“Намагалися розігріти замерзлу кашу, але знову звучала команда “до бою” – вогонь гасився, всі бігли на місця і відкривали вогонь”: Артилерист Горохов розповів про бої на Світлодарській дузі у грудні 2016

Старший навідник 2С3 "Акація" Леонід Горохов розповів Цензор.НЕТ про бойовий виїзд "на декілька годин" без сухпаїв та води, що перетворився на чотири доби посеред поля, про байдужість до імовірної смерті, про дівчину у червоній сукні та про "арту, яка десь заблукала".

Я та мої побратими прийшли служити до 54 ОМБр, у гаубічний самохідний артилерійський дивізіон у вересні 2016 року. Хто став навідником, хто командиром розрахунку, хто заряджаючим, хто механіком-водієм… Я потрапив на посаду старшого навідника самохідної установки 2С3 “Акація” калібру 152,4 мм. У жовтні 2016 року нас відправили в “учєбку” у Немирів Львівської області, а листопаді ми повернулися у свій дивізіон більш-менш готовими до реальної роботи. Так склалося, що у жовтні 2016 було звільнено мобілізованих п’ятої та шостої хвиль, у тому числі демобілізувалися і наш командир дивізіону, і командир моєї батареї.

САУ дивізіон отримав у 2015 році у “аховому” стані. Не було ЗІПів, не було шанцевого інструменту, не всі установки були повністю справні… І не всі бійці були готові реально воювати: дехто з розрахунків робив дрібні поламки у механізмах САУ, що робило бойові виїзди неможливими.

Ми свої самохідки приймали у листопаді 2016 року. Не вистачало (а подекуди і взагалі не було) запчастин та інструментів. Мало було маскувальних сітей.

Також у моїй гаубічній самохідній артбатареї не було навіть командира-офіцера. Тимчасово виконуючим обов’язки командира нашої батареї був молодший сержант.

Увечері 17 грудня 2016 року, приблизно о 16-17 годині, на нараду до командира дивізіону викликали командирів батарей. За пів години до нас у намет зайшов наш головний сержант та розподілив обов’язки: “Ти командир, ти навідник, ти – мехвод, а ти і ти – у бойову охорону…”

Всі, чиї імена назвали, взяли з собою бронежилети, шоломи, автомати, каремати. Нам провели короткий інструктаж: виїжджаємо о 20-21 у Бахмут, там ночуємо та чекаємо наказу висуватися. Біля Бахмуту розташовувався один з наших дивізіонів (самохідки 2С1 “Гвоздика”, 122 мм), також там розміщувалися 5 наших САУ, встановлений був намет для особового складу.

Увечері ми виїхали туди. Приїхали та лягли відпочивати. Приблизно о 3:30 18 грудня приїхав наш командир дивізіону та дав команду на бойовий виїзд. Механіки-водії пішли прогрівати двигуни САУ, розрахунки збирали речі та відносили у самохідки. З собою не брали ані сухпай, ані воду: очікували, що виїзд буде на декілька годин. Також, наскільки я пам’ятаю, на передових позиціях мій дивізіон не мав ані корегувальників, ані спостерігачів.

Приблизно о 4:00-4:30 ранку ми виїхали. Промчалися по трасі Артемівськ-Дебальцеве та заїхали у засніжене поле. Навелися на ціль, доповіли про готовність до бойової роботи.

Наші САУ були пофарбовані у зелений колір. З собою у нас були волонтерські маскувальні сітки білого кольору. На полі самохідки були зорієнтовані та наведені, але на яку ціль – ніхто з рядових та сержантів не знав. Знали лише комдив та старший офіцер батареї – старший лейтенант, що проводив розрахунки для стрільби за планшетом.

О 6 ранку 18 грудня 2016 року п’ять САУ “Акація” були готові та могли відкрити вогонь – якби була команда. На місці були 5 розрахунків по 4 людини, були соліст, старший офіцер батареї, дві людини бойової охорони (я та мій командир розрахунку), командир дивізіону, його водій та ще один водій з ЗІЛу.

О 7 ранку 18 грудня команди відкривати вогонь все ще не було. Вже світало. Наша крайня САУ була на відстані близько 200 метрів від траси, і видно було, що машини, які їдуть трасою, знижують хід, коли бачать у ідеально білому полі п’ять зелених самоходок із задраними стволами… Їхали тією трасою, зокрема, і цивільні.

О 8 ранку жодних команд все ще не було. Приблизно о 8:30 командир дивізіону дав команду закрити правий борт самоходок – той, що був з боку траси, – маскувальними сітками. Справа кількох хвилин…. О 9 ранку, як і о 10, жодних команд все ще не було.

Чи то о 10:30, чи то об 11:30, ми отримали команду “до бою” – випустити з кожної САУ по 5 снарядів по цілі, на яку ми вже навелися та по якій готові були відкрити вогонь з 6 ранку. Вогонь ми відкрили. При цьому п’ята САУ не стріляла – щось там замерзло. І тому інші 4 самохідки випустили по додатковому снаряду. Після того, як снаряди були вистрілені, кожна самоходка одразу їхала зі своєї бойової позиції у бік холма біля залізничної колії – на місце збору.

САУ заїжджали у посадку заднім ходом, на відстані близько 200 метрів від траси. Тільки-но крайня САУ заїхала туди, на погорбі з’явилися дві машини ОБСЄ. Вони зупинилися і розглядали нас, імовірно, у біноклі. До нас вони не під’їхали.

Ми змінили локацію. Там розрахунок п’ятої самохідки розібрався з несправністю та з іншого поля хлопці відпрацювали 6 снарядів.

За деякий час – знову команда “До бою”.. Розрахунки загасили багаття та помчали вже на інше поле. Там стандарт: орієнтування, наведення, стрільба. Щоразу була команда на 5-6 снарядів з кожної самохідки, і самохідка, що відпрацювала 5-6 снарядів, ішла без команди на точку збору у посадці…

Скільки загалом ми працювали у той день та в інші дні – вже не пам’ятаю.

За два дні, 20 грудня, нашого бусоліста замінили на іншого. Також було замінено одну чи дві несправні САУ. Ми чекали, що нас змінять інші розрахунки. У звичайних армійських термосах нам привозили вже замерзлу кашу, і хлопці намагалися розігріти її на вогнищах. Але звучала команда “До бою” – і вогонь гасився, всі бігли на свої місця і відкривали вогонь. Точно пам’ятаю, що двічі нам підвозили боєкомплект…

Командир дивізіону практично постійно був з нами. Інколи ми грілися у його машині – волонтерському джипі.

20 грудня нам сказали, що готують заміну. На той день я вже три дні не знімав бронежилет та спав не більше, ніж по дві-три години на добу.

Вдень 20 грудня 2016 року я сидів неподалік від крайньої САУ, посеред ідеально білого засніженого поля. І мене почала охоплювати ця біла безмовість. У мене почалися навіть якісь видіння, які важко пригадати. Була якась байдужість до імовірної смерті від холоду. Але чомусь згадалася у той момент одна знайома у червоній сукні… І це вразило мене настільки, що я отямився. Одразу почув голоси своїх побратимів: мене вже шукали.

Ввечері та вночі з 20 на 21 грудня наші САУ і далі працювали. У мене дико боліла спина, але я якось ще тримався. Вранці ми змінили пункт тимчасової дислокації та нібито ще раз чи два відпрацювали по 5 снарядів.

21 грудня близько 17:00 нас замінили. Приїхали нові розрахунки та бойова охорона. Яка це була насолода – нарешті скинути бронежилет…

22 або 23 грудня всі розрахунки повернулися на дивізіон. Ніхто нас так і не ознайомив з результатами нашої стрільби. Важко читати спогади про той бій за ліс – наприклад, читати про те, що арта десь заблукала чи ще щось. Насправді ми були готові відкрити вогонь вже о 6 годині вранці 18 грудня 2016 року.

Чи зробили ми все, що від нас залежало? Я часто ставив собі таке питання, особливо після спілкування з учасниками тих подій… Гадаю, що так.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться