“Наші розвідники пробиралися на третій поверх, вишукували московських найманців і знищували їх з криками “слава днр”, – боєць 80 бригади ЗСУ Любомир Гринюх про бої в ДАП

Спеціально для Цензор. НЕТ – захисник Донецького аеропорту зі Львівщини Любомир Гринюх розповів про січневі бої 2015 року, зустріч з ватажками терористів Моторолою і Захарченком, а також про восьмимісячний полон.

***

Українські захисники, які заїжджали в аеропорт на початку січня, достеменно не знали і не розуміли, що їх там чекає. Хлопці до того готувалися на полігоні, стріляли з усіх видів зброї. Бійців готували офіцери ЗСУ, які пройшли Луганський аеропорт, вони відкидали багато застарілого навчального радянського матеріалу і в боях з росіянами і сепаратистами застосовували свої знання, які згодом пригодилися нашим хлопцям в ДАПі.

4 січня 2015 року, вони попали в селище Піски, а звідти на самий Святий вечір – заїхали в ДАП. Це був той період, коли хлопцям довелося проїжджати через блокпости терористів, які обшукували наших воїнів, щоб ті не могли провести туди важкого озброєння і великої кількості патронів.

– Це були неприємні моменти, брала злість, адже вперше побачив живого кремлівського найманця, хотілося вбивати їх, – пригадує Любомир. – Проте кругом стояли їхні танки, БТРи. Один із цих покидьків, я його згодом побачив, коли вже перебував у полоні, запитав мого побратима: “А што ви там жрать будітє”? Такі ж провокативні запитання ставили російські журналісти, проте їм ми “хамили” і старалися нічого путнього не розповідати.

В той день заїхало три вантажні автомобілі з нашими солдатами. Двоє попрямували до нового терміналу, інший до диспетчерської вежі. Найголовніше в ці моменти було не розгубитися і якнайшвидше забрати з машин воду, патрони, їжу, одяг. Адже окупанти давали на це декілька хвилин і відкривали вогонь по наших солдатах, якщо останні не встигали розвантажитися.

Нам тоді знову пощастило, ми забрали з собою всі речі, нас розподілили на пости і ми приступили до бойового чергування. Тим більше, що в цей день особливо не стріляли.

– Звичайно, адже попри небезпеку, яка чатувала за кілька сотень метрів, думки поверталися додому, в коло сім’ї. Хоча я з побратимами із восьмої роти Катею і Реньом, зуміли організувати святкову вечерю. Приготували швидкий борщ, сухі набори залили кип’ятком і страва готова. Я мав шоколадки, тому свято не оминуло нас.

– Та куди там. Як тільки вечір заступав, ми всі перетворювалися на слух, щоб не пропустити в тиші ворога. Мали спеціальні соломки, які світилися, їх ми розкидали по доріжці, якою просувалися, щоб у разі потреби пройти куди потрібно. Були випадки, що наш ротний Віталій Любенько (Веселий) та ще боєць з 79 бригади не бачили куди ідуть, тому попадали в неприємні історії. Добре, що серед цієї тиші, яка моментами була в ДАП, ми спочатку дивилися в тепловізор, а потім стріляли. Інакше цим хлопцям було б непереливки. Загалом перші дні були тихими більш-менш, а потім розпочалися запеклі бої. Першою жертвою став боєць із Тернопільщини – Ігор Римар.

– Коли його поранило, хлопці відтягнули його в так званий штаб, де Ігор Зінич намагався по можливості надавати медичну допомогу. Туди нікого не пускали, щоб не травмувати психіку бійців. Побратим Іван Камянчин кричав: “Іди звідси, тобі не потрібно його бачити”.

Мене взяла страшенна злість, що друзі так страждають через цих недоумків російських. Страху не було, адже події розвивалися надзвичайно швидко. Почав стріляти танк, який розбив нашу позицію поверхом вище, звідки можна було спостерігати за пересуванням противника. Дуже хотілося уже спати, я просто мріяв про сон. .

Окупанти пробували нас атакувати, як у фільмах, відкрито просуваючись. Пригадую, як одного разу вони пішли в наступ з боку цвинтаря, в напрямку першого поста через злітну смугу. Дрібними перебіжками, по три чоловіки, вони наближалися до нового терміналу. Кожен, хто був вільний з нас, бажав взяти кулемет і вийти їм назустріч, щоб знищити бодай одного окупанта. Ротний змушений був криками заганяти бійців на свої пости, адже там майже нікого не залишилося.

Після чого на терористів спрямували нашу артилерію, яка похоронила їх там на місці. Хто залишився живий, добивали з кулеметів. Я ще прибіг туди з тепловізором і встиг побачити, як їхні тушки з яскравих, перетворювалися на темні плями. В той час, коли працювала наша артилерія, ми могли навіть поспати, відпочити.

– Майже ніколи не дзвонив, тільки писав повідомлення. Переважно в день, коли моментами наступала тишина, я давав про себе знати. Мої рідні довго не знали, що я перебуваю в аеропорту, тільки перед його падінням, вони отримали таку інформацію. До останнього моменту я їх заспокоював, що все буде гаразд..

А вже з 15 січня в Донецькому аеропорту розпочалися суцільні бої кругом нас. Окупанти якимось чином проникли поверхом вище над нами і почали закидати через пробоїни в стелі гранати. Появилося дуже багато поранених, додавала важкості та обставина, що до нас не могли під’їхати бронемашини, їх просто підбивали, палили. У яви собі ситуацію, ти дивишся на стелю, а звідти висовується москальська рука і кидає гранату. Ти стріляєш по ній, а через іншу діри котяться ще гранати.

Цікавий момент, як тільки, ми заїхали в аеропорт під нами постійно щось шуміло і розривалися розтяжки. Зараз ми знаємо, що там перебували окупанти, а саме чеченські бойовики, які розчищали собі шлях. Наше ж командування та попередники говорили, що це вони від морозу лопають. Уже 16 січня окупанти кричали нам з нижнього приміщення нового терміналу, щоб ми здавалися та інші нецензурні слова. Саме через те, що вони перебували під нами – ці покидьки отримали можливість занести вибухівку і згодом підірвати термінал.

Ми не знали, як їх викурити звідти, адже не мали карти комунікацій аеропорту, переходів, тоді як в московських найманців все це було. В тому і була їхня перевага.

– Ніяких глобальних рішень ніхто не ухвалював. Вся боротьба зосередилася на невеликому квадраті, який ми утримували. Адже командир роти дав наказ прибрати пост: “Тишину”, “Кондор”, “Дракон” і тримати оборону центральної частини терміналу та трьох постів, які виходили на злітну смугу.

– Наші розвідники пробували пробиратися на третій поверх, вишукували московських найманців і знищували з криками “Слава днр”. Проте ця робота уже не приносила потрібно ефекту. Окупанти постійно прибували на летовище з боку гаражів, самого Донецька, з боку старого терміналу. В ночі нам було трохи легше від того, що вони не мали тепловізорів, тому використовували прості ганчірки вмочені у соляру, підпалювали їх і кидали до нас аби мати змогу бачити.

– Ні! Всіма нами керувала злість, що ми не можемо розвернутися і всипати їм. Величезна злість була на наше командування, що вони не можуть “артою” знищити російський танк, який прямою наводкою стріляв по нас.

Скажу так: якби не ряд нюансів – нестача внутрішніх карт аеропорту, робота російських танків, ми б сміливо могли воювати з ними, навіть більше, могли відбити старий термінал. Наші хлопці чітко працювали по їхніх позиціях, що розташовувалися навпроти нас, з гранатометів. Вони знищували ворожі вогневі точки, закидали гранати прямо за їхні спини.

В нас таким способом працював розвідник Зеник з Тарасом Колодієм. Тарас дивився в тепловізор, як тільки когось бачив у старому терміналі, казав Зенику: “Стріляй”. Відстань до окупантів була трошки більше ста метрів, для хорошого гранатометника – це іграшки. Зеник влучав куди треба, і в кремлівських виродків зразу починалася паніка, крики.

У підрозділі 79 бригади теж був хороший гранатометник, він вибігав на відкриту місцевість і з словами: “Аллах Акбар” і влучав чітко в російських окупантів. Так повторювалося кілька разів.

Зараз ми маємо уявлення про ті події і розуміємо, що все можна було зробити по-іншому. Тоді ж було елементарне нерозуміння, як діяти далі. Адже неможливо щось планувати, коли тебе травлять газами, підривають. Ротний, не володіючи інформацією, – дає одні вказівки. Розвідник Рахман, який прибув в аеропорт, говорить інше. Останнього я навіть нецензурно облаяв, коли голова уже не сприймала інформацію.

Хотілося щось робити і виконувати конкретне, тим більше, що окупанти були на відстані п’яти-шести метрів від нас.

– Так. Ми тримали вже кругову оборону. Хтось заряджав автомати, інші ще якось чистили їх, адже вони давали збій, треті стріляли, як тільки вороги з’являлися перед нами. Так тривало до того моменту, поки нас не почали травити газами. Дехто з хлопців пробував повзти до виходу, але зупиняло те, що там чекали найманці. Доводилося лягати на землю і таким чином рятуватися від них, хоча газ все-таки попадав в наші легені.

За той час окупанти пробили діру збоку нас і почали закидати вибухівку. Боєць на псевдо Сєвер з 90 батальйону крикнув: “Готуйтеся, зараз буде вибух”. Мені ще дали команду зібрати зброю, яка валялася всюди, навіть серед великої купи речових мішків і тут справді окупанти підірвали термінал.

На той час наші поранені лежали під однією стіною, вбиті бійці, запаковані у чорні мішки і підписані, – під протилежною стіною. Всі інші, хто міг тримати зброю, перебували на своїх позиціях. Вибух не приніс великої шкоди нам: були знесені деякі перегородки, хлопці зазнали контузії. Мені особисто щось прилетіло в шолом, порвало бронежилет, ударило в груди. Я підійшов до Ігоря Зінича і кажу йому: “Щось у грудях болить, дай знеболююче”. Він витягнув шоколадку і відповідає:” Тримай, вона тобі пригодиться”.

– Прибували МТЛБехи і забирали поранених, але всі, хто міг воювати – залишалися. Повторюю, якби була вказівка, ми б навіть пішли на штурм. Та хмари згущувалися над нами.

17 січня 2015 року вкотре приїхала бронемашина забрати поранених. Тільки бійці, які прибули на ній, – розгрузилися, як з другого поверху росіяни розстріляли машину з РПГ. Вона загорілася, і важких поранень зазнав Володя Трух, як і Римар Ігор з Тернопільщини. Йому розірвало руку, посікло осколками, хлопець помирав біля нашого поста, хоча Зінич намагався порятувати Володю. Перед смертю він ще попросив сигарету чи запальничку, не пам’ятаю точно, я підійшов до нього і через кілька хвилин він помер. Навкруги вибухали наші боєприпаси, які загорілися внаслідок влучення окупантів, все навколо світилося, феєрична ніч.

Ротний із старшиною зробили вилазку, щоб покарати тих під..рів, хто стріляв в МТЛБ. Частково їм це вдалося зробити, ротний повернувся з розірваною рукою, але промовив такі слова: “Я влучив”. Старшину пораненого довелося витягувати з-під розбитого КАМАЗа, який знаходився неподалік.

Росіяни та їхні пособники лізли з усіх напрямків, тоді ми змусили начальника штабу Гуріна викликати вогонь на себе. Тим більше, що наша артилерія била по третьому поверсі, кругом терміналу і нам вона ніякої шкоди не робила. За винятком кількох осколків, котрі прилетіли до наших хлопців. Один з них навіть у мене влучив.

– Так, психологічно було спокійно воювати. Адже ми тоді вважали, якщо такі люди поряд, значить все буде гаразд. Проте після першого підриву Гурін покинув нас. Тоді в декого почалася паніка, бійці пробували журналістам телефонувати, щоб розказати про критичну ситуацію. Я підійшов до бійця на псевдо Лис, він каже: “Що, все, пі..дець”? “Нічого” – відповідаю йому – зате з музикою”. Всі розуміли, що прийшов кінець, тільки не знали, як саме він наступить.

– Багато хлопців йому тепер навіть руки не подають, не розмовляють. Хоча він сам заявляв, про своє поранення. В той момент був поранений командир роти, інші офіцери, які прибули недавно в ДАП, не володіли потрібною інформацією. Тому вся надія була на начальника штабу, але він покинув ДАП.

Я справді бачив, як неподалік нас розірвався РПГ. Гуріна розвернуло в повітрі і він гепнувся на землю, мене теж протягнуло вибуховою хвилею метрів вісім. Тільки я залишився до кінця, притому – не хочу засуджувати його. Взагалі не хочу нікого судити.

В той момент, коли машина забирала наших убитих, дехто з поранених хлопців не хотів покидати новий термінал, вони залишилися, щоб допомагати нам заряджати автомати. Проте були такі бійці, які не мали навіть подряпини, але залазили в МТЛБ. Це війна і вона показує, хто є хто.

– Ми готувалися до кінця свого земного життя. За кілька годин до другого підриву в аеропорту панувала тиша. Хлопці складали свої особисті речі, я знайшов сухий спирт, варив і розносив усім каву. Один із бійців на псевдо Сєвер в той час шукав гранатометника, він хотів знищити ворожий кулемет, який знаходився на другому поверсі і з нього окупанти розстрілювали всі наші машини. Я тихенько підійшов до нього і кажу, що стріляю добре з гранатомета. Сєвер пояснив, що нам потрібно знищити вороже гніздо, оскільки вночі до нас мають приїхати машини та евакуювати. Я знайшов два гранатомети, почистив і став чекати виходу.

В той момент наш лікар Ігор Зінич на псевдо Псіх виліз зі спальника і вирішив пройтися, щоб оглянути поранених. Я попросився в його спальник, адже було дуже холодно. Перед тим встиг відправити дружині прощальне повідомлення, всі вже розуміли, що приходить кінець. Тоді ще до мене додзвонився друг і почав говорити: “Що ви там, в терміналі? Навіщо ви його тримаєте?” Не встиг йому все нормально пояснити і прикурити цигарку, як пролунав другий вибух під час якого  я знепритомнів.

Мене привів до тями побратим – Тарас Колодій. Я подивився навколо себе і побачив яму, все кругом провалилося від вибуху. Хтось почав кричати щоб займайте кругову оборону, проте ми були відкриті зі всіх сторін перед московськими терористами. Я виліз із терміналу, обійшов його, хотів комусь допомогти і сам ледве не впав у провалля через сильне головокружіння.

Побратим на псевдо Сокіл був без взуття, адже мав одну ногу переламану. Він ще пропонував взяти кулемет ПКТ і тримати оборону, хоча кругом нас уже були вороги. Поряд був поранений побратим Олександр Мошонкін, який пив воду перемішану з соляркою, тому що іншої не було, хтось споживав лід, тому що хотів дуже пити.

Страшенно заважав холод, я знайшов одну “грілку” і кинув собі під спину. Неподалік знайшли нашого лікаря – Ігоря Зінича, який ще на той момент був живий, коли хлопці дістали його з-під завалів, ще одну грілку кинув йому під ноги. Але Ігоря уже було не врятувати, Я чув коли він помирав, не приходячи до тями. Фактично на моїй позиції знаходилися одні наші “двохсоті”, лишень я, Сокіл і Сєвер трималися.

– Після другого підриву постійно молився. Отче наш про себе, згодом, коли говорив з побратимами, всі говорили, що зверталися до Бога. Далі ми діяли по ситуації.

В мене були рації цілого підрозділу, довелося розібрати їх і знищити. Ніж, тактичні рукавиці, патрони – все повикидав. З окупантами почались переговори, спочатку Спартанець, а потім Брановицький домовлявся з ними про так званий “зелений коридор”. Коли Ігор повернувся, сказав, щоб ми усі зняли амуніцію і виходили, мовляв, все буде добре. Проте навіть в такий важкий час, знайшлися побратими, які відмовлялися покидати термінал, хлопці бажали продовжувати воювати. Тільки коли російський найманець Гном, пригрозив, що стрілятиме з вогнемета, а над нами уже два снайпери сиділи, лишатися не було смислу.

Усіх відвели до старого терміналу, знайшли там український прапор і ще сфотографувалися з нами. Згодом під’їхав їхній БТР і “Урал”, на останньому були наші поранені. Московські покидьки дострелили нашого друга Гавриляка, оскільки в нього не було уже руки і він стікав кров’ю.

Ми попали на підвал якоїсь військової частини, в якусь кімнату для стрільби. Туди заходили чеченські найманці, місцеві донецькі жінки і били усіх підряд, катували розпеченою праскою. Згодом прийшов Моторола і почав кричати до своїх поплічників: “Ви б з ними так на передовій воювали, як тут в приміщені”.

Поряд знаходився поранений Ігор Брановицький, в якого стріляли з травматичного пістолета, копали ногами, били руками. Моторола запитав: “Що з ним?” У відповідь прозвучало: “Його таким вже взяли”. Між Моторолою і його бійцем сталася словесна перепалка, згодом приїхали лікарі, які оглянули нашого воїна і сказали, що нічого доброго немає. Моторола накрив Ігоря бушлатом і просто – застрелив.

Після тих подій нас перевезли на підвал в приміщення Донецького СБУ, звідти повели на парад. У той час в центрі Донецька вибухнула міна, нам кричали, що це українські військові обстрілюють місто, хоча всі мудрі люди розуміли – міни так далеко не літають”. Тобто це була провокація російських окупантів, щоб викликати ненависть з боку місцевого населення.

– Не знаю, чи всі розуміли тоді, але на “параді” були присутні одні і ті ж самі цивільні люди. Яких всюди возили за нами, вони постійно кричали: “Ви вбили наших синів! Ми залишилися одні. Фашисти! Нелюди!” Натовп кричав в лютій агонії, кидав у нас каміння, пляшки, через що охороні довелося посадити усіх в машини і вивезти знову в приміщення СБУ. За цією картиною уважно спостерігали російські та європейські журналісти. Це була зима 2015 року. До слова, щоб ти зрозумів, мені вдалося вперше помитися тільки через два місяці. До того була суцільне існування в рабстві.

– Перші тижні ми були цілодобово зачинені, через велике виснаження постійно спали. Нас двічі на день водили в туалет, на інші випадки мали пусті пляшки. Проте доля мені підкидала окремі випробовування.

Окупанти побачили фото, де стою на фоні червоно-чорного прапора з написом “Львів”. Вони вважали, що я з “Правого сектору”, довелося сказати їм паролі до своїх соціальних мереж, щоб вони переконалися у моїй приналежності до 80 бригади ЗСУ, там цих доказів було чимало.. Тим самим вдалося врятуватися від імовірної загибелі.

Перший місяць нас фактично нічого не змушували робити. Адже наші обличчя, як і тіла в цілому, були всі сині від побоїв. Медичну допомогу практично не надавали. Через одного волонтера, який отримав до нас доступ, адже привозив ліки їм і нам, вдалося додзвонитися додому і повідомити про місце свого перебування. До квітня ми не розуміли практично, що відбувається в світі і чого очікувати.

– Між собою майже не говорили, адже було дуже багато цивільних в камерах. Час від часу перемовлялися між собою тихо. В камері було радіо, тому, коли терористів не було поруч, слухали новини про Мінські домовленості і чекали звістки про обмін.

Полон – це важко, можна розповідати чимало, хоча інколи краще мовчати.

– В мене була можливість вийти з аеропорту. Сєвер з Соколом майже до ранку чекали, щоб я з ними пішов, але я залишився з пораненими друзями. Потім трохи жалів, мав надію, що все складеться по-іншому і за нами хтось приїде. Вже потім ми дізналися, що підмога йшла, проте три МТЛБ з десантом ворогам вдалося вбити, не без допомоги природи.

Ми воювали за свою країну, кожен з нас робив свій крок добровільно.

– Здебільшого з них ніхто не володів інформацією. Військові наглядачі, які складалися переважно з місцевих, тим більше не мали таких даних. Останні майже не брали участі в бойових діях, тому могли дати цигарку, зайвий раз в туалет завезти. Інші, хто воював з нами, грозили розстрілом, зайвий раз намагалися вдарити, тобто було невесело.

В лютому усіх почали залучали на розкопки наших побратимів. Все це знімалося російськими журналістами на камеру ( камери є – працюємо, камери відпрацювали – нас відразу забрали назад). Були випадки що нас привезли, камери включили і самі ж почали стріляти з міномета (ми ж чули звідки стріляє). Притому ці виродки говорили: “От бачите, укропи по своїх стріляють. Ми ж попереджали що сьогодні будуть розкопки. Бачите, вони нічого робити не дають”. Нас назад погрузили в машину і повезли.

– Хотілося пошвидше дістати всіх. Ми ж не знали, що наших вбитих на той момент ще тримають в холодильниках. Я приблизно знав, де саме під завалами лежать тіла вбитих друзів, тому йшов туди і копав. Проте було багато місць, де вже все було перерито. Ми знаходили хлопців, які лежали без ременів, берців, бронежилетів, ножів. Тобто російські найманці перед тим все обшукали, познімали з вбитих українських воїнів цінні речі і залишили тіла.

Свого командира, Байненкова Бориса, який говорив перед другим вибухом, що звідси піде останній, ми знайшли справді останнім, тому, деякою мірою, він виконав свою обіцянку, прикривав усіх до кінця. При ньому було все: ніж, пістолет, який ми швидко розібрали і викинули, щоб ніхто не побачив. Хоча спочатку хотіли з собою забрати. Оскільки нас постійно обшукували, тому довелося відмовитися від цієї затії.

Так тривало до літа, за цей час ми вивчили всіх конвоїрів, начальників їхніх. Найцікавіше, що на керівних посадах перебували корінні росіяни, вони займали особливі посади, а місцевих “донбасят”, використовували як рабів. Над начальником штаба чи командиром військової поліції стояв куратор з Московії. Очільників продовольчих складів, речових, автомобільних, “курирували” росіяни, які не довіряли місцевим і тримали їх за непотріб, гарматне м’ясо.

Ми навіть починали планувати втечу, хотіли використати час, коли кремлівських недоумків зарплата. Отримавши гроші, вони кілька днів ходили п’яні, тому можна було скористатися цим моментом.

Ми мили коридори в казармах, бачили, що робилося в тих кімнатах, де вони збиралися. Наприклад їхня кімнат зброї постійно охоронялася трьома людьми. Один постійно на телефоні чергував, інший пильнував нас, третій курив чи відпочивав.

Ми мали один мобільний телефон, який знайшли під час розкопок. Куратор з нашого боку, який постійно перебував під час розкопок, (з нього постійно морально знущались окупанти), згодом передав нам зарядку до нього. Тож появився таємний зв’язок із зовнішнім світом.

Ми планували вбити конвоїрів і на їхній машині виїхати в напрямку наших позицій під Авдіївкою. Там у нас був зв’язок з бійцем 90-го батальйону, який звільнився швидше з полону і знову повернувся на позиції. Проте наші військові відмовилися нам допомагати, вони не захотіли прикрити наш перехід через лінію фронту, якщо чесно, досі не знаю причин. Розуміючи, що цей план не вдався, а робити щось потрібно, ми почали шкодити їм в тилу.

Коли нас викликали в автопарк прибирати, ми таємно виводили з ладу бойову техніку, зенітні гармати. Коли чули, що з Росії прибувають військові – передавали цю інформацію нашим, Чимало було інформації про кількість бойової техніки агресора. Знаєш, у полоні росіяни до нас ставилися набагато краще, ніж сепаратисти. Один із них говорив: “Як людей, я вас ненавиджу, проте, як воїнів – поважаю”. Могли дати хліба, цигарок, чаю.

– Сепаратисти були кількох категорій. Дехто з них просто працював на окупантів, щоб заробляти гроші і таких більшість. Хтось прислуговував їм, адже не міг виїхати в мирну частину країни (хворі батьки тут залишалися). Були “ідейні”, вони взагалі жорстоко ставилися до нас.

– За вісім місяців у полоні двічі мій обмін зривався. Проте в липні я все таки побачив волю. Пригадую, як тільки йшла розмова про обмін, нас змушували митися, бритися, адже російські журналісти намагалися передати картинку світу, що окупанти з нами нібито добре поводяться. Пригадую, коли нам вдалося попасти в Краматорськ, там стояв намет з їжею. Ми довго не могли повірити у таке щастя, оскільки за ці місяці відвикли від нормальних продуктів, тому майже не реагували на ласощі.

– Розумію, про що ти говориш, але в моєму оточенні такого не було. Хіба що на початку полону був один момент в Мотороли в підвалі. Нам давали зброю і говорили, якщо хтось вистрелить у свого побратима – відпускають. Знайшлося два зрадника, які таким чином хотіли покинути Донецьк. Один з 90-го батальйону, інший з моєї 80-ої бригади. Вони реально брали пістолет і стріляли у своїх, правда, в магазинах не було патронів, тому нічого не відбувалося.. .Потім росіяни говорили: “Бачите, з ким вам доводиться жити?”

Цей, що з “девяностки”, згодом впав випадково з ліжка і переламав собі хребет. Іншого тримали окремо і дуже швидко згодом відпустили. Зараз він десь на Сумщині живе, бачив його в інтернеті, пробує “волонтерити”, нагороди за це отримує. Хоча я бачив особисто, як він взяв в “сєпара” пістолет і натиснув на курок.

– Хотілося, злість була велика. Проте цю інформацію знають представники спецслужб, і вони ніяк на це не реагують, хоча це безпосередньо їхня робота.. А цей “боєць”, хай живе з цим “душевним вантажем”, він знає про це, ми знаємо.

– Хотілося б бачити всіх живих. За ці роки багато чого усвідомив, тепер розумію, що багато зробив би по-іншому, якщо повернутися у січень 2015 року.

– На Порошенка не було ніколи зла. Наскільки в мене є інформація, що в той момент, коли ми були в безвиході, він зібрав воєнний консиліум і поставив питання: “Що робити з хлопцями”. Командування відповіло, що нас прикриють, виведуть..

20 січня до нас їхали три МТЛБ, проте вони заблудилися і їх підбили російські окупанти. Говорив з нашими артилеристами, чому вони тоді не знищили російський танк, який “кошмарив” нас після 15 січня. Вони мені розповіли про зношені стволи, неправильні координати, які попадали до них через кількох доповідачів.

Я пам’ятаю Донецький аеропорт, він приходить до мене перед кожним сном. Проте мені вдалося призвичаїтися до цивільного життя, та й з цивільними друзями стараюся на такі теми не говорити. Якщо хтось запитує: “Як там було?” Відповідаю: “Хочеш, заведу у військкомат?” Або просто уникаю таких розмов. Зі своїми-то обговорюємо всі моменти, як можна було зробити по-іншому.

– Потрібно було трішки більше людей, щоб втримати перший поверх і захопити підземний паркінг, росіяни тоді б не зайшли. Багато є але, проте це уже історія, з якої ми маємо зробити висновки. Допоки не проженемо російських окупантів, нічого не закінчено.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться