Начальник департаменту патрульної поліції Національної поліції України, полковник Євгеній Жуков: “Патрульна поліція стала першим кроком до змін у країні, але суспільство змінюватися не хоче”

Рівно п’ять років тому командир роти розвідки 79-ої десантної бригади прийняв пропозицію очолити і формувати патрульну службу України.

 Що вдалося зробити, а що потрібно вдосконалити, про розвиток підрозділу Департаменту патрульної поліції, про довіру до поліцейських, про позитив та негатив у службі, про двох синів, переживання дружини, спогади про Донецький аеропорт та оточення на Луганщині, – про все це начальник департаменту розказав у великому інтерв’ю.

Він дуже зосереджений. Навіть коли жартує, а жартує він постійно, тим не менш – залишається уважним та зібраним. Точно таким, як у фільмі, знятому студією “Вавілон ХІІІ” у новому терміналі Донецького аеропорту восени 2014 року. Показуючи журналістам побут захисників будівлі, яка на декілька місяців стала символом оборони України, розвідник-десантник несподівано всіх зупиняє, прислухається до звуків і дає розпорядження підлеглим, бо починається бій. Спокійний, врівноважений, впевнений у власних рішеннях Євгеній Жуков, позивний якого – Маршал – тоді вивчила вся країна, зізнається, що йому було страшно. Тільки цього не можна було показувати, бо ті, хто поряд, дивлячись на командира, мали впевнено виконувати його накази. Так він поводиться і тепер. Нічого не змінилося. Євгеній Олександрович, як до нього звертаються підлеглі, хіба що змужнів. Коли десантник, який під час перебування у Донецькому аеропорту став відомим на всю країну, погодився очолити патрульну поліцію України, яку лише почали створювати, йому не було тридцяти років.

Ми і познайомилися якраз після призначення Євгенія у нову структуру. Мої знайомі відразу почали “заздрити”: “Якщо що, ти можеш зателефонувати Маршалу?” Подзвонити, звичайно, можу, але він відразу всіх попередив: “Я не буду “рішати”, якщо вас затримали за якесь порушення. Давайте жити нормально, а не за телефонним правом”. Так і поводиться. “На мене багато хто образився із знайомих, які під ранок, п’яні, телефонували, щоб я їх визволив від патруля. Ну от чого ти дзвониш? Що ти хочеш щоб я зробив? Наказав патрульному тебе відпустити? Але я вважаю так: не правий, порушив, відповідай. Вчорашні товариші почали ображатися: “Ну зрозуміло, вчора був кєнт, а сьогодні мєнт”. Але я прийшов сюди, щоб це була дійсно нова нормальна правильно працююча служба. Для всіх однакова. І продовжую її удосконалювати і розвивати”. І за це я особисто страшенно поважаю Маршала.

Тимчасово потрапити на територію Департаменту патрульної поліції в Києві можна через запасні ворота. Біля центрального входу облаштовують меморіал пам’яті патрульним поліцейським, які загинули під час несення служби. Будівництво особисто контролює начальник департаменту Євгеній Жуков.

– Ще три роки тому мені спало на думку зробити Стіну пам’яті, яка водночас буде і місцем спогадів, і місцем сили, – Євгеній показує мені жетони з номерами загиблих співробітників і таблички з їхніми іменами, які будуть розміщені на стіні. – Пам’ять про людей, які зробили свій внесок в розвиток патрульної поліції країни і, відповідно, в історію новітньої України, має жити. Вони не просто так загинули чи померли і пішли у небуття. Потрібно згадувати про них. Саме з цією метою декілька років ми робили проєкти, пробивали фінансування, щоб отримати державну підтримку. Саме в департаменті, в серці патрульної поліції України, ми і робимо відкритий меморіал пам’яті загиблим співробітникам. Тут буде два фонтани, лавочки. Люди зможуть підійти, посидіти у затінку. В моєму розумінні таке місце сили важливе для всіх наших співробітників, і для мене особисто також. Я втрачав друзів, підлеглих на війні, гинуть мої колеги і під час служби в поліції. Берегти пам’ять про них – найменше, що ми можемо зробити.

Пам’ятаєш першого загиблого поліцейського?

– Це учасник АТО, помер після зміни. Прийшов додому і уві сні його серце зупинилося. Це була перша втрата патрульної поліції. З цього дня ми почали вести книгу пам’яті. Артем Кутушев та Ольга Макаренко стали третім і четвертим патрульними, які загинули від куль бандита в Дніпрі. Вони поводилися так, як їх вчили, спокійно спілкувалися, не агресивно, перевіряли документи, але той, прохаваний злодій, нишком дістав пістолет і почав стріляти. А така ситуація в нашій відносно спокійній країні, коли цинічно вбивають поліцейських, рідкість.

Так звані “експерти” обурилися, чому поліцейські відразу не дістали зброю…

– Є такий вислів російською: каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны. Ніхто не знає, як би вчинив у тій чи іншій ситуації. І я не знаю, як повівся б, опинившись тоді в Дніпрі, суперспецназівець не знає, як би діяв… Робота поліцейського пов’язана із ризиком. І кожна ситуація індивідуальна, може більше ніколи не повторитися. Командири завжди розбирають ситуації із особовим складом, пропрацьовують те, що сталося. Але наше суспільство з подвійними чи навіть потрійними стандартами. Якщо поліцейський різко розмовляє, його відразу називають негідником. А якщо говориш спокійно, плутають доброту із слабкістю, починають грубіянити, ображати. Але ми все одно робимо висновки і намагаємося вдосконалювати підготовку наших молодих людей.

– Не буду говорити, що жодного разу не пожалкував. Були моменти, коли мені ставало страшенно прикро. Я намагаюся щось змінювати, працюю, розвиваю та вдосконалюю, а мене обзивають, вішають ярлики та стереотипні прізвиська. Але загалом не жалкую. Це дуже потужний досвід.

Фото: Роман Ніколаєв

Чого тобі довелося вчитися на новому місці?

– Я прийшов у поліцію, як чиста кришталева сльоза. До цього був військовослужбовцем. Думав, що суспільство справді згуртувалося, що макаронні заводи роблять патрони, всі працюють лише на перемогу. А все виявилося не так. Перше, чому я вчився в поліції, – кому довіряти, а кому не варто. Спочатку здавалося, всі люди такі добрі, чуйні та завжди готові прийти на допомогу порадою або досвідом, але великий відсоток виявилися негідниками та пристосуванцями, які намагатися скористатися мною. Тому тепер моє коло спілкування значно звузилося. Як тільки я відмовляв людині, якій допомагав до цього разів десять, все, відразу ставав поганим. Я не для цього ішов сюди, щоб робити все те саме, що дратувало і мене самого. До мене зверталися і не тільки по моїм прямим обов’язкам. Багато хто вирішив, що я заходжу до всіх в кабінети, легко можу вирішувати будь-які питання… А люди думають, що у мене прямий контакт з усіма: “Давай, подзвони”. Повір, мені також іноді не подобається, як працюють ті чи інші підрозділи Національної поліції, але я відповідаю лише за патрульних, у яких також є багато недоліків. Але ми намагаємося щодня ставати кращими.

Поясни ще раз, чим саме займається патрульна поліція, тому що люди плутають до цих пір її обов’язки…

– Найперша зона нашої відповідальності – реагування на заяви та виклики громадян, коли вони потребують нашої допомоги. Проте патрульна поліція має ще й багато інших функцій. Це і протидія та реагування на випадки вуличної злочинності, забезпечення громадської безпеки під час масових заходів, контроль за безпекою дорожнього руху. Але основна наша функція і те, чого ми хочемо досягти – саме превенція правопорушень, тобто їхнє попередження, а не реагування на них. Цього року по всій країні з’явилися камери відеофіксації, і вони дають свої результати – в першу ж добу було зафіксовано 57 тисяч порушень, а на сьогодні цей показник в середньому – 10 тисяч.

Яких викликів найбільше?

– Побутових. І вони найскладніші. Як можна вплинути на чоловіка чи дружину, які спочатку б’ються, а потім самі починають кидатися на поліцейських. У нас був випадок, коли ми затримали чоловіка, який бив дружину, і відвезли його у райвідділок, миттєво приїхала дружина. Заяву вона не написала, тому ми не мали права його утримувати. Він повернувся додому і… вбив жінку… Я, як громадянин, хотів би, щоб ми могли діяти в подібних ситуаціях жорсткіше, не відпускати агресивних людей, але в правовому полі ми не можемо робити щось більше, ніж можемо. І якщо утримуємо людину більше трьох годин, нам відразу закидають перевищення повноважень, кримінальну статтю, починається розслідування ДБР…

Патрульна поліція має підрозділ тактико-оперативного реагування (ТОР). Коли і для чого ви його створили?

– Всі підрозділи створювалися поступово. Цей зробили в 2015-2016 роках. Його головна зона відповідальності – охорона масових заходів. В жодному разі не для розгону мітингів, як дехто вважає. ТОРівці так само, як і інші, патрулюють вулиці, їздять на виклики. Відбір у цей підрозділ може пройти будь-хто бажаючий. Тут вимоги до фізичної підготовки вищі, але й зарплатня більша.

За ці роки ви не допустили зіткнень під час мітингів, хоча провокації були…

– Є люди однієї ідеології, а є з іншими принципами і поняттями. Для прикладу – учасники київпрайду. Ми спілкуємося і з тими, хто нападав на них, і з тими, хто ішов у параді. Для перших у тій ситуації ми негідники, а для інших – молодці. Несподівано цього року київпрайд вийшов на мітинг проти свавілля поліції. Поліція чотири роки їх захищає, а вони вирішили виступити проти своїх же захисників. Яке свавілля? Один дурак щось зробив, його знайшли, покарали. Але ж він – це не вся поліція!

Крім ТОРу, у нас є ще й велопатрулі, мотопатрулі, кавалерія, навіть рота обслуговування водних об’єктів. Застосовуємо ми ще й аеропідтримку. Бійці батальйону “Дніпро-1”, які займалися аеророзвідкою за допомогою квадракоптерів, перевелися до нас всім підрозділом. І тепер за допомогою сучасної техніки фіксуємо порушення, виявляємо порушників. Іноді цих хлопців просять політати в зоні бойових дій, бо у них потужна апаратура.

Є у нас підрозділ, якому я надаю велику увагу і значення – це відділ зв’язків із громадськістю. В його складі є шкільні офіцери поліції, які регулярно спілкуються з дітьми. Не плутайте цю роботу із дитячими кімнатами міліції, які були в радянській системі. Головне завдання цих офіцерів – виховувати молоде покоління, тих, хто вже навіть слова міліція не знає. Саме ці люди згодом змінять старші покоління. І у них має бути сформоване розуміння, що патрульна поліція це не каральний орган, а брат, помічник, захисник. Це радянська історія – боятися міліціонера. Ми всі, і насамперед діти, маємо розуміти, що в будь-якій ситуації можна звернутися до патрульного поліцейського, що це його помічник.

– Поліцейська робота – важке ремесло. Тим більше, якщо ти чесний поліцейський, хочеш нормально виконувати свої обов’язки, захищати людей, допомагати їм. І отримувати повагу за свою службу, відданість суспільству. Люди судять поверхнево, спекулюючи відео, знятим під час спілкування з поліцейським, який допустив негідну поведінку. На основі цього клеймлять всіх. Але так не можна.

По факту будь-якого перевищення проводиться службове розслідування, матеріали направляються в ДБР, прокуратуру. Ніяких випадків не приховуємо. Якщо визнається, що порушення було дрібним, робимо зауваження, а якщо важким – застосовуємо інші стягнення аж до звільнення. Поліцейський має право дістати зброю, коли бачить загрозу власному життю чи життю людини, яка поряд. Але у нас толерантний підхід навіть до тих, хто з ножами наступає на поліцейського. Ще й до всього система правосуддя барахлить, і як тільки наш співробітник зробив постріл, його відразу притягують до відповідальності. Це має змінитися. І ми над цим працюємо. Крім того, ми ще будемо застосовувати електрошокери, щоб знизити ризик травмування порушників.

-Суспільство вже забуло, що першими крок назустріч змінам в країні зробили саме патрульні поліцейські, – цю думку начальник департаменту висловив під час нашої бесіди декілька разів. Відчувається, що для нього важливо саме те, що патрульна поліція створювалася з нуля, і що закладені головні принципи залишилися непорушними. – Просто суспільство не хоче змінюватися. Так, багато хто з поліцейських розчарувався і пішов, але вони не в службі розчарувалися, як люблять “аналізувати” пересічні громадяни, а в самих людях. Коли ти цивільний – це одне. А коли ти одягаєш форму, тобі відразу починають розказувати, що ти вже неправий, що ти урод, на тебе з презирством дивляться сусіди. Не всі це витримують. На жаль, на разі такий стереотип сформований, але ми своєю працею його намагаємося змінити. Наприклад, суспільство говорить про декомунізацію, але поліцейських називають словом “мусор”. А звідки воно пішло? МУС – “московський уголовный сыск”. І слово “мусора” почали застосовувати зеки та “уголовніки”. Якщо ми хочемо змінювати стандарти нашого життя ближче до розвинених країн, то потрібно відходити від радянського стереотипного мислення. Коли наші люди їздять в Європу, там вони чомусь не порушують закони, не смітять, переходять дороги як належить, і намагаються не мати проблем з правоохоронними органами, але вдома все це собі дозволяють. Тому що радянський слід досі в головах деяких людей.

Зараз у патрульній поліції 16 тисяч співробітників. У 2015 році, коли ця історія лише починалася, особовий склад нараховував лише 5 тисяч людей. Більшість з них продовжує працювати. Чим більше у нас буде співробітників, тим краще, бо зараз на виклик патруль може приїхати із запізненням, тому що насамперед виїжджає на більш серйозну ситуацію. Але все ж ми слідкуємо, щоб час прибуття на виклик не перевищував десяти хвилин. Ми розробляємо законопроєкт, згідно з яким машини, що зіткнулися на дорозі, аби не утворювалися величезні пробки, після фотографування розташування автомобілів та швидкого оформлення схеми ДТП, мали б звільнити проїжджу частину, переїхати на узбіччя або інше місце і там вже чекати представників страхових компаній. Звісно, це буде застосовуватися до випадків без потерпілих. Сподіваємося, цю нашу ініціативу підтримає законодавча влада.

При розформуванні служби ДАІ до нас перейшли люди, які готові були до змін, які хотіли розвивати сучасну систему, і вони, маючи великий досвід роботи в попередній структурі цінують роботу у нас.

Коли я прийшов сюди, не було нічого. Розформували підрозділи ДАІ, матеріальну базу позабирали собі главки. Розвиватися було важко. Але ж дорогу здолає той, хто робить крок за кроком.

– За ці п’ять років ми вже декілька разів підвищували зарплатню. Зараз вона становить в середньому 10-12 тисяч гривень. Крім того, розробили схему купівлі нашими співробітниками квартири в лізинг. Понад сто поліцейських вже скористалися цією можливістю. Патрульний платить певну частину тіла кредиту, яка залежить від вислуги співробітника, вислуги другого з подружжя, якщо також працює поліцейським, кількості неповнолітніх дітей, а відсоток повністю покривається департаментом. Також відшукуємо можливості вирішити житлові проблеми малозабезпечених родин. Я сам добре розумію, що таке жити в боргах, без квартири. Це страшенно деморалізує людину. Під час пандемії на засіданнях Кабміну ми постійно підіймаємо питання доплат за ризик служби. Про співробітників потрібно піклуватися, і для мене це найголовніша задача. Також, до речі, ми виписуємо премії тим, хто зафіксував отримання хабаря. Коли ми вибудовували нову структуру, відразу було сказано: мені ніхто не носить ніякі гроші, і я нікому їх не передаю. Але коли з’являються люди, які хочуть використати місце роботи, щоб заробити, ми відразу гасимо такі вогнища. Крім хабарів, були випадки і крадіжок сумок, і побиття людей. Таких негідників притягуємо до відповідальності і звільняємо. Але я вважаю, що мінімальна зарплатня патрульного поліцейського в нашій країні має бути 25 тисяч гривень.

Поліція – це дзеркало суспільства. Ми ж не космонавти з іншої планети. І як всюди є не дуже чесні на руку люди, так і до нас вони потрапляють. Але ми постійно з цим боремося. Та у нас ще й ментальність така. Порушнику легше дістати 200 гривень і дати людині у формі. Але якщо той взяв, хабарник вдома всім розкаже, що “вся поліція бере гроші”. Але якщо такий порушник потрапляє на принципового поліцейського, який оформлює протокол, починає злитися, кричати, що втрачає час, починається конфлікт. І тоді такий невдаха-взяткодавець напише пост у фейсбук, як його мордували поліцейські. Такий хайп розноситься залюбки, і складається уявлення, що в поліції все погано…

Щоб був порядок, державі потрібно в достатній кількості виділяти гроші на армію і правоохоронну систему. Раніше як було? Видали співробітнику ДАІ форму і палку – і все, сам заправляй машину, сам собі здобувай зарплатню. Це гидко. І цього не має бути в цивілізованій країні, яку ми прагнемо вибудувати. Зараз, відправляючи людей у відрядження, на підсилення, видаємо їм сучасні сухпаї, смачні, з супчиками та кашами. Щоб не шукали на місці вони булочки якісь, перебивалися незрозуміло чим.

Ми досить часто працюємо з іноземними партнерами. І всі вони, особливо наші друзі з США та Канади, погоджуються з тим, що патрульна поліція України – успішний проєкт. І досі допомагають нам та підтримують.

Хочу нагадати, що без міністра внутрішніх справ Арсена Авакова ми б не змогли створити та розвивати наш підрозділ. Ми завжди відчуваємо його активну підтримку та допомогу.

Ви співпрацюєте із стронгменами…

– Авжеж, ми з ними працюємо. Але не тільки з ними. У нас багато спортивних напрямків. Всі наші спортсмени – це патрульні з лінії, не якась окрема команда, яка не несе службу. Якщо у людини є хобі, чому не допомагати його розвивати? Так і сформувалися збірні з бразильського джіу-джітсу, яка займає призові місця на всіх змаганнях, як світових, так і всеукраїнських, збірна зі стронгмену, футболу, вогневої та тактичної підготовки, сильна команда з крос-фіту – атлетичного багатоборства, яка завжди займає призові місця. Боксери у нас є. По суті ми можемо зібрати збірну з будь-якого виду спорту.

Із богатирями Василем Вірастюком та Сергієм Конюшком нас познайомив Саша Писаренко, ветеран війни, з команди “Ігор нескорених” , який служить у патрульній поліції. Хлопці запропонували взаємодію. Цього року із зрозумілих причин ми скасували змагання, хоча люди готувалися і засмутилися, почувши про відтермінування. Але я не хочу наражати людей на ризик захворіти.

Тут, у нашому департаменті, ми зробили спортивний зал, де можуть займатися всі охочі співробітники, з ними працюють інструктори. У великих містах керівники також облаштовують зали, щоб люди мали змогу тренуватися. Було б краще фінансування, ми б будували ще й тири, розвивали інтелектуальні напрямки розвитку людей. У поліції служать розумні молоді люди. Ми уже зібрали команду з шахів, є ідея зробити збірну з брейн-рингу.

Коли патрульні вперше вийшли на вулиці, з ними робили селфі, їм усміхалися, їх вітали. Що змінилося за ці роки?

– Менше поваги не стало, а ось більше критики в соціальних мережах – так. Як правило, злі пости пишуть порушники, які жаліються на поліцейських. Те, що стало більше викликів – за п’ять років ми прийняли їх понад десять мільйонів, свідчить про підвищення довіри до самої служби.  Негатив виливають ті, хто звик жити в негативі.

У вас служать ті, хто пройшов війну…

– На жаль, не так багато, як хотілося б. Ті, хто відслужив в армії, не ідуть до нас, соромляться. Типу, поліція – це не дуже. Та й розуміють, що стикнуться з пересічними громадянами, для більшості яких війни не існує, які не поважають людей у формі, які дозволяють собі кричати людині при виконанні: “Чому ти мене зупинив? Іди звідси. Хто ти взагалі такий?” Боєць з бойовим досвідом, стоїть і думає: “Може, мені на роботу всі свої бойові нагороди вдягати?” Я особисто, перейшовши у патрульну поліцію, два роки сам себе виводив із такого стану. Був страшенно розчарований несправедливістю, яку зустрічав на всіх рівнях, відчував депресію. В армії все просто. Біжиш в атаку. Якщо тебе не вбили – вже добре. А тут багато лицемірства та цинізму.

На війні ти був командиром окремої розвідувальної роти…

– Так, я завжди був командиром – починав з командира відділення, – усміхається Євгеній. – А що найважче для командира? Ухвалити рішення, а потім нести за нього відповідальність, навіть якщо воно було не правильним.

Ти міг відмовитися і не йти в Донецький аеропорт?

– Командир роти завжди має бути із своєю ротою. От і все. Тому я і був разом із своїми бійцями. Були ситуації, коли заходили в термінал бійці підрозділу, не буду називати якого. Шикую їх. “Де ваш офіцер”, – питаю. “Немає”. – “Як це?” – “У Пісках залишився, з технікою”. – “А хто вами рулить?” – “Сержант Молодець”. Розпитую вже його: “Скільки служиш, маєш досвід?” “Та я добровольцем пішов”… Це все чудово. Страшенно поважаю таких чоловіків. Але має бути професіонал, а не чувак, який дістав шашку і побіг на танк або з автоматом на артилерію. Старшим має бути стратег, а не тактик.

– Та ну… – Маршал на хвилинку замислюється, – а потім несподівано зізнається: – Так, якщо є з ким поговорити, із своїми, вояками. Я добре знаю, що ми тоді відчували.

Але на тих кадрах відео, які були зроблені під час твоїх ротацій, видно, наскільки ти зібраний…

– У мене не було виходу. Я ж командир підрозділу, не можу показати, що мені погано, страшно, тому я і був постійно уважний та зосереджений. Аеропорт став для мене черговим завданням. До цього влітку ми перебували в повному оточенні на Луганщині, по нас валила артилерія з території Росії. Там я думав, що ми всі загинемо. Довелося шукати шляхи виходу з оточення.

За два місяці перебування на кордоні з Росією у нас закінчилися боєприпаси. Літак, який скидав нам їжу, воду, снаряди, потім збили. Коли стало зрозуміло, що ми не можемо більше давати відповідь, начальник угруповання Валерій Курач, позивний Самара, з начальником Генштабу Віктором Муженком спланували наш вихід. Самара мене викликав, показав карту… Ми зняли знаки розпізнавання, сіли в червоний “Шевроле” і поїхали по полях шукати дороги. Спілкувалися з місцевими, які нас же здавали сепаратистам. Вони і нам розказували, де хохли стоять, приймаючи нас за “ополченців”. Ми дійшли до зруйнованого мосту, стало зрозуміло, що так ми не вийдемо. Довелося шукати інші дороги. Коли доповів ситуацію Самарі, отримав від нього завдання вести першу колону, яку підсилили танками та БМП. Виконавши завдання знайти переправу і перевести по ній колону, я повернувся забирати тих, хто ще залишався у небезпеці. Інші колони, які за ішли за нами, потрапили під жорсткий вогонь противника. І переправу розбили.

Там тебе було і поранено…

– Уламок прилетів в обличчя. Шрам залишився… Коли на іншому березі ріки я побачив військових, не відразу розібрав, що це наші. Дав команду навіднику навести на них КПВТ, а сам на прямих руках підняв український прапор. Тримаю і думаю: як почнуть стріляти, треба відходити. Кричу: “Україна?” Так, 95-а бригада. Фух! І вже лише тоді побачив Саню Порхуна, з яким ми разом училися.


В аеропорту ворог також був усюди, на 360 градусів, але я вже був загартований. Багато людей після нашого виходу з Луганщини пішли із армії. “Не буду, – казали. – Не хочу”. Хтось зазнав поранення. А ти як офіцер не можеш давати задню і повинен виконувати завдання щодо захисту своєї землі. На місце тих, хто пішов, прийшли мобілізовані. Їх потрібно було вчити. А моє завдання було – берегти їхні життя, забезпечувати необхідним, щоб вони були всім задоволені.

Під час оточення на Луганщині про що мріяв?

– Курити і спати. Головне, щоб цигарки були під рукою. Навіть їсти не хочеться, коли адреналін є.

Ти ж не палиш.

– Два роки тому кинув. Відчув, що це почало впливати на мою витривалість. І кинув.

В аеропорту для мене найголовнішим було, щоб не гинули люди, та виконати поставлене завдання. І в обидві мої ротації жодний мій боєць не загинув. Хороші у нас янголи-охоронці виявилися, бо були ситуації, коли здавалося, що все. Але ми до них завжди були готові. Підготували укриття, в які можна було дуже швидко сховатися. Бо коли я наводив артилерію, крупнокаліберна могла “трохи” помилитися, і прилітало не по ворогу, а по нас. Бах – і пів стіни впало. Кричу в рацію: “Стоп стрільба”. А тобі відповідають, що снаряди вже пішли… Так не часто бувало. Але бувало.

Женю, ти до Києва звик? Місто тобі подобається?

– Ну, я ж живу по суті в області, службову квартиру отримав у Вишневому. Але що тут казати, столиця всім подобається…

Всі жаліються на страшенні пробки…

– Та вони зараз у всьому світі. Ринок автомобілів розвивається, є можливість купляти недорогі машини, а міста “переварити” таку кількість автомобілів не можуть.

Мама з Євгенієм

Ти родом з Коломиї, навчався в Одесі, служив у Миколаєві, тепер – житель Києва. А де б хотів жити?

– Так, народився і вчився у школі в Коломиї. Потім чотири з половиною роки здобував освіту в Одеському інституті сухопутних військ на десантному факультеті.

Після розподілу потрапив в 79-ту аеромобільну бригаду. Прожив у Миколаєві вісім років. Тепер вже п’ять років живу і працюю в Києві. У кожного міста свій колір, своя емоція, свої спогади, свій запах. Коломия – це батьківський дім, там спиться найкраще. Але мені подобається там, де я є. Дітям комфортно тут жити. Стас ходить у школу, Гліб – в садочок. У Вишневому є і гуртки, де діти вивчають англійську мову, займаються спортом. Їм тут також добре.

Старший у мене – “військовий”, народився напередодні війни. Він ріс фактично без мене. Навіть не впізнав, коли я приїхав додому. Гліб народився, коли я служив у поліції, томі він – “поліцейський”. Йому вже чотири роки. Ми з Інною дітей не планували. Від слова зовсім. Отримавши позитивний тест на вагітність вперше, ми з дружиною переживали, що ми не маємо власного житла, грошей. Але я був впевнений і Інну заспокоював: все буде. Батьки дуже допомагали. Коли ми дізналися, що чекаємо Гліба, якраз переїжджали в Київ, треба було влаштовувати життя на новому місці. Я також сказав: вступимо в бій, а там розберемося. І дуже радий, що у нас ростуть два хлопчики. У них дуже різні характери. Стас інтелектуал, розгадує ребуси, проходить тести, вирішує задачки, вивчає іноземні мови. А Гліб розбишака. Йому б машинки, ігри… Ще б можна було б і дівчинку народити… Виховуючи дітей, вважаю, важливо показувати їм, що є навкруги, підказувати, який вибір можна робити. Кожний батько хоче, щоб його діти виросли кращими, ніж він. Я не виняток.

Як ви познайомилися з дружиною?

– В інтернеті, коли ще був лейтенантом. Я запропонував зустрітися за кавою, а вона написала: не хочу. Через пару місяців спитала: що там з кавою, ще актуально? Я зацікавився, подумав: розробимо об’єкт. А виявилося, це вона мене розробила. Через пару місяців після тієї кави ми вже жили разом.

Твій батько також військовий.

– Так, він бойовий пілот СУ-24. У нього дві з половиною тисячі годин нальотів. У Коломиї колись був потужний полк розвідувальної авіації, поки його не розформували наші розумники, які і зараз люблять щось розформувати. Дід також був військовим. Звичайно, що я хотів стати льотчиком. Але якраз настали часи, коли бойові літаки не літали – банально палива не було. І тоді ми родиною вирішили вступати на десантний факультет. Під час складання іспитів ми познайомилися з Сашею Фацевичем. Разом навчалися, дружимо дотепер.

Ти відчував, що буде війна?

– Ніхто не знав, що таке станеться. Хоча зараз багато хто каже, що чітко це розумів. Та ні. Всі спілкувалися між собою, проводили змагання, навчання. Хто міг здогадатися, що росіяни на нас нападуть? Тому поява в Криму “зелених чоловічків” була незрозумілою, дивною. Це як у твоїй трикімнатній квартирі несподівано з’являється вдвічі здоровіший і сильніший чоловік, який займає одну кімнату і розказує, що буде тут жити. Спочатку не розумієш, як таке взагалі може бути, а потім перестаєш мовчати і терпіти. Якщо є ворог, його треба знищити.

Коли наша бригада стояла на кордоні з Кримом, по телебаченню я побачив, як наших “альфачів” під Слов’янськом почали розстрілювати. Вбили трьох офіцерів. Я зрозумів, що це реальна війна. А 3 червня вже ми самі потрапили в засідку. Наш підрозділ штурмував Червоний Лиман. Тоді було поранено бійців 1-го батальйону, в тому числі Пашу Чайку, Сашка Малярчука. У Чорія око витікало, він його тримав однією рукою, а другою відстрілювався.

Я випадково потрапив у той бій. Заїхав до бригади в Довгеньке, де тоді знаходився штаб АТО. Почувши, що зранку бійці виходять на завдання, вирішив залишитися і піти з ними. Цікаво ж було. Ми відразу влетіли в бій. Лежиш на землі, кулі навкруги літають. Час уповільнився настільки, що здавалося вже вечір, а насправді пройшло лише 40 хвилин. Ого, – дивувався. За цей час вже так втомився емоційно, що хотілося лягти в траву, дивитися в небо і – померти.

Аналізуючи після штурму все, що відбувалося, зрозумів: була одна людина до цього бою – і стала іншою після. Все починаєш сприймати інакше. Повертаючись до своїх, я заїжджав до інших підрозділів нашої бригади і розповідав: те, що ви уявляєте, і що побачите насправді – зовсім різні речі. І ще ділився досвідом: наколінники та налокітники – це все понти для страйкболу. На війні вони не потрібні. Головне – нормальне взуття, носки, які не будуть натирати. 

Знаєш, нікому не побажаю війни. Бо це зло, поламані долі, психіка. Особливо тих, хто випадково опинився на лінії війни…

Фото: Роман Ніколаєв

У тебе незламний і бойовий характер.

– Я суперзалежний адреналіновий перфекціоніст. Переживаю за те, що роблю, за всі ситуації, але коли повна жопа навкруги, зовні залишаюся спокійним, хоча всередині – вогонь. Але ж треба холоднокровно контролювати ситуацію, тримати в тонусі особовий склад. Моральний дух це дуже важливо. Відео, яке я записував в аеропорту, звертаючись до наших ворогів, тролячи їх, підносило настрій моїм бійцям. Вони заряджалися, посміхалися, хоча навкруги все було далеко не весело.

Женю, що для тебе щастя? Коли ти себе відчуваєш щасливим?

– Це максимально класна емоція, коли ти максимально заряджений позитивом. Це як вийти на скелю над океаном і вдихнути свіже повітря. Я вдячний вищим силам, що в моїй родині всі здорові, що батьки живі. У мене був молодший брат, він помер в 2013 році. Я знаю, як страждають батьки, коли виховують дитину з інвалідністю, як боляче втрачати рідну людину, про це ніколи не можна забути. Тому і щастя – в дрібницях, але більшість починають це цінувати, коли втрачають ці дрібниці, і не можуть їх вже повернути. І головне – берегти здоров’я власне і близьких. Це найцінніше.

У рамках переймання досвіду ми з Фацевичем та Білошицьким їздили в Англію. І після всіх зустрічей, розмов, у вихідний день поїхали на берег Північного моря. Там пляж завширшки метрів двісті, і йде далеко за обрій. Фантастичне місце. Навкруги гуляли пари з собачками, бігали діти. А ми, дивлячись на море, були зачаровані його дикістю – ніяких тобі пірсів, щоб різати величезні хвилі. Це була осінь. Температура повітря десь десять градусів, а води – близько трьох. Ми з хлопцями роздягнулися і забігли в море по пояс. Вода крижана! Хвилі настільки міцні, що тягнуть за собою. Люди почали нас фоткати, бо такого там ніхто не робить. А я, вийшовши на берег, навіть не обтерся рушником – приємно було відчувати, як організм сам себе почав гріти. У нас із собою була пляшечка місцевого скотча, налили в стакани. Я до цих пір пам’ятаю запах моря. І на той момент це і було відчуття абсолютного щастя. От така романтика!

Источник: censor.net
Вам также может понравиться