Морпіх В’ячеслав Ковальчук: “Через поранення старший син став інвалідом. Я був шокований, коли молодший теж захотів піти зі мною”

Війна для В’ячеслава Ковальчука триває безперервно вже сьомий рік. Морпіх на псевдо Дід був учасником Революції Гідності, служив у батальйоні Кульчицького і був свідком того, як бойовики збили вертоліт генерала.

Його старший син був поранений під Станицею Луганською, через що розпався перший шлюб В’ячеслава Ковальчука. Зараз Дід служить у батальйоні морської піхоти разом зі своїм другим названим сином. Спеціально для Цензор.НЕТ він згадав Майдан, бої за Семенівку та Карачун, а також – що мотивує його та побратимів продовжувати службу.

Я ПЕРШИЙ ПРИТЯГНУВ НА МАЙДАН ВОДОМЕТ

Дід щойно повернувся з позиції на ВОП і хотів відпочити. Налив молока, дістав круасан зі згущенкою і почав обідати.

Втомилися?

– Ой, від такої війни – так.

Я сам киянин і був на Майдані ще до того, як побили студентів. Спочатку періодично туди приходив, був у афганській сотні. Я – афганець. Командир жартома називає мене загарбником, каже, що мене просто совість мучає, от я і прийшов, щоб тут свою вину спокутувати (сміється).

Однак активно підключився вже тоді, коли студентів розігнали. Я одразу кинув роботу – був виконробом по будівництвах, реставрував старі будинки, ліпки. Після побиття я вже постійно був на Майдані. Наша сотня в основному слідкувала за порядком, щоб ніхто не займався дурницями.

Але почати варто з того, що я служив у київському “Беркуті”. Це було у 90-х роках, відслужив 5 років, а потім мене попросили піти. Тому я дуже добре знав цих людей, які в ту ніч місили дітей. Звісно, там було багато нових, але декого я знав. Я їх вмовляв, щоб не робили такого, але їм було по барабану кого молотити. Знаєте, у “Беркута” було багато різних операцій, і вони вкотре думали, що поб’ють, залякають і люди розбіжаться. Але так не сталося. Люди це не проковтнули.

– Звісно. Мій син теж там був, йому було тоді 16 років. Дружина телефонувала і питала, де я, а я збрехав, бо не міг їй сказати, що наражаю на небезпеку не тільки себе, а і сина. Сказав, що металолом здаю. Там гуркало, бахкало, ну реально схоже. Але вона все зрозуміла і просто сказала: “Залишайся поруч з ним”. 18 лютого син отримав гумовою кулею в лоб, йому розбило голову, і його забрали друзі. Я вже знав, що буде біда, тому що надійшла інформація від знайомих з “Беркута” “якщо ти там, то йди звідти”. Але я залишився.

Усі ці гарячі дні лютого я був на Майдані, і перший притягнув водомета. Точніше, ми у них (у міліції, – Ред.) вкрали. Їхало два водомети, один врізався у стіну, а іншого я привіз і лишив на Майдані. Ще у нас був Урал, ми з Маріїнського парку звозили кухні, намети.

Потім ми охороняли Верховну Раду разом з Толочком (пізніше командир 1-го батальйону оперативного призначення НГУ ім. Кульчицького полковник Віктор Толочко, – Ред.). Коли почалась війна, то я пішов саме у батальйон Кульчицького. На Майдані ми стояли до того моменту, коли почали записуватися перші добровольці. Сенсу сидіти у Києві вже не було, ми поїхали у тренувальну базу в Петрівці.

ЯНСЬКА. ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО

Після учебки – Ізюм, блокпост-3, Семенівка, Слов’янськ. Увесь цей час генерал Кульчицький йшов разом з нами. З цією людиною я мав честь особисто бути знайомим, це реально бойовий командир.

– Так, ми там і познайомилися на блокпосту-3. Я там познайомився з його друзями. На жаль, багато з них потім загинули в Луганському аеропорту. Тоді разом з ними, ми брали ті райони, ходили до Семенівки, корегували вогонь. Оце ж він мені і дав позивний Дід. Ну який я дід? Чого до мене причепилося це слово?

янськ звільнили чи бойовики з Гіркіним самі звідти пішли?

– Не можна сказати, що вони просто вийшли. Це неправильно. Реально ми їх перекрили. Коли сепарські колони виходили, ми дійсно по них лупашили. Одній з колон вдалося вийти, бо вони захопили багато місцевих автомобілів, і багато хто думав, що це мирні виїжджають. Тому здавалося, ніби ми дали їм вийти. Одну колону ми розбили добре.

– Ні, ми цього не знали. Вони пішли на Краматорськ, потім десь у Горлівку заходили.

янська?

– Ми йшли на Луганський напрямок: з Дебальцевого ми пішли на Вуглегірськ, у нас там були великі втрати. Потім Щастя, Станиця Луганська.

– Бій на блокпосту-3. Він був тяжкий, але недовгий. Пам’ятаю, у Нацгвардії були срочники, молоді хлопчики. Вони нічого не розуміли, і командир на них дуже кричав, виховував їх. Я за них заступився. Командир образився на мене, що нібито я влізаю в його справи. Кажу: “Та вони ж молоді, що ж на них так кричати”. А потім, коли підійшли сепари, взяли нас у кільце і почали бити з усіх боків, то ми цих молодих шнурків позаганяли у бліндаж, я став з одного боку, їхній командир – з іншого. Почали відстрілюватися, захищати їх, а вони хотіли вилазити, повоювати ж хотіли. Ми втратили нашого друга. Дуже важко було, голову навіть не можна було підняти, такий був сильний вогонь.

– У нас тоді утік лейтенант на ту сторону. Таких випадків багато було. Всім було страшно. Я став т.в.о. командира взводу, точніше того, що від нього лишилося. Ходив у розвідку, в глиб противника.

– Звісно. Коли їхнього “двохсотого” притягнули, ми побачили у нього російські документи. А вже коли був Гіркін і компанія, я розумів, що це Росія. Багато місцевих жителів зі Слов’янська нам давали інформацію, що росіян дуже багато у місті. Але розкажу вам іншу сторону медалі. З Росії у Київ приїхав мій побратим, з яким я воював в Афгані, приїхав на похорони до батька в Україну. Він кадровий російський військовий, але вже звільнився. Товариш був дуже здивований, наскільки реальна ситуація в Україні відрізняється від картинки у телевізорі. Він мені прямо так і сказав: “Бий гадів”.

Потім у нас був ще один тяжкий бій, коли нас і 95-ку (95-та окрема Житомирська десантно-штурмова бригада, – Ред.) заблокували у Слов’янську на мосту з обох боків. Тоді ми брали гору Карачун. Вони нас тримали майже цілий день, ми вели переговори, приїжджав Гіркін з іншими росіянами, вони тягнули час. Місцеві жителі підходили і казали, що вони – за нас, показали нам точки, де лягали сепарські кулеметники, сказали, що вони готуються відкривати вогонь. Ми тоді вже втратили одного нашого бійця, так само як і 95-та.

Війна – це не так просто. Найважче – це перший раз вистрілити. Тоді у нас не було багато людей, які були готові це зробити. Але ми прорвалися і вийшли на гору Карачун. Хоча комбату 95-ї сепари запропонували дати коридор, щоб наші вийшли, але поставили умову – “нацики нехай лишаться”, це вони так називали Нацгвардію. Комбат цього не зробив. Ми їх відпрацювали, втрати у них були дуже великі, ми прорвалися, Карачун забрали, але вже на Карачуні ми знову сиділи у кільці.

– Потім вже нам допомогли, підійшли наші. Сам генерал Кульчицький прилітав до нас, привіз вертольотами боєкомплекти, продукти. Нам взагалі все доставляли вертольотами, тому що навкруги з різних будинків нас намагалися вбити. Мені на все життя запам’яталося, коли генерал мене обійняв і сказав: “Пацани, я лечу. Ви тримайтеся”. З ним було 10 людей і ще екіпаж. Він злітає, піднімається на метрів 100-150 і його збивають. Це для нас була така трагедія.

Вертушка впала у полі, не там, де пам’ятник стоїть, на іншому місці. Коли підбили вертушку, ми побігли і забрали генерала і пацанів, там залишалося ще двоє живих. Кульчицького хотіли забрати росіяни. Він відразу помер. Не врятували ми нашого генерала.

(29 травня, близько 12:30, поблизу міста Слов’янська проросійські бойовики підбили з ПЗРК гелікоптер Мі-8МТ Нацгвардії України, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький. Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті події загинуло 12 осіб. Старший лейтенант, штурман екіпажу Олександр Макеєнко залишився живим та в тяжкому стані був доправлений до лікарні, – Ред.)

– Були хлопці, які зневірилися, це правда. Але таке життя, ми розуміли, що на війні. Недавно вбили мого друга Іллюху. Я з ним з Майдану, потім ми з ним були у батальйоні Кульчицького.

(Йдеться про смерть морського піхотинця Іллі Струка, який загинув 17 червня 2020 року в районі Горлівки. Детальніше про це читайте у репортажі Цензор.НЕТ )

Коли виходили колони Гіркіна, ми їх бомбили з Карачуна. Слов’янськ уже був звільнений, хоча потім було дуже багато місцевих, які брали зброю, яку залишили бойовики. СБУ їх забирала. Наш військовослужбовець розповів нам, що деякі місцеві озброюються. Ми зробили засаду, і знаєте кого спіймали з автоматами? Дітей 14-15 років. Я вистежив, де вони живуть, приходжу до того будинку, виходить жіночка перелякана. Я її попросив: “Шановна, якщо ваша дитина ще раз у руки візьме автомат, ми з вами не будемо по-хорошому спілкуватися”. Після того дітей не було.

– Я закінчив службу у 2015-му, подзвонив йому, а він каже: “Я тебе чекаю”. Він дав відношення і я приїхав. З 2016 року і дотепер я служу з нашим комбатом.

– Пішов. Я був настільки шокований його рішенням, що збрехав, що заберу його після учебки. Я збрехав, бо думав, що ця війна буде місяць-два, і все закінчиться. Йому було 17 років. Він пішов у навчальний центр у Петрівці. Потім я приїхав на ротацію на тиждень: нас не відпускали надовше, бо не було людей. Я пішов до комбрига Леоновича (командир 27-ї бригади НГУ полковник Роман Леонович, – Ред.) і поросив на дорогу додому, у людей не було ні копійки. Нам дали по 100 гривень.

Я приїжджаю додому і мені малий каже, що закінчив учебку. “Ти ж обіцяв взяти мене з собою”, – каже він мені. І я розумію, що попав. Почав мені погрожувати, якщо я не візьму його, то піде з іншими. Станьте на моє місце. Що би ви зробили? Стоїть дружина, сльозами заливається, а він рюкзаки складає: собі труси кладе, мені. Через тиждень ми виїхали в зону АТО.

Потім малого контузило на Станиці Луганській, зараз він інвалід другої групи. По нас працювало два танки і чотири “Васильки”(автоматичний міномет калібру 82 мм, – Ред.). Міна розірвалася біля нього – постраждала голова. Він відлежав у Києві у шпиталі, але інвалідність тепер на все життя. Дружина сказала, що ніколи не пробачить мені того, що сталося з сином.

У мене зараз друга дружина і ще один син, її син, але вже наш. 20 років йому. Коли він був менший і тільки почалася війна, він ходив колядувати, і те, що назбирав, передавав хлопцям на фронт. Одного дня я приїжджаю додому і дружина каже, що син хоче йти в армію. Я був дуже розгублений, просто шокований. Почав його відмовляти, хотів відправити у Нацгвардію, там багато знайомих – допомогли б. “Ні, тільки до вас і в морпіхи”. Надивився про них в інтернеті, і тепер – тільки морпіхи. Зараз він служить тут, разом зі мною. Он в бліндажі спить, я його щойно поміняв.

Коли була активна фаза, йому комбат вручив медаль як волонтеру. Йому було так гордо. А дружина чекає нас у Києві.

– Я переймаюсь дуже. Недавно облаштовували позицію, він хотів вискочити, щоб мішка поправити, бо хлопець спортивний – не палить, не п’є. Так я його привалив раз, стягнув назад в окоп. Він дуже образився. А потім, наступного дня вбивають Іллюху. Знаєте, на війні все вирішується за півсекунди.

У мене племінник служив у 12 батальйоні (12-й окремий мотопіхотний батальйон ЗСУ, – Ред.) Коли їх смерчами розбили під Луганськом, його поранило, шостий і сьомий хребець зачепило осколком. Тепер він також інвалід, тільки першої групи. На даний момент він не ходить, операції не допомогли.

– Не гроші точно. Хоча зараз в армії багато заробітчан. Просто багато патріотів почали щемити, і люди трохи розчарувалися. Але якщо, не дай бог, щось станеться, все одно повернуться ті люди, які воювали з самого початку. Я тут, тому що у мене тут друзі, з якими я вже давно. Так само і комбат. Для мене комбат, як брат. У нас стільки друзів загинуло. Тому нічого не залишається, як бути до самого кінця.

Источник: censor.net.ua
Вам также может понравиться