь коробки у крамницю. А вони переглянулися і закинули одну з коробок нам. Я не знаю, чому, але я якось зрозумів, що це свої і зловив коробку, не випускаючи кулемет з рук. Потім ми поїхали далі. Я не знаю, як тих хлопців звуть, але дякую їм. Вони тоді дуже підтримали віру у те, що не всім все одно. У коробці було печиво.

У мене особисто вийшло так, що за першу службу не було запеклих боїв – коли все горить, земля горить… Натомість у нас було багато рутинної, нудної і нецікавої роботи яку, на жаль, все одно комусь треба виконувати. Були безкінечні чергування – ти їдеш кудись на броні, патрулюєш, ввечері повертаєшся назад, і так день за днем… Під кінець служби ми були у Маріуполі – і вже до самої демобілізації.

Після демобілізації вся моя робота все одно була так чи інакше пов’язана зі Збройними силами України. Причому, вже будучи цивільним, я встиг побувати майже на всіх кораблях нашого флоту. Ми займалися модернізацією флоту, зокрема.

Я не відчував, що зробив достатньо для перемоги, що тепер можу спокійно сидіти вдома та писати якісь мемуари про те, як ми були солдатами. Як би там не було, війна тривала. І думки про контракт були… Про контракт рано чи пізно замислюються усі, хто служив.

І, зрештою, я підписав контракт на три роки. Пішов у 503 Окремий батальйон морської піхоти, тому що він має славу одного з найбоєздатніших підрозділів ЗСУ.

Тут я вже на бойовій посаді. На даний момент наш батальйон повернувся після виконання бойового завдання у зоні ООС, там ми були упродовж 9 місяців.

Армія на сьогоднішній день вже зовсім інша. Зміни у чомусь позитивні, у чомусь – негативні… Але все інакше. Насамперед, як би там не було, контракт – це робота. І ставитися до цього треба як до роботи. Ти вже не мобілізований, ти вже не можеш сказати: “Я сюди не хотів, я цього робити не буду, не подобається – виганяйте мене з армії, я піду додому”. Тому що ти прийшов сам. Це був твій свідомий вибір проходити службу за контрактом і виконувати певні завдання. Отже – береш і робиш, подобається тобі чи не подобається. У цьому принципова різниця.

“Заробітчан” у нас немає. Я впевнений, що наш батальйон – не найкраще місце для “заробітчанина”, тому що просто так сидіти і нічого не робити не вийде. Для цього обирають тилові підрозділи. І більші підрозділи – ті, де можна прошаритися, заховатися, щоб взагалі забули, що ти є. У нас так не вийде.

Заборона відкривати вогонь? Найбільше панікують щодо неї люди, які зараз до армії мають не зовсім пряме відношення. Вони кажуть: “Давайте стріляти і всіх вбивати!”… Але при цьому сидять вдома. Не поспішають займати якісь посади та наочно показувати як це треба робити. А якщо їм не розповіли, що щось відбулося – значить, цього не було. Це дещо інфантильно. Люди, якщо вам про щось не написали у Facebook – це не означає, що армія сидить і нічого не робить! Просто не все можна виносити на широкий загал. Але якщо дуже хочеться знати, чим зараз займається армія – є чудовий спосіб. До мене можна звертатися, я пораджу військкомат.

Я не можу сказати, що бачу зараз єдину соборну Україну. У нас немає загальної для всіх національної ідеї. Інколи кажуть, що наша національна ідея “відчепіться від нас” – але ні, це не національна ідея. Це ідея сісти у куточку, плакати і казати: “Не чіпай мене, злий маніяк!” А ідеї, яка б людей до чогось штовхала, у нас на даний момент немає. Її неможливо створити штучно, напевно. Вона з’явиться з часом. Просто до цього часу треба дожити…

Якщо ми і далі будемо робити дурню, яку ми робимо – ділитися на клани, створювати культи особистості – то історія буде постійно підкидати нам один і той самий урок. Доти, доки він не буде вивчений.

Великі швидкі соціальні зміни неможливі без глобальних швидких соціальних потрясінь, як я вже казав. На даний момент ані Революція Гідності, ані війна такими потрясіннями не стали. Треба дивитися правді у вічі: війна зачепила дуже невелику кількість народу. Вона не стала великим глобальним потрясінням для всіх українців.

… Але у будь-якому разі російські танки краще зупиняти на Донбасі, ніж на проспекті Перемоги.

А соціальні потрясіння нас ще чекають попереду. Можливо, це будуть потрясіння не з військової точки зору. Українцям треба подорослішати. Зрозуміти, що не буде пана, який натисне на червону кнопку, щоб усе раптом стало “за%бісь”.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться