Нардеп “Голосу” Інна Совсун: “Коли у вишах відмовляються прийняти письмові роботи із плагіатом, студенти у відповідь сміються та згадують міністра”

"Цензор.НЕТ" поспілкувався із народним депутатом із "Голосу" Інною Совсун про скандальне призначення Сергія Шкарлета міністром освіти, провальне голосування за Юрія Вітренка як міністра енергетики, а також про зміну керівництва фракції та партійне життя.

***

Перед “новорічними канікулами” у Верховній Раді не обійшлося без “перцю”. Народні депутати мінімально необхідними 226 голосами призначили Сергія Шкарлета міністром освіти. “Ганьба!”, – такі вигуки почув він від парламентарів, приймаючи присягу. Так деякі нардепи обурювалися, що на посаду головного освітянина заходить людина, яку звинувачують у плагіаті. Та й до процесу голосування мали питання – побачили, що деякі члени фракції ОПЗЖ “кнопкодавили”. На це публічно звернула увагу народний депутат із фракції “Голос” Інна Совсун. Вона – одна із тих, хто вимагає від правоохоронців розслідувати цей факт. Із обговорення цієї ситуації ми й почали нашу розмову.

“Голос” звернувся до Генерального прокурора Ірини Венедіктової із заявою про вчинення злочину під час голосування за призначення Сергія Шкарлета міністром освіти. Чи була якась реакція?

– Станом на сьогодні (розмова відбувалася 4 січня. – ред.) реакції немає. Хоча вона уже б мала бути. Частково це можна списати на новорічні свята. Але я думаю, що проблема значно глобальніша – ніхто не знає, що тут робити.

– Ця ситуація є настільки нетиповою, що не доводиться говорити про якийсь стандартний протокол. Тому, по-перше, ми продовжимо працювати із апаратом парламенту, щоб нам надали додаткові відео голосування. Тому що виходить незрозуміла ситуація із відеокамерами, які знаходяться у сесійній залі (на яких точно має бути більш детальна картина). Вочевидь, вони належать Верховній Раді. Але доступ до матеріалів, які записуються, є тільки в Управління державною охороною. Обидві сторони не можуть визначитися, хто ж виступає розпорядником цих відеозаписів. Але попри це ми будемо добиватися, щоб ці дані нам все ж надали.

По-друге, звернулися в прокуратуру.

По-третє, готуємо звернення до Конституційного Суду. Зараз ми консультуємося із юристами, щоб його дошліфувати та направити. Окремо ми думаємо про подання до Верховного Суду.

Оце ті кроки, які необхідно робити. Чи можемо ми допустити, що якийсь із них не спрацює? Так. Але мені видається, що буде занадто нахабно, якщо правоохоронні органи не відреагують. Водночас, незалежно від того, якими будуть наслідки розслідування (якщо прокуратура все ж візьметься за це питання), жодної політичної легітимності у цього призначеного міністра немає. Мені дуже прикро, що влада пішла на такі безпрецедентні порушення і так нахабно намагається все-таки зробити Сергія Шкарлета міністром. Тому що це кидає тінь не лише на нього, а й на уряд в цілому та на президента. Мені до кінця незрозуміло, чому вони так сильно на цьому наполягають.

– Я не схильна думати, що це частина великого стратегічного плану, як погіршити якість української освіти, з двох причин. Перше, на превеликий жаль, ми маємо констатувати, що вона уже сьогодні є вкрай низькою. Наприкінці 2019 року ми отримали результати PISA. Це міжнародне порівняльне дослідження, в якому Україна вперше взяла участь. Я щаслива, що була долучена до цього процесу – коли працювала у Міносвіти, ініціювала переговори про приєднання до PISA. Так от це дослідження показало: 36 відсотків українських підлітків не знають математики на базовому рівні. Насправді, це страшна цифра! Нам треба навчитися визнавати цей факт і думати над тим, як із цим працювати.

Друге і основне – я не бачу у Шкарлета спроможності зреалізувати складний комплексний план по погіршенню якості освіти. Так, ми можемо очікувати окремих кроків. Наприклад, зменшення ролі Зовнішнього незалежного оцінювання. Він уже зараз про це відкрито говорить, що показало його нещодавнє інтерв’ю. Насправді, він повторює риторику Дмитра Табачника. Я пам’ятаю, як той прийшов до влади у 2010 році і одним із перших рішень ініціював збільшення “ваги” атестату. Якщо хтось забув, я нагадаю: навесні його призначили, а влітку перед вступною кампанією Табачник змінив умови прийому, і атестат раптово прирівняли до ЗНО – 200 балів. Тоді по всій Україні масово закуповували класні журнали, щоб переписати оцінки за минулий рік та поставити високі. Ще однією з ідей Табачника було те, щоб заочники не здавали ЗНО. Хоча на виході вони отримують ідентичний диплом, як і студенти денної форми навчання. Це є абсолютно неприйнятно. Але такі пропозиції знову повертаються.

Я дуже переживаю за те, що Сергій Шкарлет одразу почав цікавитися зміною механізму розподілу місць державного замовлення. Я пишаюся тим, що у 2015-2016 роках ми із командою зробили його автоматизованим, а не ручним. Як перша заступниця міністра, яка відповідала за вищу освіту, я провела три вступні кампанії. Коли у 2016 році було запроваджено автоматизований розподіл, мені стало набагато простіше. Тому що на будь-які дзвінки народних депутатів, міністрів чи ще когось із проханням докинути пару місць тому чи іншому університету, я відповідала: “Це неможливо зробити. Система автоматична. До побачення”.

Також мене насторожує, що Шкарлет придивляється до питання формульного фінансування університетів. Ця реформа запрацювала у 2020 році. Вона передбачає, що гроші йдуть до закладів вищої освіти відповідно до результатів їхньої роботи.

Повертаючись до вашого питання, чи він може зробити шкоду? Так. Чи зможе нашкодити глобально? Думаю, більшою мірою, ні через професійну неспроможність та відсутність команди. Хоча уже маємо чималу загрозу – вплив на рівні цінностей та розуміння освіти, як такої. Мені вже зараз колеги з інших університетів розказують: коли відмовляються прийняти письмові роботи із плагіатом, студенти у відповідь сміються та згадують міністра. Після такого прецеденту, який ми маємо, будь-якому викладачу складніше довести, що так не можна робити. Ось тут на рівні культурної норми це дуже проблемно.

З іншого боку, мене втішає, що велика кількість людей виступили проти цього явища. Це щось таке, чого не було, наприклад, у 2013-2014 роках. Те, що плагіат у свідомості людей перестає бути нормою, є важливою культурною зміною.

– Я там була. Мій перехід до комітету з питань енергетики та житлово-комунальних послуг не означає, що я кидаю освіту. Я хочу додати ще одну сферу до своєї кар’єри. У мене є бажання розвиватися професійно. Є інші виклики, над якими потрібно працювати. Мені особисто болить питання, пов’язане зі зміною клімату та екологією. Цим викликаний такий мій вчинок.

Мені, до речі, пропонували (навіть представники більшості) залишитися в освітньому комітеті. Зараз я періодично отримую запрошення прийти на засідання, коли треба ставити незручні запитання представникам Міністерства освіти. Якщо у мене немає засідання мого комітету, я із радістю приходжу.

– Ситуація із Вітренком була відмінною від тієї, що склалася зі Шкарлетом. Давайте чесно: голосів у залі не вистачило ні за одного, ні за іншого, тому під час голосування за міністра освіти їх “докинули” представники ОПЗЖ. Але й постать Вітренка у сфері енергетики відрізняється від постаті Шкарлета у освітній. Бо перший має належний досвід та кваліфікацію, хорошу освіту та досягнення у профільний сфері, зокрема суд із “Газпромом”. Тому до нього не було претензій щодо недостатнього фахового рівня чи доброчесності. На засіданні комітету перед голосуванням проти Вітренка активно виступали представники окремих груп інтересів, які пов’язані із людьми, що мають бізнес у вугільній галузі. Дискусії по обох кандидатах дуже різнилися. В освітньому комітеті Шкарлета щиро запитували по тих чи інших проблемах у освіті та хотіли почути його такі ж чесні відповіді. Але він не міг їх надати! Уже легендарною стала відповідь на запитання, чому він хоче бути міністром освіти: “Я із сім’ї освітян”. А от у комітеті з питань енергетики ситуація була протилежною. Коли Вітренку ставили запитання, дехто із депутатів навіть в голос проговорював: “Нас не цікавить, що ви відповісте”. Натомість Юрій Вітренко намагався по пунктах давати пояснення і навіть робив нотатки. У “Голосу” були питання з приводу того, чиї інтереси він буде представляти (про це було багато публічних дискусій), та чи здатен до командної роботи (бо ми пам’ятаємо, як після звільнення із “Нафтогазу” він дуже активно критикував тих, із ким працював). Давайте скажемо чесно: в уряді неможливо досягнути результатів, якщо ти не вмієш працювати в команді. Тобто у нас були зауваження, але це не було таке категоричне несприйняття, як зі Шкарлетом. Хоча зазначу, що “Голос” не голосує за кадрові призначення. Формувати уряд – не наше завдання. Це робота представників більшості. Добре чи погано вони із нею справляються – уже інше питання.

язки міністра лише 30 днів.

– Так, по факту якраз цей час сплине, коли Верховна Рада у січні почне працювати. Із того, що ми знаємо: він хоче поспілкуватися із представниками різних фракцій, а партія більшості збирається й надалі просувати його кандидатуру та намагатися зібрати голоси за призначення. Я вам чесно скажу: не впевнена, що це вдасться. Тому що у сфері енергетики є ряд потужних груп інтересів, які, на жаль, контролюють окремих депутатів в парламенті. Це чітко видно за результатами голосування. У сфері освіти ти можеш когось переконати, а у енергетичні голоси ледь не “заброньовані”, що абсолютно суперечить базовим принципам демократії. Позитивне голосування по Вітренку можливе, тільки якщо ці групи інтересів домовляться між собою.

осподарський суд Києва дозволив компанії Ахметова “Д. Трейдінг” не платити за експорт електроенергії. Де ж справедливість?

– Дивіться, на сьогодні у нас ціна електроенергії великою мірою субсидійована. Це означає, що ми, як суспільство, разом десь за щось доплачуємо – через гроші платників податків, окремі субсидії і так далі. Це також є свідченням того, що ми недостатньо інвестуємо у майбутнє. Чи хтось задумувався, у якому стані наші ядерні реактори? Чи вони безпечні? Чи маємо достатньо коштів, щоб гарантувати їхню безпеку? Я наполягаю на тому, що ціна на будь-які послуги має бути адекватною. Вона повинна покривати собівартість плюс мінімальні інвестиції на підтримку інфраструктури та її розвиток. Нам потрібна справедлива ринкова ціна. А для тих людей, які неспроможні її платити, мають бути адекватні програми субсидіювання. Але зараз із цим підняттям тарифів там непроста історія. Серед експертів є обґрунтовані підозри, що це робиться для того, щоб покрити нову ціну на розподіл, який був встановлено. Тобто, підіймають тарифи, щоб задовольнити “апетити” окремих бізнес-груп. Ось тут і є несправедливість. Я готова платити вищу ціну за електроенергію, але якщо я буду знати: вона буде “зеленіша”, будуть інвестиції у майбутнє, а інфраструктура буде утримуватися у належному стані. Водночас, я не готова платити вищу ціну за електроенергію, якщо ці гроші підуть напряму в кишені окремим олігархам, які потім купуватимуть народних депутатів, які призначатимуть людей, що встановлюватимуть необхідні цим олігархам тарифи.

Підсумовуючи: не хочу впадати у крайній популізм та говорити, що ціни на електроенергію мають бути низькими. Ні. Вони повинні бути такими, що покривають собівартість. Але не мають субсидіювати окремих олігархів, як це відбулося зараз. Тому із тарифами дискусія трохи складніша, аніж може видаватися на перший погляд. У нас обсяг коштів на субсидії на цей рік фактично лишився на тому ж рівні, як було у 2020-му. Хоча ми розуміємо, що потреби у них зростуть, тому що і тарифи підвищуються, і люди стають біднішими через безробіття. Вочевидь, треба буде десь знаходити більше грошей на субсидії. Але, повторюсь, без прозорості на ринку по факту ми будемо платити ще більше.

– Нам потрібно починати говорити суспільству правду. Питання медичного канабісу для мене не має аргументів проти. Є десятки тисяч людей, які щоденно живуть в болю через те, що ми боїмося заходити на цю територію, бо вона політично комусь невигідна. Я знаю багато історій тих, хто роками живе із болем, який неможливо переносити. Я розумію, що він доводить до божевілля. Я не можу цим людям пояснити, чому ми не даємо їм доступ до лікування, яке здатне зробити їхнє життя терпимим. Тут є багато причин. Перша, як я уже сказала, політична – мовляв, це суспільству складно “продається”. Але тут я переконана, що потрібно пояснювати, що це медичний канабіс. Він покликаний, передусім, надати людям лікування. Більше того, його не можна використовувати із рекреативною метою – для отримання, так би мовити, кайфу. Він не дає цього відчуття, а просто полегшує людині біль. Коли я написала у себе у Фейсбуці про те, що ми зареєстрували такий законопроєкт, у коментарях відповіла моя колишня студентка. Я пам’ятала про неї під час підготовки документу, тому що під час занять вона раз чи двічі згадувала про те, що у неї важко хворий батько. Розповідала: щодня бачить, як він страждає. Так от у коментарі вона написала: “Дякую”. Я розумію, що для неї та її родини це важливо.

Мені здається, що ми застрягли у колі, коли є теми, які страшно порушувати, бо люди їх не сприймають. А вони й будуть це робити, поки ти не почнеш говорити. Дуже часто в українській політиці бракує цієї простої сміливості почати озвучувати певні речі. Тим паче, що ми уже зараз бачимо: ситуація по медичному канабісу  порівняно із декількома роками раніше дуже змінилася. Соціологія показує: дедалі більше громадян підтримують його легалізацію. Це не відбувається само по собі. Треба говорити, пояснювати та захищати свою позицію.

Друга причина – поліцейська сваволя. Поліція продовжує активно виступати проти такої легалізації. Не тому, що там бояться поширення вживання канабісу. А через те, що вони зараз контролюють неофіційні потоки. Звичайно, мають із них чималі прибутки. У таких умовах говорити про те, що зберігати чинну систему – це адекватно? Мені здається, навпаки – абсолютно безвідповідально.

– Чи розуміє більшість депутатів, що це треба робити? Так.

– Це вже інше питання. Скажемо чесно: хоч зараз парламентська більшість менше дослухається до Офісу президента, аніж півтора року тому, але механізми впливу залишаються, і тому інколи депутати, маючи власні переконання та погляди, голосують всупереч їм. Хоча, як ми бачимо по голосуванню за Шкарлета, Офісу не вдалося переконати усю фракцію “Слуга народу”. Без ОПЗЖ та “кнопкодавства” більшість би його не призначила. Тому я думаю, що у них (СН. – ред.) зараз є трошки більше розгону – дедалі частіше вони займають різні позиції.

Тому думаю, що шанс на ухвалення законопроєкту залишається. Я не хочу зараз дати марну надію людям, які цього чекають, що ми можемо гарантувати його ухвалення. На жаль, ні. Але хочу звернути увагу, що писати листи народним депутатам – це допомагає. Так само, як і підписувати петиції та публічно звертатися. Чим активніше люди будуть включатися, тим імовірність ухвалення цього рішення буде вищою. Як, зрештою, і в інших процесах. Бо демократія – це про владу народу.

– Це не супер політичне рішення, а технічне. Це питання якийсь час обговорювалося. Усі ми, працюючи в парламенті, хочемо отримати якісь результати. Сергій Рахманін має великий досвід, історію та ідеї у питаннях оборони (Рахманін є членом комітету з питань національної безпеки, оборони та розвідки ВРУ. – ред.). Він постійно переживав через те, що не вистачає часу, аби займатися цим профільним питанням, тому що мав ще повноваження голови фракції, які передбачають багато технічної роботи.

Окрім ухвалення цього рішення, ми тоді на засіданні домовилися, що голова фракції буде тимчасовою посадою. Тобто через рік відбудеться голосування, де ми зможемо підтвердити ту саму кандидатуру або замінити людину. Це ламає устави традиційної української політики. Але ми не розглядаємо позицію голови фракції, як того, хто нав’язує свою думку решті. Тому у нас ця посада – це здебільшого технічна робота. Поки її передали Ярославу Железняку.

– Ці процеси можуть видаватися схожими. Але вони мають різну природу. Тому що Святослав вирішив піти з політики, а Рахманін – навпаки, хоче більш активно працювати, але у тій сфері, яка його найбільше цікавить. Це питання не “підсиджування”, а рішень цих людей, на чому вони хочуть зосередити свою увагу. Відповідно, комусь треба було перебрати їхні повноваження. Я розумію, що від цих процесів може складатися різне враження. Але скажу так: коли у нас відбулася зміна голови партії, усі казали: “Катастрофа!” Я тоді багатьох запитувала і мені не могли відповісти, хто голова Демократичної партії США? Чи Республіканської партії? Це точно не Дональд Трамп. Нам треба перестати ототожнювати певні посади із персоналіями. Я вважаю однією із цінностей “Голосу” те, що ми своєю роботою демонструємо іншу політику. Багато хто говорить про те, що саме така нам треба. Але мало хто має сміливості її практикувати. Є такий хороший англійський вислів: “You have to practice what you preach” – “Ти маєш практикувати те, що проповідуєш”. Мені здається, мало у кого є сміливість це робити. Нам же хочеться вірити, що запровадження нової політики буде виграшною стратегією у перспективі.

– Сергій, як і я, як і Кіра, є членом політради. Структура партії є досить урівноваженою, на відміну від інших, де керує вождь. У нас чітко прописані процедури прийняття рішень, дуже детально виписаний регламент роботи фракції. За півтора року ми побачили, що це нас неодноразово рятувало. Тому що розбіжності завжди будуть. Неможливо знайти двадцять-тридцять-двісті людей із абсолютно однаковими поглядами. Нас можуть об’єднувати базові цінності та готовність дотримуватися певних правил і процедур. Ми так і працюємо. Залежно від того, про яке рішення йдеться, виникають різні точки їх прийняття. Наприклад, по голосуваннях. Політрада може висловити окрему від фракції позицію. Тоді у положенні про фракцію є відповідь, скільки голосів у відсотках потрібно, щоб “перебити” рішення політради. Це важливо, бо тоді ти розумієш “правила гри” і як “грати”.

Якщо говорити про операційне управління процесами, то цим більше займається Кіра. Стратегічне управління – це більше політрада. Далі є фракція, де складно сказати, що хтось один визначає політику, бо у нас усе вирішується у процесі діалогу. Діє така система балансів і противаг, щоб гарантувати демократичність всередині партії.

– Ні-ні. Я точно знаю, що зараз він продовжує працювати із нашою фракцією у Київраді. Вочевидь, у нього є власна професійна кар’єра, тому що робота в партії не є оплачуваною.

– Ви знаєте, я весь грудень думала над тим, що визначного зробив парламент за 2020 рік? Якщо когось спитати, то ніхто не може дати чіткої відповіді на це питання. Це не означає, що він не працював. Але яку велику реформу запустив за той рік? Був ринок землі. Але там є питання, починаючи навіть із того, що вона вступить в силу ще не зараз. Що ще? Ми довго голосували банківські закони, намагаючись врятувати країну від приватних інтересів Коломойського. Ухвалювали закони по COVID-19. Це добре, але радше на поточний момент. Таке собі “гасіння пожежі”.

Я навіть подивилася, що пишуть соціальні мережі партії більшості. У них був топ-п’ять досягнень за 2020 рік. Серед них – той же ринок землі, гральний бізнес (до речі, дуже сумнівна реформа), а також підвищення лімітів для ФОПів. Хоча насправді це та правка, яку ми ініціювали та змусили владу її прийняти. Однак це все одно аж ніяк не тягне на включення топ-п’ять реформ за рік. Катастрофа, що ми не спроможні визначити, а що велике треба зробити? Я нещодавно дочитала нову книжку Барака Обами і звернула увагу на те, як чітко у своїй діяльності він розставляв пріоритети, як часто наполягав на якихось конкретних рішеннях, коли усе “несеться”. Він говорив: Так, ми вирішуємо поточні питання, але покажіть, який у нас план по зміні клімату? Там продемонстрована здатність визначити проблему, сфокусуватися та докладати зусиль, щоб її вирішити. А ми в парламенті (особливо у другу половину року) голосували багато законів, але вони аж ніяк не тягнули на системні трансформації в країні. Це велика проблема.

Я впевнена, що багато хто слухав новорічну промову президента. Чи почули ми базові ідеї, а що ми, як країна, будемо робити у 2021 році?

– От бачите! Завершується другий рік його президентства, і ми бачимо: він не навчився визначати пріоритети для країни та відділяти важливе від менш значимого.

– В умовах випадкового прийняття рішень на Банковій, займатися прогнозами – вкрай невдячна справа. Це те саме, що пробувати вгадати результати гри в лотерею. Я не бачу там логіки у прийнятті рішень. Розумію, що всередині Офісу президента, як і у фракції більшості є різні групи впливу, які, умовно кажучи, інвестували у “проєкт “президент Зеленський”. Вочевидь, не усі з них є задоволеними. Давайте подумаємо, хто там сьогодні може бути зацікавленим у таких змінах в Україні? Очевидно, є питання Росії. Її зараз цілком влаштовує президент Зеленський. Особливо із тим головою його Офісу, який є. Бачимо неготовність парламенту легко погоджуватися на ті ідеї, які пропонує пан Єрмак. Це може викликати у Росії якесь невдоволення. Згадайте, як декілька разів намагалися протягнути ідею про вибори на Донбасі. Щоразу, коли її вносили, у парламенті були окремі битви, під час яких вдавалося переконувати колег із фракції більшості все-таки не голосувати. Тому, так, тут можна говорити про якесь невдоволення. Але чи достатньо його, щоб розпустити Верховну Раду? Складно сказати.

Є ще група інтересів Коломойського, вплив якого то посилюється, то послаблюється. Але це людина, яка завжди десь поруч. Є також група інтересів Ахметова. Є й інші. Але, повторюся, рішення буде ухвалюватися залежно від того, що вигідно тій групі, вплив якої переважить. Суто із політичної точки зору у партії “Слуга народу” також впали рейтинги. Щоб вони отримали більше голосів, аніж мають зараз, має статися диво. Не те, щоб за останні десять років в українській політиці не відбувалося див, але я б не хотіла говорити про можливі дострокові парламентські вибори. Бо, як я сказала, неможливо вгадати, що буде відбуватися. Більша проблема у тому, що порушуючи цю тему, ми, можливо, відволікаємося від того, що треба робити із країною.

– Спокійно із кількох причин. Перше, цей же “Рейтинг” показав, що суттєво збільшилася кількість людей, які не визначилися. Це ті голоси, за які варто змагатися.

Друге, 3,5 % – це більше, аніж нам давали ще рік тому. Тоді говорили про 0,5-1 %, і здавалося, що сама ідея “Голосу” підходить до закінчення. Після цього ми показали хороший результат на місцевих виборах, сформували фракції в кількох місцевих радах, у тому числі в Києві. Тому говорити про завершення “Голосу”, як дехто вважає, зарано. Від 3,5 % до 5 не так багато. Тут важлива правильна мобілізація. У нас тут є перевага, тому що наші виборці – більш свідомі й частіше ходять на вибори. Особливо на національні.

Третє, це не трагедія, а привід ще більше працювати. За півтора року у парламенті ми жодного разу не йшли на компроміси із власними переконаннями, не скочувалися у популістичну риторику. Хоч і могли так вчинити, що додало б нам балів. Але тоді б втратилась цінність “Голосу”.

– Я обурена, що наші правоохоронні органи досі нічого не зробили із партією Шарія. Ось тут реально проблема. Починаючи із непрозорого та незрозумілого фінансування партії (про яке всі бачили журналістські розслідування), закінчуючи базовими ідеями, які він просуває. Я підтримую демократію. Впевнена, що люди всіляко мають висловлювати свою позицію. Але вони ніколи не повинні заперечувати засадничих принципів суверенітету держави. У мене в місті Кременчук Полтавської області працює приймальня. Одним із перших звернень, яке мені звідти надійшло, було від ветерана. Ми ж розуміємо, що такі люди дуже чутливо ставляться до будь-яких проявів несправедливості. Особливо до заперечення цінності державного суверенітету. Розкажу, що там відбулося. Він проходив повз палатку партії Шарія, де лежали газети, в яких карта України була зображена без Криму. Вона стояла у 150 метрах від місцевого відділу поліції. Її точно бачили. Де реакція поліцейських?! Далі ситуація розвивалася трагічно: цей ветеран викликав поліцію, а коли вони приїхали, почав хвилюватися. У результаті його затримали. Про що й було звернення. Ми зараз працюємо із цим кейсом. Тому по партії Шарія у мене найголовніше питань, де правоохоронні органи? Чому вони нічого не роблять?

– Думаю, з двох причин. Перша – низький рівень чутливості до таких питань серед поліцейських. Це, вочевидь, пов’язано із незавершеною або розвернутою в інший бік реформою поліції. Над подібними засадничими речами потрібно було б працювати. Але ми цього не бачимо. Згадайте, яка була ейфорія, коли починалася реформа поліції. Тоді прийшло багато людей з-поза системи, а також колишніх ветеранів. Я деяких знаю особисто. Один із них – відомий блогер, письменник Мартін Брест (Олег Болдирєв. – ред.), який балотувався до Київради по нашому списку. Він же теж пішов працювати у поліцію, але потім звільнився. Він мені розповідав, чому так вчинив. Там неможливо працювати, якщо ти хочеш робити щось більше, аніж просто патрулювати вулиці. Тому те, що ця реформа у нас незавершена – це трагедія.

Друга причина – політика задає певний стандарт того, що є нормальним. Коли ми бачимо, що у парламенті представлена партія ОПЗЖ, чиї депутати їздять до Путіна, то для поліцейських це теж є сигналом – так нормально! Інакше де розслідування по цих поїздках?! Ми написали багато звернень з цього приводу. Частина із них зареєстровані, відкриті кримінальні провадження, але результату немає.

– Давайте тут згадаємо початок нашої розмови – хто допоміг “Слузі народу” добрати голосів за призначення Шкарлета? На жаль, партія більшості часто легітимізує ОПЗЖ, коли використовує їхню підтримку для прийняття рішень.

Повертаючись до вашого питання про Шарія, не думаю, що наші ситуації ідентичні. Це геть різні виборці. Наші – страшенно вимогливі, дуже освічені, які відслідковують усе, що ми робимо, активно нам пишуть і “тримають руку на пульсі” того, що відбувається. Виборці, які голосують за Шарія – це люди, які розчаровані та ведуться на хибні, брехливі й маніпулятивні відео якогось афериста, який живе десь у Іспанії, і якого вони ніколи вживу не бачили. Із ними нам теж треба працювати.

Мені от цікаво буде подивитися на ситуацію із місцевими фракціями партії Шарія у кількох містах на Сході, у тому числі, в моєму рідному Харкові. Наші колеги із харківського осередку кажуть, що спілкувалися із місцевими депутатами від цієї політсили. Це абсолютно випадкові люди, які ніколи не були у політиці. Наші їх запитали, що вони збираються робити. На що ті відповідають: “Нам Толик поможет”. Це трагічно. Треба буде слідкувати за їхніми діями у місцевих радах.

– Чи фінансує нас Пінчук? Ні. Дивіться, рейтинг часто відображає присутність на телеканалах, а медіа дуже впливають на думку громадян. До речі, саме тому Зеленський став президентом. Це величезний медіапроєкт. Гігантська проблема в тому, що більшість українських медіа належать олігархам та абсолютно ними контрольовані без найменших засад редакційної політики, які б гарантували хоча б якусь мінімальну неупередженість. Навіть якщо власником є олігарх, це ж не означає, що потрібно говорити неправду.

Є канали із орбіти ОПЗЖ, які фактично напряму працюють рупорами конкретної політичної сили та ретранслюють її погляди. Туди ми не ходимо для того, щоб не легітимізувати їх, як ЗМІ, бо це, насправді, пропаганда. Є телеканали, які більшою мірою намагаються витримати баланс та представити різні точки зору. Ми вбачаємо свою роль у тому, щоб пропонувати альтернативну думку, стратегічні рішення, які не озвучують представники інших політичних сил. Тоді такі медіа висвітлюють нашу позицію. Там нам вдається з’являтися у ефірах та новинах. Це свідчить не про якийсь зв’язок, а про те, що редакційна політика у них дозволяє альтернативні погляди. Тому чутки про фінансування “Голосу” Пінчуком явно перебільшені. У нас немає із ним якихось домовленостей. Якщо подивитися медіамоніторинги, то ми присутні й на “5 каналі”, “1+1”, Прямому, “Інтері”, ТРК “Україні”. Тобто немає домінування каналів однієї якоїсь групи. Так, нам би хотілося мати більший доступ до медіа (тих, які не є антиукраїнськими). Бо наразі це основний механізм комунікації з виборцями. Давайте казати чесно: у нас є труднощі із доступом до них через те, що вони здебільшого контрольовані олігархами, у яких є свої політичні партії. Але разом із тим, якщо у тебе по якомусь питанню є достатньо сильна позиція, то ЗМІ уже не можуть тебе ігнорувати. Наприклад, як то було із ситуацією по Шкарлету. На нас не могли не звертати увагу, тому що ми були тими, хто найбільше говорив про цю ситуацію та продовжуємо це робити. А наші акції протесту проти Авакова висвітлювали всі телеканали. На жаль, у парламенті дуже мало народних депутатів, які можуть запропонувати вирішення проблем у тих чи інших сферах. А у нас зібрані люди, які мають досвід, знання, які швидко навчаються та опановують розуміння процесів. Тому ми пропонуємо якісь нові ідеї.

Загалом робота із медіа – складний процес. Але ми сто відсотків не пов’язані із жодними медіа. У цьому наша сила (бо це дає нам можливість говорити, що вважаємо за необхідне), і наша слабкість (тому що ЗМІ, значною мірою, впливають на людей). Ми це розуміємо, намагаємося виправляти, але точно не ціною компромісів із власними переконаннями.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться