“Не треба дивитися на мій одяг, хай люблять мою душу”, – історія життя загиблого морпіха Дмитра Захарова

Лариса Захарова – звичайна українська жінка з невеличкого селища міського типу Новопокровка, що на Дніпропетровщині. Ларисі випала важка доля ховати свого сина – морського піхотинця Дмитра.

 Заради збереження пам’яті про сина вона погодилася на інтерв’ю, яке далося їй нелегко, адже згадувати про нього у минулому часі було вкрай важко, іноді розмовляла вона крізь сльози. Перед читачем – розповідь мами  про загиблого 2016 року Дмитра Захарова від дитинства до останнього дня життя.

В Україні наразі дуже багато таких матерів – розчавлених горем, знесилених та спустошених, у яких від їхньої дитини залишилися лише світлини та спогади, а ще гранітний пам’ятник, під яким дитина лежить. Почалися та скінчилися траурні процесії, відлунали скорботні розмови на цвинтарях, і зараз ці жінки здебільшого залишилися сам на сам зі своїм горем, забуті та самотні. І згадують про них лише на якісь річниці, згадують ненадовго, після чого знову залишають із жахливими картинами з минулого, коли загиблих на війні сина чи доньку на їхніх очах засипали землею.

Ми не в змозі повернути тих дітей у світ живих, але ніщо нам не заважає спокійно спати, смачно їсти, приємно відпочивати, не рахуючи секунди, не помічаючи годин або днів. Життя безцінне, але повністю розуміють це насамперед ті, хто довго стояв серед безкрайніх полів Сходу, у спеку та лютий холод, коли щосекунди з іншого боку могла прилетіти смерть .І їхні матері, яким одного дня зателефонували з військових комісаріатів, теж чудово знають та розуміють це. Бо від того дзвінка розпочався відлік зовсім іншого життя: беззмістовного, порожнього та сповненого величезним болем, від якого ніколи не винайдуть ліків.

Це історія короткого життя українського солдата, який загинув у 21 рік. Розповідь його матері, однієї з сотень та тисяч матерів, які втратили найдорожче на цій довгій, клятій війні.

– Почну з того, що в нас звичайнісінька сільська родина, яка живе простим сільським життям: я працювала медиком, чоловік – електриком. Дмитро від самого дитинства був таким собі “живчиком”, він “тримав мене на адреналіні” достатньо довго, маю на увазі його підлітковий вік. А в дитинстві був надто жвавий, майже не хворів, залюбки ходив до дитячого садочка, вчив простенькі віршики, брав участь у дитячих виставах.

Але у школі вчитися Дмитру вже не так подобалося, вчився він не дуже гарно, доволі часто від учителів надходили скарги про те, що він не вивчив якийсь урок, не слухався, бешкетував. У нашому селі дві школи, тож до дев’ятого класу він ходив в одну школу, а потім перейшов до гімназії, у якій вчився 10 та 11 класи. І коли він туди потрапив, то класним керівником у нього стала моя мама (його бабуся) і це стало для нього цілою “трагедією”, адже до виховування дома додався ще й аналогічний процес у школі. Вже після школи ми якось розмовляли із ним, і я спитала: “Дімо, ну чого ти так себе поводив?”, на що він відповів, що дуже боявся бути у школі “маминим синочком та бабусиним онуком”. Нещодавно ми знайшли його пояснювальні записки, які він писав у школі, і я навіть зараз чітко бачу його вираз обличчя, з яким він тоді їх писав.

Він брав участь у заняттях шкільного театру, який мав назву “Астра”, за що його неодноразово нагороджували грамотами, він був актором, дуже полюбляв цим займатись. Коли два класи звели в один, і у Дмитра з’явилася новий класний керівник, то вона у розмові зі мною якось казала, що була абсолютно впевнена у тому, що Діма піде далі вчитися на актора, але ніяк не очікувала, що він обере собі такий шлях, який обрав.

2012 року він закінчив 11 класів, після чого складав ЗНО, і Діма казав: “я не здам, я погано вчився, поїхали здавати документи до ПТУ”. Обравши собі спеціальність газозварювальника, він отримав результати шкільного ЗНО, яке здав дуже непогано, на превеликий його подив. Я одразу йому запропонувала не вступати до ПТУ, а піди до технікуму, наприклад, електриком, як батько. Він сказав: “Ні, не хочу електриком, буду машиністом і крапка”. Сказав, як відрізав, та побіг грати у футбол, адже футбол був головним захопленням його життя. Потім вступив до транспортно-економічного технікуму у Дніпрі на помічника машиніста, спочатку на платне, а потім його перевели на бюджет.

Випускний, Дмитро з батьками

Тепер щодо армії. 2011 року Діму доправили проходити медичну комісію у Мечникова, адже у нього були не надто гарними аналізи. Так от, на прийомі у гастроентеролога він почав категорично заперечувати, що в нього щось там болить. Я його тоді спитала: “Дімо, навіщо ти казав неправду, ти що, хочеш іти до армії?”, а він прямо так мені й відповів, що так, я хочу служити. З того часу й почалися у нас із ним такі розмови.

– Вперше це прозвучало саме у Мечникова, коли він проходив комісію. Розумієте, такий у нього був характер: він ніколи не жалівся, був закритою дитиною, мені важкувато було із ним, адже він міг думати про одне, а вголос мені казати зовсім інше. Я іноді казала йому: “Боже, синок, якби я могла залізти до тебе в голову та почитати, що там у твоїх думках. Бо ти мені кажеш одне, присипляєш мене, заспокоюєш, а насправді думаєш зовсім не про те. Твоїй майбутній дружині буде дуже важко з тобою”. А він сміявся та відповідав: “Ну от, мамо, я й одружуся лише з тією, яка зможе залізти мені в голову та прочитати мене”.

У січні 14-го, коли відбувався Майдан, ми знову поїхали до Дніпра, у лікарню, де він ще раз пройшов обстеження, у нього виявили деякі проблеми із серцем, порекомендували уникати переохолоджень, і коли ми їхали назад, я йому й кажу: “Ну от бачиш, синок, які справи, а ти мені – армія, армія”. А він мені у відповідь: “Ну то й що, піду тоді влітку”. Я, як мама, відчувала, що це його хвилює. В 2013-му забрали його однокласника, потім ще одного, і я бачила, що він через це вважає себе якимось “неповноцінним”. Коли він закінчив школу, він дуже подорослішав, його розмови та вчинки стали набагато більш мудрішими та виваженими. І я почала ставитися до нього відповідно. Якось ми із ним розговорилися, а він і каже: “Ма, ну то й що, що в нас звичайна, невеличка сільська хата. Ми твердий середняк, найголовніше – це щоб ми були гарними людьми”. Ще, бувало, він приїде, а я бачу, що в нього зношений одяг, і кажу йому: “Синочку, тобі вже треба придбати нові джинси”, а він: “Хай не дивляться на мій одяг, хай люблять мою душу”.


Біля навчального полігону (Урзуф), осінь 2016 року

2015 року Діма закінчив технікум, але працювати за фахом не пішов, а влаштувався охоронцем у торговельному комплексі “Мост-Сіті”. А у лютому 2016-го він телефонує мені на роботу та каже: “Я ходив до військкомату, завтра йду проходити комісію”. Тобто він мовчки узяв удома усі документи, нічого мені не сказавши, навіть свій військовий квиток, де було вказано, що він є нездатним до військової служби до впровадження особливого періоду. Звісно, я розплакалася, адже йшла війна, але наступного дня Діма не пішов на комісію. Згодом він почав працювати у “Новій Пошті”, і влітку того ж року наприкінці липня, він приїхав до села та сказав, що знайшов якусь другу роботу на аптечному складі, тому йому потрібен білий халат та пройти комісію. Він поїхав, а потім телефонує та каже: ” Мамо, потрібна виписка з амбулаторної карти”. Я здивовано спитала, навіщо вона йому, і тут він мені й каже: “Ма, я йду до армії, вибач. Це не комісія на роботу, це – комісія у військкоматі”.

Два тижні він ще пробув удома, я плакала й питала: “Синку, навіщо, коли ти став таким?”. Знаєте, в нього не було такого, що він кричав: “Я патріот! Слава Україні!”, оці гасла, які доволі часто люди бездумно вигукують, без душі, без нічого. Але він дуже близько сприймав все, що коїлося на Сході, але робив це мовчки, без усілякої “показухи”. За ці два тижні я казала йому: “Синочок, у нас повістки приносять дорослим дядькам, вони купляють довідки різні, аби уникнути призову, а ти такий молодий, тобі усього 21 рік, ти з чистою совістю можеш сидіти вдома”. А Діма відповів мені таке: “От саме через те, що дорослі дядьки не йдуть служити, йду я. Ма, ти бачила, скільки полягло вже? Незабаром не буде кому воювати, ну хтось там повинен бути, тому на заміну тим, хто загинув, піду я. А будете мене відмовляти – я все одно піду, але так, щоб ти й не знала, крапка”. Врешті-решт, я змирилася, хоч і випробувала усі можливі способи вмовити його, навіть пропонувала поїхати до Польщі на заробітки, але він твердо відмовляв, мовляв, скінчиться війна, потім і поїду до вашої Польщі, а поки не чіпайте мене.

9 травня 2015 року

-Спочатку у лютому, як він розказував, йому пропонували багато військових частин, він хотів поїхати до Одеси, також була пропозиція служити у Дніпрі. Але влітку йому запропонували 36-ту окрему бригаду морської піхоти та якийсь конвойний взвод у Миколаєві, тому він обрав морську піхоту. Якось у розмові він мені чітко відповів: “Ма, я обрав бойовий батальйон”.

-31 серпня 2016 року він підписав контракт. Я ще дуже його благала, щоб він не підписував контракт на три роки, для початку хоча б на рік. І ось увечері 31-го він мені телефоную такий увесь задоволений та каже: “Я підписав. На три роки”. Я ледве не вмерла на місці. Питаю, чому він це зробив, а Діма відповідає, що у нього виходу іншого не було, оскільки він не служив раніше, таких брали на той момент лише на три роки.

16 вересня у нього була присяга, після чого його було одразу було доправлено до розташування 36-ї бригади. І наприкінці вересня їх повезли з Миколаєва до навчального полігону в Урзуфі. Він взагалі мені дуже мало розказував, казав, що от коли приїде у першу відпустку додому, тоді й поговорить та все розкаже.


Дмитро в день присяги

В Урзуфі вони були десь два тижні, а 15 жовтня у селі Портівське (біля полігону) Діма десь знайшов старого спущеного футбольного м’яча, підкачав його та грав у футбол разом із дітворою з того села. Він був такий щасливий, адже футбол був для нього усім, він міг добами поспіль буцати м’яча. У нашому рідному селі через дорогу від нашого будинку є стадіон, то він увесь вільний час проводив там. Та й у Дніпрі завжди знаходив місця, де грати, та людей, з якими грати.

У відповідь на мої запитання про причину його такого дорослого вчинку, як рішення йти на війну, він доволі часто мені відповідав: “мамо, ну от уяви, що на наш стадіон у Новопокровці прилетять снаряди, де ж ми тоді з хлопцями у футбол будемо грати?” Вважаю, що Діма використовував цей свій аргумент, щоб я не надто чіплялася до нього зі своїми питаннями.

Дмитро з малечею на стадіоні у селі Портівське, 15 жовтня 2016 року

Того ж дня надійшов наказ заходити на передову. І от 16 жовтня зранку вони виїхали у зону війни.

На своєму бронежилеті він написав “Дніпро”, оскільки вболівав за ФК “Дніпро”, і коли їх розвезли по позиціях, йому зустрівся хлопець, який як тільки побачив цей напис, одразу підбіг до нього, радісний, що зустрів людину з рідних країв. Той хлопець близько року не був вдома, тому так і зрадів своєму земляку. Я б дуже хотіла зараз знайти того хлопця, але точно не пам’ятаю його імені (можливо, Стас), мешкає він на лівому березі десь у Дніпрі.

На той час ми переписувалися через соцмережі, він мене там зареєстрував, щоб бути зі мною на зв’язку. І ми розмовляли з ним ще 17-го числа близько 21.00, казав мені, що копають траншеї, адже підрозділ, що стояв перед ними, залишив по собі неглибокі траншеї, тому вони поглиблюють їх. Я спитала, коли він приїде у відпустку, а Діма відповів, що десь за півроку, я дуже тоді зажурилася, тому що таким довгим здавався той проміжок часу. “Не журися, мамо, от якраз на 8 березня й приїду, буде тобі подарунок” – втішав мене Діма. І ще втішав мене тим, що незабаром все це скінчиться, казав “ми на своїй землі, нам нема куди відступати, в нас є мотивація, в нас все є для того, щоб ми їх виперли геть”. Я ще тоді попрохала його не мовчати довго, а якщо буде зайнятим – кинути одного смайлика, щоб я знала, що з ним усе гаразд.

 Дмитро – перший праворуч у верхньому ряду

Наступного дня, 18 жовтня, я поралася по хазяйству, а сама увесь час поглядала, чи надійшло щось від нього. Нема й нема, нема й нема. О другий годині дня я вже не витримала та почала йому писати: “Діма, чого ти мовчиш, чому не відповідаєш?” Це зараз я знаю, що на той час його вже не було серед живих. Він ще в останню розмову мені казав: “Ма, я недовго, піду спати, бо ми ж тут чергуємо, і треба трохи перепочити, поки я вільний”. Я ще хотіла тоді спитати, скільки їх там, чи все там безпечно, чи є у них старший, хоча й розуміла, що цього робити не можна. Діма запевнив мене, що все у них нормально, всього вдосталь та вистачає.

Спочатку, звісно, ніхто мені нічого не розказував, як він загинув, але за деякий час потому я дізналася, що там сталося. Під час його чергування на посту до наших позицій зайшла ворожа ДРГ, він, напевно, їх побачив і розпочав бій. Після бою туди прибігли побратими, які побачили, що Діма сидить в окопі, наче живий, але осколок влучив у шию, там де сонна артерія, у невеличкий проміжок між каскою і бронежилетом.

-Ви знаєте, він був такий закритий, що якщо й така мрія була, він нею не ділився. Єдине, що коли він вже пішов до армії, я увесь час питала його: “Синку, ти не жалкуєш про свій вибір, про це рішення? Адже там страшно, там можуть убити у будь-який момент”. І я дуже лякалася, що він мені скаже, що жалкує, і я тоді терміново повинна буду шукати шляхи, як його звідти витягти. А він відповідав: “Мамо, я все розумію. Але це – моє. Нарешті я знайшов те, чим мені подобається займатися”. Також він розпланував після повернення пробувати продовжувати здобувати військову освіту, збирався вступати наступного року до військового закладу, бо зрозумів, що це – його, це є тим, чим він хоче продовжувати займатися.

Діма дуже гарно стріляв, був навідником СПГ, а потім мені ще казали хлопці, що зазвичай перед тим, як заходити до сектора, їх повинні були обов’язково питати, адже не у всіх витримує психіка. Але Діма був такою людиною, що назад не відступала, і він, мабуть, сказав: “так, я йду”. І я впевнена, що це є цілковитою правдою, такою Дмитро був людиною, яка твердо виконувала свої рішення, зовсім не роздумуючи при цьому. Якщо він щось обіцяв – він розіб’ється, але зробить, виконає обіцяне.


Цього року відбувся вже четвертий футбольний турнір пам’яті Дмитра Захарова

А ще хочу розкати про те, яка у ньому з дитинства вирувала енергія. Ми мешкаємо у селі, тому маємо свій город. І от, бувало, як поїдемо туди чи на пасовище до корови, так Діма як почне на весь голос щось співати або кричати. Я йому кажу: “Синку, що ти робиш, зараз усіх корів перелякаєш або привернеш до себе увагу”, а він: “А я люблю на себе привертати увагу”. А ще він міг з’їсти капустянку або майського жука, я не знаю, з чого це в нього почалося, але це було щось. Потім, як ми вже чекали виклику з військкомату, я йому тоді й казала: “Знаєш, синочку, єдине, у чому я впевнена – це те, що ти там ніколи не будеш голодним”.

Ще тоді питала його: “Дімо, тобі не лячно?”, а він мені відповів: “Мамо, чого ви так цього боїтесь, цієї смерті? Ніхто ж не знає, як це – вмирати. Не хвилюйся, якщо доля – я повернуся, а якщо ні – то й ні. Я не боюся. У нас не було таких пафосних речей, на кшталт “ось я, такий патріот”, він не бив себе в груди, не волав усім оточуючим просякнуті фальшивими почуттями промови, він просто казав: “Я повинен там бути, я повинен усе це пройти”. Дмитро вважав себе за справжнього чоловіка, він мені ще казав: “Ма, ти що, забула, що ти сина народила, а не дівчину?” Менший його брат дещо легший у цьому, його можна й обійняти, а Діма мене завжди пригальмовував, мовляв, я хлопець, навіщо ті дівчачі обіймашки.

Знаєте, я завжди розказую про сина те, що було, без прикрас. Я не хочу, щоб його якось там героїзували або перекручували правду, я хочу, щоб його пам’ятали саме таким, яким він був, з усіма плюсами та мінусами. У нас звичайнісінька проста сільська родина, і я дуже хочу, щоб пам’ять про мого синочка зберігалася на віки.

У зоні АТО, жовтень 2016 року

Дмитро Андрійович Захаров служив матросом, навідником СПГ 2-го взводу 2-ї роти 503-го окремого батальйону морської піхоти. Він загинув 18 жовтня 2016 року близько 11.00 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області під час свого першого у своєму житті бою. Відбиваючи напад ворожої ДРГ він дістав смертельне осколкове поранення в результаті обстрілу наших позицій з підствольних гранатометів.

Поховали Дмитра Захарова 20.10.2016 року у рідному селі. У нього залишилися батьки та молодший брат.

13 жовтня 2017 року на фасаді будівлі Новопокровської середньої школи, у якій Дмитро вчився 10 та 11 класи, було урочисто відкрито меморіальну дошку на його честь.

Указом Президента України № 522/2016 від 25 листопада 2016 року, “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”, нагороджений орденом “За мужність” 3-го ступеня (посмертно).

Також Дмитро Андрійович нагороджений медаллю “За відвагу” та медаллю “За поранення”.

29 жовтня цього року йому виповнилося б лише 26 років.

Источник: censor.net
Вам также может понравиться