“Не могла собі уявити, що представлятиму до нагороди “Народний Герой” свого… сина!”. Репортаж із церемонії у Луцьку

Під час нагородження недержавною нагородою в Луцьку було декілька несподіваних ситуацій. Так, Ярослава Шинкаренка, бійця 131-го розвідувального батальйону, який врятував від загибелі свого командира і вісьмох поранених, представляла його мама, яка також служить у підрозділі.

Десять срібних нагород, які виготовляє ювелір із Хмельницького волонтер Олег Яцишин, тепер прикрашають груди людей, які стали на захист України.

Проведення церемонії на свіжому повітрі завжди несе в собі погодні ризики. І коли після дощів і холодних вітрів у Луцьку визирнуло сонце і в суботу, під час підготовки сцени у замку стало навіть спекотно, всі зауважували: це наші загиблі бійці допомагають зробити справжнє свято для своїх побратимів, друзів, батьків загиблих бійців, які мають отримати нагороди. Їхню присутність відчували всі, хто прийшов на церемонію.

Про це сказала і дружина Володимира Майбороди, позивний Май, звернувшись до чоловіка, говорячи в небо: “Ти завжди поряд з нами”. По нагороду мелітопольця, який пішов на війну добровольцем, а згодом підписав контракт із піхотною бригадою, приїхала вся його родина: дружина Тетяна, донька Дар’я та онук Сашко. Саме хлопчику і вручили нагороду Володимира. Жінки розуміють свою відповідальність за те, щоб виростити його гідним діда. В історії загибелі Мая до цих пір залишається загадка. Дотепер ніхто чітко не може сказати, коли і як загинув Володимир. Тиждень його тіло не віддавали сепаратисти. Чи потрапив він в їхні руки живим, чи вже був мертвий, – ніхто не знає. “По батькові залишилася не лише пам’ять про нього, але й загадка його загибелі”, – відчувалося, як боляче це говорити доньці.

“Найважче представляти тих, хто віддав своє життя за Україну, – говорить командир 1-ої штурмової роти Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі. – Ми з Маєм познайомилися в 2016 році на авдіївській промзоні. І я відразу відчув, наскільки це велика людина. Навіть коли підрозділ відправляли в пункт постійної дислокації, він знаходив можливість якнайскоріше повернутися на війну і працювати на перемогу країни”. Доброволець Юрій Ульшин, друг Грек, розвідник 24-ої бригади Юрій позивний Сирота, “донбасівець” Микола Ворошнов, позивний Канада, відзначили найголовніше – що Май завжди ішов першим, не наражаючи своїх бійців на ризик, але був готовий ризикувати собою. Розвідник Сирота зараз на фронті, тому не міг особисто представити Мая, бо не міг покинути позиції, які зараз зазнають шкоди від пожеж, які охопили Луганщину та Донеччину. Але він, як і Канада, записали відео представлення загиблого друга.


, який загинув зовсім юним, приїхали представляти цілою делегацією. Зі Львівщини приїхали його побратими по 80-ій бригаді, директор стебницької школи № 11, в якій учився хлопець, – Зеновія Левицька, учні, які шанують і зберігають пам’ять про загиблого бійця.

. Його портрет є на стіні загиблих жителів Волині, яку зробили в центрі міста. Його мама, отримуючи нагороду, не стримувала сліз: “З часом біль не стихає, не зникає”. Іван Шавула, вийшовши на сцену, щоб розповісти про свого найкращого друга, не зміг говорити, настільки розпереживався…

На кожній церемонії звукорежисер Національного театру імені Франка Олександр Кришталь, який допомагає місії, додає до портретів загиблих Народних героїв знімки тих, хто щойно отримав цю нагороду. І під час хвилини мовчання їх транслює на екран. Хвилина мовчання стає все довшою та довшою…

Цього разу нагороди вручав уродженець Волині та випускник луцького військового ліцею, боєць 72-ої бригади Василь Тарасюк. За бої під Авдіївкою він отримав звання Героя України. “Я дуже радий, що нагородження проходить саме в цьому місці, в рідному для мене місті. І мої земляки почують героїчні історії. Я вдячний військовому ліцею, в якому навчався, що не тільки долучився до організації церемонії, а й тут присутні курсанти, майбутні воїни”.

Разом з Василем нагороди вручала засновниця добровольчої медичної служби “Вітерець” Галина Алмазова, яка час від часу не могла стримати емоції і витирала сльози.

На церемонію нагородження прийшли курсанти луцького військового ліцею. Начальник закладу Павло Боснюк брав активну участь у підготовці церемонії.

Вів церемонію десантник, повний кавалер ордена “За мужність” Павло Чайка, також уродженець Волині. Перед нагородженням до нього підійшов танкіст Богдан Макаров із словами: “Багато про тебе читав, чув, а познайомитися не доводилося. Страшенно радий потиснути тобі руку. А ще приємно те, що я родом з села неподалік від того, де живуть твої батьки”.

Дві нагороди з жовто-блакитними колодками, які вручають медикам, журналістам, громадським діячам, волонтерам, цього дня передали військовому лікарю Павлу Казьонову та ініціатору створення “Книги памяті” Максиму Попову.


“Я потрапив на операцію, яку проводив Павло Казьонов, як сапер. Саме так нам дозволили увійти в операційну, яку готували якось дуже дивно, – розповів розвідник Ігор Полонський, позивний Шаман. – Сама атмосфера говорила про те, що ситуація не штатна. А потім медиків одягнули в бронежилети… У пораненого була рана вище коліна. Рентгенівський знімок показав, що в ній є частина ВОГа. Її дістали. Але через деякий час з’ясувалось, що ще одна частина снаряду зупинилася в стегні. Вона могла здетонувати, вибухнути під час її витягання… Паша різким спокійним рухом розрізав стегно і, зажавши зривач, вибіг із операційної. І передав його саперам вже подалі від пораненого. Під час всіх цих дій декілька разів питав лікарів, а що буде, якщо станеться вибух… Вони чесно казали, що постраждаємо всі ми. І Паша не виказав не те що страху, він просто робив свою роботу. Це мене тоді підкорило”. Вже отримавши орден, Павло додав: “Шаман весь час намагався своєю долонею закрити мені очі – вважав, що це дозволить зберегти мені зір, якщо станеться вибух. А я шуткував, що якщо таки ВОГ вибухне, то очі мені виб’є саме уламками кісток його руки”.

 – не просто укладач електронної “Книги пам’яті”. Під час мітингів у Києві 2013-2014 років він був медиком Майдану, а в дні розстрілу майданівців витягав загиблих та надавав допомогу постраждалим безпосередньо під снайперськими кулями. “Саме Максим знайшов мого Устима на Інститутській і виніс його в готель “Україна”, – говорить волонтер Володимир Голоднюк. – Про це я дізнався, коли шукав свідків загибелі сина. За фотографіями знайшов, хто саме опинився біля його тіла першим. Вже спілкуючись із Максимом, зрозумів, що все це не минуло для нього безслідно. Після розстрілу Небесної Сотні він почав відшукувати інформацію та розповідати обставини загибелі кожного. А коли почали гинути українські бійці на фронті, вирішив і про них надавати інформацію. Причому це кропітка і дуже болюча робота – уточнити все у командирів, взяти знімки у батьків. І кожну історію він пропускає через себе. Це дуже потрібна робота. Бо ми маємо пам’ятати та шанувати кожного, хто загинув за Україну”.

“Моє знайомство з прифронтовими містами почалося з моргів, – додала Галина Алмазова. – Загиблих, яких я вивозила, було дуже багато. І всі вони стали моїми. Так я називала тоді, такими вони залишаються дотепер. І на кожній стіні пам’яті я бачу своїх загиблих, яких забирали з моргів… І я знаю, наскільки важко це давалося мені. І навіть уявити не можу, як це все проживає Макс”.

. На війну він пішов, як тільки йому виповнилося 18… Велику роль в цьому зіграв приклад його вітчима, який загинув у 2016 році в районі Донецького аеропорту. Представляти розвідника вийшли його командир Богдан Копчатов, такий само молодий, як Ярослав, і… мама героя, яка також служить в 131-ому розвідувальному батальйоні.

“Навіть уявити собі не могла, що мені доведеться представляти свого сина до нагороди, – хвилювалася Альона Кукла, позивний Ляля. – 7 травня 2016 року мій чоловік, вітчим Ярика, якого той називав Батя, помер від травм, яких зазнав на війні. Після похорону син, якому тоді було 17 років, сказав: мамо, як тільки мені виповниться 18, піду у військо. Для мене його слова стали шоком, хоча я сама вже підписала контракт. Пів року, скажу чесно, намагалася відмовити сина від цього рішення. Але він має настільки вольовий характер, настільки рішуче діє, що я здалася. Хоча ми служимо в одному батальйоні, але в різних підрозділах, і я часто не знаю, що з ним відбувається. Але те, як він рятував поранених, як повівся в складній ситуації, примушує мене ним пишатися ще дужче”.

“20 березня цього року, коли ми їхали перевіряти наші позиціє в Пісках, по автомобілю, за кермом якого сидів Ярик, а на пасажирському місці я, ворог вистрілив з ПТУРа. До цих пір не розумію, як водій зміг відвести машину від ураження снарядом, – додає командир роти розвідки Богдан Копчатов. – Але ракета вразила вантажівку, яка їхала за нами. Саме Ярик врятував майже всіх людей, які там знаходилися, які зазнали поранення. І не тільки не розгубився, а діяв чітко і рішуче, і, витягнувши людей в безпечне місце, надав всім медичну допомогу”.

“Дякую за визнання, – сказав у своєму слові Ярослав Шинкаренко. – Для мене це дуже важливо. Бо коли держава каже, що ти просто робиш свою роботу, народ каже, що ти – герой”.

Ще один розвідник отримав у Луцьку народну нагороду. Олександр Старина, позивний Старий, боєць 74-го розвідбату, на війні з 2014 року. І показав себе мужнім розвідником в багатьох ситуаціях. Є відоме відео, на якому група бійців встановлює прапор України на козирку старого терміналу Донецького аеропорту. І роблять це в прямій видимості ворога. Один з них – якраз Олександр Старина. “Про аеропорт нічого не скажу, на жаль, мене там не було, – сказав, представляючи друга доброволець Володимир Регеша, друг Санта. – А ось брати під контроль авдіївську промку нам довелося разом, Старий багато зробив для того, щоб вона перейшла під наш контроль тихо, без жодного пострілу, без втрат. Але коли тут вже почалися запеклі бої, Старий сказав: тут набагато складніше, ніж в аеропорту. Я не просто поважаю цю людину. Я в нього закоханий. Він, будучи офісним планктоном в Дніпрі, сам пішов у військкомат, сам попросився в розвідку, сам потім вирішив, що піде в аеропорт”. Тримаючи орден в руках, Олександр зазначив: “Це відзнака всіх моїх хлопців. З 2014 року багато з тих, хто прийшов тоді добровольцями, продовжують служити пліч-о-пліч зі мною!”

Коли на сцену піднявся начальник штабу 2-го батальйону 93-ої бригади Володимир Шипка, позивний Умка, виявилося, що разом з ним у львівській академії навчався і Василь Тарасюк. Таким чином додалося тих, хто хотів розповісти про цього молодого офіцера. “Умка з породи тих офіцерів, які стоять перед солдатами, ведуть їх у бій власним прикладом, – говорить доброволець Юрій Ульшин, друг Грек. – А ще він холоднокровний і виважений, йому вистачає сил шуткувати в розвідці, перебуваючи в 15 метрах від ворога. І йти звідти тихо і непоміченим”. “Володимир Шипка – майбутнє нашої армії, – додав доброволець Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі. – Коли він стане генералом, можливо, я тоді нарешті підпишу контракт із Збройними силами”. “Найголовніша риса Умки в тому, що він завжди, в будь-якій ситуації, передусім береже життя підлеглих”, – сказав Василь Тарасюк, передаючи нагороду другу.

На церемонію нагородження Володимир Шипка приїхав із всією родиною: дідусем, батьком, мамою та молодшою сестрою. Вони, трохи ніяковіючи, вислуховували від побратимів Умки добрі слова, подяки за сина. Вручення народної нагороди стало для них справжнім святом.

У добровольця Олега Бончинського, друга Боні, була найбільша група підтримки. І кожний з його друзів, які приїхали з різних куточків країни, з війни, хотіли розказати про нього. І є що. Його нагородження стало й найнесподіванішим. Ведучі, коментуючи знімки з Майдану, які показували на екрані, розказали, що на Інститутській Олег витягнув пораненого чоловіка, затиснув його рану рукою і стримував таким чином кров, поки постраждалого несли до лікарів. Через деякий час чоловіки знайшли одне одного, завдяки соціальній мережі, але з того лютневого дня вони не бачилися. Тимур, якого врятував Боня, живе неподалік Луцька і приїхав на нагородження, скромно стоячи за спинами інших глядачів. Його друг викрикнув, що врятований Олегом знаходиться тут. І його попросили вийти на сцену.

потім довго ще соромився, що був одягнутий у спортивний костюм, а не належно, урочисто. Ця зустріч і його слова зі сцени викликали такі щирі емоції, усмішки і сльози радості, що неможливо навіть передати. “Боня, дякую, що витягнув з-під куль тоді, що врятував мені життя. Якби не ти, я б тут зараз не стояв”, – після цих слів хлопці обійнялися. Побратим Боні Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі, розказав, що доброволець був важко поранений у 2014 році, але після відновлення повернувся на війну. У 2018 знову зазнав поранення і контузії, але також невдовзі став у лави захисників України. Доброволець Денис Гайда, друг Росомаха, подякував Богу за людину, яка стала йому справжнім братом.

Представляв добровольця і представник Збройних сил. Заступник командира 1-го батальйону 24-ої бригади Юрій Капустяк, позивний Капуста, познайомився з Бонею на війні. Їм неодноразово довелося воювати на одних позиціях. Офіцер української армії настільки поважає добровольця, що на церемонію нагородження одягнув парадну форму. “Ця людина завжди прийде на допомогу, це без сумнівів”, – сказав Юрій.

Лаконічно і дотепно сказав про свого друга волонтер, доброволець, політолог Микола Мельник, друг Фріц: “Цей молодий чоловік вміє любити і вміє нищити ворогів. Від цього красеня однаково умлівають і дівчата, і окупанти. Тільки з різних причин”.

Після церемонії нагородження Олег та Тимур довго спілкувалися. Зясувалося, що після тривалого складного відновлення врятований волинянин також пішов воювати добровольцем. Через декілька годин розмов обидва зазначили: “Та ми наче все життя знайомі”.

, який зустрів війну у складі 51-ої бригади, мужньо звільняв Лисичанськ та Сєверодонецьк, де був поранений, коли намагався врятувати командира. Цей боєць, побачивши своє ім’я в списку кандидатів на нагородження, написав організаторам церемонії коментар: “Це якась помилка”. Але ніякої помилки не має і бути не може. Бо цей чоловік – справжній Герой, який готовий був загинути, але не відступав. На нагородження він приїхав разом із дружиною.

Декілька років тому пара одружилася саме в замку Любарта на початку жовтня. Так що церемонія нагородження стала ще й приводом відсвяткувати річницю в тому самому місці. Вже після нагородження Богдан поділився емоціями, які відчував, слухаючи інші історії: “Всі такі круті подвиги здійснили, кожний з честю пройшов свій довгий і тяжкий військовий шлях. Коли підходив час мого нагородження, я був упевнений, що скажуть: а цей боєць порівняно з іншими нічого такого не зробив, тому ми передумали давати йому орден. І я би цілком спокійно сприйняв ці слова. Бо порівняно з іншими я ніякого подвигу не здійснив”.

Але волонтер волинського обєднання “Активіст” Костянтин Зінкевич, познайомившись із Богданом у луцькому шпиталі після його поранення, розказав і про його мужність під час бою в Лисичанську, коли танк на кілометр відірвався від інших машин, опинився майже в оточенні, але, розгромивши три мінометні розрахунки, вийшов з неушкодженим екіпажем. Тільки Богдан і зазнав поранення, намагаючись надати допомогу командиру. Але він до останнього командував екіпажем, виводячи його з небезпечного місця.

“Танк без екіпажу – просто 42 тони металу”, – хвилюючись, сказав Богдан Макаров, отримавши народну нагороду.

Музичні вітання подарували присутнім військовий оркестр Луцького прикордонного загону, автор та виконавиця власних пісень Христина Панасюк та Антон Харченко, який також пише пісні.

Декілька років тому у хлопчини виявили пухлину кістки, тому йому довелося замінити суглоб, пройти важке лікування. Ці випробування лише загартували характер хлопчика та виявили його талант музиканта. Артем не тільки прекрасно виконує пісні Кузьми, а й пише не по роках дорослі пісні. Він, як і нагороджені, – мужній боєць, який перемагає хворобу.

Загальний знімок Народних героїв, які отримали нагороди під час церемонії, – вже добра традиція.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться